“БОРОДА”

   Ластівки справді покинули гніздо.
   Наступного дня Віталько з самого ранку ходив попід город – якнайдалі від хліва. Або ж сидів під літньою кухнею на пеньочку, де ріжуть кропиву свиням. І подумки повторював: “Ну залетіть, ну залетіть...”.
   Проте ластівки жодного разу не залетіли до хліва. Стрілами пролітали над подвір'ям, сідали на дріт, але до хлів й не наближалися.
   “А може, вони бояться мене?” – майнула надія у Віталька.
   Він вирішив піти на хитрість. Вдаючи, що подався геть із двору, до Федя Халамендри, вийшов за ворота, але потім переліз через паркан і сховався за кущами агрусу. Й уже звідти споглядав за пташками.
   Ось вони з дроту перелетіли до молоденького горішка під самою хатою. Ось зірвалися і...
   Зі своєї схованки Віталько міг бачити лиш декілька горіхових гілок — решта ховалася за ганок. Хлопець витягнув шию, вліз поміж самі кущі, аж поколовся в агрусові шпички, але птахів так і не побачив.
   Куди вони поділися? Невже полетіли геть? Невже покинули їхнє подвір'я?
   І все через оту розбишаку-сороку! Ну чому, чому він тоді не налякав її дужче?
   Раптом наче дві чорно-білі блискавки майнули над Вітальковою головою. Ластівки! Тільки звідки? Й куди?
   Знову шугнули пташки одна за одною. На горіх! Потім назад. І на горіх. Що ж вони там роблять? Звідси, з агрусу, нічого не видно.
   Віталько вибрався зі своєї схованки. Обійшов довкола літньої кухні й опинився якраз навпроти горіха.
   Тепер він бачив, що ластівки летять зовсім не на горіх. Вони минають його і... залітають до хати! Правдивіше, що не до хати, а до кімнати, котра служить коморою. Там складали різне борошно, крупу, вермишель, цукор і таке інше. Колди будували хату, у вікні не зробили кватирки. Тому влітку татко просто витягав одну шибку, щоб заходило свіже повітря.
   І що ж побачив Віталько!..
   Ластівки крізь цей отвір у вікні залітають до хати! До комори, правду сказати.
   –  Що ж вони роблять там? – думав хлопчик. – Швидше б мама чи татко прийшли.
   Сам заглянути до комори не зважувався, щоб уже й тут не наполохати ластівок.
   Мама, як завжди, з'явилася якраз тоді, коли на неї так чекають. Почувши схвильовану й радісну розповідь сина, вона обережно прочинила двері до комори.
   –  А це що таке? – вигукнула вражено.
   Посеред стелі, коло самої лампочки ластівки ліпили до балки гніздо. У цю хвилину пташок тут не було, вони, мабуть, полетіли за болотом, але по наліплених до балки гульочках болота було видно, де якраз має вирости гніздо.
   –  Ой, як добре! – радісно вигукнув Віталько.
   Але мама чомусь стурбувалася.
   –  Зачекай-но... Як же це так: у хаті – гніздо?
   –  Та це ж не хата, мамо, це ж комора.
   –  Хоч і комора, але вона в хаті. І... гніздо. Де ж таке хто бачив! Треба затулити шибку.
   –  Мамо, – благально глянув на неї Віталько. – Ну хай собі ліплять гніздечко тут... У цей час до кімнати залетіла ластівка. Вона, мабуть, побачила, Віталька з мамою, бо відразу ж заметалася по коморі, але, напевне, впізнала господарів, бо таки підлетіла до балки, затріпотіла крильцями – і дзьобиком притисла до вже прикріплених грудочок ще одну – з довгою стеблиною сіна, що повисла донизу.
   –  О, то вони ще якусь бороду чіпляють до цього гнізда, – мовила мама. Щоправда, вже не так невдоволено.
   Віталько хотів щось сказати, чимось захистити ластівок, але не міг. Справді, навіщо та стеблина? Приглянувшись, він помітив, що з-поміж грудочок звисає ще чимало стеблинок.
   –  Це щоб краще трималося болото, – пояснила мама. – Зараз якраз сінокіс – є звідки взяти стебла. Он скільки на дорозі валяється – понатрушували, як везли.
   –  Мамо... то хай будуть... тут, – тихо попросив Віталько, зазираючи їй у вічі. – Щоб сорока більше не дістала.
   Мама помовчала хвильку, потім відступила назад, за поріг.
   –  Зачиняй двері. Не заважай їм.