www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Під хрестом. (повість-реквієм). Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаОнлайн послуги
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      Героїв пам’ятаєм імена
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека
      Веб-уроки
      Здійснення закупівель
      Онлайн послуги
      Відкриті дані
      Карта сайту
      Аудіокниги


        Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям » Вибране
      Під хрестом. (повість-реквієм).

      ПІД ХРЕСТОМ
      Повість-реквієм

      То– хвилююча оповідь про рід наш красний, про страшні його випробування, про безсмертя його Долі світлої.
      Микола ФЕДУНЕЦЬ, поет.

      Стою на колінах перед пам'яттю убієнних.

      Автор.

         О! Знову:
         –  Ба-ам-м-м!..
         Тягучий звук міді падає на солом'яні стріхи, на порожні вулиці, розхитує загуслу тишу над цвинта­рем.
         –  Ба-ам-м-м!.. Ба-ам-м-м!..
         У хаті Корбачів, на печі, двійко корбаченят – хлоп­чик років дев'яти і дівчинка чи не втричі молодша від хлоп'яти.
         –  Ба-ам-м-м!.. Ба-ам-м-м!.. Ба-ам-м-м!..
         –  Цуєс, Назалку? – підносить пальчик вище брівок своїх Олечка.
         –  Та чую, – нехотя озивається братик. – Людей ховають та й дзвонять.
         –  Лю-дей... хо-ховают? Куди-и?
         –  Хто старший, знає. Скидають у ями. Але тобі нащо це? Ось мама прийдуть, їсти принесуть.
         –  І нас поскидают... у яму?
         –  Нас – ні.
         –  ...-ам-м-м!.. ам-м-м... м-м...

      КУДИ ВИ? МА-А!..

         На долівці мама лежать.
         Руки розкидані, голова набік схилена, очі дивлять­ся і, нічого не бачать. Ніби скляні вони, мамині очі.
         Назарка обійняв жах, та він зціпив зуби, щоб не скрикнути – Олечка налякається.
         –  Сцо, мама сплят? – засвітилась синіми оченя­тами сестричка.
         –  Аг-га! Сплять! – не втримався Назарко і зари­дав. – Хотіли їсти і... вмерли.
         –  Я хочу їсти!
         –  Нить! Ненаїсна.
         –  І я вмлу.
         Білі мама, як та стіна між вікнами і над постіллю.
         Торкнувся Назарко маминої руки. Холодна. Знову сльози хлинули з очей хлопця. Нема татка, не стало й мами. То що ж це? Ми з Олечкою вже сироти? Круглі-крутлі? Недарма вночі над хатою щось викрикувало ”пох-ховав! пох-ховав!” і лопотіло, ніби півень на жер­дині, коли намагається крикнути своє кукуріку голос­ніше.
         Олечка до чого додумалась – припала до маминої голови і голосила:
         –  Встаньте, мамусю! Встаньте!
         А попід вікнами хтось уже ступає чоботищами: гуп! гуп! гуп! Не одна пара чобіт. Хата чула таке гупання. Не вдень, правда, як оце зараз, — уночі. Тоді тато з мамою про щось перешіптувались. Назарко не спав. Не міг заснути. Антоша Вирлоокий стрічався йому на вулиці. Тільки зімкне повіки – Антоша суне на тебе страшний- престрашний.
         –  Арсене, – тремтів мамин голос. – Таке на світі коїться, що ой!.. Людей поночі, як звіра в лісі, вилов­люють озброєні посіпаки, вивозять кудись.
         –  Ну, як виловлюють? – зітхнули тато. – Ареш­товують. Вивозять, є чутка, в Сибір. Є таке місце. Ну, не місце – там кілька країн би вмістилося. А ще Урал, Казахстан... Ловлять-арештовують, теж є чутка, ворогів.
         У голові Назарковій заколотилася думка. Виловлю­ють – то ясно. Гурт чоловіків накидається на одного. Як той пручається, б'ють і тягнуть куди треба. А як... арештовують цих ворогів?
         –  Татку!
         Певно, тато розтовкували б Назаркові оте чудер­нацьке слово “арештовують” – тут як загавкає біля воріт Бровко! Хряснув постріл. Кілька пар ніг загупа­ло отак, як оце під вікнами. Але стрімкіше: ніби хтось від когось утікав, а хтось когось наздоганяв. 1-і... трах! о-о-о! – злетіли з круків двері, сінешні й хатні.
         Мама не встигли взяти з колиски Олечку – в од­вірках уже чорніла волохата від нічного мороку людська постать.
         –  Корбач! – блиснув наган проти місяця, що заг­лядав у причолкове вікно. – Ти – арештований.
         –  За що?! – зойкнули мама. – Хіба ми вороги які?
         –  На збір п'ять хвилин!
         То було. А це Антоша Вирлоокий рвонув на себе двері.
         Антоша збирає по хатах покійників – умирають люди. Він – підбирає. Вирлоокий може і напівживо­го відтарабанити на цвинтар до ями. Було вже таке. Підібрав хлопця, недалекого Назаркового сусіду Тимка, вмостив його на віз та й гаття-вйо-о! Нещасний вдихнув свіжого повітря, сплигнув з васага і подався, куди очі бачили. Антоша лаявся несамовито в Христа і поза Христа. Потім дивувався: що не однаково йому, Тимошеві, де і коли спустити дух? Все одно мого воза не минеш і ями на цвинтарі не обминеш! Сволота!..
         Як уздрів Назарко Антошу, виструнчився у свічку.
         Одне Антошове око – сиве – дивиться прямо в тебе, друге – коричневе – бере помимо, аж ніби збо­ку ним тебе він прострілює. По маму прийшов. А мама, вважайте, дядьку, не вмерли зовсім. Навіть дивляться. То що, треба їх брати і везти, щоб із-посеред тої чор­ної дороги, як Тимко-сусіда, утікали? Хіба то по зако­ну?
         –  Мама живі-живісінькі! – відрапортував Назар­ко. – Стало їм недобре, бо їсти нічого. От. А так – нічого. То ви б, дядечку Антоне, ішли собі далі – до Шойми чи ще до когось, хто неживий.
         –  Х-хи! – стрельнув Антоша в Назарка не сивим, а коричневим оком – сиве дивилося кудись у бік, нишпорило по ліжку, по скрині та образах.
         –  Ригоре! – гукнув, мов генерал на солдата, Вир­лоокий у сіни.
         –  Є робота? – озвалося неголосно і байдуже з-за дверей і гупнули чоботи.
         –  Єст! – ще на ноту вище взяв Антоша. – Тепер не сховається за свого Арсена. Свол!..
         Назарко вірив, що мама ось-ось кліпнуть повіками, ворухнуться і спробують встати. Наче пробують. їм треба лиш підпомогти. Малий обидвома руками ха­пається за мамин лікоть. І в цю мить відривається від мами і летить кулею під обапол, що служить у хаті за лавку. Вирлоокий дав такого штовхана! Не чув Назар­ко Олиного лементу, і не бачив, як дві згорблених постаті виносили з хати маму. Антоша хмарився і скре­готав зубами:
         –  Покірна яка стала!
         Олечка заламала руки, як це роблять дорослі, бла­гала:
         –  Мамо! Мамочко! Куди ви? Ма-а?..
         Витріщився Антоша на Олечку коричневим оком.
         Дівчинка заніміла, оглянулась і чкурнула у закапелок під піч, де ще недавно пишалися своїми боками гор­шки, більші та менші, а в мішку була картопля, при­несена з погреба, і буряки червоні були на борщ. У закапелку тому Олечка осміліла, охоробрилась, ви­рачкувала в сіни і вже бігла повз грушу іще безлисту, повз криницю з корбою, але без відра. Ланцюг та відро забрали активісти у колгосп. Широкозада тітка Манька кричала: “Шо-о? Вам наші порядки не подобають­ся? Ану, писніть, кау!”.
         За ворітьми Олечка побачила пару коней, у віз впря­жених.
         Задній затильник скинуто і звідти стирчать людські ноги. Антоша і Ригір саме викидали маму на цей віз. Ліва мамина рука зависла через полудрабок. Підвода рушила, і Олечка наздоганяла її. Бігла боса по болоті. Вночі околицею прошелестів дощ. Довго він бринів краплями об шибки у вікнах, кропив сліди від парка­на до місця, де були ворота. Отож виплакався напе­ред. Ніби знав, що тут нині гулятиме смерть і ходити­муть її підсобники. А мо', він і не плакав, дощик. Може, радів, що має снагу пробігти ся від обрію до обрію.
         Олечка переставляє ніжки. Сукенка лопотить на ній. Оченята повні сліз – чи бачать, куди ступає? Обереж­ніше, Оле! Н-на! Ніжка права, ні – ліва! – сковзну­лась, об щось гостре зачепилася. Дівчинка зойкнула. Кров цебенить, цебенить із підошви.
         Мамина рука з-над полудрабка нема-нема і – во­рухнеться. Знайде колесо переднє, потім заднє ямку на дорозі, цвиркає вода з-під шини – рука знову зро­бить отак: мах! мах! Мовби жива. Наче прощається.
         –  Мамо!

