www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Грищук Б.А. Поділля – колиско і доле. Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаОнлайн послуги
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      Героїв пам’ятаєм імена
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека
      Веб-уроки
      Здійснення закупівель
      Онлайн послуги
      Відкриті дані
      Карта сайту
      Аудіокниги


        Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям » Грищук Б.А. Поділля – колиско і доле
      Грищук Б.А. Поділля – колиско і доле.

      ІГНАТІЙ СЦИБОР-МАРХОЦЬКИЙ

         “По великому Ушицькому шляху, за кілька миль од Кам'янця, в Ушицькому повіті, на чудовій рівнині Мальовничо розкинуте досить велике й вельми гарне містечко Миньківці; це і є те саме місце, де відбувало­сь свято Церери. Якщо справедливе зауваження деяких подорожуючих по Поділлю, що частину його, роз­ташовану вздовж течії Дністра, без перебільшення можна назвати Подільською Швейцарією, то на долю Миньківців та його околиць припав найкращий куточок цієї Подільської Швейцарії...” (Подольские епархиальные ведомости. 1889. № 33).    
         “Ушицький повіт мав 4 округи. Миньківці належа­ла додругого округу. Розташоване містечко у широкій і глибокій долині... Цей маєток купив... Войцех Мархоцький, по смерті якого в 1788 році Миньківці з околицями перейшли до небожа Ігнатія Сцибор-Мархоцького, відомого дивака першої чверті XIX століття. Ігнатій Мархоцький... оголосив свої маєтки незалеж­ною державою і поставив на кордонах іменний стовп із написом, що це “кордон Миньковецької держави”... Був благодійником своїх селян, він звільнив їх від панщини й піклувався про поліпшення їхнього побуту. За свої дивацтва, особливо впровадження язичницьких свят, Мархоцький був засуджений і навіть втрапив у тюрму”. (ТрудыПодольского епархиального историко-статистического комитета, Каменец-Подольский, 1900. Вып. 9).
         Своїми родоначальниками Мархоцькі вважали в минулому відому фамілію Сциборів, власників значних маєтків. Михайло Сцибор –батько Ігнатія — помер, коли син був ще малий. Ненабагато пережила чоловіка й дружина, юного Мархоцького мати. Оскільки ж у Михайла був рідний брат –Войцех Мархоцький, який володів Миньківцями та добрим десятком довко­лишніх сіл і до того ж не мав дітей, то Ігнатія взяли на повне дядькове утримання. Він, звичайно, вважався й спадкоємцем Войцехових маєтків – дев'яти тисяч десятин родючого чорнозему, обширних лісових ма­сивів, сінокосів, парків. А щоб спадкоємець не згань­бив славетного роду Мархоцьких, старий Войцех на­магався дата небожу грунтовну освіту, навчити госпо­дарювати, безжально утискувати “хлопів”.
         Не так, проте, сталось, як гадалось. Дядько і його племінник-сирота, впертюхи, яких світ не знав, вияви­лися, як ми б нині сказали, психологічно несумісни­ми – з перших місяців зненавиділи один одного й відтоді мовби хизувалися навзаєм власного затятістю, пресловутим шляхетським гонором. Дійшло до того, що спонукуваний безмежною гординею пан Войцех надумав спекатися племінника – оддати його у військову службу: нехай або пропаде там, або, відбувши кількарічний строк пруссацької муштри, повернеть­ся у Миньківці укоськаним та слухняним.
         Ось як згодом писав про це сам Ігнатій: «Досягши повноліття, я люб'язно пристав на пропозицію мого дядька й пішов у солдати: не добровільно, не по охоті, а за бажанням того дядька вирушив я в чужий край... в прусську військову службу і там у послідущих злид­нях і знегодах провів я кілька років моєї дійсної нево­лі». (Тут варто сказати, що хоч тоді, 1770 року, Поділь­ська губернія і входила до складу Польського королів­ства, яке ще не втратило самостійності, але по всьому краю мандрували військові команди, набираючи добро­вольців в армію прусського короля). А той, хто пере­йшов через щоденну пруссацьку муштру, повертався зі служби або зламаним, духовно понівеченим, або ж навпаки – із залізним характером і непохитною волею.
         Ігнатій Мархоцький належав до других. За чотири роки служби він не тільки загартував свій дух і тіло, а, хоч як це дивно, ще й примудрився досить пристойно вивчити німецьку, французьку мови, простудіював праці енциклопедистів, римське право, античну літературу й міфологію, в якій кохався змалку... Тож коли племінник повернувся у Миньківці, старий Войцех зба­гнув Одразу, що, віддавши Ігнатія в солдати, досяг на­слідків, цілком протилежних тим, на які так ревно спо­дівався. Небіж, своєю чергою, також зайвий раз переконався: хвороби, що обсіли останніми роками геть не­мічного дядечка, не зламали в старому затятості й гонору. А раз так, то й не варто їм, родичам, перебувати дід одним дахом. Хтось мусить поступитися.
         Поступився поки що Ігнатій. Поїхав до Варшави, записався в один із полків, за кілька років дослужився до майорського чину й навіть став бажаною і шанова­ною особою при дворі. Це видно хоч би з того, що, за лопотанням Ігнатія, дядько його пан Войцех був на­городжений орденом св. Станіслава.
         Важко сказати, чим керувався молодий Мархоць­кий, піклуючись про старого Войцеха. Чи кортіло похи­зуватись перед дядьком столичними зв'язками та можливостями? Чи, може, потерпав Ігнатій, аби норо­вистий Войцех не позбавив його, племінника, спадкоємницьких прав? Чи те й друге вкупі? Хоч би як бу­ло, а жаданий орден вельми втішив пана, й зворушений до глибини душі Войцех викликає майора до себе, в Миньківці.
