КОТЯТА-АКРОБАТИ

   Сказати щиро, я з дитинства недолюблював ко­тів. Мабуть, тому, що наша чорна кішка, бувало, то перекине гладущик з молоком, то вкраде з-під мами­них рук шматок м'яса чи сала, то ще скоїть якусь шко­ду в хаті. А коли вона задавила п'ятеро курчат, то бать­ко відвіз її аж за двадцять кілометрів і випустив у чу­жому селі.
   Два тижні не було кішки. За неї вже й почали за­бувати. Аж одного надвечір'я, коли сім'я зібралася на лаві перед хатою, почулося кволе-кволе: м'яу-у-у, м'яу-у-у-у.
   –  Ніби наша кішка голос подає? – сказала мати.
   –  Тобі вчувається, – промовив батько. – Хіба вона знайде дорогу аж з-під Солобковець?
   –  Ой, лишенько! – зойкнула мати. – Он вона від хвіртки повзе.
   І справді, наша чорна кішка, худа-прехудюща, на череві повільно повзла стежкою. Зупинилась за кіль­ка кроків від лави, тихенько нявкнула два рази і опус­тила голову на передні витягнуті лапи.
   –  Вона просить у нас пробачення за курчат, – сказала мати, витираючи кінчиком хустини очі. Швидко збігала до хати, винесла у блюдечку молока, поставила перед кішкою і жалісливо промовила:
   –  Їж, нещасна, їж.
   –  І як вона добилася додому? – дивувався бать­ко, погладжуючи руді прокурені вуса. Я ж її віз у міш­ку, щоб не бачила дороги. Чи в неї нюх такий, чи зір, чи щось інше, що знайшла свою хату?
   З того часу ніхто кішку не кривдив, а вона деся­тою дорогою обминала не тільки курчат, але й не поло­хала наших горобців, які завжди товклися на деревах перед хатою і на подвір'ї. Не робила шкоди і в хаті.
   Все це пригадалося мені, коли у липні я залишив­ся за хазяїна на сестриному господарстві. Всією сім'­єю вони поїхали купатися у Чорному морі, а мені до­ручили доглядати курей, собаку, рибок в акваріумі і...
   І кого ви думаєте?
   Але давайте по порядку...
   Коли я автобусом добрався до Дунаєвець, то своїх родичів уже не застав. Перше, що мені здалеку впало в очі на сестриній хаті, це приколений кнопками до две­рей аркуш цупкого паперу. На ньому кольоровими фломастерами було намальовано двоє чорних котенят з жовтими очима і написане таке: “Дорогий дядьку! Догляньте, будь ласка, моїх маленьких вихованців. Вони зачинені у хліві. Олесь”.
   –  Яких ще вихованців залишив на мої руки Олесь? – розмірковував я, підходячи до хліва. Лише прочинив двері, як звідти одне за одним вискочили двоє чорних кошенят і стрімголов подалися у густий малинник. А кури, мабуть, сприйняли їх за тхорів, бо наробили такого репету, що загавкали сусідські соба­ки.
   –  Ось і доглянув Олесевих вихованців, – пожалівся я Рейсові, який зацікавлено поглядав у малин­ник із-за густої сітки вольєри. – Що ж тепер робити? Як їх звати? Де шукати? Це ж вони бур'янами пода­дуться хтозна-куди.
   Я сів на лаву. Кури трохи втихомирилися. Коли це знову знявся крик до неба.
   Я підвівся і побачив котенят: вони вже були на яблуні. Раптом перше стало передніми лапами на на­тягнуту між яблунями мотузку, на якій вішали суши­ти випрану білизну, і повільно пішло вперед. За ним рушило друге. Я затамував подих: зараз малята попа­дають. Та вони благополучно добралися до другої яб­луні, швидко спустилися по стовбуру на землю і зник­ли у розквітлих флоксах.
   –  Ну й акробати! – гукнув я до Рекса. – Мабуть, Олесь щодня їх тренував. Чи не так, друже?
   Через кілька хвилин чорні циркачі атакували гой­далку. Вони видерлися по дерев'яних стовпах на пе­рекладину, підійшли до товстих мотузок і по них спус­тилися на сидіння, яке злегка розгойдалося. Котята всілися рядочком, наче для фотографування. Тоді я побачив у них на шийках білі плями.
   Нарешті кошенята помітили мене. Вони одночас­но плигнули у траву і, підстрибуючи, пробігли повз лаву декілька разів.
   –  Киць, киць! – гукнув я, і малі вискочили на лаву, а з лави одне полізло мені на плечі, а друге всілося на колінах.
   Я збігав до хати, виніс у бляшанці молока. Попо­ївши, котята побігли зі мною на грядки і зникли у ви­сокому картоплинні. А через декілька хвилин щось зойкнуло у зеленому шумовинні, потім ще раз. Я розгорнув картоплиння, а там мої маленькі циркачі му­чать ропуху. Насилу відігнав їх від жаби.
   З того дня Олесеві вихованці бігали за мною на­зирці.
   Якось я пішов до магазину купити молока. І як не намагався залишити кошенят вдома, з того нічого не вийшло. Йду тротуаром, а попереду вибрикують чорні Мурчики. Перехожі усміхаються, зупиняються, щоб роздивитися красенів з білими цяточками на ший­ках. А коли якийсь нікчемний собака з гавкотом ки­нувся до них, то котенята злякано припали до моїх ніг. А потім, наче по стовбуру дерева, подерлися догори по штанях. І відчули себе малі у безпеці лише на моїх пле­чах...
   З того часу я полюбив котів так само, як і собак.