ПРИГОДА ШОСТА

Перший сніг

   Ура! Цієї ночі нарешті випав сніг! Тільки уяви собі: люди лягали спати восени, а прокинулися вже зимою! Усе довкола стало таким біло-святковим, наче у казці. Тротуари і клумби вкрилися пухкою ковдрою снігу. Запарковані автомашини пона­тягували на себе уві сні білі шапки. Дахи сусідських осель ніби припорошилися цукровою пудрою. І навіть гілки чорних, безлистих дерев зробилися веселішими – на них також ліг перший сніг і немовби зачаклував їх.
   Іти таким ранком до школи – саме задоволення! Здається, що от-от з-за чергового повороту чи з подвір'я вигулькне карета зі Сніго­вою Королевою. Чи, може, пухнасті сніжинки, що рясно облітають із дерев, зненацька обернуться чарівними жар-птицями та перене­суть кожного, хто тільки забажає, до своєї казки! Ото вже дивовижі подарував нам перший сніг – тільки встигай дивуватися!
   Ой, а це що таке? Ідучи до школи, діти вже зробили на своєму шляху справжнісіньку ковзанку – втоптали і вислизькали ногами мало не до блиску. Не потрібно навіть бігти за санчатами, шукати ковзани чи ще якийсь засіб для катання. Все просто – розга­няєшся і... гайда з горбочка! Тільки вітер в обличчя! Ну як тут втриматися і не з'їхати хоч би один-єдиний раз? Отож дітлахи, одне за одним, знову та знову розганялися і... шу-ух! Щохви­лини підходили нові школярики, які мали б поспішати на перший урок, але, побачивши ковзанку, вмить забували про школу. Ніхто навіть не звернув уваги, що ковзанка вже зроби­лася така довга, що майже дісталася до бордюру, за яким – проїж­джа частина дороги. Діти здійняли радісний галас, реготали, коли хтось неповороткий гепався. А зовсім поряд небезпечно шумувала траса.
   Славко Хоробрик і собі з розбігу весело скочив на втоптану ковзанку. Але одразу ж з'їхав убік, як тільки зрозумів, чим може обернутися ця зимова розвага.
   –  Чого ти? Давай ще раз! – підбадьорили його діти.
   –  Ні. Не буду і вам не раджу, – серйозно відповів хлопчик.
   –  Як це? Чого це? – здивувалися розпашілі шибайголови.
   –  Погляньте, дорога зовсім близько, – показав Славко рукою на безперервний рух автомашин.
   –  То й що? – не зрозуміли його діти, які будь-що прагнули розважатися. – Машини на дорозі, а ми – на узбіччі. Ніякої небезпеки немає.
   –  Ще й яка небезпека! – твердо стояв на своєму хлопчик-міліціонер. – Сковзанка дісталася вже мало не до дороги. А раптом хтось перечепиться об бордюр і полетить сторч голо­вою на дорогу, прямісінько під колеса машин?
   –  Хіба водій тоді не загальмує? – не дуже впевнено заува­жила дівчинка в жовтій шапочці, схожій на кульбабу. – Адже вій бачить, що ми тут бавимося. Насправді вона перелякалася не на жарт і їй уже геть перехотілося ковзатися.
   –  Водій, може, й побачить, але зупинитися не зможе, – пояснив Славко.
   –  Чому? – дівчинка аж зблідла від переляку.
   Усі діти, які дотепер пустували, верещали і реготали, враз притихли й уважно почали слухати Славка Хоробрика.
   –  Походіть ногами по ковзанці, – сказав він.
   Гурт дітлахів взявся слухняно виконувати Славків наказ.
   –  Бачите, як слизько? А машині на дорозі ще слизькіше, бо вона мчить на швидкості. Коли водій гальмує, машина не може відразу зупинитися, – пояснював Славко.
   –  Та ще й починає дивно крутитися, – додав Славків однокласник.
   –  Так це ж небезпечно! – зрозуміла враз дівчинка-кульбабка.
   –  І нерозумно, – додав Славко. – Кому кортить потрапити під колеса машини і, замість бавитися у сніжки, пролежати місяць чи два у лікарні?
   –  Нікому.
   –  Нікому-нікому, – запевнили діти.
   –  Тоді – гайда на уроки! – нагадав Славко гулякам, куди вони мають поспішати. – На шкільному подвір'ї влаштуємо змагання у сніжки! – запропонував уже на ходу.
   –  На великій перерві! – підхопили про­позицію школярі.
   На великій перерві шкільне подвір'я перетворилося на справжнісіньке снігове побоїще! Щоправда, ніхто нікого не бив і не ображав, а всі на всіх кидали снігом – легким і пухнастим. Навіть сувора пані директорка школи вийшла на ганок, аби поспостерігати за веселими дитячими пустощами і нікого не насварила, а навпаки – не втрималася і сама стала грати в сніжки за своїми розумними і обачними учнями.