Світає, посвітається,
Людніє слово без'язике.
Скресає, воскресається.
Співають діти боголикі...
* * *
Там, де стомлені зорі гойдає трава вікова, Де висока дорога твоя наодинці зі степом, Знову тихо – самими вустами – шепочеш слова, Знову довго – самими очима – прощаєшся з небом.
І так вільно тобі, і у вирій душа поверта, – Ні любові, ні кривди, ні туги – нікому нічого не винен. І гортається книга Буття, і така висота, Наче серце до серця сьогодні стоїть Україна.
Хто назвав тебе сином своїм і пішов назавжди, Хто прикликав тебе і до ран прикладав свої рани? Ти не відав, хто є, ти на всіх залишився один –І вода, і вогонь, і дорога, і щит коло брами.
Ти віч-на-віч з пітьмою, яку прозираєш до дна – Десь там поруч Тараса розпечений сміх Северинів. Повставай у собі і молися – ніщо не мина, Доки в жилах ятриться обвуглена кров побратимів.
Ти останній – і мусиш іти на останні громи, Подолавши і простір, і смерть, і вагання. Бо стоїть під грудьми, бо волає до тебе з пітьми Одчайдушне повстання твоє – неминуче й останнє.
* * *
Що залишається? Мальва хитається. Коник сюркоче. Камінь росте. От і відлуння за серце хапається – Буде – не буде, пусте – не пусте.
Круча, багаття і небо незаймане, Сива жарина у сивій золі. Чуюся коником, тишею, мальвою, Димом і небом на власній землі.
Вітер над голосом, дим понад кручами, Блискавка з неба шапку скида. Доле, пригадуєш наші заручини? Свідками стали вогонь і вода.
* * *
Старовинна баладо, висока свіче воскова, Освіти на сьогодні слова, зворуши не до ладу. Не подужає серця колишня печаль вікова. Але й серце не здужає смутку, баладо.
Не уява, а так, засвідомо забута жура, – Що вертаю додому – доріг вже не треба нікуди,– захмарений всесвіт старенький димар підпира, А під ним уже хати нема і не буде.
Відкіля оцей спомин? Чому полотніє душа? Прощавайте, кобзарю, ще трохи годують за пісню? Нащо Вам ця громада, що нікуди сама не руша – І пісень вистача, і героїв завізно.
Не співайте ніколи, що доля звела Вас на пси. Півзабута балада єднає століття між нами – Все про тих ворогів, що беруть кобзарів на списи, Як шляхи козаків поростуть бур'янами...
* * *
І Україна очі в очі Стоїть зі свічкою в руці...
Тобі судилось навіть не сивіти, А проминати те, що не мина. Ти брав по-парубоцькому трембіти. Ти чув, як глухне нарвана струна.
Бо їй, струні, так легко у зажурі, Так вільно й божевільно, хоч заріж. Та й що казати? Гетьманують джури, Що не на себе переймали ніж.
Їм чорно – пожалій. Тобі не темно, Що надбано – усе на вітряки. Над попелищем, як твої знамена, Гойдаються терни і будяки.
І вже не сам, а сам із самотою, І все одно – живи чи не живи. Солом'яною вкотре головою Отам, де не буває голови.
Не літні – позалітні, позавбиті, Плече в плече, де сліпає сова. А верхи у світи – і наче влиті. Цілуйте клямку. Клямка вікова.
* * *
Цілую руки теплі і натруджені, Що сто віків трималися землі. Вона сліпа. Стоїть собі між ружами. Гудуть над нею зоряні джмелі.
– Ти знаєш, синку, вечір ходить росами, Бере за руку і веде сюди. – Бабусю, рідна, ми вас вкотре просимо!.. – Ну годі, чула, в хату заведи.
Та ви мені ізнов усе пробачите, Та я ж тепера дуже не зайду. Оце сліпа, а стала більше бачити. Лише біда – нічого не знайду.
Усе мені довкіл, як темна ніченька, Де крешуть зорі тисячі разів... Сидить собі в куточку, світить свічечку, Немов сама зійшла із образів.
А потім встане, човгає долівкою: – От я помру, а що залишу тут? Он мальви, що насіяла ще дівкою, А все вони цвістимуть, як цвітуть.
У тебе, синку, мабуть, добра матінка, І ти вже мною серця їй не смич. Іди додому. Час уже і спатоньки, Бо, мабуть, вже настала темна ніч...