         Ігнатій, знехтувавши військовою кар'єрою, охоче вертається на Поділля. До того ж не сам, а з молодою дружиною Евою Руффо, “римською патриціанкою” (так принаймні величав її сам закоханий чоловік). Шлюб отой боляче вразив дядька. Адже він волів би мати за невістку не якусь там сумнівну й небагату «пат­риціанку», а знатну панну з польського роду, вельмож­ну, з щедрим посагом. Й знову зануртувала ненависть до Ігнатія в кволім пайовім єстві. А проте на “міжусо­бицю” не залишалося ні снаги, ні часу. Усвідомлюючи власне безсилля, Войцех змушений був скласти запо­віт. Але навіть із цього останнього пайового докумен­та, занесеного в актові книги кам'янецького міського суду (й процитованого в згадуваних уже “Подольских епархиальных відомостях”), прозирала гостра не­приязнь до спадкоємця. Заповіт починався вельми не­сподівано: “Хоч мій небіж, Ігнатій Мархоцький, і був завжди до мене нешанобливий та відзначався паскуд­ною вдачею, за що його варто було б позбавити спад­щини, все ж я заповідаю йому своє багатство...”.
         Оригінальність стилю дядькового заповіту не влаш­тувала молодого Мархоцького. Він подав у той самий суд рішучий протест, вимагаючи замінити форму до­кумента й скаржачись на нестерпні переслідування ні в чому не винного спадкоємця. Уже на смертнім одрі, довідавшись про демарш небожа, старий наказав не­гайно скласти контр-протест і позбавити “якобінця” Ігнатія спадщини. І хто зна, чим би скінчилася ця курйозна полеміка, що яскраво демонструє звичаї на- віжених польських магнатів, якби не смерть Войцеха Мархоцького.
         Отже, Миньковецький Ключ (місцева назва маєт­ку) переходить до рук нового господаря.
         Діяльність екс-майора Ігнатія Сцибора-Мархоцького у цій іпостасі дуже швидко показала, що даремно покійний Войцех так остерігався якобінського, не гід­ного імені шляхтича способу мислення спадкоємця. Новоспечений володар Миньківців та всіх інших посе­лень майбутньої “держави” аж ніяк не був позбавле­ний високої думки про свій рід. Засвоєні Ігнатієм ідеї XVIII століття нітрохи не завадили йому вважати себе можновладним господарем земель, угідь, людей. У цьо­му відношенні він мало чим відрізнявся од феодалів західноєвропейських і навіть перевершив їх у нестрим­ному прагненні до самостійності. Досить згадати бодай оті прикордонні стовпи, що з'явилися тоді, коли Поділ­ля увійшло до складу Росії (1793). Історію зі стовпами можна було б вважати більш-менш ризикованим жар­том, якби... Якби цей «жарт» не тривав понад тридцять років. Тридцять літ існування “миньковецької дер­вави”!
         Як таке могло статися? Чому губернська влада не реагувала на дивацтва багатого пана?
         Петербурзький журнал “Новое слово” так пояснює обставини, що сприяли впровадженню Мархоцьким “автономії”:
         “Втрата Польщею самостійності не змінила ніскіль­ки правових відносин поміщика і його підданих. Він був не тільки в одній особі земським начальником, мировим суддею, становим приставом, а носієм ще більш широких повноважень до права заслання своїх кріпаків на поселення включно. Новий уряд зберіг за польським поміщиком його права, і Мархоцький здій­снював їх цілком. Ніхто й не думав протестувати проти цього. Дуже можливо, що місцева влада дивилася крізь пальці на гру миньковецького вотчинника в силу повно­важень, одержаних із Петербурга. Почалося царюван­ня Олександра І, його близьким другом був князь Чарторийський. Вже існували проекти відтворення Цар­ства Польського під російським скіпетром. Урядові було бажано довести, що полякам живеться якнайкра­ще під захистом російської держави. Ось був грунт, на якому міг діяти й химерити скільки завгодно граф Сцибор-Мархоцький”.
         Та чи ж тільки химерними, комічними були ново­введення Ігнатія?
         Знайомлячись із періодикою XIX століття, переко­нуєшся: Мархоцький впровадив у життя Миньківців і сусідніх з ними поселень чимало дивних з погляду здо­рового глузду звичаїв, проте, разом з тим, ще більше в його “послужному списку” справ благодійних, на той час прогресивних.
         Розповім про перші й другі. А відвіяти полову од зерна читачеві не так уже й важко.
         Мархоцький звільнив селян від кріпосної залежно­сті, дарував їм самоуправління, встановив у своїх во­лодіннях суд присяжних, будував храми й монумен­ти, мав власну друкарню, де видавав найрізноманітніші укази, розпорядження, постанови і навіть проповіді, які й сам проголошував у церквах та костьолах. Зга­дуваний уже журнал засвідчує: “Мархоцький страждав манією будівництва... Він будував храми: богині миру, Телемаку, Вільгельму Телю, навіть Жан-Жаку Руссо. Останній мав напис: “Jоапі Jасоbо Rоussеаusacrumesto”. “Урядові” установи держави розміщувалися в будинку, що імітував, не без успіху, афінський Акро­поль. Він височів на вершині пагорба, який здіймався над Миньківцями й мав назву Бельмонт (місцеві жите­лі ще й нині називають той пагорб дещо “трансформованою” назвою – “бельман”. – Б.Г.). Арка вели­ких розмірів, що зображала грецький портик, увінча­ний великою кам'яною статуєю Феміди, прикрашала вхід у двір... Самий Бельмонт являв собою двоповерхо­ву кам'яну споруду з двома одноповерховими прибу­довами. В одній з них містилися адміністративні уста­нови та архів, у другій – друкарня. Головний корпус мав ряд залів різних розмірів, у яких засідав суд. Там же відбувалися спільні зібрання адміністративної ради та миньковецького магістрату, на яких в особливо важ­ливих випадках був присутній сам Ігнатій Мархоцький – для нього і тут спорудили трон, оббитий черво­ним сукном (скільки тих тронів, похідних та стаціо­нарних, мав повелитель, сказати неможливо).
