На нашому просторому подвір'ї, перед пасікою, росте розкішна щеплена черешня. Від роду їй, мабуть, років сім-вісім, а на цьому місці вона росте-кучерявиться п'ять весен. Саме я її тут посадив. Правда, є у неї ще шість сестер, різняться вони лише ягодами – величиною, кольором і терміном достигання.
Весною вона засвітилася білим цвітом, наче наречена перед шлюбом. І бджоли, і метелики, і різна комашня обціловували її пахучі квіти, сонячні промінчики ласкаво горнулися до них, а теплий вітерець відганяв вранішні заморозки, що дерлися із зарослого різнодерев'ям глибокого яру, в якому постійно виспівувала свої сумні пісні занехаяна людьми річечка Батіжок.
І вже на початку літа виднілися поміж крупним довгастим листям зелені плоди. На них зразу звернули увагу всюдисущі горобці і синиці, не раз милувалися ними сойки і шпаки, дивувалася їх красою білочка, оглядав черешневий стовбур і окремі гілки червоноголовий санітар тутешнього саду – дятел.
Як тільки сонечко і літечковий червень підрум'янили боки у крупних плодах, горобчики кинулися до них, пробуючи своїми тупуватими дзьобиками тверду ще шкірочку. Коли те побачили синички, то зразу відчули приємний кислуватий сік ягід і радісно, на весь сад, заспівали:
– Цінь-цінь-цінь! Які смачні черешеньки! Цінь- цінь-цінь, які добрі ці ягоди!
Те почула сойка, сіла на черешневу гілку і як засичить: – Геть, геть, синиці і горобці, з черешні, геть! Чуєте?!
І птахи пурхнули на сливи, горіх і яблуню, які росли недалеко, тут же, на подвір'ї. Чубатій же не присмакували зеленкуваті черешні, і вона, зойкнувши “фе-е-е, і чим це смакували дурні горобці і вертихвістки синиці? Мабуть, вони нічого ліпшого не їли у своєму житті”, змахнула крильми, аж захиталася вся молода деревина, та й подалася у зелений шум яру.
Після теплих ночей і сонячних днів плоди на черешні спочатку пожовтіли, а потім сонячний художник підфарбував їм боки у рожевий колір. І черешня наче засвітилася різноколірними вогнями: з гілочок поміж зелені листочки звисали люстри рожево-жовтих ліхтариків. Ті кульки-ліхтарики привабили жовтогарячу білочку з пухнастим хвостом. Вона вмостилася на гілочці, обперлася спиною об стовбур дерева, взяла передніми лапками червонобоку черешню і піднесла до ротика. Так вона з'їла кілька ягід, а кісточки випльовувала. То наша білочка, вона не боїться людей, робить акробатичні номери на яблунях над Рексом, а той, на радощах, до хрипоти лає її.
Попоївши черешень, білочка взяла одну ягідку у ротик і подалася, мабуть, до своєї домівки.
Ще не встигла білочка покинути щедру черешню, як на товсту гілку сів дятел. Він зразу великим дзьобом зірвав рожевощоку ягоду, оглянувся і злетів на високий стовп, на верхівці якого була прикріплена електрична лампа.
Несподівано звідкись прилетіла зграйка шпаків, а за ними не забарилися обліпити деревину і наші горобчики. Птахи не стільки вгамовували свій голод, як псували ягоди. Так тривало доти, поки не з'явилася господиня нашого саду і яру – сойка. Вона швидко навела порядок на деревині, бо тут же і гавкала не гірше за Рекса, і нявкала, як справжній сусідський Мурчик. Через хвилину на дереві зосталася лише наша чубата. Вона вмостилася на найврожайнішу гілку і почала ласувати достиглими ягодами.
Ось така у нас щедра черешня.