Ягоди-черешні

   Рано-раненько ми втрьох: я, Сашко і Володька – нашвидку посьорбавши гарячої юшки з бараболі, густо заправленої зеленою цибулею і кропом, рушаємо на Хутір. Позапихали до кишень по торбині з довгими шворками, щоб на шию вішати, і йдемо. По черешні.
   Сонце заглядає у наші очі крізь густе листя кленчуків, запах жасмину сповиває нас біля криниці й проводжає аж до Цурканів – такий духмяний, такий густий...
   Не йдемо – несемось на крилах вранішньою вулицею в соковитих сонячних плямах.
   І мені раптом згадуються найпам'ятніші ранки торішнього літа. Тоді сонце не лишень лежало на землі, а струмувало, грало золотистими струменями в густій пилюці, що здіймалася з-під кінських копит і, вся наскрізь опромінена, довго, поволі осідала на дорогу й обічні дерева, кущі, лопухи.
   –  От нема цего літа Ґилька з Мироськом! – аж вигукнув я від тих чарівних спогадів.
   –  О, правда! – підхопили хлопці. – Як шкода!
   Саме Гилько з Мироськом здіймали щоранку й щовечора оту золотисту пилюгу на нашій вулиці. Мчали верхи на конях – один попереду, інший – іззаду, а між ними – гривастий, копитастий табун. Як ми заздрили їм! І як нарікали на себе! Це ж треба такому статися, щоб пастухами кінського колгоспного табуна стали не ми, сільські, тутешні, а вони – міські хлопці, що приїхали до баби Вишиванки аж з Івано-Франківська. Наші пасли щоліта колгоспних корів, але щоб хтось зазіхнув на коней!.. Щоправда, вічним конюхом-пастухом, скільки я пам'ятаю, був старий Арсень Гудима. Пас він коней біля ставу, на другому краю села, недалеко від конюшні. Гнав він табун пішки, шкатуляючи позаду з батіжком. Коні йшли поперед нього – не йшли – спотикалися. Всі спутані за передні ноги парами. Спутані, здається, назавжди – аж поки якийсь їздовий не брав котрогось коня у запряжку. Мотузяні пута аж до м'яса в'їдалися коням у ноги, але пощади не було ніякої: на пасовищі, в дорозі туди й назад, у конюшні, на оборі – завжди спутані.
   І раптом – зникли пута. І замість старого шкарбана – молоді веселі хлопці, хвацькі вершники. І помчав табун – усе більше молоді лошаки, до шлеї не привчені, жеребні кобили – через усе село аж сюди, в нашу вулицю, і далі на берег: Гилько з Мироськом пасли в своїй стороні. Та ще й самі вони були не скупими й не гордими – дозволяли й нашим хлопцям – хто старший – гнати верхи табун через село. Ех, що то було!
   Тупіт, іржання, гриви й хвости розвіваються... І той золотистий пил услід...
   –  Нема цего року Гилька з Мироськом, нема, – скрушно хитає головою Володька. – А коней знову коло ставу пасуть – назад старого Арсеня взяли.
   –  Е-ех, – зітхаємо. А перед очима в кожного – нестримний табун той кінський...
   І тільки раптом – чорна тінь.
   Безшумно, похмуро проповзла, затуляючи нам сонце поміж листям кленчуків уздовж Цурканового городу. Глуха кропива забила подих своїм важким запахом. Ми спинилися, ми скам'яніли.
   Все вдивлялись і вдивлялись перед себе, в густі зарості. Чи був там хто, чи нам привиділось?
   –  Хто то? – ледве здобуваюсь на слово.
   –  Ти що, не впізнав? – тихо питає Сашко.
   –  То Коршак. – Володька, найстарший із нас, переводить насторожений погляд з кленчуків на мене. – Коршак пішов...
   Ще довго не наважуємося зрушити з місця. Та ось поволі сонечко відігріває нас.
   –  Ходімо, хлопці. Бо ж чекають...
   Все ще сторожко вглядаючись у кленчуки вздовж Цурканового обійстя, рушаємо до Ситарів – це вони нас чекають. А в хаті їхній – ого, і їх троє – Петро, Ганя й Оксана – та ще й Вільхівських двоє – Тимко й Данько.