         Для себе і для власної родини миньковецький воло­дар звелів спорудити чотири резиденції – по одній для весни, літа, осені та зими. Найрозкішнішою була літня резиденція в маєтку Отроків, посеред дивовиж­ної краси парку, прикрашеного усякими гротами, ко­лонами, статуями. Тут, між іншим, збудовано язич­ницький храм, названий Ермітажем, де повелитель приймав звіти управління і голів комісій, затверджував судові вироки тощо. Безліч стежок збігали звідси до­низу, знову завертали вгору, на сусідні, вкриті гаями пагорби. Ті, хто піднімався до Ермітажу, неодмінно зупинялися перед крислатим усохлим дубом, на стов­бурі якого білів людський череп і виднівся помітний здалеку напис. Придуманий Мархоцьким текст мав символізувати хуткоплинність та марність людського існування, земної долі: “І я колись була молода та вродлива...”.
         Ігнатій взагалі полюбляв складати різноманітні тексти – проповіді, епітафії, романси, епіграми на сусідів-поміщиків та кам'янецьких чиновників, охоче будував пам'ятники на могилах своїх “міністрів” та “васалів”, челядників. Ось один з таких написів – на надгробку поміщицького садівника: “Походив із землеробів і звався Гортензій. За ремеслом був садів­ник і працею своєю багато сприяв для прикрашення Притулії. Був вельми талановитий і розумово розви­нутий. Жив майже 50 років, а помер 17-го березня 1825 р.”.
         Миньковецький повелитель обгородив місцевий цвинтар високою кам'яною стіною, прикрасивши її барельєфними й мальованими міфологічними ембле­мами, заснував особливе похоронне братство й вина­йшов оригінальний поховальний церемоніал, дуже віддалено схожий на християнський. Незалежно від духовної особи, яка виконувала належний обряд, у ньому брав діяльну участь і Сцибор-Мархоцький. У своїй довгій тозі, з жезлом у руках, він ішов на чолі печальної процесії. Коли наближались до кладовища, брама, як правило, виявлялася замкненою ізсередини. Повелитель стукав тричі у браму, й між ним і братчи­ками, які стояли по той бік, починався традиційний діалог, що складався з ряду символічних запитань та відповідей. Врешті-решт братчики оголошували, що приймають у свою обитель покійного і що поховають його з належними почестями. Й тільки по тому розчи­нялася брама й починався обряд віддання тіла землі.
         Пристрасть до міфології та язичницьких богів, однак, не заважала Мархоцькому з більшим чи мен­шим сумлінням будувати й прикрашати християнські храми та виконувати всі обов'язки християн. От тіль­ки ніхто не міг переконати повелителя, що він не має права виголошувати в церквах і костьолах проповіді. А читав він їх, не знаючи спину й міри. Кращі з пропо­відей він оддавав у свою друкарню, де, крім «офіцій­них» видань, друкувалися й художні твори. Так, напри­клад, уперше «Гамлет» у перекладі польською мовою був надрукований саме в миньковецькій друкарні. То чи ж не маємо права на цілком логічний здогад, щоцей твір Шекспіра (і, можливо, не тільки цей) ставив­сяу Миньківцях. Щоправда, достовірних даних про те, що в Миньківцях був свій театр, немає, але відсутність зафіксованих фактів не завжди означає, що їх не було зовсім. У всякому разі важко припустити, щоб Мархоцький та не піддався спокусі бодай прочитати перед публікою “Гамлета” або Гомерову “Ілліаду”, яка та­кож була видана у його друкарні.
         Ігнатій побудував у Миньківцях школу (мріяв і про заснування вищого учбового закладу, та не встиг утілити мрію в реальність), відкрив аптеку й запросив на роботу двох лікарів – аллопата де Герінга і гомео­пата Стефані. Згодом ці лікарі стали надзвичайно по­пулярними й знаменитими, і столиця “миньковецької держави” стала чимсь на взірець курорту: сюди при­їздили лікуватися навіть із далеких міст і сіл, що спону­кало повелителя до будівництва досить пристойного готелю.
         “Ні в чому так яскраво не виявилася турбота Мархоцького про своїх селян, як у діяльності його під час поширення в Ушицькому повіті чумної епідемії. Це було 1797 року. Найкращим лікуванням страшної хво­роби вважався тоді спосіб, винайдений бароном д'Ашем. Мархоцький негайно подбав про застосуван­ня його в себе, закупив необхідні ліки й запросив достатню кількість фельдшерів... видав у миньковецькійдрукарні брошуру, що містила опис способу д'Аша. Не менш енергійні були старання про полегшення долі сімей, що залишилися після померлих від зарази. Про­тягом дворічного тривання епідемії від неї загинуло по­над 30 домохазяїв, після яких залишилися, вдови і більше 60 малолітніх сиріт. В силу діючих тоді поліцей­ських розпоряджень, хата, в якій трапився смертель­ний випадок від епідемії, і все майно в ній підлягали не­гайному спаленню. Тому сироти зоставались букваль­но без даху та харчу. Мархоцький врятував усіх, засну­вавши приют, у якому не тільки годували й одягали сиріт, але й навчали ремесел. Опікування його поширю­валось навіть на тих сиріт, які мали заможних родичів, готових про них піклуватися». (Копьілов А. Миньковецкое государство: ист. очерк // Русский вестник. С.-Пб. 1895. № 1).
         Кращим доказом адміністративних талантів миньковецького повелителя є той факт, що, незважаючи на пов'язані з великими витратами нововведення, Мар­хоцький не тільки не розорявся, але, навпаки, багатів з кожним роком. Завдяки старанням Ігнатія Миньківці із зубожілого села перетворилися на квітуче містечко з чотирма тисячами жителів, з гарними будинками, до­рогами, садами. З'явилися в ньому суконна, каретна фабрики, фабрика анісової олії, цегельний, лакофарбо­вий заводи, шовковичний розсадник. Виготовляли у Миньківцях свій папір, випалювали вапно. Мархоцький потурбувався також, щоб у містечку не обмірювали й не обважували в лавках, для чого розпорядився спору­дити на міському майдані спеціальний будинок з баш­тою, де були встановлені точні ваги.