* * *
Дорого вранішня моя, високі трави! Вечірня доленько моя, озиме жиго! Гуде навідліг вицвіла держава, Всіма дощами свячена й побита.
Ще почаклує навесні моя природа, Громи і повені душі в її пролозі. Святися, непоганьблена свободо, В старім наметі і новій дорозі!
Тобі, Вітчизно, під всіма вітрами Судилося чекать і ворожити: Дорога вранішня твоя – високі трави. Вечірня доленька твоя – озиме жито...
* * *
Ти від вогню. Душа не вбилась в пір'я. Лише життя холоне на льоту. З'ятряться очі на гірке сузір'я. Завіє попіл стежечку круту.
Чи ти себе впізнаєш по перерві, Як доля воскресається німа? Усе святе гойдається на нерві, Який от-от порветься, а трима.
Лиши собі пекельну хуртовину І, як останній, як найтяжчий гріх, – Ту стежечку круту і не єдину, Якою ти до матері не встиг.
ПАМ'ЯТІ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
Понад хмари, понад зорі першу думу-голубицю Випускаю просто неба серед ночі, серед поля. А за нею проти вітру випускаю другу думу, Аби обширу напиться, як з криниці при тополі.
Свою силу, свої крила їм віддав я, щоб злітати Понад кумканням болота, понад світом. Навздогін благословення їм лелеки посилали, Але голос їх полинув ген за вітром.
Як верталась перша дума, як зоря із неба впала, Крила спалені згорнула біла птиця. Як верталась друга дума, до сестри не припадала, А схилилась у жалобі, мов черниця.
Не спиняйтеся, допоки відклекочуть в грудях сурми, Доки сам я не закрию ваші очі. Проти вітру, проти світу випускаю свої думи Серед поля, серед болю, серед ночі... Уночі –Софіє!– Ніч відлунює ім'я. Гуде у світ сполохана дзвіниця. Над мурами глухої кам'яниці Зліта собору біле голуб'я.
Якої втіхи забаглося оку? Яку зажуру серце напита? Тече у ніч холодну і глибоку Криваве сяйво бані і хреста.
Не раз тут гупотіла перезва. Похмільний крик стинали блискавиці. Софіє, наречена і вдова, По кому вітер плаче у бійницях,
Чиї колись тут дзвякали кайдани Во славу й зраду на усі літа? ...Сьогодні пізно. Завтра – буде рано. Мовчи і ти, пречиста і свята,
Про те, що спалахне і спопеліє, Лишивши вільний вітер по собі. Іду до тебе у важкій журбі – Розрадь і воскреси мене, Софіє!
ЧУРАЇВНА
...Одцвіте, наче сонях, колишнє село, І Маруся зів'яне, як м'ята. І рушник одцвіте – перебите крило, На якому уже не літати.
І не треба ні крику, ні сліз, ні журби, Коли доля цвіте під нагаєм. Затужив би весільний смичок по тобі, Але й пісні такої немає.
Ще стоятимуть ночі, мов чорна вода, І по них біла пісня пливтиме. І сама ти – як скрипка. І тільки шкода, Що нема скрипаля на Вкраїні.
Боже мій! Ні словечка не мовлю про час, Не озвуся, не помолюся... Тільки, може, і є той скрипаль серед нас, Але як же йому без Марусі?!
* * *
Ніколи свого серця не щерби, Аби лише виспівувати гарно. Не промовчи Шевченка у собі. Не прокричи Стефаника задарма.
Творив Тараса гнів, а не жура. А що поробиш, люде без'язикий, Коли з-за грат у душу зазира Твоя свобода, змучена до крику,
Коли поети пнуться в паничі, І побратими цвенькають потроху, І кобза почорніла на плечі, Якдомовина власної епохи!
Не возлюби себе. Не розгуби Ні голосу, ні стогону, ні слуху. Шевченко йде дорогами доби І завжди обирає кручі духу.
Іде і йтиме у тривожний час І вже його не зупинить нікому. Ви чуєте? Минаючи Парнас, Шевченко повертається додому!
РЕКВІЄМ
Пам'яті учителя А. П. Медушевського
По дорозі по останній Чи то чайка, чи то мати, Чи то вітер, чи то лютий, Чи вуста, чи неслухняні – Козака несуть...
