ОКСАНКА
Оксанка була такою, як усі дівчатка її віку. Любила червоні платтячка і голубі стрічечки, цукерки у яскравих обгортках і бублики з маком, книжки з кольоровими малюнками, а також цікаві казки.
Ніхто так не вмів розмовляти з квітами і пташками, з метеликами і камінцями, деревами і хмарками, як Оксанка.
Одного разу вона гралася на вулиці. Саме тоді проходила мимо незнайома бабуся. Старенька насилу несла кошик. Дівчинка підбігла до неї, привіталася і попросила:
– Бабусю-голубонько, дайте кошик, я допоможу вам.
– Хіба ти здужаєш, доню?
– О, я сильна, бабусю, завжди мамі допомагаю поратися по господарству, прибирати у хаті, – сказала Оксанка і взяла у рученята кошик.
Несла нелегку ношу доти, доки старенька не промовила:
– Дякую тобі, люба дівчинко. А за те, що ти така розумниця і роботяща, прихильна до стареньких і щира, то візьми ось це яблуко. Ти його з'їж, а зернятко посади у землю. З нього виросте яблуня. Вона родитиме дуже смачні плоди.
Бабуся простягла таке гарне червонобоке яблуко, що аж сонечко на нього задивилося.
Оксанка подякувала за подарунок і побігла знову гратися. Хотіла поділитися яблуком з мамою і татом, але їх не було вдома. Тоді сама з'їла червонобоке, а в руці залишилося лише одне-однісіньке зернятко. Його й посадила у землю на подвір'ї, як радила бабуся. До вечора вже й забула і про яблуко, і про бабусю, і про зернятко.
А вранці батьки дивувалися, що серед подвір'я за одну ніч виросла розкішна яблунька та ще й зацвіла великими рожевими квітами.
Оксанка прокинулася від того, що сонячні промінці залоскотали її тоненькі брови і кирпатий носик. Швидко заслала своє ліжечко, вмилася, поснідала і вийшла надвір. Як побачила розквітлу яблуню, то на все подвір'я радісно проспівала:
– Ой, яблунько моя мила, яка ж бо ти гарна і пишна!
Підбігла до дерева, погладила стовбур, понюхала квіти і стурбовано:
– Яблунько, а чого у тебе листочки прив'яли?
– Води, води мені треба, –простогнало дерево.
– Зараз, яблунько, зараз я принесу тобі водички, –сказала дівчинка і стрімголов кинулася до сіней. Взяла своє маленьке пластмасове відерце і почала носити воду із діжки, яка стояла під хатою. Але то була крапля в морі. Ще не встигала мала вилити воду під дерево, як воно її випивало.
Стала Оксанка серед двору та й зажурилася: як напоїти яблуню? Аж бачить: пливе по синьому небу чорна хмаринка, до сонечка добирається. Дівчинка рвучко простягла рученята до хмаринки і закричала- заблагала:
– Хмаринко, хмаринко! Прилинь до нас у гості, прилинь, моя люба! Принеси на своїх крильцях тепленького дощику для моєї яблуньки! Хмаринко, хмаринко, прилинь на наше подвір'ячко, прилинь, люба!
Почула хмаринка дитяче благання, нависла над двором, посміхнулася блискавкою, зареготала громом –і витрусила із свого мішечка теплий дощик. Оксанка накрилася відерцем, щоб не змокнути, і заспівала:
Іди, іди, дощику,
Зварю тобі борщику,
Поставлю на дуба,
Закличу голуба.
Поки голуб прилетить,
То голубка захватить.
Коли дощ перестав йти, дівчинка запитала яблуньку:
– Чого ти знову засумувала? Хіба хмаринка не напоїла тебе водичкою?
– Ні, дівчинко добра, інше маю горе. На мене напала гусінь і нищить мої листочки і цвіт.
– Що ж робити?
– Клич, Оксанко, синичку. Тільки вона мене врятує.
Побігла дівчинка у садок, стала під високими старими яблунями і як гукне:
– Синичко-сестричко, пташко, озовися!
– Цінь-цінь, Оксанко, чого тобі треба? –проспівала пташка у густому листі.
– Рятуй, пташечко, мою яблуньку. Їй гусінь жити не дає.
– Цінь-цінь, Оксанко, я зараз поснідаю тими злюками, що шкодять твоїй яблуньці.
Не встигла дівчинка повернутися з саду, як синичка обібрала всю гусінь. Та яблуня знову засумувала. Глянула на неї Оксанка і здивувалася:
– Чого ж ти знову невесела?
– Болить мене дуже тіло. Вражий короїд заліз під кору і гризе, гризе, хоче, щоб я всохла.
– Що ж робити, яблунько?
– Не плач, Оксанко, а поклич дятла-лікаря. Тільки він мені допоможе.
Дівчинка кинулася у садок. А там, на груші, щось собі вистукував красень дятел.
– Дятлику-братику, – звернулася мала до птаха. – Допоможи мені, дуже прошу тебе!
– Тук-тук, Оксанко, – обізвався птах. – Що там трапилося?
– Врятуй мою яблуньку, дятлику-братику! Її гризе-догризає страшний ворог – короїд.
– Тук-тук, не журися, Оксанко, я з короїдом зараз розправлюся.
Тільки мала прибігла до яблуньки, аж та як застогне:
– Ой, дівчинко, рятуй мене!
– Хіба дятел не з'їв короїда? – здивувалася Оксанка. – Обіцяв же.
– Ні, ні, дятел свою справу добре зробив, – прошепотіла деревина. – А тепер мене їсть волохата гусінь. То така ненажера, що до ранку чи й доживу.
– Що ж робити? Як тебе рятувати?
– Клич, Оксанко, зозулю. Лише вона мені зарадить, бо інші птахи цю бридку гусінь не їдять.
Дівчинка прислухалась, де кує зозуля, і голосно покликала:
– Зозулько-кокулько, зозулько-кокулько, прилети до нас, прилети!
Почула птаха Оксанку, сіла на вершечок високого ясена і весело:
– Ку-ку, ку-ку, дівчинко! Може, тобі літа порахувати?
– Ні, ні, зозулько-кокулько, врятуй мою яблуньку. Її волохата гусінь догризає. Рятуй її, рятуй, люба наша птахо!
– Ку-ку, ку-ку! – радісно закувала зозуля. – Дякую, бо я дуже голодна.
В одну мить зозуля втамувала голод, задоволено закувала і полетіла кудись, гублячи над садами, городами і лісами своє “ку-ку, ку-ку”. А дівчинка підійшла до яблуньки і запитала:
– Ну як тобі? Полегшало?
– Тепер добре, Оксанко, – весело промовила яблунька. – Дякую тобі і твоїм друзям вірним! Якби не ти, то не жила б і не вродила б нічого.
Через кілька днів аж гілки на яблуні повгиналися від червонобоких запашних плодів. Оксанка досхочу наїлася тих яблук, вгощала ними маму, тата і дітей з усієї вулиці. І кожному хлопчикові і кожній дівчинці радила, як колись бабуся їй: яблуко з'їж, а зеренце посади у землю.