      ТИ, ЯМО, ОЙ, ГЛИБОКА

         Назарко спробував підвестися.
         З-перед очей поїхала кудись піч, крутнулася і стала осідати й осідала стеля, а лавка-обапол схопилась підплигувати. Згодом все повернулося на своє місце: піч, стеля, лавка. І Назарко звівся на ноги.
         Де мама? Де Олечка? А Вирлоокий і Григір? І На­зарко згадав усе, що ту відбулося до того, як він опи­нився під обаполом-лавкою. Доплентався до дверей, переступив поріг, здолав сіни. Страх, що більше не побачить маму, піддав ногам сили. І хлопець вибіг на дорогу.
         Вулиця порожня. Лише Олечка сидить, мов та кульбабка рожева на болоті, і тримає рученятами скривав­лену ніжку свою.
         –  Оле! – присів біля сестрички.
         –  Болит! – заскімлила Олечка.
         –  Ходімо додому!
         –  По маму піду-у! Вони ручкою мені помахали-и! з воза-а!
         Назарко глянув уздовж вулиці. Дві колії від коліс, як дві струни, подаленіли до повороту, де починаєть­ся вулиця Слобідка, там, за поворотом, бриніли ті стру-николії до розхрестя-роздоріжжя, далі брали вправо і вже вдалині повертали побіля школи й огородженої парканом церковці. А там до цвинтаря близько. От куди поскрипів своїм возом Антоша Вирлоокий, про­званий також Семигубом. Варґатий вельми. Куди ж він може скрипіти, як не до ями?
         –  Я збігаю по маму! – пообіцяв Назарко Олечці.
         –  І я з тобою-у, – розплакалася мата.
         –  Сам я швидше!
         –  Візи.
         –  Проведу тебе до хати.
         Олечка, тримаючись братика за руку, скакала на одній ніжці й лишала після себе червоні плями. Бра­тик вифантазовував, що наздожене підводу. Мама вже, мабуть, зовсім ожили. Ітимуть удвох додому не вули­цею, а городами з-за ближчої дороги. Сестричка ви­тупцює наперед, світитиме оченятами своїми синіми. В хаті сказав:
         –  То я пішов.
         І здавалося, що біг-летів. Ноги ледь-ледь ступали. Все ж подвір'я чиїсь з тинами і без них відпливають, ніби теж біжать, назад та назад.
         І кіт ніякий дорогу не перебіжить. Нема в селі котів. Ніби їх і не було. Хоча було їх по два-три на кожному обійсті. А горобці так ті є. Ось і зараз невеличка зграйка їх летіла-летіла і присіла на торішні бур'яни. їжу шу­кають. Там насінинка, там ще щось – комашка, чер­в'ячок – жити можна.
         А мені розбігаються три дороги. Водночас трьома дорогами не побіжу. Лише одною. A-а! Ласичка! Ко­жушок рудий, знизу білий. Виглянула з рівчака, роз­дивилася і шастьнула туди ж, у рівчачок. І для неї нема голоду. Тільки на людей голодомор. От тітка одна у селі, звідки мама родом, зарубала і зварила свого хлопчика. Не якусь там ласичку або горобця чи кота. Мама головою об стіну били, таке зачувши.
         Видно стало із-за хат безхрестий верх церкви. На­тискай, Назарку, на п'яти.
         Наш бігун обігнув подвір'я шкільне і вже бачив підводу, що вкочувалася у цвинтарну браму.
         Назарко був певен уже, що мати живі. Сусідський Тиміш ожив на возі Вирлоокого чи не ожив? То чому б не ожити мамі?!..
         Підвода сховалася. За брамою. Та яка тут брама! Назва одна. На відкинутій на бік дошці наквацяний кимось зеленою фарбою хрест. Ну, але... І цвинтар наче не цвинтар. Де були дерев'яні хрести, одні гор­бики лишилися. Хрести кам'яні потрощені, повалені. Де були склепи, розрито. Шукачі цінного чогось тут побували. А Назарко не біг, не йшов, а наче плив.
         Антоша і Ригор уже, мов колоди, скидають по­кійників у яму.
         Ноги під Назарком стали гумовими, та він і на них прийшов-доплив до підводи, вхопився руками за лют­ню над заднім колесом, щоб не звалитися до мерців – бо ти, ямо, ой, глибока!..
         –  А... – звів погляд Назарко на Вирлоокого. – А ма-ма, дядьку, де?
         Антоша не розгнівався і не стрельнув ні лівим, ані правим оком-у Назарка. Дивився врозкіс.
         –  На возі зверху була – поміркуй.
         Відірвався Назарко від люшні, присів на землю – ноги підкосилися – і дивився. Міг лише дивитися. Отупіло і довго.
         Антоша дістав із кишені штанів газету, надірвав з неї прямокутничок і всипав з кисета махорки, зліпив самокрутку і сказав Ригореві:
         –  Закурюй, якщо маєш тютюн і папірок – припа­лити дам.
         Аж тут бабця звідкись об'явилися: невеличкі, су­хенькі, мов трісочка. Підступили до воза ближче і покірненько так звертаються до Антоші та Ригора:
         –  Шиночки, жлобіт бабі лашку – шкиньте її у яму. Аби не мучити худібку, мене беждиханну вежучи, я шама придибала-м.
         –  Ще чого б не схотіли! – ошкірився Антошка. Його розбирала злість. Уздрів на бабиних ногах нові черевики, спідницю нову побачив, запаску і сачок, і хустину тернову. – Умреш, тоді просися у яму – що, я душогуб якийсь? Сволота!
         Заможників-багачів Антоша ненавидів чорно. Бо хто мав що поїсти? Багач. Хто мав усяку одежу – кожухи, костюми, сорочки – як не ось такі-о... А хто мав ко­ней. корів, свиней? Куркуль та підкуркульник! То роз­потрошили вас та в Сибір – туди вам і дорога! Ска­тертиною! Бач, нарядилася! Служи їй. Віднога кур­кульська.
         Назарко підвів голову. Бабця же, зачувши слова про сволоту і відногу, ожвавились, і, з беззубого їх рота полетіли прокльони – піднімали вони з гробу і царя Ірода, що перебив у своєму царстві хлопчиків-малят, бо надумав натрапити і знищити малого ісусика, і суд­дю Пілата – цей прирік Ісуса на смерть і вмив руки. Шипіло в губах чорних, як земля, ім'я володаря не бозна колишнього, не бозна із яких земель – а нині­шнього, нечужого.
         –  Гашпид ти неотешаний! – плювалися бабуня і слина летіла мало не на Антошу. – Лінюх і штарець нешушвітний! Жгинь і плопади!
         Вирлоокий отетерів. А що, коли бабині слова ска­зані в таку хвилину-секунду, що накличуть біду?! Здійсняться? Лайнувся Антоша в кільканадцять по­верхів, скочив у віз і, стоячи на помістниці, періщив хребти коням віжками. А Ригір? Той поплуганився чи не до сільради по зароблений пайок – борошно, кру­пи, сіль...
         Бабця примітили Назарка.
         Він, як сидів, так і сидить. Вони тремтячими рука­ми щось пошукали в себе за пазухою і дістали... печену картоплю. Думали по дорозі комусь дати, аби отче наш хто проказав, помолився Богу за їх грішну душу – на той світ ішли, до ями на цвинтар, бач, прошку­вали. Кілька картопельок принесла сестра з Журавлинець – чоловік чимось у колгоспі орудує – та пізно. І дід, і син, і невістка та їхні діти вже в ямі. То і собі зібралися стара. Щоб разом бути. По дорозі ніхто не трапився. А тут хлоп'я-дитя. Дитя що янголя – йому й подаруночок.
         –  На, онучку! На!
         Як мама робили? Вдавалося їм щось їстивне добу­ти, так і несли додому йому, синочкові, та Олечці-доні. Він принесе картопельку сестричці. Мама тут, на дні ями, Олечка, мабуть, досі плаче над ніжкою та чекає. Мама, як оживуть і виберуться на поверхню, прийдуть. Таки – прийдуть.
         Не ступив Назарко і кроку, а вже відколупнув крихту картоплини і кинув собі в рот. Потім ще крихту вділив. А далі – зась! Бо нічого не лишиться.
         Біг-ішов. Городами. Через подвір'я. Гнувся перед тинами, де вони були. Додому! Додому-у! І – прибіг.
         Біля Олечки кров. Калюжка крові.
         –  Оле-е!
         Сестричка спробувала підвестися на ноги і знову присіла. Оченята горять.
         –  Пливів маму?
         –  Нє-и! Вони самі прийдуть. А для тебе щось маю. Поглянь!
         І примітив Назарко, що обидві ніжки в малої – і поранена, і непоранена – підпухли. Вся Олечка ніби потовстішала. Такою не була вона ні вчора, ні позав­чора. Це ж вона – пухне вже! Лице вибілюється. Мо', з нею діється те, що з мамою було: пухли-блідли і... Тепер сестричка підпухає. З голоду! Але ж є шмат картоплини.
         Тут Назарко розтулив долоню і майже весело спо­вістив:
         –  Картопля! Одні бабця дали.
         –  Надкуси, – проковтнула Олечка слинку. Назаркові ніяково стало – їв же він і раз, і другий раз їв.
         –  Я вже куштував, Оле.
         –  Надкуси-и!
         Назарко вдав, що вкусив: хам-хам! – ротом. Олечка вхопила недоїдок, уся затряслася і швидко- швидко, не розжовуючи, проковтнула весь шматок, поглянула на обидві руки і присмутніла.
         –  Нема, – ледь вимовила. – Для матусі... не-ма... Братик став потішати розгублену сестричку:
         –  Ось наваримо, Оле, юшки. Вистачить і нам, і мамі. Вода в нас є і горщик є, сірники та хмиз.
         –  І мама наїдяться, сцоб не вминали в інший лаз?
         –  Щоб, Оле. Щоб не вмирали.

