Ну й невсида цей Ромко! Дідусь каже: – На всіх збитках!
Бо й справді: то сіль по хаті розсипав – сніг серед літа робив, то зеленою фарбою костюм собі замаскував під вояцький... А це із шафи книжки всі повитягав, на підлозі в кімнаті розклав. Бо він шукав свою книжечку про хитрого горобчика – читати хотів. А книжечка ж його онде, в тумбочці лежить! – Годі твої збитки терпіти! – розсердився дідусь. – Зараз у ліс вовкові зателефоную – хай прийде і забере тебе від нас... – А хіба вовк має телефон? – здивувався Ромко. – Авжеж, має, – підтвердив дідусь. – Чекай-но, зараз я в грубці розпалю – тоді подзвоню. Підеш, збитошник, до нього в ліс, на мороз.
Ромкові – не до збитків. Подумати лишень – надворі така завія, а ти з вовком іди до лісу...
Ні, треба рятуватися.
Поки дідусь вовтузився з сірниками коло грубки, Ромко вибіг у коридор, знайшов телефонний довідник на поличці.
Може, обманює дідусь, що вовк має телефон?
Аж ні, є! Ромко вже уміє читати – ось тобі й знайшов!
Хоч спершу навіть очам не повірив, але ж осьдечки на другій сторінці містечкового довідника так і написано: “Вовк”.
Оце та-а-ак!.. Значить, правду каже дідусь, не просто лякає!
Ромчик зняв слухавку, набрав номер вовка. З ляком чекав на відповідь. Як той вовк озветься? Може, завиє? Чи людською мовою заговорить, як у казках?
Трубку на тому кінці проводу хтось узяв.
– Добрий день! – чемно привітався Ромчик. – Це телефон Вовка? – Добрий день! – озвався до нього несподівано милий, та ще й жіночий голос. – Так, це квартира Вовка.
Ромкові дух перехопило: це ж справді отак просто міг дідусь подзвонити й запросити вовка, щоб той забрав його! – А де вовк? – тремтячим голосом спитав Ромко. – Його нема вдома, – озвався той самий голос.
Мабуть, це лисиця! Тільки вона розмовляє таким лагідним, облесливим голосом. Може, зайшла погостювати до вовка. – Лисичко-сестричко, – попросив Ромко, – скажи вовкові, щоб не приходив за Ромчиком. Бо відтепер я буду вже слухняним.
І поклав трубку.
Довго переводив подих, тамував стукіт серця. Врешті, заспокоївся. Повернувся до кімнати.
У грубці весело палахкотів вогонь. Дідусь встав зі стільчика, уважно глянув на Ромчика. – Ти знову щось накоїв, Романе? – Ні, дідусю, – радо заявив Ромчик. – А до вовка я сам подзвонив і попросив, щоб він за мною не приходив. Я більш не буду збитошним. Тепер я буду слухняним.