ЖАЙВІР

   Куди не глянь – пшениця.
   Вітерець дихне, і сизуваті стебла озвуться: ш-ш-м- р! ш-ш-м-р!
   Над головою величезне голубе шатро з гарячим сон­цем та жайворонком посередині. Сонце проміння сип­ле, жайвір Гриця вітає:
   –  Фю-ір-рть! Фю-фю-фю-у!
   А Гриць підстрибком та підстрибком, І так йому легко йти-бігти, і так на душі урочисто. Очам гарно і слухати є що: те шумить-бренить, те з-під неба вифітькує.
   В степу літній табір колгоспної ферми.
   І до чого кумедний чоловік – тамтешній сторож дід Гринько Півторапівень! Стрінуть Гриця, руку по­дають, як дорослому, та ще й “Здоров, тезку” скажуть. Дід і страшнуваті трохи, бо одну щоку їм ніби хто переорав, рушницю носять.
   Та ось і табір з оборами, курінем, криницею з дере­в'яним журавлем та жолобами.
   Вітаються за руку. Дід Гринько голосно проказують своє “Здоров, тезку” і, підморгнувши хитрувато, при­кладають до свого зеленого картуза два пальці. Ніби телячі ріжки.
   –  Му-и-и!
   І чого б ото дражнитись? Хіба одне телятко Зірка з ріжками-оцупками цікавить Гриця? А курінь? А дояр­ки, що так радо його завжди стрічають? І за Нінкою, сестричкою, скучив — спав, коли пі тила вона з дому в степ телят пасти. Та й за ними, дідом, прискучилося. От за це ти і маєш: “Му-и-и”. Гриць насупився. Сто­рож у одну мить переінакшились — обличчя стало звичайним, привітним.
   –  Он вони! – про Ніну і про Зірку, – Он-но-о! – показали рукою.
   Не такі вже Півторапівень і вредні! Ти тільки їх зрозумій. Треба однак бігти. Нінка, напевно, чекає. Окраєць хліба в кишені – для телятки. “Фю-ір-рть! Фю-Фю-у!” – не вгаває жайворонок.
   Не встиг добре розбігтися Грицько, як пісня в підне­бессі раптово обірвалася. По землі черкнула чорна тінь. Гримнув постріл. І в цю мить сірий пташок упав Гри­цеві до ніг. За ним кевкнувся... кібець.
   Пташа зіщулене, ніби іще менше, ніж є насправді. Тремтить.
   –  Жайворонку! Жайворе! – Гриць узяв сіренького в руки. Серденько пташати б'ється-б'ється!
   Підійшли дід Гринько. Жайворонок тріпнув крильцями, фюіртьнув – і був уже високо в небі. Сторож помахали йому на привіт рукою. Гриць то на жайво­ронка, то на долоню свою здивовано глипає. Якось дуже швидко пташок ожив, осмілів і додумався, що йому робити.
   –  Літай щасливо! – сміється Гриць.
   –  Молодець! – додають Півторапівень і для чо­гось заглянули в цівку рушниці, з якої вже не в'ється тоненький димок. – Молодець! Бачиш, тезку, птах і той шукає в людини порятунку. Опустився до тебе. Не знав, сердешний, що його ворога перестріне куля. Вірив – не скривдиш.
   –  Скривдити? Що ви, діду!
   Гриць косує на розчепірені кібцеві крила, на гачку­ватий дзьоб його, скуцюрблені кігті.
   –  Як ви, діду, вцілили оцього дзьобаня? Високо буй.
   Сторож торкаються долонею щоки із шрамом.
   –  На війні зенітником я був. Літаки ворожі зби­вав. І пам'ятку ось маю. Ти біжи, біжи! Тебе чекають.
   Півторапівень знов ставлять пальці пообіч зеленого кашкета, підморгують та передражнюють:
   –  Му-и-и!
   Гриць іздалеку гукає:
   –  Зірко-о!
   З-поміж гурту худоби-молодняка висовується біло­голове, з коричневими латками на боках телятко.
   –  Зіронько-о!
   Зірка спочатку дибуляє, потім – навскач.
   –  Му-и-и!
   –  Ось на тобі, на! — Гриць простягає руку з хлібом.
   Теля ласує. Підходить Нінка.
   –  Так йому треба, – каже сестричка про кібця. – Так йому й треба, живодеру!
   У небі жайвір Гриців – чи, може, інший який – затріпотів крильцями на одному місці, заспівав дзвінко – ніби дув у флейту:
   –  Фю-ір-рть! Фю-фю-фю-у!