      ВЕЧЕРЯЛИ

         Мама черкали сірником по сірці на пачці.
         Назарко черкає, і підпалює соломинки та хмиз під челюстями печі. Як розгориться, підсуне він усе це далі – там, на черені, горщик.
         Води приніс Назарко не зотої своєї криниці – відро та ланцюг, як відомо, в колгоспі. Може, воно й так. Що в колгоспі. А може, і не в колгоспі. То таке. Приніс Назарко води із копанки, що в кінці городу. Рукою там плеса дістанеш. Не треба ключки чи ланцюжка або мотузки. Відро слухняне було – неповне набралося. Щоб хлопчині легше було нести. Отож. Налив у горнець водиці-джерелиці. А з приварком стало гірше. Усі закутки, усі пічурки за комином обшукав. У мис­нику, на полиці кожну шпаринку обмацав – ані кру­пинки ніде не знайшов.
         Активісти сельчан у колгосп записували, себто: агі­тували подавати заяви. Хто супротивився, тих розкуркулювали, забирали під податки і штрафи все, що попадало на очі. Не одного виганяли з хати. Живи де хочеш і як хочеш. В Назаркових батьків забрано ко­рову Зіроньку, коня Гнідка, а також кабанчика Не­слухняне Рильце, воза, плуга, борони, гаки і птицю – курей, гусей, індиків, вулики з бджолами, розтягли хліва, стодолу, шопу, зірвали з петель ворота і хвіртку... Під мітелку загребли зерно, яке було на прожиття і на насіння. Про поле вже казати нічого – воно усуспіль­нене, точніше... забране. Картоплю з погреба винес­ли, буряки. Потім іще навідувались. Манька Авралиха, активістка, витрясла з горщиків і торбинок пшо­но, крупи... Така загляне у мишачу нірку, аби нічого в тебе не лишилося. Від рук і очей Маньчиних не схо­валися ні мак, ні сіль... А ще прихопила Авралиха мамині сорочки, дитячу одежу – штанці, платтячка. “В мене самої, кау, он ціла орава дітлашні: хоч аврал кричи – всі голі та босі!” При понятих брала. Крича­ла:
         –  Куркулі-і! кау! У Сибірь, кау!
         Назарко знав, що ніякі вони не куркулі. Що індуси – індивідуальні господарі – то правда. А що не пода­ли заяви до колгоспу – діло інше. Не з примусу люди мають іти в артіль-колгосп, а добровільно! У газетах писано-розписано про запаморочення від успіхів. За­писано було всіх селян у ту артіль. І – крапка. А воно не по закону. Сам найвищий вождь про це писав: що – добровільно. Всі сельчани розбіглися з колгоспу, прихопивши те, що було здали. То пишіть заяви! Тато з мамою заяви не писали.
         Куркулів у селі вже нема. Або вони, вигнані з влас­них домів, по чужих коморах порозбрелися, або їх вислано. За межі області. За межі України. Один кур­куль таки добрався листом до села. Притчами розка­зав, що на Урал втрапив. Тайга. Морози. На лісопо­валі гинуть наші люди, як мухи. Норму виконати не під силу. А тому повного пайка борошна не дають. Не дають того фунта – а там, кажуть, 400 грамів. Солі не допросишся. Сам куркуль при смерті. А сини погину­ли. Ну, не одного розстріляно. То вже таке діло. Раз ти ворог народу... Чого ж дорікає тітка Авралиха, що ми куркулі? Щоб допекти гарячіше? Вона і вчинила гидотно: наклала серед хати, не своєї, а Корбачів, смер­дючу купу і розтоптала – аж бризки полетіли по стінах.
         Назарко пильнував, щоб горіло в печі. Хай варить­ся вода.
         –  Жижа! – показала пальчиком Олечка на во­гонь.
         –  Ага! – підтакнув Назарко, а сам подумав: краще б ти, сестричко, взяла та й заснула, поки що там. Вода є вода. Скільки би її не пив, ситим не будеш. А коли б Олюня заснула, відніс би її на постіль. Хто спить, їсти не хоче.
         Відколи татка нема, сім'я спить так. Скраю, як мама казали, з Божого раю, лягали вони, мама, від стіни він, Назарко, всередині – Олечка. Як були татко, їхнє місце було з Божого раю, мамине від стіни. Коли Олечки не було на світі й тоді, коли вона вже була, Назарко любив спати у ногах мами й татка, впоперек постелі. Раз він лоскотнув татові п'яту. Татко як зас­міються! Вміли вони і сміятися, і співати. Мама каза­ли, що татко були найгарнішим парубком на всі на­вколишні села. І силу мали. Коня могли взяти на плечі й нести. Як богатирі в казках.
         –  Оле!
         Заснула-таки. Дуже вчасно. Таки вчасно.
         Взяв Назарко сестричку на руки і ніс – оце покла­ду і сам приляжу біля Божого раю. Щоб не впала. Хай минає ніч. Дасть Господь день, якось воно буде. Так любила казати мама.
         Але... Але обійняла Олечка братикову шию рученя­тами і попросила тихо-тихо:
         –  Їсти.
         –  Їсти-то їсти! – збадьорився заради Олечки На­зарко і посадив її на стільчик перед табуретом.
         Ах! Табуретка-табурета! За тобою чого лиш не їде­но! а їдено борщі та каші, куліші та юшки та м'яса, також пироги, печені на капустяному листкові й на дечці, вареники з різними начинками... Пито горілки, наливки. З родичами, з добрими сусідами чи так із кимось зайшлим. Бо чужий, коли в хаті, — гість. Біля табурета сім'єю снідали, обідали, вечеряли. За стіл сідали на Великодні свята, на Зелені, на Різдво і Но­вий рік. Десь звідкись не раз об'являвся Шойма-сусіда. Шойму не треба припрошувати, як когось іншого, до табурета або за стіл. Сам Іван всідався, діставав з- за пазухи ложку. їв пожадливо. Мама підсміюва­лися: “Був би ти, сусідоньку, такий до роботи!”, “А нічо”, _ не ображався Шойма. – Якось проживу”. І підморгував загадково. Наче він щось знав. Знав, не знав – ходили чутки: бідний і той, хто нині ніхто, стане всім. Багатий піде по світу жебраком.
         Назарко втішав Олечку:
         –  Ось зараз наллю!
         –  І... і будемо... їсти?
         –  Так, Оле!
         Із посуду в Назарка з Олечкою є макітерка і макіт­ра, обидві щербаті – не були б такими – тільки би їх тут бачили: Маньчині дівки та хлоп'яки давно б сьор­бали і не студячи з них борщ, а то й голу бевку. На­старч на них, коли їхнє число все збільшується. Аврала давно нема на світі – малеча в Маньки з'являється та з'являється. А ще є в Назарка з Олечкою горщик, підперезаний попід криса дротом. Ще міцненький горщик! І ложки є. Чотири – на всю колишню сім'ю. Татко їхстругали з липи. Ще й візерунки наклали. Ножиком. Назарко теж ножиком їх понадщерблював. От і лишилися. Бо – надщерблені.
         –  Галаце! Пеце!
         –  А вітер, – спитав Назарко, – що під носом, для чого? – і дмухнув Олюні в ложку. – Ото смачне!
         Олечка сьорбнула, ще раз приклала губенята до ложки... і поклала її біля макітерки.

      ДЖЕРЕЛО

         Натягнув ряденце на сестричку.
         І себе накрив – з головою. Заплющив очі – аж у скронях озвалося-заболіло. Все одно перед його зором чорніла яма, де ночують мати.
         Коло ями, ніби кріт із-під землі, випорпався Антоша Вирлоокий. І Григір тут. Антоша раптом почав рости, зробився схожим на бика, а губи-семигуби ста­ли подібні до гармошки. З-під тих губів стирчать ікла – отак і проколять тебе, коли надумають. Але засяяло сонце. Зникли Антоша і Григір. І яма. У золотому промінні з вінком сяючим на голові ідуть... мама. Ох! Мамо-мамо! Тут і татко. Поруч. І мама, і тато мають серпи в руках. За поясами в них юрки. Щоб скручува­ти перевесла на снопах тих, що вони нажнуть. Уже не горбки-могили навкруг без хрестів – пшеничний лан колосистий.
         Татко нахиляються до стебел, заносять серп і ка­жуть:
         –  Господи, помагай!
         –  І Мати Божа, – додають мама.
         –  А Ісусик? – допитується малий Назарко. Мама усміхаються і синочкові й чоловікові своєму Арсену:
         –  Та й Ісус!
         Женці в білих сорочках. Татова сорочка вишита червоним і чорним. І мамина так само вишита чор- ною і червоною заполоччю. Тільки на маминих рука­вах ще літають блакитні птиці. Серпи в женців золоті. Стебла височенні, а колоски, мов птиці!
         Татків серп сказав:
         –  Ш-ша! Ш-ша!
         Мамин інакше бренькнув:
         –  Шасть-брень!
         До обіду полукіпків буде-е! Як війська, що зупини­лось перепочити в дорозі серед поля. Військо воює. Коли воно воює, поміж нього смерть ходить і риє на загиблих ями. Нема нічого страшнішого, аніж війна. Хіба що голод, голодомор.
         –  Я хочу жати, – проситься Назарко в мами. Всі малі хотять роботи. І то такої, як у старших. – Мамо! ма-а!..
         Мама серпа малому не дають. Лиш гладять хлопця по голові. Рука мамина тепла. Як промінь сонця. А крізь сон прошиває Назарка здогад, що мама неживі, що їх забрали Антоша і Ригір. Вони в ямі лежить на цвинтарі. На самім дні. Ба й татові руки теплі. Татко беруть синочка і підносять вище своєї кучерявої голо­ви, покритої брилем, виплетеним із житніх стебел. Сміються татко:
         –  Ти б, синочку, води приніс. – І вже до мами: – Правда, Лідко? – і ще раз підлетів Назарко вгору. – Будеш іще жати, і молотити, і молоти у вітряку чи млині.
         –  Як Бог дасть, – усміхаються мама.
         Вітряк – то вітряк. В нього крила. Млин біля став­ка. Йому вода жорна крутить. Не вітер.
         Назарко ворухнувся. Солома під ряденцем зашур­хотіла. Сон кудись раптом зник. І згадався ранок. Ні­ні! То був досвіток. Тато з мамою збиралися в поле жати. Досвітки Назарко полюбляє. Вибіг він тоді на подвір'я. Роса на подорожнику аж диміла. Назарко промив нею очі, натер щоки і пішов колом вибрику­вати, мов лошачок. Спочатку ногам щемно було, потім так собі, а ще потім – тепло-тепло!.. Очі від роси стають зіркішими, лице рум'яніше. Ноги ніколи не болітимуть. Навіть на старості літ.
         –  Хух!
         Бровко хитрує. Коли Назарко робить коло, пес дивиться, висолопивши свого червоного язика: буцім йому, Бровкові, і не хочеться пробігтися. Та не витри­мує – і собі: навпроти Назарка, за ним гасає. Як і хлопчик, собака обросився і став мокрий, мов хлющ. Задоволений.
         В поле їхали новим-новісіньким возом. Того воза тато самі змайстрували. Коли останній кілок забили в полудрабок, мама покликали синочка:
         –  Ходімо! Потішимо татка!
         За те, що віз новий уже в нас є? – сяйнув очима Назарко на матінку. – Еге ж?
         –  За те!
         Мама раз-раз, умили хлопця водою з криниці. Кор- ба співала, а ланцюг дзвякав до відра, до джерела і до Назарка: умивайся, дужим і гарним будеш!.. Умивши, мама витирала шию, вуха, чоло рушником полотня­ним так міцно, що сльози виступили малому на очах – а він радий: татка піде потішати-вітати. Бо є з чим – віз не абищо!
         –  Перевдягнемося, синку, в нове. Розчешемося гребінцем. Не голова в тебе – куль горохлянки.
         І мама хлюпнули собі на обличчя водою, і пере­вдягнулися швидко. І перевзулися з капців у туфлі.
         –  А я?
         –  І ти взуєшся.
         –  А хто казав, що земля не терпить взутих?
         –  Ну-ну, розумнику – поспішаймо!
         Як уздріли татко Назарка і маму, так і вигукнули:
         –  Ти, Лідко, ніби та Богоматір з малим своїм!
         –  Ой, ні, Арсене! – заперечила мама. – Я слабо­духа. Я не віддала б свого сина розп'ята на хресті.
         –  Нам, грішним, не все доступно зрозуміти. Або не час, кажуть татко, беруть Назарка і дружину свою на міцні руки і цілують обидвох.
         Назарко тулиться до таткових широких грудей і ле­пече гарні слова про тата-майстра, про нового-новісінького воза. А мама поцілували таткові руку.
         –  Христос, – щось нагадали собі тато, – прийняв муки, щоб ми були добрими, любили одне одного, не робили зла ніякого нікому. Ні великого, ні малого.
         ... Іде Христос на Голгофу – місце своєї страти, і несе Ісус важезний хрест свій. Голова його у вінку терновім і кров тече, бо терня колюче. І розіпнуть його на тому хресті, і поставлять варту біля його ж таки гробу. І воскресне син Божий. І тим ніби скаже. “Люди, будьте людьми!”. Як їхали в поле, Гнідко, хоч невеличкий, та дужий – посмикував посторонки, і віз котився ніби сам собою. А Бровко – попереду. Не­вдовзі він облишиться біля мишачої чи хом'якової нори, забуде про все на світі. На якусь мить.
         Назарко на передку воза. З татом. Мама на задній осі. Коло мами і харчі, і банька з водою, та серпи, та юрки.
         Досвіта-вранці все інакше, аніж удень. Вдень одне, вранці – друге. Вранці тумани. Зверху позолочені зо­рями, знизу, від землі, сизі та сині. Сповзають тумани у видолонки, у яри, де струмки гомонять з віку-правіку напівсонні. Зорі, котрі не встигли впасти з неба, догоряють.
         Жайворонки летять все вище й вище. Рожевіє підне­бесна глибінь, щоб стати голубою і синьою.
         Мама не можуть втриматися і починають стиха:

      Туман яром по долині,
      Широкий лист на калині.

         Тут і татко беруть низьким голосом. Назарко і собі:

      А ще ширший на дубочку-у...