Заніміли чорні хмари. Заніміли-посивіли. Тілько вітер... Тільки пісня Шепотіли-голосили: А твій коник білогривий – Зимонька-завія. За тобою білі руки Завірюха ломить... Ой під небом посивілим Біла чайка отемніла.
Козака несуть...
КОНІ
І – не зупинити. І – не наздогнати. Та вергають коні все одно до хати. В остогидлі стайні, до возів і ясел. А вночі їм тихо нагадає ясен
Про степи широкі, де гуляє вітер, їх печаль і тугу ще й роз'ятрять квіти, Місяць голомозий вже не дасть поспати: – Гей, летіли коні, наче ті орлята!..
І, рвонувши пута, заіржавши дико, Знов майнули коні, і – не зупинити. І – не наздогнати, і – не загнуздати, їм степи під ноги будуть роси слати, І шалений вітер молодечим свистом Розгойда планети заспану колиску.
.. .Про давно забуте нагадає ясен. І не спиться коням біля повних ясел.
* * *
Озовись, побратиме, в чужій стороні... Ще твій слід на дорозі не стерся, Де ворожать зірниці на власнім вогні, Пропікаючи зболене серце.
Ще ти долі сварливій даєш одкоша, Щоб за поли тебе не хапала. Ще в дорогу береш, – бо козацька душа, Вишиванку, сопілку й кресало.
Ще полям і могилам вклоняється мак, Ще Славуту пісок не завіяв. Ще на кручах рипить, як порожній вітряк, У сльотаву негоду пра-Київ.
Озовись, побратиме! Ще слід не прочах По тобі у піснях сумовитих. Я впізнаю тебе між людей по очах, Якщо є ти на білому світі...
* * *
Маємо, доле, свободу і вічну журу. Маємо щастя, яке не мина, бо єдине – Подумки, пошепки досповідатись Дніпру Серцем, очима і словом твоїм, Україно.
І Трахтемирів, і Заруб, і ти, ковила, Броде Татарський і кості, підмиті водою, Благословіть на дорогу, яка б не була – Чорною, сивою чи від пилюки рудою.
Ви, не розвіяні часом і лихом слова, Ви, не дотовчені ціпом оголені нерви, Тут, на вітрах і вогнях, де лягає трава На голоси, на віки, на чуби і шедеври,
Дайте напитися волі, що світ продима, І наодинці почути, як важко – бідою! – Камінь росте на могилі і гусне пітьма Там, де пороги ростуть під ясною водою.
Хай нахиляє траву забуття не роса – Дужчає вітер, і мова стискається важче. Дайте почути, як в серці клекоче гроза, І не питайте – востаннє чи напропаще!
ПОЕТ
За В.Короткевичем Брусок співа неголосну молитву Та зрідка іскру кине при столі, Допоки не дзвенять ножі у битві І у бою не кришаться шаблі.
Не має він ні леза, ані жала, Потрібний він хіба серпам кривим, Допоки в піхвах сплять усі кинджали, Усі ножі, що вигострені ним.
І на докори, чом не йде він битись, Чому він не подібний до меча, Він мовчки спить біля куща брусниці, Допоки лезам сили вистача.
Але ж, узятий у бою нерівнім, Ув'язнений – як спинений порив, – Чи ніж зізнався криці у катівні, Який брусок і де його гострив?
Мовчав, як ніж. Мовчав, як криж на полі, Бо заповітні пам'ятав слова: Співає ніж у час війни за волю, Брусок – в годину рабства заспіва.
Коли ж залляє кров луги і плавні, І завирує гнів під канчуком, І зломиться об крицю ніж останній – Ну що ж? Тоді вже можна і бруском.
ТЕСЛЕНКО
І на кручі святі, і на доли рахманні Надивитись не встиг, а прощатись пора. Поцілую тебе, моя земле, востаннє, І за повід печаль поведу до Дніпра.
І вітри підійматимуть хвилі студені, І кричатимуть чайки, і біль не мине. Маю в спадок від тюрем сухотні легені, А від матері – слово гірке і сумне.
Шпигування, доноси наклепні і дійсні, Перемучене слідство, не схоже на гру... Ви зробили усе, що могли, благодійні. Не чіпайте хоч матір, коли я помру.
Поклоняйтеся ревно і майте надію Дочекатися волі від цих чи від тих! Моя земле стражденна і люди німії, Прощавайте. Простіть, що нічого не встиг.
Що ж, печале, мабуть, поганяймо до ями, Вже й над нами густиме пощерблений дзвін! .. . ...Ось і вперше прослалась мені рушниками Доріженька широка... труні навздогін...
