ВУХАТІ СОВИ

   По телефону з Дунаєвець мені повідомили: у сусі­дів у сорочачому гнізді вивелися вухаті сови.
   Коли я приїхав на вихідний день до родичів, то підтвердилася совина оказія.
   У сусідів, де живуть двоє стареньких, на високій колючій сливці кілька років тому сороки звили гніздо із прутиків – подовгасте та ще й з кришкою зверху.
   Білобокі виводили пташенят до нинішньої весни. Ні­хто на них не скаржився, бо не крали у людей курчат, каченят та іншої птиці.
   Якось наприкінці березня видалося тепле надве­чір'я, запахло весною. Дід з бабою сиділи на лавці під хатою і думали кожен свою думу. Десь далеко ледь за­жеврілося небо – то сходив місяць...
   І раптом у саду щось завовтузилось, зашуміло, мабуть, замахало крильми, щось навіть по-пташино­му ніби крикнуло.
   –  Що це? – запитала баба старого, який недочу­вав.
   –  Га?
   –  Щось у саду скрикнуло.
   –  Питаєш, чи зачинив гараж? Зачинив.
   Тоді баба нахилилася до самісінького вуха чоло­віка і щосили:
   –  Подивися до гаража, бо там щось товчеться!
   –  Там красти нема чого, – прошамкав дід.
   Баба не встигла ще раз гукнути до діда, як над подвір'ям пролетіла одна, а потім і друга великі сови. Так повторилося кілька разів.
   І баба злякано:
   –  Боже, це ж сови товчуться. Ходи, діду, до хати. А то ще накличуть ці птахи якоїсь біди...
   Лише через кілька днів старі догадалися, що того вечора сови вигнали із гнізда сорок і відклали свої яйця...
   З того часу минуло багато теплих і холодних вес­няних днів. За роботою старі й забули за гніздо на ви­сокій колючій сливці.
   Якось надвечір зірвався вітер, нагнав хмару, а вона трохи покропила землю... І з того гнізда, в якому колись виводились сороченята, випало на гараж сове­ня. Баба побачила пташеня, що зіп'ялося на ноги і про­бувало вимахувати крильми, і покликала діда. Маля вже було завбільшки у вгодоване курча, пухнасте, все сіре, з великими очима... Вирішили його спіймати і вкинути у клітку для кролів, що була біля гаража. Бо­ялися, що молоденьке совеня ще замучать коти. Коли старий мішком ловив пташеня, воно таки своїм кри­вим дзьобом до крові поцілувало руку діда. Тому поча­ли його годувати сирим м'ясом і подавали шматочки свинини на довгому металевому прутику. Пташеня ковтало м'ясо і злилося на залізо, подзьобуючи його...
   Вже почало смеркатися, як над гаражем і подвір'­ям почали літати сови-батьки. Одного разу діда вда­рила крилом сова. Тому старий витягнув з клітки маля і разом з мішком викинув на гараж. До ранку батьки забрали своє дитя у гніздо...їх там було четверо.
   Вдень старі сови сиділи недалеко від гнізда: одна – на яблуневій гілці біля стовбура, а друга — на висо­кій черешні, теж біля стовбура. Якби вони іноді не ви­тягали то ноги, то крила, то ніяк їх здалеку не можна було відрізнити від темно-бурих стовбурів дерев. А тільки вечір спускався на землю, як сови оживали, нашорошувалися їх пір'ячі вуха, а великі крила під­німали їх у нічне небо і несли на поля, на городи шука­ти їжу малятам. Годували дітей переважно мишами. І так тривало доти, поки совенята не стали на крило і не полетіли з батьками на полювання.
   Ще кілька разів сови із совенятами навідувалися у рідний їм садок, заглядали у своє гніздо, а потім їх поглинули місцеві яри і недалекі ліси та сади.