         Далі в пісні “кличе голуб голубочку”. Он як воно виходить: кожне мусить мати пару!
         Ага! Назарко хотів жати – його посилають по воду. По воду – то по воду. Але з чим?
         –  Банька у возі, Назарку! В кошику! Домашню воду вилий та іди до джерела!
         До джерела не далеко, але і не близько. Пагорба з тим джерелом не видно звідси. Напровесні-навесні видно все навколо на цілі гони. Восени – також. А влітку світ увесь тобі заступають жита, гречки, соня­хи. Хто тут що посіє-посадить, усе росте аж гуде.
         Ідеш стежкою. Тільки неширока бинда неба над тобою. А Назаркові завжди хочеться не іти, а бігти. Він і зараз біжить. Не так, як біжать-утікають. Він – підтюпцем. За Бровком. Собака – нюх-нюх! – шу­рує, аж захекався. Назарко – за ним услід.
         –  3-дз! Дз-з!
         Бджоли дзижчать. Пахне медом куди носа не по­верни. Гречка з правої руки, жито з лівої. Соняхи – он, попереду. Мед із різнотрав'я чи з липи інший на смак, аніж із гречки. З гречки він терпкіший і пахне полем. А бджоли дзижчать-дзвонять і в садку, і в полі... однаково. Може, це домашні сюди прилетіли? Аби разом бути із Назарком? Все може бути. Бо татко не­вдовзі качатимуть пресолодкий препахучий мед. От коли свято! Назарко більше заважає, ніж допомагає. У нього сітка на голові. І в мами сітка. А татко не бояться бджолиних жал. Та їх вони і не жалять. Бе­руть із вулика рамку з медом, передають мамі. А мама несуть і вставляють у центрифугу. Як вставлять чоти­ри рамки, беруться крутити корбу. Татко підмінюють маму. В мами є клопоти інші – підстав посудину під отвір, звідки тече мед, забери її, коли повна, підстав іншу. Із кожного вулика рамки татко беруть. Бджоли назносять меду іще. Буде того меду і бджолам на зиму, і собі його буде скільки треба, що й людям є що дати. Бо платні ані тато, ані мама за мед ні з кого не беруть. Такий закон.
         Пшениця вабить своїми запахами, і з неї будуть ка­лачі, булки, паска на Великдень, короваї на весілля хлопцям та дівчатам. А луг пахне лугом. Осока осо­кою. Татарське зілля дном річки пахне і кінським ко­питом. Татари в давнину із Криму ходили до нас, на Поділля, щоб добра собі награбувати.
         Виходили вони десятками тисяч кіннотників. Ко­жен грабіжник мав при собі іще два-три коні. Йшли, розсуваючись вліво і вправо. Щоб захопити побільше території. Налітали на села, палили будинки, вбивали старих і малих. А хлопців та дівчат в'язали по дев'яте­ро в гурти сирицею і гнали попереду себе. Коней зав'ючували добром усяким: полотном, ременем, медом. Після такого походу – а ходили майже до Карпат раз, а то й двічі на рік – лишалися одні попелища. Найб­ільшим прибутком грабіжників була жива сила – хлопці та дівчата. їх продавали на невольничому рин­ку в Кафі. Сьогодні те місто називається Феодосією. Тож – зілля. В нас воно: коситиня, татарзілля, або по­вченому аїр. Шустрі татарські коники принесли з Кри­му насіння під копитами.
         Бровко оглядається: перебігти чи не перебігати кладку над річечкою? Річечка неглибока. Уздовж неї вер­би, старі та молодюсінькі. Але і тут запахи та звуки аж цвітуть. Верби пахнуть вербами й трохи водою і не­бом. Вода пахне рибою, а жайвір – піснею. Співає кладка, точить звуки річечка... І жабка озивається:
         –  Квак! Кре-ке-ке!
         Тут жаба, там он бузьок ходить. Бровко наструнчив гострі вуха свої, настовбурчив шерсть на загривку. П'ятачок його носа ходара ходить, принюхується. Назарко кликав-питався:

      Бузьку, чайку, де твої яйка?
      Хлопці орали, яйця забрали.
      Іди, бузьку, позбирай,
      Спечу тобі коровай!

         Змахнув птах метровими крилами, відірвався від берега. Бровко – наздоганяти. В жарт чи насправді? Хай пробіжиться, як робити йому нічого і не спішить до джерела.
         Джерело не просто джерело в копанці чи у ямці від ратиці дикого кабана, лося чи козулі. Наше джерело витікає з-під камінного чола горба-гори. Вода збігає жолобком – хтось, може, татко? – прилаштував цей жолобок. І вода ним збігає прямо у струмочок. Стру­мок вливається у річку, річка у ріку, а далі там, ка­жуть, Чорне море. А вода – голуба...
         –  День добрий, Джерело! – вітається чемно На- зарко. Перейняв хлопець моду озиватися до всього живого і неживого не від когось – від батечка свого Арсена Михайловича. От бувають тато у полі, здоров­каються, ніби з родичем або сусідом дорогим:”Доброго тобі здоров'я, ниво!” До річки – казали: ''Дай Боже тобі чистої води і прудкої риби!” Річка відповідала, нива шелестіла колоссям, стеблами: ”1 тобі здоровля, господарю!”
         Джерело відповіло Назаркові:
         –  Доброго дня тобі, козаче!
         Втішився Назарко, що він козак. У пісні як співаєть­ся? “Ой ти, Морозенку, преславний козаче!” Моро­зенко – преславний, геройський козарлюга.

      За тобою, Морозенку,
      Вся Вкраїна плаче.

         Назарко схилився біля джерела, питається:
         –  Можна, Джерело-Джерельце, взяти в тебе води?
         –  Мо-о-жна! Кльо-кльо-кльо!
         Вода ця, джерелиця, така : негаразд щось у людини всередині – пий її. Ослаб на силі – вживай також її, воду. Назарко загаявся. Джерело підказало:
         –  Підставляй баньку! Тебе ж там женці чекають.
         –  Але ти всім даєш, а нічого не береш!
         –  Хто дає, той більше має!
         –  Дякую-у, Джерело!
         Коли татові хтось позичав грошей чи підпомагав у роботі, вони по бесіді чи по роботі красно дякували добрій людині. Назарко іще раз вигукнув:
         –  Дякую!
         Бровко в осоці піймав одуда. Птах загаявся, той і схапнув. І приніс. Назарко глянув пресуворо на соба­ку, гнівався:
         –  Хіба можна отак ловити кого попало? Бровку?
         –  Чого він такий безпечний? – відповів пес. –
         Не я, хтось інший вловить! Гав-гав!
         –  І то правда – он шуліка борюкається із вітром.
         Шуліка-коршак дзьобатий, пазуристий – попадись такому. Щось він, хижак, побачив: склав крила, падає вниз.
         Назарко підкинув Одуда, заплескав у долоні – та лети ж, лети!
         –  О-ду-ду-ду! – заодудукав Одуд, пікіруючи ку­дись у осоку. – Оду-ду-ду! Дякую за добро!
         И Назарко, і Бровко ішли собі. Довго чи не довго йшли. Але – дісталися до татка і мами. Тато беруть баньку і – передають матусі. Мама усміхаються і тат­кові й синочкові – аж небо в очах їм синє грає.
         –  Який ти. Арсене, уважний! Любиш мене і доте­пер? За що-о?
         Татко узяли і заспівали:

      Що в Лідоньки брівоньки,
      Що в Лідоньки чорнії...

         То правда, що брови мамині – два шнурочки чор­них, очі сині, лице біле-біле і трохи рум'яне та при­смагле трохи. І в татка брови такі ж. Очі однак темніші, бо карі. І рівний ніс мамин схожий на татків, лише менший. Бо мама жінка. І губи, і підборіддя схожі. Ніби тато і мама собі брат і сестра рідна.
         Назарко раз у дзеркало заглянув, потім у воду в річці та чистих калюжах себе розглядав і бачив там такого собі малого Корбача. Але в нього все світліше: брови, очі, волосся на голові. А так усе таке, як у мами й тата.
         Мама раді татовій пісні, п'ють зі смаком. Цівочка води їм ллється з-під губів. І стає та цівочка золотисто-срібною. Як житнє стебло. І Назаркові теж схотіло­ся пити. Ба ні-і! Що – пити? їсти йому захотілося так, що аж!.. І вже не банька з водою у маминих руках – велика макітра. В макітрі тій ненадщербленій юшка чи каша з лободи.
         Назарко схопився за живіт руками – під ложечкою нестерпно засмоктало. Розплющив очі. Сірий хрест, що впав було на долівку од віконної рами, посунувся уже до того місця, де стояла і вже не стоїть скриня.
         Було з тією скринею! І не лише з нею.
         ... Стовпище людей рушило з дороги на обійстя. Натовп цей скидався на брудну хвилю, що викотила­ся з липкої мряки.
         Чоловік у шкірянці був попереду. Він, цей чоловік, жестом руки зупинив людську хвилю.
         –  Громадяни-бідняки! – сказав. – Оце подвір'я Лідії Корбач, підкуркульниці, якщо не гірше.
         –  Знаємо! – відгукнулися нетерпеливо кілька го­лосів. – Кажи, чого ми сюди прийшли!
         –  Підкуркульники і куркулі – наші вороги. Якщо ворог не здається, так сказать, його знищують!
         –  Вра-а!
         –  Може, почекаємо, і, може, не будемо розпроду­вати Корбачиху?
         –  Я-ак почекаємо? До цурки розкупимо!
         –  Гаразд! Хто виконавець у сільраді й активісти, зносьте от сюди все, що знайдете.
         Виконавець Іван Шойма, найближчий сусіда, Манька Авралиха і ще добрий півдесяток бідняків занишпорили і в хаті, і на горищі та по закапелках і закут­ках, позносили, що трапило їм на очі та під руки. Постіль лишили, хоч здерли з неї верету вовняну не­стару. Над ряденцем задумались: брати, не брати? Діти верещать, Арсениха стоїть бліда, як смерть. Лишили ряденце. Покотили скриню на коліщатах.
         Табурета не взяли. І макітри і макітерки, і горщика та ложок... Взяли довгу – від самих дверей до покуття – лавку.
         Натовп стояв як хмара. Або як звір, що ось-ось ки­неться на жертву. Але очікує чогось. Чоловік у шкірянці зліз на діжку, перекинуту вверх дном. Дно міцне. Ар­сен вставляв.
         –  Громадяни! – вигукнув чоловік. – Розпродаж, таскать, розпочинаю. Перед нами... ступа! Ціна тій ступі – два злотих! Хто дає більше?
         –  Тю-у! Аж тридцять копійок! За куркульську і тридцять!
         Мама не втерпіли і озвалися:
         –  Таж пшоно з-під неї, мов скалочки сонця, таж крупи...
         –  Мовч, таскать!
         –  Ніякого більше, – простягнув руки Шойма. – Сільрада мені дала на діти Арсенової гречки – куди побіжу за ступою? Беру, але в борг за оден злотий. А я б так мені, неімущому, дав.
         –  Верета вовняна, таскать, – чотири злотих!
         –  Та кажи: шістдесят копійок, а то по-староре- жимськи: злотий, злотий. Як у Польщі. Хочеш, щоб ми подумали, шо ти шпигун?
         –  Шістдесят копійок! Хто дає більше? Раз! Два!.
         –  А може, я заслужила в нашої влади без шістде­сят копійок, кау, і без більше, кау! – випхалася напе­ред Авралиха. – Записуй на моїх дітей, голово і предсідатель! Корбачі гріються, а мої пролетарські діти мерзнуть! Хтось таке бачив, кау?
         –  Серед літа, – докинув хтось із товпи, – мерз­нуть?
         –  А ти що думав? кау.
         –  Верстат столярський із начинням захурчав аж за карбованець. Стільці, лавка, стіл різьблений аж загу­ли за копійки. Нібито на паливо. Скриня, не лише різьблена – мальована!
         –  З майном, що в ній, чи без майна? – встиг прибігти і вхопитися за скриню Антоша. Витер чоло і лайнувся для годиться у Христа і поза Христа.
         –  Замкнена, таскать, подивитись би, що в ній! Громадяни!
         –  Ото – мудро. Ще й понюхаємо чим пахне. Лідка любила напахчуватися у свято. А мо5, гім... о там? Хі- хі! Антошо-о!
         –  А мо', золото? На всіх поділимо порівно!
         –  З таким, як ти, поділишся!
         Знайшовся шворінь-ломик. І майстри знайшлися.
         Скриня зойкнула, бо падала. Відірвалося віко. З прискринка викотилося кругле маленьке дзеркальце. Його підхопив Назарко. Але в нього відібрали.
         Натовп озлився страшенно.
         –  Де те золото! А барахла що тут є, всім не виста­чить!
         Звідкись наднесло Тимка, того Тимошку, що зго­дом, ну, за два роки, опухне з голоду і Антоша везтиме його до цвинтарної ями... Та це ще буде. Ще треба до цього дожити. А зараз він заблагав роз'ярілих сельчан:
         –  Люди! Людоньки! Схаменіться, збоку на себе подивіться. Нині вдову нещасну грабуєте – цим нічо­го не збудуєте!
         –  Куркуль! – гарикнув Антоша. – В Христа і поза... Геть звідси!
         –  І я кау, що геть!
         Тимко іще ворушив губами – чи молився, чи скла­дав притчу або казку. Побачить він щось або почує те, що його здивує, складає свої вірші. Такого він роду шалапутного, з роду кобзарів, казкарів і віршотворців, і насмішників, коли є з чого сміятися, і тонкосльозців, коли не можна не плакати.
         Тінь від рами у вікні пересунулася на причілкову стіну.
         Назарко підігнув ноги так, що коліньми дістав підбо­ріддя. Все одно млоїло і шкребло щось у животі.