ЛІТОПИСЕЦЬ
Чорна твоя дорога І келія завжди сіра. За стінами славлять того, Хто сало дає і вино. Засвітиш свічку позичену, Розгорнеш сувій і “Вірую” Прокажеш сухими вустами У захололе вікно.
За що ця гризота вічна? Може, вона й не від Бога – Писати потайки правду, Відкашлюючись від сухот. Невже підриває владу Оце писання убоге? ...Коли повертався Ігор, Його привітав народ.
Сказали так написати, А ні – то виберуть очі, Які довели до Путивля І бачили все як є. І знаєш – перевтлумачать, Усе перепишуть, як схочуть. Державі треба героя, І діло це не твоє.
А він же для власної втіхи Поклав у степу дружину! Хотів, бач, затьмарити славу Батька свого і братів. Здобути легку перемогу – Ослаблені половці нині – Бо мріяв правити Полем , А Руссю – і поготів.
Ти чув, як плакали вдови. Ярославна теж голосила, Бо чоловік з полону Добивсь до своєї землі. І людям би скликати віче! Але не ставало сили – Дружина лягла порубана, А діти ще замалі.
Боїшся? То слухай князя, Який проживе у славі, А що тобі може дати Той, хто іде на смерть? На цій непорушній тверді Стоятиме всяка держава. То мусиш сам обирати – Ти воїн чи просто смерд.
УРОК
Запитують мене у класі діти: – Скажіть, письменник скільки заробля? .. Відкіль оця хвороба – все на світі Ще змалечку підбити до рубля?!
...Урок. Шевченко. Не згаса вовіки Освячене кріпацтвом визнання. Цікавитесь, який мав заробіток? Отримав десять років заслання.
Його вінець – над золоті корони. Задосить було муки і покар. Писати й малювати заборона – Оце його був другий гонорар.
Не каявся. Писав у казематах. Відрікся від щедрот і нагород. І не зважав на цензорів пихатих – Яка цензура викреслить народ?!
А допити, а вічні протоколи? Священна будь, невтолена жаго! Невже і ви не чуєте ніколи, Як плаче слово голосом його?
А він згорів. І так бува не часто. За гроші промовчав би – і живи. Шевченко і сьогодні наш сучасник, Бо з його болю починались ви.
Політика, освячена царями, – Понівеч, зрадь, купи чи задуши! ...Його життя написане сльозами, Що запеклися кров'ю на душі.
У кожний звук, у кожний тон у слові Крізь чорноту минущих лихоліть Услухайтесь! Почуйте в його мові Те, що лікує, плаче й попелить,
Почуйте серцем голос несхололий, Вдивітеся у змучене лице. Ви рідну мову чуєте у школі І чим йому заплатите за це?
БІЛОКУР
Яка сопілка журиться за мною, Які слова намовчує мені? Пустились квіти, биті сивиною Край стежечки сльози на полотні.
А там, за ним, де віє хуртовина І в ясенів полущилась кора, Іде собі по воду Катерина, Червоні руки снігом розтира.
– Малюєш, Катре? – Ні, іду по воду. – Глузуєш, бабо?! – Г осподи прости...
Художнице терплячого народу, Який не зміг зігріти і вдягти, Він дав тобі оте, що не купити За всі звання, чини і тиражі, – Покласти дикі неминущі квіти Край свого болю і його душі.
А там нехай ні донечки, ні сина. А там нехай і чути на віку: – На виставку? Та це хіба картина? – Народу, Катре, треба не таку! –
А вже колись – поеми і романи, Старі листи і слава світова... Усе знайдеться, як тебе не стане – І вірні друзі, і гучні слова.
* * *
Ніколи свого серця не щерби, Аби лише виспівувати гарно. Не промовчи Шевченка у собі. Не прокричи Стефаника задарма.
Творив Тараса гнів, а не жура. А що поробиш, люде без'язикий, Коли з-за грат у душу зазира Твоя свобода, змучена до крику,
Коли поети пнуться в паничі, І побратими цвенькають потроху, І кобза почорніла на плечі, Як домовина вбитої епохи?!
Не возлюби себе. Не розгуби Ні голосу, ні стогону, ні слуху. Шевченко йде дорогами доби І завжди обирає кручі духу.
Іде і йтиме у тривожний час, І вже його не зупинить нікому. Ви чуєте? Минаючи Парнас, Шевченко повертається додому!