         Але найбільш важливою і серйозною справою Мархоцького було дарування своїм селянам волі. Сталося це 1 січня 1795 року. На велелюдному зібранні був схвалений і підписаний акт, що починався такими сло­вами (хай читач не буде занадто прискіпливий до пиш­ного та мудрованого стилю – важливий не стиль, а зміст):
         “Ми, жителі спадкоємних володінь: Мислиборж, Городище, Катеринівка, Антонівка, Кружківці, Отро­ків, Хананівка, Притулія, Старик, Тимків, Побуйна, Побуянка, Сивороги, які складають Миньковецьку державу, що знаходиться в Ушицькому повіті Поділь­ської губернії, зібравшись усі разом для вироблення і встановлення відомих законів, після всебічного обго­ворення справи в присутності громадянина Мархоцького, вище пойменованих земель, а також Сеферівки та інших володаря, прийшли до висновку,
         що, з одного боку: найвище благо, дароване Твор­цем Усемогутнім природи людського роду, це – воля;
         що людина народилася вільною, а тому необхідно, щоб вона і помирала вільною;
         що воля повинна вважатися спільним благом роду людського, яке надає сенсу, примножує інші блага і дає можливість мати з нього користь;
         що узи, які з'єднують воєдино людське суспільство, вимагають, аби основами користування свободою були розум і справедливість;
         що вмінню користуватися належним чином волею мусить передувати поліпшення звичаїв та освіти, ми укладаємо дану угоду, мета якої гарантувати кожному волю, недоторканність власності, безпеку й захист від будь-якого насильства.
         Беручи до уваги бажаність усунення свавільних тлумачень наших постанов, точного установлення взаємних прав та обов'язків миньковецьких власників і жителів миньковецької землі, обгрунтування всіх дій на точному, позитивному законі, ми урочисто прий­маємо, встановлюємо, оголошуємо для загального ві­дома такі артикули...”.
         Артикули скасовували панщину, впроваджуючи натомість обов'язок селян платити чинш у розмірі 1 крб. 4 коп. за 1000 кв. саженів землі.
         Як засвідчує А. Копилов, цей акт був розмножений у друкарні й розісланий у сусідні маєтки, але поміщики, остерігаючись “агітації”, знищили документ. Той са­мий автор наводить слова Мархоцького про те, що він, Ігнатій, постановив собі “вести життя скромне й уса­мітнене, присвячене праці, бо до цього схиляли мене релігія, патріотизм і бажання виконати волю монар­хів. Я вирішив при цьому вдосконалити в своїх воло­діннях землеробство. З цією метою, а також для того, аби освічувати підданих доступною їхньому побуту наукою, я вирішив полегшити їм... кріпосну залежність. Це й здійснив я з допомогою угоди...”.
         Кріпаки в сусідніх маєтках, певна річ, не могли не заздрити селянам миньковецького благодійника, які не тільки були позбавлені панщини, але й у певних обставинах отримували матеріальну допомогу.
         У “миньковецькій державі” був упроваджений точний принцип поділу влади: законодавчої, виконав­ської, судової. На чолі держави, зрозуміло, стояв сам спадкоємний повелитель чи, як він іще велів себе нази­вати, старець або патріарх. Вважаючи себе батьком “народів” “миньковецької держави”, повелитель був також начальником усіх осіб, “які своїми знаннями і працею приносять користь” цій державі. До категорії громадян, які ні особисто, ні через своїх представни­ків не беруть участі в управлінні державою і не підля­гають компетенції тамтешніх чиновників, належали обидва лікарі, аптекар, архітектор, адвокат, землевпо­рядник, фельдшери, акушери та секретар (він же й архіваріус), головним обов'язком якого було ведення протоколів засідань та зборів.
         Суд у “миньковецькій державі” не залежав од адмі­ністрації. Щорічно всі прошарки дорослого населення вибирали певне число суддів, які називалися присяж­ними. Кожне село мало свій колегіальний суд, що роз­глядав справи як перша інстанція. Суд інстанції другої розміщувався у Миньківцях, в Бельмонті. У своїй діяльності він керувався статтями і положеннями рим­ського права. Мархоцький намагався виховати в своїх людях почуття власної гідності, отож один із виданих ним законів забороняв називати селян хлопами, мужи­ками, хамами. Найвищою мірою покарання вважалося заслання в так звані Понтійські володіння.
         Що ж то за володіння? Граф Мархоцький (графом він став називати себе після скасування у своїх землях панщини) залюбки скуповував маєтки не тільки в місцевих зубожілих поміщиків, а й далеко за межами Поділля. Скажімо, він придбав собі 30 000 десятин у Херсонській губернії. Землі так званої Новоросії вважалися тоді ні на що не придатними й скуповува­лись майже за безцінь. Проте Мархоцький мав з них неабиякий зиск. Він побудував там кільканадцять поселень, у котрих здебільшого жили покарані й вислані миньковецьким судом селяни, були там і добровольці, яких вабила широчінь диких степів. Рільництвом вони не займалися, зате випасали на безмежних просторах худобу, табуни цінних порід коней, що, як уже мови­лося, давало графові значні прибутки.
         Менш суворою карою за злочини вважався грошо­вий штраф і шмагання різками. Журнал “Новое слово” засвідчує: в державних анналах, куди секретар вносив протоколи засідань зборів, зберігався вирок суду, за яким злодія-рецидивіста мали піддати тілесному по­каранню. На цій справі повелитель написав власноруч таку резолюцію: “Вироки, що піддають будь-кого ті­лесному покаранню, представляти неодмінно мені для затвердження. Вимагаю, щоб ганебне тілесне по­карання замінювалось примусовими роботами. В дано­му випадку тілесне покарання замінити роботами на якійсь із фабрик”.