      НА ЖЕБРИ

         –  Їс-с...
         На ціле слово не вистачило в Олечки сили. Ямочки на щічках не ворухнулися, губенята не розтулилися. Але – дарма! Назарко зрадів, що почув цей звук. Стрельнуло йому було в голові страшне: чи не зібра­лася уже сестричка услід за мамою? І звук цей – їс- с... – нагадав чомусь Назаркові хлопчика-жебрачка. Прохач-жебрачок був заїкуватий і просив отак: “Дай­те р-ради Христа попо-їс-с-с...”.
         Мама влили жебрущому трохи бевки – варива з корінців якихось бур'янів та лушпиння з картопель і плакали над ним, приповідуючи: “Ненько-мамо Ук­раїно! До чого дожилися твої діти!”.
         Олечка знову подала свій голосок, і це підбадьори­ло Назарка: сестричка отже при сякій-такій силі – харчів би роздобути!.. “Піду на жебри”, – сказав сам собі хлопчина, бо Олечка начеб придрімнула, і ки­нувся шукати торбинку, у якій носив і хліб, і сало, і варені яйця, коли пас корівку свою Зіроньку, і уявив себе жебраком, очі підкотив до лоба, як це роблять не лише малі прохачі, а й дорослі – баби та діди. І слова з'явилися, потрібні в такім ділі, і тітонька уявилася привітна, щедра. “Тітко-тітонько, – заблагав Назар­ко подумки ситу молодицю. – Споможіть, як ласка ваша, не відмовте страждучому в наїдках і напитках. Амінь!”
         Тут належить і перехреститися. Як трапиться дядь­ко – дядькові кланяєшся і кажеш: “Дядьку-дядечку!” Далі ті самі слова промовляєш, що тітці. Можна й інші. Можна проспівати і отаке: “Господь милости­вий воздасть вам і дітям вашим сторицею – дайте-подайте сироті!” і простягаєш руку, а краще обидві. Хіба зможе чоловік чи жінка не змилостивитися? Го­ловне вибрати вулицю, де люди м'якосердечні та ма­ючі. Мусять же такі бути. Вимерли – та не всі. Ви­мерли такі, як ми, зовсім неімущі. А в таких мусить бути і хліб, і до хліба, ну, м'ясо там чи масло. Нам і молоко не завадило б.
         Можна піти на Лонку – так он де вона, та Лонка- вулиця! Живіт уже давно до хребта присмоктався. го­лова паморочиться. Ноги підкошуються. Слобідка – теж не близько. А Королівка – ось, під боком. Через кілька хат починається. Не вулиця – королівство. Вуличан тих люди королями називають. Не поживи­тися там ніяк не можна! Ов! Та ж у кінці тієї вулиці Королівки, від поля... двір-дворище – добре, що згадав! – голова сільської ради королює. Ото так король!
         Жив на тому обійсті-дворищі х-хитрий багач-кур-куль. Не чекав, поки його сім'ю розкуркулять: одної темної ночі зібрав дітвору та жінку, прихопив, ясна річ, грошву га ще там що і возом таки махнув-чкурнув чи не за Збруч-річку. У Польщу, значить. Тепер голо­ва з головихою на тім куркульськім обійсті гарненько собі газдують. їх, кажуть, принесло не з якогось там чужого краю, як це буває з начальниками, – із неда­лекого села, що в сусідньому районі. Повідають люди, начебто голова цей розкуркулив своїх батька з маті­р'ю, але не вислав ні у Сибір, ні ще там куди, щоб твоєї кості ніхто не знайшов. Бо все-таки... батько та матір. Довір'я собі цей діяч заробив. У кого? У влади – в кого іще?-1 не сниться, мабуть, йому, голові, що через недовгі роки його заарештують: виявиться він ворожим елементом, шпигуном і зрадником! Голова однак поки що головує, ходить у чоботях хромових на рипах, у тужурці ходить, теж хромовій, із ременями і ремінцями через живіт і через плечі, з кобурою при боці, у якій наган, хоч у кобурі тій можна умістити кусень хліба, сала кавалок і огірок. Чарку хай інший хтось ставить.
         І головиха пишна, товста. Видно, харчі в неї не пе­реводяться. То хіба тітка-головиха тобі, Назарію, за- шкодують чого там? Хліба, каші на молоці чи на шкварках? Та ніколи в світі вони не поскупляться! Голова усього надбав і надбає. На те він і голова. Хліб може бути чорний, житній. І Олечці не обов'язково подавай білий чи там булку. Ще й свіжу. Перебирати не станемо.
         –  То я пішов, Оле! Ти, бачу, не спиш.
         У когось, замість воріт чи ворітець, – дрюк-пере- кладина, ще в когось – такі-сякі дранки-дощенята, а то і нічого нема. Як у нашого Назарка. Війте, вітри, свищіть! Во-оля! У голови сільради не те. У голови – брама! Ворота – брама! Правильно, що брама. Розве­лося останнім часом жеброти всякої стільки, що ой!.. Це раз. А злодії! Щоб поцупити який мішок зерна чи борошна – їм раз плюнути! І не подивляться, що ти ходиш весь у реміняччі та з наганом у кобурі, де мож­на приховати хліб, сало і огірок. Пляшка, правда, не вміститься. Хіба. Отже. Які ми злодії? Ми не крадемо, а ділимося з тобою, шановний! Як бідний з багатим.
         Назарко підступив до брами і злегка натиснув паль­цем на велику блискучу клямку. Глухо. Натиснув із усієї сили – анідзень. Вперся плечем у дверцята – придумано: у брамі – дверцята – ані руш. І – тихо. Аж – ні!! По дроті на дворищі зашурхотів ланцюг – пробіг собацюра. От і гаразд. От і добре, що пробіг. З'являться зараз тітка головиха – голова у сільраді, в голови служба, дома не всидиш – тож тітка запита­ють:
         –  Хто там?
         Назарко їм відповість:
         –  Це я, Арсенишин малий.
         –  Ах! Назарко? Заходь-заходь. Мо', ти голодний?
         –  Щоб дуже, то мовби й ні, щоб не дуже, теж ні.
         –  Ти не соромся. Будь як свій.
         Певно, на столі в тітки борщ парує. Каша в тарілці. На цей раз пшоняна. Куряча ніжка підсмажена ле­жить. Шкварки у рондлику. Якщо м'яса не хочеш, оно молоко в глечику. Щодо молока, то дивися сам. Бажаєш свіжого, щойно від корови? Будь ласка, пригощайся. Кислого, може, хочеш або праженого? Те саме: бери, пий. І не журися. Бо для чого ми револю­цію робили? Щоб усім було так, як праведним душам у раю. Вірно? Правильно-вірно. До того ж ми народ гостинний!
         І чого мама не додумалися, щоб у голови і голови­хи позичити картоплі чи там чого їстивного – не вмер­ли б з голоду.
         За брамою гавкнув собацюра люто, загрозливо. Почув, бач, хлопця і озивається. Але така в нього, собаки, служба-робота – відлякувати непроханих гос­тей. Хоча гостей мовби й не чути. Жебрак – то гість? Арсенів і Арсенишин хлопчина хто він тут?
         Крізь щілину в брамі нагледів головиху. Винесла псові їсти. Пахне недоїдена хазяями страва. Ніби таки борщем пахне, у якому варилося свиняче реберце-реб- ро. їсть собака захланно. Очі йому мало не повиска­кують із лоба. Як у декого з людей, хто скупий. О! Головиха до хати пливуть. Руки врозтіч, бо овалисті клуби заважають.
         Назаре! Ой! Ну, як ти призабув! Усе ж село, яке ще є, добре знає, що на тому подвір'ї за брамою, відколи здимів цей прехитрий куркуль, ніхто з сельчан іще не був. Ні гостем, ні жебраком. Начальство з району – то інше діло. Таж із-під отієї брами з дверцятами в ній не одного нещасного забрав на свій чорний віз Антоша Вирлоокий. Неживого чи напівживого. І по­хнюпився прохач-жебрачок. Себто – Назарко. І опу­стився на землю. Бо сонце в його очах раптом крутну­лося червоним їжаком, а брама похилилася набік. Потім сонце стало сонцем, брама випросталася.
