www.odb.km.ua Відгуки та побажання
В бібліотеку! Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаОнлайн послуги
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      Героїв пам’ятаєм імена
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека
      Веб-уроки
      Здійснення закупівель
      Онлайн послуги
      Відкриті дані
      Карта сайту
      Аудіокниги


        Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям » Хто перший?
      В бібліотеку!

      В БІБЛІОТЕКУ!

         Коли Віталька питають, скільки йому років, він з гордістю каже:
         –  Через рік – до школи!
         –  П'ять, значить?
         –  Кажу: через рік – до школи! – стоїть на своєму хлопчик.
         А сам щоразу до мами:
         –  Ма, а це скільки ще – через рік?
         –  Скінчиться весна, мине літо, осінь, зима, знову весна і літо...
         –  І аж тоді?
         –  Аж тоді, сину. – всміхається мама.
         Довго ще ждати Віталькові. Та ще коли хлопці сусідські – Льонько дядька Петра і Федь Халамендра – щоранку чимчикують до школи повз їхній двір. Такі надженджурені, за плечима – темно-сині сумки. Однакові, бо разом їм у місті купляли.
         Деколи ж Льонько з Федем виходять на вулицю без сумок, але з книжками просто в руках – під пахвою. І не раненько йдуть, як завжди, а надвечір.
         Це вони в бібліотеку.
         –  Хло', а можна – і я з вами? – проситься Вітально.
         Переглянуться обоє.
         –  Іди, – знизує плечима старший, Льонько. А Федь головою киває, ще й підморгне обома очима – моргати одним оком ще не навчився.
         Бібліотека відразу ж за ставком, на пригірку проти греблі. Широка й присадкувата, з перекошеними дерев'яними східцями до дверей, з темним старим шифером на даху. Трохи далі, за хатою дядька Гната, зводять цегляні стіни нового будинку культури. Отуди й перебереться колись бібліотека.
         А зараз хлопці утрьох заходять у коридор – тісний. З хисткою, рипливою підлогою і горбкуватими стінами.
         Першим у прохолодну, тиху, пропахлу книгами кімнату вступає Льонько. За ним дріботить Віталько. Зачиняє двері Федь – обережно опускає клямку, щоб не брязнути.
         –  Добрий день! – чує Віталько попереду й ззаду. А сам – ні звуку. Щоразу, як тільки заходить сюди, язик йому дерев'яніє, серце стукотить так, що мало з грудей не вискоче. А очі – не кліпнуть.
         Це ж скільки тут усіляких книжок!..
         Якось Федь казав, що найбільше число – триліон. Книжок тут, мабуть, не менше.
         Бібліотекарка Аделя Павлівна сидить за столом, стосами книжок заставленим, щось пише.
         Хлопці принишкли перед столом – стоять, чекають.
         Аж ось бібліотекарка піднімає голову, відсуває папери вбік.
         –  Вже прочитали? – питає, мовби дивуючись.
         –  Прочитали, прочитали, врізнобій відказують Льонько з Федем.
         –  Та-а-к? – недовірливо оглядає їх Аделя Павлівна. – Халамендра, ти ж цілими днями коло ставу ганяєш. Коли встиг прочитати?
         –  Всти-и-г...
         –  Про що ж ти прочитав у цій книжечці?
         –  Це про... це про... про... – затинається бідний Федь. – Це книга про те, як Петрик на дні моря жив.
         –  І як же він жив? – допитується бібліотекарка.
         –  Це він... А він... – мимрить Федь. – Він з дідусем...
         –  Ну добре, – м'якшає Аделя Павлівна. – Давай сюди свої книжечки.
         Поки вона видає нові книжки, Льонько киває на Віталька, що завмер трохи віддалік, біля дверей:
         –  Запишіть і його в бібліотеку.
         Аделя Павлівна перестає писати, міряє Віталька поглядом з голови до ніг:
         –  Малий ще. До школи не ходить і читати, певно ж, не вміє.
         –  Ну то й що? Мама йому прочитає.
         –  Ні, – твердо каже Аделя Павлівна. – Піде до школи – тоді. Якраз і нову бібліотеку збудують.