         Слід зауважити, що свої гуманні приписи суддям Мархоцький (у виняткових, щоправда, випадках) сам же й порушував, застосовуючи при цьому покарання, жодним законом не передбачені. Ось один із таких і випадків, кумедний і непіддатний на предмет логіки:
         “Одного разу, дізнавшись, що дочка його звернула | увагу на молодика, якого він вважав за становищем в І суспільстві набагато нижчим від себе, і що останній мріє про заручини з нею, пан Ігнатій ув'язнив нещасно­го і відтак на скликаному з цього приводу великому | зібранні виголосив грізну промову. В результаті з'яви­лося таке рішення зборів, ухвалене за пропозицією пана: оскільки винний, насмілившись підвести очі на дівицю з могутнього роду Сциборів, в особі її образив усіх миньковецьких дівчат, то кожна з них повинна запастися лозинками, потім всі вони мусять увійти у в'язницю, плюнути на злочинця і вигнати його прутами за межі миньковецького володіння”.
         Дивний, що й казати, вирок. Але ж недаремно Мар­хоцький здобув славу одного з найбільш оригінальних диваків минулого століття! Тим-то й не варто нам за­раз занадто суворо судити його, підходити до цієї постаті з мірками нинішнього часу. Проте свійчас він таки обганяв, і тому багато хто з тодішніх поміщиків, чиновників, священиків не приймав і не сприймав як явних дивацтв пана Мархоцького, так і всіх прогресив­них нововведень, які він впроваджував з гідною подиву впертістю, заявляючи при цьому: “Я дав своїм підда­ним не такі закони, які їм належало дати, а такі, вико­нувати які вони спроможні”.
         Як видно із цих слів, запозичених у відомого афінського реформатора і мудреця Солона, граф Мархоць­кий був про себе і про свою діяльність високої думки. Але ж закони його й справді стали благом для насе­лення. Люди з благоговінням і трепетом ставилися до свого покровителя і навіть дивацтва його вважали як щось цілком природне. Нікого не вражали ні рим­ська па нова тога, ні жезл, з яким Ігнатій ніколи не роз­лучався. А щодо язичницьких свят та обрядів, то вони людям дуже навіть подобалися, і ніхто й гадки не мав, що святам Церери може настати край, що пана незаба­ром спіткає лихо.
         Почалося воно 1811 року, коли єпископ Мацкевич прибув із Кам'янця в “миньковецьку державу” реві­зувати свою єпархію. Скориставшись нагодою, граф запросив його до себе в маєток здійснити урочистий акт одруження своєї дочки. Єпископ великодушно погодився й вирушив у Миньківці. На кордоні своїх володінь його зустрів Мархоцький, оточений натов­пом “васалів”. Звичайно ж, одягнутий в тогу. Зви­чайно ж, із жезлом у руці. Він виголосив високопарну вітальну промову й запропонував “верховному жрецю” пересісти з карети на тріумфальну колісницю, що явля­ла собою поміст, на якому височів трон. Везли колісни­цю чотири чорних воли з визолоченими рогами. Чи­новники держави несли над троном балдахін, дівчатка, наряджені амурами, обступали колісницю і устеляли шлях квітами.
         Єпископ спершу страшенно дивувався й конфузив­ся, але, побачивши, що народ ставиться до всього ото­го кумедного маскараду з шанобливим захопленням, врешті-решт зайняв місце на троні, здійснив тріум­фальний в'їзд у Миньківці.
         Наступного дня єпископ відслужив шлюбний обряд. Не в костьолі, а в своєрідному імпровізованому театрі, спорудженому посеред поля зумисне для цього акту. Тут Мархоцький зустрів гостя довгим і патетич­ним вітанням, яке закінчив у такий спосіб: “Верховний жрецю, зійди зі свого трону, підійди до вівтаря господ­нього й благослови цю молоду пару, хай благословення твоє слугує запорукою їхнього майбутнього щастя”.
         Єпископ спершу поставився поблажливо до графових дивацтв, але незабаром взаємини між ним і миньковецьким повелителем вкрай загострились.
         Померла дружина Мархоцького Ева Руффо, і на схилі віку старий Ігнатій несподівано для всіх палко закохався в дочку одного дворянина, який майже постійно гостював у миньковецькому маєтку. Та ста­лось так, що ту саму дочку полюбив старший графів син, і ось одного чудового дня дівчина таємно обвінча­лася з молодим Мархоцьким у місцевому костьолі.
         Отут і виявив свою уперту натуру старий граф. Як обвінчалися?! Без його відома? Та ще в його костьолі? Хіба ж не він, Мархоцький, завжди був найпершим покровителем католицького (та й православного) ду­ховенства, усіх церков та костьолів “миньковецької держави”! Тут слід зауважити, що все церковне начин­ня, ризи, панікадила складали особисту власність Ігнатія, і він видавав їх настоятелю лише перед богослу­жінням. Отож, безмежно образившись на ксьондза, він одразу ж наказав забрати з костьолу всі клейноди. Ксьондз тоді звернувся до єпископа зі скаргою. Єпис­коп, своєю чергою, надіслав графові листа, обурено запитавши в ньому, на яких правах пан втручається в діяльність церкви. Заразом єпископ нагадав Мархоцькому і про його незаконні проповіді, і про свято Церери, рішуче запропонувавши повелителю облишити раз і назавжди неприйнятні в християнському світі язич­ницькі ритуали.