         Ідуть бабця та дідусь. Носи розпухлі, вилиці мов налиті. Очей навіть не видно. Коли придивитися, то ніякі то не баба і не дід. Шойми – сусіди ідуть. Шоймова хата мало не торкається стріхи Назаркової хати. Шойми охляли. Ступа не зарятувала. Кашу з'їли. Коли треба було працювати, спали. У свято і в будень. То на постелях у хаті, то під сонечком або в холодочку. Тому з куркулями тепер ось рівні. По багатству. Тож, ступо, у тобі вже потреби не було. А коли тебе не треба, зволь бути порубаною і спаленою. Тебе я не тесав і не довбав. Дуба на тебе не купував. Як Арсен.
         Коли Іван Шойма був при сільраді посильним-ви- конавцем, мав пайок. Як Антоша, Ригір та інші слу­жителі владі. Але... але Іван міг “під секретом” розка­зати кому-небудь, що чувати у тій же сільраді: кого мають дорозкуркулювати, кого вислати чи накласти новий непосильний податок. І багато чого іншого міг підслухати-дізнатися на службі Шойма. От і дослу­жився. Потурили. Підспівувач куркульні!.. Тепер він з Шоймихою своєю кряк! кряк! ідуть-бредуть згорблені. А що – несуть?
         Назарко протер очі кулаком. Хм! У старого з клу­мака стирчить крізь діру в рядні... кінське копито, костомахи чи м'ясо несуть із поля? Таки з поля м'ясо-м'ясиво таскають! Звідти, де розмахували крилами чотири вітряки, знову таки куркульських. Один із них був Назаркового діда. Захурчали дід із бабою та дітьми, та онуками не куди, як не у згадуваний Сибір. Так того, дідового, вітряка спалено. На вугілля для кол­госпної кузні. Де взяти вугілля? подумав коваль-мудрагель і підказав керівним товаришам села: он вітря­ки. Дубові. От... і вирили ямищу, і звезли вітрякові кістки, і запалили. І не дістали, звичайно, й пучки вугілля для кузні. Це ж не те вугілля, майстрове! Інші вітряки теж зникли. Виявилось, тут їм не місце, на колгоспнім полі. Вистачить тих, що стирчать на Бичих горах, на Висварівці... А Шойми таскають м'ясце! Назарко підвівся. На дорозі сліди: широка п'ята, роз­чепірені пальці, менша п'ята і ступня, мовби човник. То ноги Шоймів так ставлять штемпелі. Назарко встав, набрався духу. Щоб іти. В поле.
         Де маячів крайній до села вітряк, біля обгризених костомах розсівся немалий собака. Назарко мало не впав із подиву: перед ним був-сидів на задніх лапах... Бровко. Рідний-ріднісінький! Шерсть у реп'яхах, вуха –  одні клапті. Але – Бровко.
         Тої ночі, як сільрадівські активісти поспішали заа­рештувати Арсена Корбача, і трахнули по Бровкові з мисливської своєї зброї. Бровка оглушило і він пова­лився з чотирьох ніг своїх. Та оклигав швидко. Пес же! З дробом у грудях він рушив за арештованим: куди це Арсена-господаря ведуть? Гав?
         –  Бровчику! – присів Назарко біля собаки. – Бровчику, де ти так довго пропадав?
         ...До сільської Ради активісти гнали арештованого поперед себе. Наказали йому руки закласти за спину. Попередив Шойма: Арсен такого може викинути ко­ника, не очухаєтесь! Було сказано: “Стріляєм, коли щось надумаєш — нам це просто!” Біля сільської Ради вже чекала підвода. Корбачу зв'язали руки і припавузили до полудрабка, тесаного і струганого ним же. Арсеном. Твій, уже не твій, віз тебе везе і відвезе туди, де Макар телят не пас.
         Бровко лизнув Назарка в лице. І розказав, що у районі арештанта хлопці у гімнастерках, штанях-галіфе та чоботях упхали до камери, де вже було люду, що оселедців у бочці. Як пхали Арсена, Бровко рво­нувся рятувати його – тут і вхопили ті хлопці-ребята Бровка на зашморг: “Який вірний пес! Такий і нам послужить!” Ребята повитягували з Бровка січені на мілко дротини, підлікували і назначили “службовий' пайок.
         –  Що з татком, Бровчику?
         –  Ворог він, – сказали хлопці. – Ворог є ворог пах! пах! його. Не вб'єш – він уб'є.
         Притиснувся Назарко до собаки. Бровко оповідав: раз він вибрав момент і кинувся тікати. У ліси. Далі від людей. Натрапив на вовчу зграю. Впав тоді знеси­лений. Кінець, думав. Догризуть вовчиська. І догриз­ли б. Вовки ж! Вожак зграї наказав: “Нехай цей соба­ка живе!” Я ставав своїм. Раз ми бігли полями. При­нюхавсь я, чую рідні запахи. Наше поле тут було.
         –  Ходили ми, пам'ятаєш, Назарку, до джерела по воду? Гав-гав?
         Як Бровко зрадів тим запахам! Уже втратив був надію знайти дорогу до рідного дворища. Ребята в галіфе морочили голову: служи нам, то і медаль чи грамоту одержиш. А вовки мене вовком стали величати. Не гавкай, а вий і будеш вовк.
         Примовк Бровко, щось собі міркуючи або пригаду­ючи.
         –  Що далі? –  не терпілося Назаркові.
         –  Відстав я від зграї, побігло вітряків – а їх немає. Але бачу костомахи. Було їх більше, так Шойма заб­рав. Я не перечив. Голодний сусіда. Але він. Іван, я винюхав у районі, подав – знав куди! – папірець на Арсена Корбача. Папірцям у нас ого! як вірять! гав-гав! Шоймиха мужа свого намовила: прибреши, каже, трохи, пишучи,– ворог Арсен, владу нашу хоче пова­лити! Чому не забрано його досі? Що нам з того?
         Бровко передихнув і додав:
         –  Ото костомахи з нашого, Назарку, Гнідка. У мене нюх собачий. Помилки бути не може.
         Ще взимку Антоша Вирлоокий вигнав Гнідка з кол­госпної стайні. В'ївся на коника. Хотів колись свата­ти Ліду. Ненавидів Арсена – у Христа і поза Христа. Ніхто з сельчан і не смів дати худобині хоч стебло яке. Впав Гнідко у сніг. І – вмер з голоду.
         –  Татка розстріляли, значить?!
         –  Значить.
         –  Ходімо,– зітхнув Назарко,– додому.
         І вже біля своїх воріт, себто біля місця, де були ворота. Назарко почув неголосний поклик:
         –  Ей! Назаре!
         Гукав Тимко-Тимошка. Тоді, на розпродажі, коли купці-бідняки перекинули скриню, видерли з рук Назарка дзеркальце, Тиміш був такий, ніби з Хреста знятий – блідий, безпорадний. Навіть казку не міг складати. А це – веселий.
         –  У колгоспі, – каже, – зерно давали, щоб голо­дуючі вижили. Голова ділив.
         Голову колгоспу Назарко знає. Кожному зустріч­ному оповідав чоловік про щасливе життя, яке нас чекає в майбутньому. А поки що сам у полатаній одежі ходить. Ну, у чистій, ну, випрасуваний. Інший би на його місці... Що? Не те щось кажу? Люди не сліпі, і все бачать. Та мовчать.
         Тимко знову повторив, що давали з колгоспного магазину зерно.
         –  Давали і... що?
         –  Тобі дали б.
         –  А тепер?
         –  Яке вже тепер! Голова добре виплакався – роз­дав насіння. Зерна шкода, людей іще більше і шкода, і жаль. Пішов у район.
         –  Це чого в район, Тимку?
         –  Щоб арештували. Все одно за таке арештують.
         –  А твоє зерно де!
         –  З'їв. І недобре мені робиться в середині – чи не захворію?
         Тимко є Тимко. На вірші треба відповідати вірша­ми.
         –  То ходи до мене. Відпочинеш. Може, не заги­неш.
         –  Нє, піду додому, там всю з мене зніме втому.
         Рушив. Ішов-плентався та хитався, як лоза під вітром. На повороті, де починаються Слобідка і Королівка, зупинився. І присів, потім ліг під ровом.