   –  Де ви так довго? – накидаються на нас. – Досі вже були б коло курника.
   –  Е-е, щоб ви тільки знали, кого ми здибали!..
   –  Кого?
   –  Коршака! Тільки що, коло Цурканів там-о...
   –  Ха, так і здибали!..
   –  Може, він нас і не бачив...
   –  Він же кров п'є!..
   –  І-і-і! – наче холодна рука лягає на потилицю.
   –  Еге ж, убиває кротів і п'є з них кров...
   –  Б-р-р...
   –  А куди він пішов?
   –  Хто його знає. Ми й не побачили добре.
   Збились довкола столу – хто ліктями сперся, хто на стільці сидить... За черешнями кортить іти, але ж від Цурканів зовсім-зовсім близько... Куди той Коршак пішов? Ану ж він десь тут, поблизу, десь у корчах переховується? Ще зловить когось із нас...
   –  Кажуть, у нього є такий ніж...
   –  Ай, мовчіть уже, – спиняє Володька. – Ось у мене теж є ніж. – І дістає з кишені складаного ножика з надколотою ручкою. –        Ходімо, а то поки ми тут Коршака боїмося, Шмальки всі черешні обнесуть.
   За крайньою хатою – берег зеленіє між пологими схилами пагорбів. Гуси тільки табунцями біліють та ген-ген аж у шпилі череда з нашого кутка пасеться. Нудно нині на березі, не те, що вторік. Ото було!.. Не тільки Гилько з Мироськом – усі ми зробилися пастухами. Пригнавши сюди, на цей берег, путали для пасовиська, пригощали кожен свого улюбленця скибкою хліба чи яблуком, чи цукром... Чистили шерсть, чесали гриви... І потроху їздили верхи – з дозволу наших кінських отаманів. Кожен кінь, кожен лошак, чи й маленьке лошатко, мали свою кличку: Орлик, Ворон, Каштан, Шпак, Буян, Майка, Видра, Міна...
   E-е-ех, було...
   До Хутора дорога все долинами, вздовж струмків, що ховаються у високій лепесі. Добре, що хоч кринички є, то п'ємо всю дорогу то з одної, то з іншої. Сонце геть високо підбилось, поки ми до курника дістались.
   Курник біліє стінами при дорозі, біля нього здалеку все теж довкола ніби вкрите снігом. То кури колгоспні – всі білі. Он скільки їх – від будинку порозлазилися по всьому Стаховому городі, зусібіч густо обсадженому липами. Тут справді колись був город – тримав його дід нашої однокласниці Каті Біленької. Я не знаю, де він подівся, той Стах. Може, вислали в Сибір чи на Соловки, може, “ворогом народу” став – у селі було таких багато. Як робили колгосп, забрали город. Тепер він увесь заріс травою – тільки назва зосталася: Стахів город. Курей тут нині тримають.
   Обминаємо курник, відвертаємо носи від смороду, кури з-під наших ніг біжать до гурту. Гидкі, якісь обскубані, а деякі то просто з кривавими ранами на спинах.
   –  Дивіться! – раптом гукає менший Вільхівський, себто Данько. Очі в нього витріщені, аж на лоба лізуть – від страху чи що? – Ондечки, дивіться!
   –  Коршак! – з жахом прошепотів хтось.
   –  За липами, під горбком!
   –  Ой Боже! – це вже дівчата.
   Я не знаю, хто що бачив. Бо світ мені потьмарився в очах. Знову чорна тінь постала перед зором – велика і страшна. Поки вона закрила мені небо, і липи, і курник, я встиг побачити Коршака із сокирою в руках і коня перед ним.
   Та це ж Орлик, наш торішній улюблений кінь — гнідий з білою зірочкою на лобі, з білими задніми копитами. Скільки ми їздили верхи на ньому, як старався кожен пригостити його чимось смачненьким!..
   Кури з усіх боків оточили Орлика біло-брудною піною, нетерпляче й настирливо лізли просто під ноги коневі, що покірно й приречено опустив голову перед Коршаком...
   ... Коли я розплющив очі, побачив небо. Висока ніжна блакить і легкі білі хмарки по ній ледь ворушаться, стиха пливуть.