         Граф, звичайно, відреагував на все це по-своєму: надіслав єпископу відповідь, у якій, посилаючись на філософів античної епохи, на мислителів XVIII століт­тя та на канонічне право, доводив, що кожний христия­нин має право виголошувати проповіді в костьолах Подільської губернії, а він, Мархоцький, навіть зобо­в'язаний це чинити, оскільки духовенство цього краю темне, малоосвічене. Що ж до свята Церери, то граф доводив, що то не що інше як відомий у всіх слов'ян­ських землях торжество з нагоди завершення жнив.
         Категорична й гостра відповідь образила єпископа. Він поскаржився губернатору й добився розпоряджен­ня, за яким місцевому справнику доручалося зобо­в'язати графа Мархоцького підпискою в тому, що він надалі не буде виголошувати промови у костьолах, влаштовувати свята на честь Церери. Чи ж важко здо­гадатися, що повелитель і не думав підчинятися цьому розпорядженню: тільки-но минули жнива, влаштував у відповідний день свято з усіма урочистостями й ри­туалами. І хоч місцевий католицький настоятель і відмовився од участі в поганському обряді, це нічо­го не змінило: з Дунаївців були запрошені два капу­цини, і свято відбулося при напливі народу.
         По тому всьому губернатор викликав графа офіцій­но до Кам'янця-Подільського, аби той особисто по­яснив причини невиконання вимог начальства, зазна­чивши в повідомленні, що коли граф не з'явиться в Кам'янець, то його доставлять туди силоміць. На що Мархоцький відповів листовним поясненням: у його діях, мовляв, немає нічого протизаконного. Й на під­твердження цього знову послався на авторитети різних епох і народів. Повелителева ерудиція, судячи з усього, ошелешила й загнала в глухий кут губернських юри­стів, і власті дали графові спокій. Тим більше, що на захист Мархоцького стали впливові військові чини, з якими він підтримував добрі стосунки віддавна.
         Незабаром в житті Ігнатія відбулася одна дуже важлива подія. 1815 року, після поразки військ Наполеона, “височайший указ” зобов'язав подільське дво­рянство спорядити й доставити у Варшаву для потреб російської армії обоз із продовольством. Дворяни по­становили доручити цю нелегку справу Мархоцькому, і він впорався з нею блискуче: без будь-яких втрат доставив транспорт, вантаж якого оцінювався мільйо­ном карбованців. І захотілося графу якось нагородити себе за це. Тож звернувся до генерал-губернатора, імператорського комісара Ланського з проханням, аби той видав йому паспорт, де, крім усіх інших ти­тулів, значився б і такий: DuxetRedux(начальник експедиції, яка прибула на місце і відтак повернулася додому), або просто Кебих. Губернатор виконав це по­бажання, і відтоді Мархоцький постійно вживав вига­даний ним же титул і не приймав паперів, у яких його не ставили.
         Але ціла низка титулів не врятувала Редукса від зазіхань церкви на впроваджені Мархоцьким язич­ницькі обряди. Єпископ Мацкевич, не домігшись у кам'янецького губернатора управи на Ігнатія, звернув­ся з листом до подільського преосвященного, архі­єпископа Іоаникія, в якому настійливо просив покла­сти край поганським ритуалам у Миньковецькому Ключі. Отож однієї з неділь, коли в Миньківцях мало відбутися урочисте богослужіння, а Мархоцький збирався виголосити чергову проповідь, туди був від­ряджений загін барабанщиків із наказом вдарити в ба­рабани, тільки-но граф зійде на амвон.
         Хтось, видно, попередив Мархоцького про “де­марш” властей. І він вжив відповідних заходів. Для барабанщиків улаштували щедре частування, і ще до початку проповіді вони дружно повпивалися й розбре­лися хто куди.
        Наступного разу барабанщиків супроводжував офі­цер, якому наказано не піддаватися в Миньківцях жод­ним спокусам. Тож черевоугодницькі контрзаходи Ігнатія виявилися марними. Тільки-но він з'явився на амвоні, гримнули барабани. Втім, проповідника це нітрохи не збентежило: він виголосив своє повчання від початку до кінця, хоч ніхто його, звісно, не чув.
         Що являли собою ці проповіді? Як засвідчував у минулому столітті відомий знавець подільської старо­вини доктор Ролле, вони містили в собі поради мораль­ного характеру, підсилені не тільки сентенціями із свя­щенного письма, а й цитатами з творів класичних пись­менників, зокрема Вольтера. Певна річ, простодушні селяни, присутні на проповідях графа, вважали фран­цузького вільнодумця одним із святих. Доктору Ролле пощастило прочитати деякі з проповідей Ігнатія. Уче­ний мусив зізнатися, що як оратор Мархоцький не досяг помітних успіхів і не дуже прагнув до оновлення “репертуару”. Одні й ті ж тексти він повторював без­ліч разів. Так, у 1813 році Редукс виголошує похвальне слово імператору Олександру І, повторюючи ту саму промову, що її вже зачитував у 1797 році на честь Пав­ла І. Різниця була лише в заміні одного імені іншим.
         Повернемось, однак, до Церери.
         15 серпня 1816 року, коли в Миньківцях відбува­лося традиційне свято на її честь і багатотисячна про­цесія мала вирушити в поле, з'явився несподівано місцевий справник у супроводі поліцейських чинів і став од графа вимагати припинення торжества. Граф гордо відповів: “Навпаки, я вважаю своїм обов'язком продовжувати наш похід, аби урядові чиновники мали змогу переконатися, що в ньому немає нічого непоряд­ного”. Справник тоді до народу: “Розходитеся по до­мівках, віднині й назавжди ваші церемонії заборонені”. Селяни ж йому спокійно відповіли, що вони збирають­ся до церкви помолитися, а відтак вирушити в поле, аби вислухати напутнє слово панове, – що ж тут неза­конного, богопротивного? Адже цей звичай – давній, і відтоді, як він існує, ще не було неврожаю.