         Тому так чекає Віталько того дня, коли стане школярем. А в бібліотеку ходити не перестає. Притулиться плечем до одвірка і водить очима по стелажах, заставлених книжками. Дивиться, як бібліотекарка швидко перекидає їх на полицях, вибирає щось для Федя і Льонька. І так йому хочеться доторкнутися хоч пальцями до тих книжок, малюнки подивитись... А читати, ого, як би він тоді читати навчився!...
         Й одного разу Аделя Павлівна таки не витримала його німого благання, посміхнулася куточками губ:
         –  То що, дати й тобі книжку?
         Віталько аж застиг увесь. У роті пересохло так, що слова не може вимовити.
         –  Давайте-давайте, – озвався Льонько й підбадьорливо глянув на Віталька.
         Бібліотекарка взяла з полиці одну книжечку, тоненьку, в жовтій обкладинці, подала Віталькові:
         –  Ось, тримай. Як прочитає мама, то принесеш назад. Тоді візьмеш іншу. Добре?
         Він кивнув. Вірив і не вірив у те, що сталося. І коли опинився на вулиці, вже не міг спокійно йти. Чимскоріш додому! Жовту книжечку із загнутими ріжками притискав до грудей міцно і ніжно, мов найдорожчий скарб.
         Мабуть, хлопці щось казали до нього, либонь, і посміювались – Віталько нічого не чув. Жив уже в іншому світі. Ще невідомому, невиразному, тремтливому, але такому близькому світі, що відкриється йому під жовтою обкладинкою.
         До хати не ввійшов – убіг щодуху.
         –  Мамо, прочитайте мені книжку! – гукнув ще з порога.
         –  Почекай, хоч корову видою.
         –  І прочитаєте? Прочитаєте, ма'?
         –  Авжеж. Чом не прочитати?
         Віталько слідом за мамою і до хліва – чекає. Разом з Мурим їхнім, котом смугастим. Тільки ж котик залишився коло бляшанки з молочком свіжим, а Віталько – до хати. Не відходить від мами.
         –  Прочитайте, ма'...
         –  От пристав – як смола, – бідкається мама.
         Та ось вона порозливала в глечики і слоїки молоко, сіла за стіл. Віталько примостився поруч на другому стільці, притих.
         –  Були собі дід та баба... – починає мама. Голос у неї наче не свій – врочистий і таємничий. Віталько, незвиклий до нього, сторожко вслухається. Ось він бачить старого діда з обвислими сивими вусами, у солом'яному брилі – якраз, як дід Савка, що ото пасіка в нього край села. Бачить стару, всохлу, як стручок на акації, бабу – геть чисто Федькова баба Килина. Бачить, як з вікна їхньої хатини скочується колобок. Скочується на призьбу, а з призьби та на землю, та за ворота, та й побіг-покотився дорогою прямо зайчикові в лапки. А той: “Колобок, колобок, я тебе з'їм!”.
         –  Не треба, не треба! – схопився Віталько.
         –  Що не треба? – дивується мама.
         –  Колобка їсти не треба.
         –  Не переживай, не з'їсть його зайчик. Слухай далі...
         Радий Віталько, що колобок знову побіг, від зайчика втік. І вовк його не з'їв, і ведмідь прогавив, і лисичка-сестри...
         –  Не треба, мамо, не треба! Хай не їсть його лисичка, ма'...
         –  Не з'їсть вона його, ні, – заспокоює мама. І далі: – Проспівав їй пісеньку колобок – і по-о-котився в ліс. Там збудував собі хатку – і досі живе.


      Календар знаменних дат

      Знаменні події 29 березня

      1. Огієнко, Іван Іванович --
        з дати події минуло 52 років
      • 4
      • 3
      • 2
      • 1
      • 2222
      • АРТ територія111
      • Дошкільнятам2

      Бібліотека запрошує

      БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

      Шановний читачу! Якій літературі ти надаєш перевагу:
      Історичній
      Пригодницькій
      Детективній
      Містичній
      Фентезі
      Мотиваційній







      © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2024 г.
          Офіційний сайт
      29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
      www.odb.km.ua             mail@odb.km.ua
      Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
      адміністратора, а також активного посилання на сайт.
      створення
      сайту
      Студія Спектр