   Солодко пахла трава піді мною. По обличчю на шию і груди стікала вода, низько розстебнута сорочка змокріла, прилипла до тіла. Наді мною стояли хлопці, дівчата – усі з переляканими обличчями. Ганя – з надутими щоками. Побачивши, що я розплющив очі, повернула набік голову й випорскнула з рота на землю цівку води.
   Я поволі сперся на лікті, звівся на ноги.
   –  Ходімо? – тихо спитав Володька.
   Я кивнув головою і побрів берегом від кринички на дорогу. Позаду кудахкали, киркали, кричали кури, лопотіли крильми. Я не оглядався, не дивився туди, але знав: усі вони зараз там, біля вбитого коня.
   Ми йшли мовчки, пригнічені, аж поки не звернули за пагорб, поки не вщух позаду курячий гармидер.
   Скоса поглядаючи на мене, хлопці почали стиха перемовлятися:
   –  Бачив, як він його? Просто в зірочку!
   –  Це курям на корм.
   –  Коня?
   –  А кого ж? Бачив, скільки там кісток валяється? Це вони вже стільки з'їли.
   –  Зерно колгосп економить – курей м'ясом годує. Стільки вже коней перебили!..
   –  У-у, соб-баки! Коней – і курям!..
   –  А щоб вони їм виздихали!
   –  Ти думаєш, чого вони такі покльовані? До м'яса звикли, тепер одне одного клюють...
   Я поволі плівся у гурті, не встрявав у розмови. Попереду, над пагорбом, замаячив вершечок дерева. Це крайня черешня. Там – Хутір.
   Найшвидше ягоди достигають у Юхновому садку – на краю Хутора. Є тут і Степанове, і Буркова долина, і Мервин лісок. Назви ці теж лишилися від господарів, що колись жили тут, на хуторі. Коли жили – хто зна. Кажуть, до тридцять другого року, до колективізації. Ми ж, дітлахи, знаємо лише, де тут кращі черешні, де – яблука, а де – груші, вишні, горіхи. Ранні черешні –       в Юхновому. Та ще незаймані, з гіллям, просто обліпленим ягідьми. Шмальки, видно, тут ще не були. Сьогодні побачать нас із ягідьми, то прибіжать і собі. Тоді нічого не залишиться.
   А зараз нам – справжня розкіш. Ну хоч лягай на гілляці якій –і просто перед губами твоїми звисають рясні грона стиглих черешень. А що вже в торбу рвати – цілими жменями.
   Обтяжені торбами, що аж змокріли знизу, з повними животами й обмурзаними лицями, вирушаємо назад.
   –  Води нап'ємось аж коло Білої Кринички, – каже Володька. – А то коло курника не хочеться...
   Знову цей курник!..
   Ми йдемо на його білі стіни й коричневий бляшаний дах, як на приступ фортеці, в якій засів лютий ворог.
   Підняв з дороги уламок запиленої дошки Володька – видно, від борту машини відламався. Петро Ситар знайшов дрючка у траві, ми із Сашком та обома Вільхівськими й дівчатами беремо у вільні від торбів руки по грудомасі.
   І летять із наших рук у ненависні зажерливі створіння – у курей – дошка і дрючок, грудки сипляться поміж них. А ми хапаємо з-під ніг що потрапило, грабаємо пальцями по землі – чим кинути? І кидаємо, кидаємо, кидаємо у цих потвор з вискубаними хвостами і покльованими до крові спинами.
   –  О, вцілив, я вцілив!
   –  І я! І я!..
   І хапаємо, хапаємо грудки, рвемо шматки землі й ледве стримуємось, щоб не швиргонути в білу курячу колотнечу й торби з ягідьми.
   –  А, трясця вашій матері ниньки, це що за фулігани!
   На крик, на курячий гамір вибігла з-за курника пташниця – тітка Аделька. Трясе над собою кулаками, біжить на нас люта:
   –  Харцизяки, вішальники, бандити, убивці!
   Ми неохоче відступаємо зі своїми торбами від курника.
   –  Хай-но я матері скажу одного з другим! – гукає навздогін тітка.
   Ми не озираємось. Важко дихаємо, відсапуємось, тісною ватагою йдемо дорогою.
   Несемо додому ягоди.