      “ВІЗЬМИ МЕНЕ, БРАТИКУ,
      НА РУЧКИ”

         Намірився Назарко бігти до Тимка. Його вже ста­вили на ноги якихось дві жіночих постаті. Переступив поріг до своїх сіней. І до хати переступив. Олечка і не глянула на братика. Сидить на долівці, кулачок ссе. Бровко поруч. Голову опустив.
         Однієї ночі бабця-повитуха розбудили Назарка, підвели до колиски, підвішеної на вервечках до стелі.
         –  Глянь-но, Назарку, маєш сестричку. В капусті для тебе знайшла-м.
         Назаркове серце стріпнулося радо. У хлопців, не­далеких вуличан, та й у Шойми он, повні хати братів братиків, сестер, сестричок. Тепер і в нього є, не бра­тик, так сестричка!
         –  Хлопчиків, – спитав Назарко, – не було? Мені б хлопчика.
         –  Як не було!– ніби розгнівалися бабця. – Не встиг­ла вловити. А то мав бись і хлопця. Іншим разом буду спритніша. Хі!-Хі! Чи не так, Лідо?
         Назарко уявив майбутніх своїх братів і братиків! У хаті стало тісно від них. Он який він, їхній корбачівський рід – великий-превеликий! А такому роду нема і не буде переводу. А поки що нехай росте сестричка.
         Мама повернули голову до світла і запитали Назарка слабким голосом:
         –  Що треба сказати бабусі?
         –  Дякую красно! –  випалив Назарко. Йому вже свербіли руки видобути малу з пелюшок, як вона буде бігати. Може, ще й не бігає.
         –  То як ми синку, –  надійшли тато з сіней, геть пропахлі цигарковим димом, – назвемо нашу малу?
         –  З цим почекаємо, – втрутилися мама. – Ще має­мо час, Арсене, пождімо.
         –  Правда-правда,– згодилися і бабця, віднесли з комина лампу і поставили її на скрині, про яку ми вже чули.
         –  У-а-а-а! – заплакало в колисці. Голосно заплака­ло, видать, дитя здорове.
         –  Подайте мені дитину, –  попросили мама. Це щоб нагодувати її цицькою, молоком себто, нагодувати материнським.
         Схопилися тато, підступив і Назарко, бабуся насва­рилися:
         –  Ще переломите маля! Я – подам, Лідко.
         ...Олечка росла. Назарко веснами та влітку пас гу­сей. Пасти гусей – дві турботи-радості. Перша турбо­та: дуже не хочеться досвіта вставати. А радість... Коли вже встав і протер очі та пробігся... Світку ти наш! Сонне сходить-викочується із-за верб велике, рожеве. Небо піднімається вгору та вгору, щоб день міг крізь його браму пройти, не згинаючись. Гусенята мов ті пиріжки пухкенькі. Малі, а вже вміють плавати і скубти травичку. Скуб-скуб – і я вже росту. Щоб стати гус­кою чи гусаком.
         Пастух гусей називається гусяр. То принизлива на­зва. Нижче нема. Нижче хіба що свинопас. Але сви­ней ніхто у нас не пасе.
         Друга турбота: убережи своє стадо. Від шуліки, від зливи-грози, холоду і спеки. А ще: від заздрісного ока людського. От зиркне своїми балухами зла-презла старушенція чи навіть гарна з виду молодиця на пиріжок-гусеня – ба й дорослу гуску – відразу вважай, що птиці амба: попоходить нещасне та й простягне, як то кажуть, ноги.
         Як Назарко трохи підріс, пас корівку7, ну. Зіроньку. Скажемо від себе: Зіронька в колгоспі здохла. Чи то затужила, чи їсти їй недодавали? Але тут не про коро­ву мова. Отож, навесні, влітку, восени хлопець пасту­шив. Узимку, як тато з мамою ткали полотно і радна на верстаті Арсенової роботи, малий сукав цівочки — нитки намотував на бузинові рурки. А то майстру­вав... з татом. Тато стружать дошку і він струже. Тато ріжуть-пиляють, синочок теж пилочкою чвиг-чвиг! Було раз, що увірвав Назарко татову пилку. Спробував пиляти, як дорослий. Пилка і пенькнула. Стальне полотно. Ух і боявся стельмащук татового гніву! І ре­мінця боявся, бо заслужив. Аж ні! Тато і не серди­лись. Дістали з-під верстата другу металеву стрічку з гострими зубиками і сказали:
         –  Коли майструєш, будь уважний і не квапся – скоріше зробиш.
         –  Хто спішить, людей смішить, – підкинув Назарко, осмілівши. – Правда?
         А дітей Назарко ніколи не доглядав. Не було кого доглядати. Тепер є кого. Знайшли бабця Олечку. Доб­ре, що вродила капуста. Мама нагодують малу. Ти попросишся, щоб її колисати. То і колишеш і співаєш, аби сон її був міцний: “A-а, котино” або про сон, що ходить коло вікон.
         Колиска поскрипує, бо плетена з лози, а ти співаєш упівголосу. Можеш сам придумати, як не пісеньку, то казку. Як Тимко. Мала слухатиме. Про що? Про бузь­ка, про окуня, зло і добро. Зло – залізна баба, яка має житло в очереті на болотах, а влітку поселяється на людських городах, де є огірки, морква і мак – дітей лякає. Добро – то мама і тато. В мами серце таке, що всіх любить. Мама уміють все робити і гарно співа­ють. У тата руки – золоті. Не із золота, а золоті, бо змайструють тобі навіть вітряка, щоб люди мали де пшеницю та жито молоти на борошно.
         Як Олечка, бувало, не хотіла спати, Назарко їй роз­казував, яка вона буде, коли виросте, і що з нею буде. “Станеш дівкою, – оповідав. – Ми весілля тобі спра­вимо. Коли ітимеш просити гостей на те своє весілля, вберися у вінок, у стрічки. Із тобою хай будуть дівчата-дружки, твої ровесниці”.
         –  Увійдете до хати родича, близького чи далекого, мовте: “Просили вас мама і тато – на весілля”. А ти, Оле, казатимеш іще: “І я вас прошу”. Не забудьте слів: “До нас” і “До мене”. Як трапляться, Олечко, госпо­дарі літні, клякни перед ними на коліна і цілуй їхні руки, Так є між людьми, де поважають одне одного”.
         Бровко заскімлив. Що це з ним? Назарко стріпнув­ся, як риба, спіймана у фатку. Здрімнув був. Все час­тіше його тепер хилить на сон. І сила ніби витікає з нього. Олечка сидить, незмигно дивиться і дихає важ­ко. Вдих-видих-вдих.
         Братик став придивлятися до сестрички.
         Олечка розтулила губенята – щось начеб хоче ска­зати. Повні-повні ті її губи. Щічки – ямок не видно. І руки, і ноги потовстіли.
         –  Візьми мене, – братику, на ручки, буду... вмира­ти.
         –  Як? – скрикнув Назарко. – Як... вмирати? Оле! Вже вимовляєш Р і... вмирати?
         Голівка Олина русява, уся в кучерях світлих, похи­лилась – хилиться та хилиться на груденята її.
         Назарко підсунув під сестричку руки, обхопив усю. Зітхнула. Виструнчилась. Обім'якла.
         –  Оле-е! – заридав Назарко. – Олечко-о!
         І ніхто не скаже, скільки часу минуло відтоді, як Олечка озвалася востаннє. Та що час! Він зупинився для неї, для Олечки. Не для Назарка, не для всіх живих. Бо життя, як співав колись піп над померли­ми – вічне.
         Загупало в сіянх. На порозі став Антоша. Ось-ось зірветься лайка з його товстих губів, згадає Вирлоо­кий і Христа. Аж – ні! Глипнув – стрельнув сивим оком на Бровка, зблід на червоному лиці: Бровко!.. Другим, коричневим оком Антоша бачив Олечку. Бров­ко наїжачив шерсть на загривку, і вона стала з рудої іскристою. І вишкірив ікла.
         –  Назаре, – зашелестів губами Вирлоокий. – При­тримай пса!
         Назарко скрикнув у відчаї:
         –  Бровку! Цей дядько забрав маму, прийшов по Олечку!
         Антоша трахнувся спиною об двері, і вони зачини­лись за ним, та Бровко збив двері з клямки. Назарко нахилився над Олечкою і тихо плакав. Тихо і невтішно.
         Бровко невдовзі повернувся захеканий, з клаптем сукна в зубах.

      ХАЙ СВІТЯТЬСЯ ЗОРІ

         Лежить Олечка.
         Ледве підніс її Назарко і вмостив на лавці-обаполі. Головою на схід сонця поклав братик сестричку: хай буде так, як у людей. Оле-Олечко! Ой!..
         Мерця насамперед миють. Обличчя, ноги, руки. Мама зовсім недавно Олечку мили. Усю. У ночвах. То хіба треба її мити іще раз? Та? Потім того мерця вби­рають у все нове. Нового в Олечки нічого немає – доношує її сорочки, платтячка Авралишина дітлашня. На тобі, Оле, не зовсім ще брудна сукенка. Є малі плямки крові. Тієї, з ніжки... А ще померлого кладуть на полотно щонайкраще. Бо вартий. Нема полотна! Є ряденце, яке не взяли, не прихопили розпродувачі. Підклав те ряденце Назарко під Олечку, глянув-поглянув на її личенько – гов! та вона дивиться!... Блакитно-синьо. Як мама дивилися своїми прегарними очима.
         –  Оле! – зрадів Назарко. – Вставай і не лякай свого братика, щось умерла.
         Спробував посадити малу – валиться, як нежива. Торкнувся рукою чола її. Не холодне, але холоне. Піт виступив дрібненько. Як же так: не холодне холоне... Якось сама собою долоня Назаркова потяглася з чола Олечки по очах. От іще! Кажуть, очі покійнику треба закрити. Вони в Олечки вже закрилися. Вмерла-таки сестричка! Запалюй, братику, свічку.
         Недогарок, ну, свічки Манька не прихопила, не забрала, не заграбастала, подавися ти, Авралихо, не при Олечці кажучи, людською працею. Триста кольок тобі в бік товстий! Отже, свічку ставлять у ринку чи горнятко з житом-пшеницею чи просом. Аби пашня не переводилася в тому дворі та свічка стояла рівно-прерівно. Свічку Назарко поставив у склянку з піском. Є купка піску на подвір'ї, біля того місця, де був пар­кан. Не забрали активісти піску, а Шоймі-сусідові не треба було. Візьми пісок – ніби ти будеш щось роби­ти. Нічого робити не збирався. Готове йому дай.
         –  Вибач, Олечко, що зерна нема ніякого. Хай го­рить свічечка-недогарок, у піску стоячи.
         Над умерлим читають – хто цього не знає? – святі книги. Зникли і книги з хати. Був “Кобзар” та й нема. Газет на цигарки не вистачає – тут книги! Книга – то папір, папірок на цигарку-самокрутку, на козячу ніжку. Тютюн, папір, кресало, себто вогонь, – пускай дим ротом чи носом. Хочеш затягуйся ним, ковтай, насо­лоджуйся на зло буржуям усяким.
         Коли хто помре, не лише читають, ще й співають пісень. Богу вгодних. Поприходять сусіди і несусіди, родичі й так люди, моляться, тоді беруться за пісню. Так до опівночі. Якщо не далі. Не до ранку.
         Сільська рада проти всяких читань-пісень. На цер­ковні двері колодку начепила. Та, коли почався голо­домор і коли першого ж таки голову сільської Ради замінили вищестоящі органи іншим, отим, що влада­рює нині, ну, той, що мешкає на Королівці, він, учо­рашній голова, з'їв єдину тварину, яку мав на обійсті, улюбленого кота свого, став ночами носити хрести з цвинтаря, палити ними в печі, а хрести кам'яні спи­хав з постаментів і шукав чогось у склепах. Зневірив­шись у чомусь і розлютившись на когось, екс-голова одірвав самочинно колодку на церкві й тепер видзво­нює мало не щодень за упокій душ стражденників-земляків.
         Ще не встигнуть Антоша і Ригір появитися в селі з підводою, лисий, як макогін, цей голова, як той грішник, що шукає спасіння душі своєї у молитві, хапається за мотуззя і шарпає на себе. Господи мило­стивий, спаси нас!., ба-ам-м-м! Ба-ам-м-м! Ба-ам-м- м!
         На молитву і спів прилітають душі померлих. Пев­но, вже тут і мамина душа. І татова. Олеччина душа має бути з нами дев'ять діб. І сорок діб. Он скільки часу Назарко не буде один-однісінький! Але що роби­ти зараз?
         При покійнику мусить хтось бути. Стояти чи сиді­ти. Бровко не йде в рахунок. У собаки душі нема. Що є він тут і коли б не був – одне й те саме. Але хай він буде. Хто напевне знає, як воно в нього з душею?
         Назарко схилився над Олечкою, поправив русяве розкучерявлене, яку мами і татка, волоссячко, осмик­нув рожеву сукенку з плямочками від крові. Та сукен­ка, ніби квітка маку в затуманеному городі. Тут хатній моторошний морок. Олечко-Оле!.. Що ти наробила, сестричко?..
         О! Чийсь голос чути. Коли дуже хочеш, бажаєш, прагнеш почути когось – почуєш. Отож, виразно чи­тає хтось слова святі про життя на цьому і на тому світі, про душі, праведні та грішні, читає. Одним бути в раю, другим – у пеклі. Кипіти у смолі. Після страш­ного суду. Мама недавнечко казали: тут, на землі, од­ним рай, а другим справжнє пекло. Хоч суду страш­ного і не було. Та чому не було? Тільки не божий. Але вже й пісня задвигтіла хатою:

      Лишилися мої сліди
      В краю, де я ходила.

         Оле-Олечко! Скільки ж ти лишила тих своїх слідів-слідочків, коли так рано лягла на лавку-обапол? Увесь же твій край, країна-Україна, Олечко, – под­вір'я, де крім хати, криниці, груші, купки піску, не­має нічого-нічогісінько. Стежинка на дорогу і трішки вулиці.
         Думки Назаркові шугали. Як птиці. Раз пішов був провідувати хлопців-друзів – щось не видно їх стало.
         Пасли гусей на березі річечки, пасли корів на тому ж таки березі і не лише на тім березі. Ходили до шко­ли, поки не дуже були голодні. Загордилися това­риші, подумав Назарко, чи образились? Аж хати їхні порожні. Тільки слід од їхніх обійсть Антошиного воза. Одне колесо вихляє на осі – втерлося, видать – то й слід вихлястий. А що там Шойма з Шоймихою і шойминятами? Лежать покотом неживі. Не дивуйся, Оле, що всяка-всячина лізе в голову.