         Свято відбулось. Але наступного дня справник з'явився знову – цього разу в супроводі сотні козаків. Графа арештували й під військовим ескортом відправи­ли в Кам'янець-Подільський. Там він перебував два тижні. Власті обмежились тим, що взяли від Редукса підписку про невиїзд із міста, тож він цілком безбо­ронно розгулював кам'янецькими вулицями, одягне­ний в тогу, з жезлом в руках, бородатий і простово­лосий. Народ ставився до нього як до святого, ви­являючи знаки найглибшої поваги. Жінки приводили до графа дітей для благословення. Мархоцький три­мався з неабиякою гідністю, граючи роль мученика, пророка. А тим часом Ігнатієві друзі, родичі робили все можливе й неможливе, аби визволити страстотерпця. І врешті його відпустили додому.
         Преосвященний Іоаникій по якімсь часі надіслав Редуксу листа, в якому категорично заборонялося на­далі відзначати будь-які язичницькі обряди. Ось ури­вок із відповіді графа архієпископу, надрукований згодом у “Подольских епархиальных відомостях”:
         “Моє перше і головне правило: будь-яку справу починати і закінчувати від Бога і з Богом. Цього пра­вила я завжди тримався і тепер тримаюсь на ділі,— так, наприклад, коли Отроківська церква мала геть роз­валитися і загрожувала падінням, я своїми старання­ми заново направив її, і в даний час вона перебуває у відмінному вигляді; крім того, я багато піклувався про спорудження в Побійній кам'яної церкви і дзвіниці. Щоб переконатися в цьому, слід тільки один раз про­їхати по моїх маєтках і бачити всі мої турботи... про добробут моїх підданих... Коли я закладав село При- тулію, мною запрошений був священик сільський, що­би благословити визначене для села місце і помолити­ся, аби добре жилось жителям цього села... Коли в цьому селі будували млини, я знову запросив священи­ка Ісаєвича, аби він освятив їх і благословив. Коли від­ряджали човни з хлібом по Дністру в Чорне море, цей самий священик... благословив людей, які відпливали в човнах, щоби Бог на воді був до них милостивий... Що ж тут поганого?”. Далі граф переходить до захисту свята Церери, запрошує архієпископа на серпневі торжества наступного року й смиренно схиляє голову “під благословення Архієпископа”.
         Оскільки всім ксьондзам і православним священи­кам під загрозою найсуворішого покарання було за­боронено брати участь у ритуалі, Мархоцький нава­жується на нечуваний досі вчинок: одягається в священицькі ризи й сам здійснює всю церемонію освя­чення зерна, землі, худоби, сам же й служить молебен. Про це святотатство негайно доповіли Іоаникію, а від­так, через міністра двору графа Кочубея – імпера­торові Олександру Павловичу. Довідавшись про це, граф надсилає цареві слізне прохання про помилуван­ня, і арештованого вдруге й відправленого в Кам'янець миньковецького повелителя цар визволяє від су­дового вироку.
         Але наступного літа Мархоцький знову здійснює християнсько-поганську церемонію, одночасно на­діславши цареві завбачливе прохання про помилуван­ня. У відповідь на цей лист цар звелів міністрові внут­рішніх справ “сповістити прохача в такій формі: до відома Його Імператорської Величності доведено було, що ви, вельмишановний добродію, незважаючи на за­борону уряду, відновили у вотчинах ваших впровад­жене вами свято... Не повинні ви в свята такого роду вмішувати святиню або обряди церковні... Подільське губернське начальство оповіщене мною... щоб у випад­ку невиконання нині вам приписаного вчинено було з вами негайно за всією суворістю закону, без будь-якого попереднього сюди донесення”.
         Як відреагував на це Мархоцький? Щодо цього є два твердження.
         “Подольские епархиальнне ведомости” свідчать, що завдяки... енергії і наполегливості Високопреосвященного Іоаникія припинилась вигадлива церемонія, придумана фантазією норовливого пана Мархоцького. А журнал “Новое слово” повідомляє, що граф Мар­хоцький дочекався приїзду в Кам'янець імператора Олександра І й виклопотав собі аудієнцію. Імператор довго розмовляв зі старим і звелів дати дивакові спо­кій. Відтоді власті вже не перешкоджали ні святам Церери, ні сатурналіям.
         Чиє твердження відповідає дійсності, сказати важ­ко. Та це й не має принципового значення. Важливо те, що незламний Редукс боровся щосили й до остан­ньої можливості. Таким він був завжди у відстоюван­ні власних задумів, ідей, незалежно від того, варті чи не варті вони були отої боротьби. Він був таким від отроцтва до останніх днів своїх. Тільки в одному ви­падку граф поступився: незадовго до смерті простив свого сина й невістку, які обвінчалися без його дозво­лу, подарував їм один із маєтків.
         Останні роки Редукса були затьмарені прикроща­ми, яких завдав йому сусід по маєткові граф Стадницький. Не раз вони судилися за «прикордонні» зем­лі, сварилися, публічно висміювали один одного. Граф Стадницький, як і граф Мархоцький, був певного мірою літературно обдарований і складав дошкульні віршова­ні сатири та пасквілі на сусіда, висміюючи його дивацт­ва та впроваджувані в “миньковецькій державі” зако­ни. Він доводив навіть, що рід Сциборів не такий уже знаменитий, як це здається зарозумілому нащадку, і що Сцибори-Мархоцькі, мовляв, ніякі не дворяни.
         Таке твердження переповнило чашу терпіння пове­лителя. Одного разу, повертаючись із якоїсь поїздки в маєток, Мархоцький, супроводжуваний чинами своєї держави і численною челяддю, зустрівся на постояло­му дворі з графом Стадницьким. Чудова нагода, аби розквитатися за всі заподіяні образи!
         Усе відбулося так, як у романах Дюма між мушке­терами короля та гвардійцями кардинала. Під час за­пеклої сутички поет і сатирик Стадницький вельми постраждав і ганебно втік із “поля бою”, що дуже вті­шило Редукса. У доброму гуморі він повернувся на­ступного дня додому.