* * *
Доживемо до тихого дня До високого неба і рясту Коли вільно сідлати коня; І невільно із коника впасти,
Коли сядуть на гілку душі Сива горлиця й сива зозуля Коли тіло обмиють дощі , І спочине потомлена куля.
Доживемо до слів і дітей, Доживемо до вічного плину, І стоятиме знову Антей У священній землі по коліна,
І стоятимуть, як у воді, Наші тіні, герби і покути... Доживемо, бо ще молоді. Досить з нас і своєї отрути.
От і все. Переходять дощі. Попід серцем іржавіє куля. Тихий день. Тиха осінь душі. Сива горлиця. Сива зозуля.
ДИМ
І сором тут, і сором там— Вставать з чужої домовини. На суд твій праведний прийти, В залізах руки принести, 1 перед всіми у кайданах Стать козакові... Тарас Шевченко
Мовчиться, брате. Стогне кров, Чужіє мова на чужині, Голосить серце... І немов По сивій-сивій волосині Йдемо у безвість... І дими, І владний голос за димами Летять наосліп із пітьми, І попіл сіється... І брама Печерського монастиря, І небо, що смердить золою З часів Батия, і зола, І шлях, просякнутий смолою, Усе хитнулось. Судний час, Важка заграва понад світом! Встає з Чернечої Тарас, Питає нас, чиї ми діти, Питає вдруге... Із пітьми Від Колими до України І кров, і сльози, і дими Встають з чужої домовини.
І гіркне збайдужіла кров, І, полохливі та незрячі, Яких богів кличем знов На наші голови ледачі, Яких месій? І час зійде, І знов помолимося миром На те опудало святе, Забальзамоване з мундиром; Помолимось, одведемо Лукаві безсоромні очі І знову душі продамо! А, може, ні? То як захоче Новий тиран... Ну що ж, іди, Моя Вітчизно полинова, На голос мертвої води І остюки чужого слова, На болота і на терни, На п'яну падь і пересуди... Іди – страшніше чужини, Ніж вдома, вже ніде не буде. Іди ж! На велелюдному базарі І продають, і плачуть до зорі. Народе мій, сліпий кобзарю, Куди тебе ведуть поводирі? Іди в оте, святе і незабутнє, На всі віки обіцяне життя, І не питай, відколи у майбутнє Тебе ведуть по лезу небуття, Забудь про те, як гірко, по-сирітськи, На попелищі світових заграв, Приречений, ошуканий до нитки, Своєю кров'ю голод запивав. Нема тобі ні долі, ні родини. У цьому світі кожному – своє. І кобзарю причинна Україна Не хліб і сіль, а попіл подає. Новий месія накидає оком На зганьблені долини і поля, Де кам'яніє за колючим дротом Від нас навіки звільнена земля. ...Вертаємось. Ні розпачу, ні болю, Ні хати, ні могили в бур'яні, А тільки небо, що ховало волю, Коли ми пухли на своїй стерні. Вертаємось, засіявши півсвіту Схололими сльозами і кістьми... Ми біженці, що не лишають сліду. Покотиполе. Дим під чобітьми. Мовчиться, брате... Стомлено тече Холодний дим по річищу сухому, І терпне, і кривавиться плече Від стертої шлеї чужого дому, Який любили... Чуєш, знову вир, Кривавий вир під нашими ногами, Де мовчки озирається ясир На землю, що зникає за горбами, І йде покірно, байдуже... Куди? В димах, що піднімаються повільно, Порожній храм стоїть серед орди Простоволосий, босий, божевільний. Будь проклята Вітчизно, де сини, На вірність присягаючи тирану, Ведуть на мідний поклик давнини По чорному сліпому ятагану Самотню матір...
СЛАВА
У1768році в селі Кодня були страчені троє бандуристів і один скрипаль.
Шалений вітер. Чорне поле. Дубів розвихрені чуби. Ми — гайдамаки. Діти волі. Сини кривавої доби. Ударив дзвін. Гудуть литаври. Душа сичить до батога. А світ червоні й чорні барви, Як вишиванку, одяга.