      Тіло моє бездиханне,
      На смертельному одрі.

         Була б хоч яка їда, вижила б ти, Оле. І хлопці ви­жили б. Шойми-сусіди. Люди гомонять, що за Збруч, у Західну Україну, що і дотепер під Польщею, голоду­ючих наших прикордонники не пускають. Рідні наші! Для яких ми надбали і хліба, і до хліба, взули й одяг­нули. І в Росію братню не проберешся. Зробили кор­дони. А їх, тих кордонів, сотні літ ніхто не знав!

      Мене в могилу покладуть,
      Душа піде до неба.

         Душа – до неба? Всі душі летять до Бога? І мами­на, і татова теж? Цікаво-прецікаво! Назарко ступив крок і вже був на хмаринці. Хмарці що? Вона пливе собі. Он і Олечка. Не Олечка – її душа, нікому нічого не повинна, – сидить.
         Щоб дійти до Олечки, нема ні кладки, ні місточка, як то буває над ровом чи річечкою. І Бога не видно. Голоси чути звідусюд:
         –  Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмерт­ний, помилуй мя!...
         Бог кріпкий – усе може? Авралиху і Антошу Вир­лоокого не впустити до хати, потягнути майно і заби­рати маму Бог може? Активістів, щоб не відбирали в людей все, що в них є, не розпродували з-під молотка – може? Чоловіків у шкірянках і без шкірянок з руш­ницями та наганами – не посилати, кого надумають, арештовувати, може-е?
         ...Нахлинула в хату пітьма – свічечка догоріла.
         Хай світять зорі – їм видно, хто за тим вікном, у хаті лежить і сидить. Хай світять зорі-зоренята ще й Місяць, їхній брат. Олечці буде ясно, а не темно.

      ПРОЩАЙ, ОЛЕ!

         –  Олечко!
         Настала пора тебе ховати. То де тобі, сестричко мила, хату-хатинку навічно збудувати? Там, де ями широ­ченні та глибокі й горбки без хрестів? Чи деінде, Оле? Аби недалеко було приходити. Прийшов, мовлю до тебе слово, ти слухаєш. Ти озиваєшся ніжним своїм голосочком – я слухаю. Оле-Оле!..
         Наші тато з мамою любили дерева. Садок он який були викохали. Правда, майже все: яблуні, вишні, сли­ви, груші, морва – впень вирубано та понищено. Че­решня одна вціліла. Біля неї, черешні, місцина гарна. То як? Під нею, під черешенькою, мо', почнемо копати-будувати?
         А заступ – хитрий. Уберігся... Активісти чинили оце розпродаж і не примітили його. Дзеркальце не могло сховатися у Назарковій руці. Заступ зумів не втрапити владі на очі. Вигострений ще татком, вели­кий. Мабуть, тому, що великий, хитаєш мною, Назарком? Я тебе в землю – хитаєш. Нічого. Коли дядьки, бувало, для когось померлого копали яму, робили це поперемінно. Тобто – перепочивали. І встигали-таки. Назарко теж устигне. Чого б мав не встигнути? День тільки почався. Хоронити-ховати можна і під вечір. Аби до заходу сонця. Ну й затягувати з цим ділом нема резону. Гайда, заступе!
         Яма глибшає та глибшає, Оле! Кажу, щоб знала і не сумнівалася. Вже по плечі вона мені, та яма твоя, сестричко! Вже моєї голови не видно – коли б хто глянув з-перед хати. Чи не досить глибини такої? Ду­маю, досить.
         Олечка лежить і мовби очікує: коли я вже вирушку в ту свою останню дорогу? Та вирушиш, Оле! Є кому споряджати і спровадити. Є я, Назарко, братик твій єдинокровний.
         Бувало раніше, помре дівча, уже доросле, перено­чує в себе вдома під читання, молитви та пісні й плачі, наступного дня виносять ту дівчину міцнорукі хлопці. У труні, звичайно, виносять.
         Віко до тієї труни – під хатою у вінках та квітах. Та й хрест поруч. У тебе, Олечко, як бачиш, ні труни, ні віка до неї, ні хреста. Ба! Ти ж усе розумієш: зробити оте чи ось те ні з чого і ні на чому. Одне, що є, є кому майструвати. Та й тільки. Та не дивуйся, Оле! Не лише ми – село забуло, що таке труна. Село знає ями, Антошу і дзвони. Хоч то вже не село, вибач, сестричко, а – напівкладовище, цвинтар. Ми не кажемо про сільра­ду і ще там про когось. Ми кажемо про труну, або ж домовину. Дім-хату. Маєш, Олечко, ряднинку, витка­ну на верстаті маминими руками. І татовими. І ніхто вже її від тебе, себто від нас, не поцупить! Ніяка Мань- ка.
         Назарко обгорнув сестричку тим ряденцем, як бабця-повитуха обгортали її, тільки-но спійману в капусті, полотном, і неспіхом – бо хто з покійником і куди поспішає? – узяв Олечку наперед себе, щоб нести.
         Як покійника виносять із хати, на порозі нахиля­ються із труною до самої землі тричі. На сінешнім порозі роблять те саме.
         Труну з тілом дівчини – або парубка – хлопці бе­руть на дужі рамена. Попереду – корогви – несуть їх дядьки старші й діди – та піп-батюшка в ризах іде, та півчі – аж тоді вже несуть віко дівчатка молоденькі й хлопці-підпарубки.
         Весь-увесь білий світ за померлою плаче-ридає го­лосами рідних батьків, сестер і братів, дружок, світи­лок, бояр... Бо це не весілля. Коли гримить весілля, небо над землею підноситься високо. Радість бризкає з кожних очей. А це... не те весілля. Ой!..
         –  Встань, донечко, подивися, хто до тебе прийшов!
         А прийшло товариство. А прийшли дівчатонька, квіти незів'ялїї. Прийшли господарі з господинями, діди, як апостоли, жінки, як святі жони, поприходи­ли. Парубонько, тобі найдорожчий, мов дуб той серед поля, побитий громом, іде, у землю грузне.
         –  Встань! Обізвися!
         –  Бровку! Не плач! У мене руки відвалюються, така вона, Олечка, нелегка стала.
         Дівка, яку хоронять, не встає, не озивається. Мати, як та чайка-небога, кигиче-просить:
         –  Люде! Простіть моїй дитині вчинок недобрий, якщо він був, образу, неделікатне слово! О Господи всесильний!
         –  Хай Бог їй простить!
         –  Нехай Бог їй не пам'ятає!
         –  Нехай... матінко...
         Назарко таки прикляк із Олечкою, поклав її на стежку, що смутніє у садок-руїну.
         ...Корогви мають, процесія іде, співаючи. На ко­рогвах малюнки. Тут Ісус щойно в яслах народився. Тут він, Христос, кількома рибинами натовп голодних людей нагодував. Декілька лише рибин – і голодні стали ситими!
         Назарко підпрягся – узяв за два кінці ряднину і так тягне-смикає на тій ряднинці Олечку. Бровко і собі вхопив зубами за край рядна. А сонце світить, про­мінням переливається – стежку стеле. А пташки щебе­чуть свої пташині за Олечкою молитви. І могилка недалеко уже. Зовсім таки близько.
         Але треба перепочити. Нікуди могилка не дінеться. З тими могилками таке: всякий мусить мати чи моги­лу, чи могилку.
         От і доплуганились. От і прийшли-приволоклися.
         Хоч процесія і зупинилася, хори земні та небесні перекривають один одного і творять щось наднебесне і надземне. І немає смерті. Життя одвічне і вічне, лише міняє форми. І вмирає не народ – окремі його діти відходять, дорослі чи невеличкі. Хтось вмирає, а хтось народжується.
         Назарко присів коло сестрички, погладив її личко, ручки, ніжки. Душа покинула тіло. Душа твоя, Олечко, нехай не гнівається, що на склянці з водою на вікні нема цілушки з хліба. Нема хліба, нема цілушки, Оле. Є вода одна.
         Домовину з покійником опускають в яму або на мотузках, або на рушниках. Як із дівчиною чи там із дівчатком – на рушниках. Такий закон. Як же нам бути, Олечко? Ну, як?! Де ті... рушники? Руки хай відсохнуть тим, хто їх забрав. Це ми вже думаємо, не кажемо, Господи, прости.
         Назарко схилився над сестричкою, цілує в чоло. Так мама цілували татка, як їх сільрадівці виштовхували з хати.
         –  Прощаймося, Олечко! Назавжди! Душі наші ба­читимуться. І часто будуть у небі стрічатися. Ми – ніколи-ніколи!
         Огорнув братик сестричку ряденцем, узяв за кінці те ряденце і поволі-поволеньки опускав на саме дно хатки-могилки.
         –  Прощай, Оле!
         Довго Назарко над Олечкою сипав-насипав горбок.
         Заступ не слухався, крихти землі скочувалися з його блискучого леза. Черешня стоїть, ніби Мати Божа із піднятими до неба руками. А нижче сонця яскравіє... хрест.
         Назарко впав на теплу землю і приплющив очі.

      ***

         –  Ба-м!
         –  Ба-ам!
         –  Ба-ам-м-м!
         І зазвучало в Назарковій душі: “Упокой, Боже, душу раба Твого, і учини його в раї, ідіже лиця святих...”.
         Назарко молитися не вміє – мама не встигли на­вчити і проказувати отченаш, і хреститися, і бити по­клони перед образами. А дещо-таки знає. Не зовсім не вчений. Недовчений, можна сказати. Так правиль­ніше. Знову лине: “Упокой... раба... в раї...”. І стало оте “упокой” повторюватися в пам'яті: упокой, упокой, упокой, упокой... І дзвонять дзвони.
         –  ...ам-м-м!... ам-м...... м-м-м...
         Назарко намацав коло ніг сухенький гострий пати­чок і надряпав на горбкові-могилці: 1930-1933. Люди пишуть імена вмерлих на хрестах і роки їхні – коли хто жив – пишуть. Назарко нічого більше не писав. Хіба і так не знає, кого він тут поховав? І знає, і не забуде. Вічна тобі пам'ять, Олечко!
         Амінь.

       


      Календар знаменних дат

      Знаменні події 28 березня

      1. Руцький, Микола Миколайович -- 28.03.1961 р. народився Руцький М.М.
        До ювілею 7 років (інтервал 5 років), з дати події минуло 63 років
      • 4
      • 3
      • 2
      • 1
      • 2222
      • АРТ територія111
      • Дошкільнятам2

      Бібліотека запрошує

      БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

      Шановний читачу! Якій літературі ти надаєш перевагу:
      Історичній
      Пригодницькій
      Детективній
      Містичній
      Фентезі
      Мотиваційній







      © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2024 г.
          Офіційний сайт
      29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
      www.odb.km.ua             mail@odb.km.ua
      Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
      адміністратора, а також активного посилання на сайт.
      створення
      сайту
      Студія Спектр