Переплітаючи піснями і сонячними перевеслами, обігріваючи південними вітрами і ранніми досвітками, гілочка до гілочки звили лелека із лелечкою на хаті крислате кубло. Із туманів набрали волокон, на Благовіщення гілля наносили, вибираючи міцне і гладеньке, із дерев, що небу шлись, сонцю вдосвіта молились і зимовим хурделям вченими звались, під вінець стаючи босими ногами на ті. Павутинною пряжею і соломою горішньою, котра ще пам'ятає голос молодого хліба, вистелили його – поважне, мудре та величне – заколисавши, немов периною, своїм диханням. Оберегом священним оселились лелеки, подарувавши вікнам тихий шум крил. А люди кажуть: „То на щастя!”. А люди кажуть: „Лад під дахом оселився і лепету дитячого з вирію чекайте..!”
   І вітри минули, і громовиці, і дитя криком сповістило світ про прихід. А в кублі, в ім'я нескінченності, теж забилось життя – лелеча заклекотало – біле-біле, як вишневий сад навесні, лише чорна цяточка на крилах,наче мітка, щоб не загубилося.
   Скошуючи стерню годин, зв'язує час дні у снопики...
   Літує родина лелеча із людською родиною. І дах у них спільний, і радість спільна, і ночі, і вітри, і тривоги – навпіл. А пташині сердечка стукотять на добро... А крила лелечі, наче руки хороші і рідні, огортають споришеве обійстя із жовтоголовими соняхами і віконцями мальованими, затуляючи його, найдорожче, від біди, котом зло відганяючи, відраховуючи миті як незримо і вічно росте трава...
   На добро живуть.
                      На радість.
                                   На саме життя і день майбутній...
   ...Розгулялись люті грози табунами. Розпластались хлібородні поля, отяжілі під серпень, під копитами вороних що буревіями нелюдимими над ладом пронеслись.
   А за північ обрій засвітився лихими кострищами, спа­лахнувши до зірок.
   ...І плакало немовля у люльці під стріхою. І полум'я серпами косило снопи на даху, висилаючи поперед себе зловісними окличниками їдкий тягучий дим із присмаком полинового горя. А лелечка кидалась до кубла, обпікаючи крила і очі. А лелеча нерозумне перелякано позирало на вогненного ворога, дивуючись, як дитина, цим нерідним синам сонця, приблудилим посеред ночі. Дивилось і не зрушило.
   Бо ж крильця у пір'я ще не вбились!..
   ...Лупали з височини зірки, відхиляючись, аби не обпектися духом пожарища. Сонно прокидалися далекі польові квіти, потираючи оченята, засліплені сяйвом, мабуть, думаючи про себе, що то півні вкотре досвіток проспали. І жита, позіхаючи, повертали налиті життям, важкі колосочки на інший бік, горнучись одне до одного у напівдрімоті.
   Відбігла вода, похрещена лушпинням жару...
   Відголосили очерети...
   Зійшло сонце...
   А на ранок кружляли під стелею неба почорнілі лелеки, відлітаючи далі, аніж за обрій, аніж за вирій, аніж за життя...