         Але граф Стадницький, звісно, не збирався про­стити своєї образи й ганьби. Зібравши кілька десятків друзів та дрібної шляхти, озброївши двірню, він ата­кував опівночі Бельмонт. Захопивши замок зненаць­ка, нападники вже виламували двері в спальні Редукса, коли раптом у сусідньому костьолі тривожно озвався дзвін (пізніше з'ясувалося, що одна з дочок Мархоць­кого встигла під час нападу непомітно вибратися через вікно й ударила на сполох), і все чоловіче населення Миньківців, прихопивши дрючки та вила, прибуло на виручку своєму панові.
         Урешті-решт Стадницький виграв процес, і на його користь було присуджено порядну суму грошей. Та Редукс категорично відмовився сплатити її. Тоді пози­вач зачав судитися за нерухоме майно графа. За рішен­ням суду Стадницькому віддано кілька відповідачевих сіл. Але по якімсь часі Мархоцький силоміць вигнав із сіл управителів Стадницького й повернув захоплену «неприятелем» територію у лоно своєї “держави”. Та недовго втішалися жителі цих сіл, які, звичайно ж, під захистом Редукса звикли до відносної волі. За скаргою Стадницького на місце події була відряджена комісія. Оскільки ж вона діяла не на користь Мархоцького, то він, довго не вагаючись, заарештував чиновників.
         Справа ця закінчилась печально. Миньковецького повелителя взяли під варту. Мархоцький надіслав скаргу цареві. Одночасно в Петербург відправлено “всепідданійше прошеніє”, підписане усіма селянами, міщанами “миньковецької держави”, про помилування їхнього батька й благодійника.
         “Прошеніє” справило в Петербурзі приголомшливе враження: досі вищі власті отримували тільки скарги на поміщиків,на їхнє нелюдське ставлення до селян, а тут... За велінням царя графа визволили з-під варти, взявши у нього підписку про невиїзд із власного маєтку до закінчення процесу. Розслідування справи було доручено сенаторові Новосельцеву. У 1826 році він у своєму рапорті цареві доповів, що справедливість, на його думку, все-таки на боці Мархоцького. Таким чи­ном і в цій трагікомічній справі переміг Редукс.
         Та не довго втішався він своєю звитягою. 1827 року сімдесятитрьохлітній граф помер.
         Із журналу “Новое слово” дізнаємося, що “миньковецька держава” дісталася синові Редукса, який мав намір керувати нею, дотримуючись батькових за­повітів, але часи змінилися. Невдовзі він був висланий, його маєтки віддано в опіку, а після 1831 року... й зов­сім конфісковано.
         ...Одного зимового дня – була відлига, над зводнілим снігом гамірно кружеляло гайвороння, вістуючи назавтра мороз і заметіль, – я зупинився проїздом на годину в Миньківцях. Не було змоги помилуватися чарівними краєвидами цього неповторного великого села, розкиданого на височенних кручах понад річкою Ушицею, що бігла на дні запаморочно глибокого яру: усе навколо облягав густий, навіть на дотик відчутний туман. І я тоді подумав чомусь, що іще жодного разу не був на миньковецькому цвинтарі, а хтось же казав мені, – чи не директор тутешньої школи, – ніби на тому цвинтарі досі зберігається могила Мархоцького й буцімто навіть напис якийсь викарбувано в надмо­гильному камені... Довго блукав я в тумані поміж мок­рими кам'яними перстами пам'ятників та кам'яними ж хрестами, пильно вчитуючись у прізвища й дати, в ла­тинські й польські тексти, вичахлі, вивітрені, вкриті, мов накипом, темними плямами лишайника, – але імені Ігнатія Сцибора-Мархоцького так і не знайшов. До другої спроби відшукати останній притулок графа я вдався сонячної літньої пори, уже не сам, а з журна­лістом Валерієм Грошком, який там, у Миньківцях, народився, навчавсь у місцевій школі... Але й цього ра­зу нам не вдалося натрапити на склеп Мархоцьких. Чому так? Чому збереглися надгробки з написами й датами двохсотлітньої давності, а від могили графа, померлого 1827 року, не зосталося й сліду? Миньковецькі довгожителі пояснили: старий цвинтар – на покраяній ярами місцині, дощові потоки підмили склеп, і пам'ятник з написом завалився, щез із плином років і води під намулом, тож нині важко навіть точно вказати місце, де була Ігнатієва могила. “Десь там, на горбку була, за каплицею...”. Але одна з реліквій таки збереглася. На подвір'ї жителя Миньківців Михайла Гавенчука лежить межовий знак, що стояв на кордоні “миньковецької держави” і земель графа Стадницького – еге ж, того самого графа, з яким Ігнатій су­дився на схилі життя. Учотирьох ми ледве звели й оперли на огорожу темну кам'яну плиту. Барельєфні виступи зображали монолітну композицію: гарматне жерло, щит, меч, маска якогось фавна в кутку... Від­лито? Карбовано? “Гартованим у воску зубилом ви­довбано, – запевнив господар. – Точильний камінь, твердючий”. Він закурив цигарку, глибоко затягнувся і, видихнувши на барельєф густу струминку диму, до­дав: “То не весь знак. То тільки відламок...”.


      Календар знаменних дат

      Знаменні події 29 березня

      1. Огієнко, Іван Іванович --
        з дати події минуло 52 років
      • 4
      • 3
      • 2
      • 1
      • 2222
      • АРТ територія111
      • Дошкільнятам2

      Бібліотека запрошує

      БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

      Шановний читачу! Якій літературі ти надаєш перевагу:
      Історичній
      Пригодницькій
      Детективній
      Містичній
      Фентезі
      Мотиваційній







      © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2024 г.
          Офіційний сайт
      29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
      www.odb.km.ua             mail@odb.km.ua
      Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
      адміністратора, а також активного посилання на сайт.
      створення
      сайту
      Студія Спектр