ГРИЦЬКОВІ ДРУЗІ

   Колись те діялося, не за моєї пам'яті. В одному селі жив маленький хлопчик Грицько. На голові у ньо­го була копичка русявого волосся, бровенята мав чор­ні, як шнурочки, а очі – карі, як каштани, що пада­ють восени.
   Хлопчик жив не сам, а з батьком і мачухою. Грицько дуже любив свого тата – високого, чубатого і вусатого. Чоловіки – великий і малий – завжди допомагали один одному, обидва любили співати і танцювати, купатися влітку у ставку, а взимку кататися на санках, доглядати корову і курей, піклуватися про птахів, вирощувати квіти.
   За це носата, крива на ногу ще й суха, як тарань­ка, мачуха й не злюбила хлопчика. І коли чоловік на кілька днів пішов до міста, зла баба вирішила позбу­тися пасинка.
   Як тільки мороз добре притиснув надворі і заму­рував усі вікна у хаті, гукнула мачуха до Грицька:
   –  Піди-но, хлопче, до копанки та принеси води.
   Грицько кинувся до чобіт, аж їх зла баба захова­ла, він за шапкою – і тої нема. Взяв у сінях відро, ви­йшов з хати, став босими ногами на сніг – і заплакав.
   Аж тут де не візьметься на небі сонечко, та як припече під Грицьковими ногами, то снігу зразу й не ста­ло. Натомість суха тепла стежечка простяглася до са­місінької кринички. Ще й теплий вітерець обгорнув сиротину від холоду.
   Хлопчик посміхнувся сонечку, подякував вітер­цеві і побіг, вибрикуючи, як доглянуте добрими людь­ми лошатко. Набрав у відро води, приніс на подвір'я. І тільки став на хатній поріг, як сонечко заховалося за хмари, а вітерець майнув крилом – і замів стежку снігом.
  Здивувалася мачуха, що Грицько живий-здоровий повернувся до хати у такий лютий мороз, і вирі­шила послати його у ліс по дрова. “Звідти, – подума­ла недобра жінка, – ти вже не прийдеш живим”.
   Як загарчала вона по-звірячому, то хлопчик бо­сий і роздягнений вискочив надвір, став на порозі і заплакав: високі кучугури снігу кругом, мороз тріщить, а ліс – ген-ген, ледь чорніє на видноколі.
   Тут сонечко виглянуло з-за хмари, припекло по­синілі від холоду босі ноженята – і простелилася сте­жечка, вкрита зеленим споришем, між глибокими сні­гами аж до далекого лісу. Ще й теплий вітерець обгор­нув сиротину від холоду.
   Посміхнувся хлопчик сонечку, подякував вітер­цеві, витер сльози і побіг, вибрикуючи, до гаю. Назбирав там хмизу, попоїв досхочу пахучих суниць і пішов додому.
   Тільки Грицько опустив біля хатнього порога в'яз­ку хмизу, як сонечко заховалося за хмари, а вітерець майнув крилом – і замелася стежка снігом.
   Мачуха, як побачила Грицька, то ледь не луснула зі злості. Довго думала, як же це малий у такий силь­ний мороз майже голий повернувся живим-здоровим із лісу та ще й приніс в'язку сухого хмизу. То й вирі­шила відправити його до батька, а самій піти за ним назирці:
   –  Йди-но, хлопче, до свого тата у місто і скажи йому, щоб купив мені бубликів з маком, нову макітру і три кільця смачної ковбаси. Та не барися! Щоб одна нога тут, а друга – там!
   –  То дайте хоч шапку і чоботи, – попросив Грицько, витираючи сльози, які цюрком текли з очей.
   –  Що-о-о?! – рикнула по-лев'ячи мачуха. – Тобі чобіт і шапки хочеться? Може, й кожух дати? А кочер­ги по голові не хочеш?!
   Хлопчик злякано вилетів із хати, став на порозі – і ні з місця. Мороз ноги обпікає, під благеньку соро­чину забрався, а вітер сніг перегортає з кучугури на кучугуру. Куди ж тут йти?
   Нараз сердито заскрипіли сінешні двері – і ви­повзла, як стара черепаха, мачуха: у червоному кожу­сі, теплій вовняній хустині, чорних битих валянках.
   –  Ти іще стоїш? – ревнула басом, беручи до рук важке коромисло.
   Грузнучи по пояс у снігу, Грицько побіг до воріт. А там пригріло сонечко – і зелена споришева стежка простелилася від посинілих од морозу ніг аж до далекого міста. Ще й теплий вітерець обгорнув сиротину від холоду. Хлопчик, не оглядаючись, помчав з усіх сил.
   Як тільки мачуха ступила на зелену стежку, то здійнявся страшний вітер з морозом і лапатим снігом та як закрутить, як завиє, то зла жінка й до хати не потрапила. Так на вулиці під чужим тином і загинула.
   А Грицько біг і біг зеленою стежечкою, поки не зустрів батька, який вже повертався додому. Тато схо­пив сина, загорнув у кожух і приніс до хати.
   Так і живе Грицько з батьком. І ніколи вони не згадують лиху мачуху. До сонечка хлопчик завжди радісно посміхається, а теплому вітерцеві личенько підставляє. Бо ці вірні друзі виручали його у скрутні години.