* * * Стогнала ніч. Заграва даленіла, Криваво слалась до кривавих паль... Їх завтра поведуть. І доки сили, Співали бандуристи і скрипаль. В'язниця спів одлунювала хрипко І кидала у ніч, у чорторий... А на подвір'ї дотлівала скрипка. І коло неї грівся вартовий. ...Стихала пісня. Чорної безодні Не краяли ні місяць, ні зоря. Не спали в гайдамацькій Кодні, Бо слухали сліпого скрипаля. А той почав ледь чутно пісню знову, Тоді, хитнувши чубом, голосніш. – Спалили скрипку, – буде з мене й слова! – Утнув старий в хурдизі босоніж: “Од Києва до Лубен Насіяла конопель. Дам лиха...”. Стогнала ніч. Тремтіли чорні грати. Молилися у Кодні матері. Обнявшись, як брати, за ніч до страти В катівні танцювали кобзарі.
Край неба жеврів. Сутінки безсило Тулилися до вичовганих стін. Долівка стугоніла, серце мліло, Метлялись поли латаних свитин. ... Їх стратять. І дума по них не заплаче. Хіба про усіх заспіваєш? Лише пом'януть у бою. Востаннє світає. І ти помираєш, козаче. А поруч нахромлять кленовую душу твою. Лише Україна сьогодні тобі відпадає. Хлопчина заплаче. Та потім – біда не біда! – Він шапку скидає і ймення твоє прибирає. А кобза на палі колись і за ним відрида.
КАЛИНА
Не загайся, калино, цвісти при вікні. Не чекай на тепло, на завії не сердься. Горобиної ночі у сні-напівсні Пригорни мене, сестро, до тихого серця.
Продаємо тебе, клянемося тобі, Білі руки ламаєм до всохлої гілки... Виростай не для слави, зітхань і журби, А буйній щовесни для синів і сопілки.
Перебуду з тобою лихий вітролом, Не обмовлюсь про кпини, про болі і муки. Не загайся, калино, цвісти під вікном, Невигойні до нас простягаючи руки.
Будуть сльози лукаві і дотепи злі. А як виберуть правду, мов очі безвинні, Кобзарем отемнілим піду по землі, І за руку додому вестиме калина.
І ту пісню, яка залишилась мені, І той біль, що ніяк між людей не обтерся, В поруділих степах на своїй чужині Боронитиму, поки є голосу й серця.
Хай гудуть над землею вітри німоти, Хай виламують все до останньої гілки – Горобиної ночі вогнем самоти Я випалював душу, неначе сопілку.
НА ЧЕРНЕЧІЙ ГОРІ. ШЕВЧЕНКО
Не плач мені, чайко, не плач мені, мила, У чорнеє небо лети навмання! Скажи мені, чайко, чи видно могили, Чи сивий Дніпро течії не спиня?
Удариш у бубон – і він забалака. Удариш бандуру – застогне в душі. Чи втямити вам, що я сам гайдамака – Слова роздавав, як свячені ножі?!
І вже я не тут, бо лежати несила. Оновлений вітер жене каламуть. Скажи мені, чайко, скажи, сизокрила, Чи досі жандарми труну стережуть?
Чи досі довкола суцільна руїна? Лети, моя чайко, але не квили. За те, що я душу поклав за Вкраїну, Мене покарали свої ж... Бо коли
Всіма тлумачами щербили звичаї, Всіма сурмачами заслинили суть, Я бачив минуле, яке не минає, Я бачив майбутнє, якого не ждуть.
Сини мої! Йдіть не прощатись до мене. Із вами у лавах пройду через все. Скажи мені, чайко, чи видно знамена, Чи вражої крові Дніпро не несе?!
* * *
Миколі Мазуру
За снігами сніги, за снігами верба і калина. І забута могила, і пам'ять заледве жива. Хто впізнає тебе серед цього одвічного плину, І поділиться хлібом, і скаже останні слова?
Ще стоять просто неба тобою мальовані гори, Ще стоять просто тебе червоні твої небеса. І така висота, і так самота і покора, Наче мають свій голос і глина, і хліб, і роса.
За снігами сніги, за снігами півнеба і світу. Крижаніє душа, і мороз обсипає чоло. Але ти полетиш, бо почуєш одвічну молитву, І вогонь продиматиме знову прозоре крило.
* * *
...І западаються могили, і червоніють спориші. Кому казати, Боже милий, Про те, що діється в душі? Ти сам карав себе за волю І сам шукав собі ножа, Ти душу спитував до болю, Чого вона тобі чужа;
Чого ти нудишся на світі, Чого тремтить твоя рука, Коли гортає заповіти Чи обіймає румака;
Чого ти знов долаєш простір, Якому не буває меж, Щоб наразитися на постріл, Який очима відведеш?
