ДІДА СПРОДУЮТЬ

   То було десь у березні 1932 року.
   В обідню пору я повертався із школи ще сніжною вулицею. Сонечко давно вже просушило солом'яні дахи, бралося і за землю.
   Ще здалеку побачив розчинені навстіж наші ворота, а зверху на дідовому хліві, половина даху якого вже висвічувала голими кроквами і латами, сиділа стара суха п'яничка Бінська. Баба відривала порослі зеле­ним мохом сніпки від спорохнілих лат. Вони, перегнилі від давності, роз­сипалися між руками і повільно зсувалися на велику купу гною, який ще був під хлівом з позаминулого року.
   Тоді через дідову впертість (бо не хотів йти до комуни) забрали у нього спочатку коня з возом та залізним плугом, а потім – і корову, бо не міг семидесятисемирічний чоловік своєчасно сплатити податки, накладені сільрадою.
   І хоч цілу зиму дід виготовляв шпиці до коліс, дерев'яні ручки до сокир, сап і рискалів, але ті копійки для податку, що обчислювався сотнями карбованців, були краплею в морі. Тому і продала сільрада (тепер уже порожній) старий дильований хлів за безцінь на дрова.
   Про це. я довідався уже дорослим, коли приїжджав на канікули з університету. Баба без сліз не могла згадувати ті страшні знущання, яких зазнавали ті, що не хотіли йти до колгоспу. У сусіда Олекси не лише спродали всі будівлі, нажиті дідами і батьками, але й з хати – ліжко, скриню, шафу з начинням...
   За якусь мить я тоді пробіг подвір'ям, став коло криниці і злякано закричав:
   – Ви навіщо хлів розбираєте? Ану злазьте, злазьте! Чуєте?!
   Баба випросталася на латі, аж та затріщала, і як загарчить:
   – Людоньки! Дивіться на того пуцьвірінька! І воно вже голос подає. Ану, киш до хати, підкуркульнику!
   Аж тут десь взявся батько, підійшов до мене, пригорнув до себе, а бабі погрозливо:
   – Ви, Бінська, робіть свою чорну справу, а дитину незаслуженими сло­вами не кривдіть!
   – Хіба я його чіпала? – горланила стара на все село. – Я заплатила аж десять рублів за цей гній. А в сільраді хотіли ще більше з мене бідної здерти, бо думали, що у таких багачів розбагатію. А тут хоч би один сніпок цілий був. І крокви, і лати, і дилі – все розсипається під руками.
   Батько невесело посміхнувся у прокурені вуса і порадив:
   – Ніколи, бабо, не кидайтеся на дурничку. Цей хлів ще прадід побудував, йому коло ста п'ятдесяти років. Перш, ніж купувати, було прийти до батька (адже ми майже сусіди!), розпитати, порадитися, оглянути хлів. Тоді б і не втратилися.
   – Ти правду кажеш, – погодилася баба.
   Раптом затріщала лата, баба хотіла схопитися за сніпок, той випорснув з рук - стара з криком “Рятуйте-е-е!” провалилася до хліва.
   Батько кинувся Бінській на допомогу...
   Мені ще й зараз буває якось негарно на душі, коли згадую, як я щиро реготав з тої оказії та ще й потім розповідав про неї не один рік одноклас­никам і пастушкам.
   А коли тато виніс бабу на руках із хліва і посадив під хатою на призьбу, бо вона зламала руку, то я ледь не танцював, пошепки примовляючи: “А так тобі й треба, стара відьмо! За гріхи тебе Бог покарав! За дідового хліва!”.
   Дід Іван, почувши гармидер на подвір'ї, вийшов з хати, глянув на Бінську, яка плакала від болю, напрочуд спокійно промовив:
   – Сама зможеш піти до фершала, чи допомогти?
   – Ой, рученька мене болить, ой, боли-и-и... – стогнала баба.
   – То підеш до старого Бокулича? (так звали фельдшера)?
   – А чим він мені допоможе? – ревіла на все подвір'я стара. – Ой, що ж я тепер робитиму?
   Баба раптом побачила мене і зі злістю:
   – Це той пуцьвірінок мене прокляв, не інакше! Ой-йой-йо-йой!..
   Дід суворо подивився з-під кошлатих брів на стару:
   – Тебе силою повести, чи сама підеш до фершала?
   – Ти чого причепився? – огризнулася Бінська. – Може, і ти проклинаєш мене?
   – А чого тебе проклинати? Не ти, то інший робив би те саме. Це антихрист колотить людьми. Хіба ти не пам'ятаєш, як дід Ярило нам, пастушкам, під Чорним лісом пророкував: ви, дітоньки, ще відчуєте антихристову руку з мечем. Це, мабуть, воно й починається: спочатку він натравлює одне на одного, а потім – держави на держави...
   – Пам'ятаю, Іване, пам'ятаю діда Ярила... Ой-ой-ой... І справді він розповідав про антихристові страхіття... А про голод пам'ятаєш? Що по дорогах валятимуться трупи спухлих від голоду жінок і діточок, що матері їстимуть своїх дітей, що з голоду вимруть на нашій землі цілісінькі міста і села... Ой-ой-йо-йой!..
   Батько, який стояв осторонь і курив самокрутку, порадив бабі:
   – Ви не гайте часу, поки рука не спухла. Потім важче буде її лікувати. У мене у дитинстві був перелом ноги, то знаю, як це болить.
   Стара, стогнучи і ойкаючи, повільно підвелася, зле глянула на нас і побрела з подвір'я.
   Розорений хлів висвічував обдертим дахом десь до середини літа, аж поки якось надвечір не зірвався ураган – і знесло вітром ті рештки прадав­ньої будови хтозна-куди.

ЗАПИТАННЯ ДО ДІТЕЙ:

   Хто такий дід Іван?
   Хто його розорив господарство?
   За що його спродують?
   Що сталося з бабою?
   Як поставився дід Іван до баби?
   Що пророкував дід Ярило?
   Чи правильно зробила сільрада, розоривши споконвічного хлібороба?