...Усе відтято і забуто – Пороги, чайки і чуби, А кров твоя шукає люто Якоїсь пам'яті в собі –
Тієї дикої сваволі, Яка водила до межі, Де тільки небо, дике поле І неосвячені ножі.
* * *
Завтра побачимось. Дай мені Бог промовчати, Дай мені втямити, Боже, як бути мені. Хай би стояли усміхнені мальви на чатах, Хай би спустилися зорі і стали земні.
Завтра – тоді, коли ночі між нами не буде – Тільки дорога, де нарізно мусили йти. Як на видовище, знову посходяться люди Саме тоді, коли треба обом самоти.
Слухайся серця. Не варто його розуміти. Просто люби свою волю, яка заболить. Ми не одні на землі, та єдині на світі, Випало поруч іти і згоріти за мить.
Доле моя, тихий посвисте завжди здалека, Дике іржання нічне і остання земля... Де та колиска, в яку заглядають лелеки, Щоб на світанку туди принести немовля?
Мушу побути, бо ще не літав над собою, Муляють крила тверді невмолимі слова... Будемо завтра удвох наодинці з сльозою. Має за нами вставати трава нежива...
* * *
Зоре моя полохлива, багаття святе, Мово посмертна, яка буде ще мовчазніша, От і спливає відлуння твоє золоте, Наче купальські вінки у незайманій тиші.
От хіба гук напропаще зужитого дня . От хіба знов перекати і свічі над ними. Сіється з неба пісок, що сичить навмання, – Той, що віками ховає хрести і руїни.
Краяний хліб мій твоїм знахабнілим ножем. Виссано міць, оббіловано душу кленову. І не хитнеться розпрокляте слово чуже, Вбите по саму колодочку в зранену мову.
Зірка впаде, і востаннє багаття війне. Мова посмертна уже мовчазніша від тиші – Тої, що всіх поховає, якщо не мине, Тої, з якої народяться душі і вірші.
* * *
За останнім порогом, за гривою Сивої глини, За хапливим плачем І покутою стомлених сурм Застогнали вози, І затьохкав мороз на калині, І померхлі долоні Заклякли на грудях бандур.
Божевільні часи. Божевільна земля під ногами. З божевільного неба сичать Божевільні дощі. Озиратися страшно – Йде назирці пустка за нами І з розчахнутих вікон летять Божевільні хрущі.
Той полин, та дорога, Той зашморг сухотного диму, Та дочасна жалоба І геть посивілі чуби Ще підкажуть слова, Що впадуть на сніги несходимі, Ще продажного хліба Учинять на нашій журбі.
І отак мені, так, Наче вже не зберуся на силі, І отак говорю, Наче вже край могили стою: Не дай Боже нікому Ховати ліси поруділі І в причинній сові Впізнавати вітчизну свою.
* * *
Не минайся, як сон в передсвітній імлі, Якзоря понадсном і Дністром, Якмолитва, яку на совинім крилі Напишу солов'їним пером.
Не минайся, як свічечка над полином, І купальські вогні молоді, І слова милосердні, і ніч за вікном, І прощальна зоря на воді.
Не минайся, як тихі пісні за селом. Як пекуча сльоза на щоці... Україно! ...як Божа рука над чолом І перо крижане у руці...
* * *
Присвята Земліхану Єндербієву
Були у мене мої гори, були у мене мої річки, і отари, і вогонь, і рід. Прийшли чужинці – і забрали землю, вивезли камінь, загатили річки, погрівшись коло вогню, який я їм розклав, бо їм було зимно. Тепер у горах моїх гніздяться сови, а не орли, отарами харчуються вовки, змії п'ють з моїх джерел, а вогонь кинутий напризволяще. Хай би вони самі пішли, бо в мене ще є діти, а вони їх хочуть забрати до свого війська. Але все одно я, живий, маю своє небо, яке навіть вони не годні взяти, маю кров свою, яку щодня бачу, бо вони, інші, тільки вимагають і беруть, а я їм ще й винен. Ще трохи – і відкопаю зброю, яка і мене, і їх поховає. І прийду з гір на їхні ниви, зі своїм звичаєм у їхні сім'ї, і віддам їм усе, що маю, яке їх знищить...
.jpg)
(1).jpg)
На початок
Версія для друку
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
