Він жив у будці під хлівом. Будка була нова, ретельно змайстрована, всередину настелено соломи. Тепло й затишно було Рексові. І він сам стежив за чистотою, охайністю в своєму помешканні. Коли проходив дощ, собака потому дуже обережно ступав по розкислій землі, аби не забруднити лап. Та й намагався не бігати до будки щораз туди-сюди. Або сидів у ній, подаючи голос просто звідтіля, або ж примощувався збоку, на клаптику сухої землі, що вберігся від дощу під дахом хліва.
Кури були найближчими сусідами Рекса. Вишки знаходились над ним, драбинка до віконця опускалась перед самим входом до будки. Собака мирно, спокійно обходився зі своїми кудахтливими сусідами. Й зовсім не сердився, коли кури заходили до його привітного помешкання.
Курям сподобалось у будці – вони почали там нестися. Рекс подовгу стояв чи сидів перед входом до свого житла й терпляче очікував, поки звідтіля вийде рябушка чи білявка й на весь двір закудахкає про знесене яйце.
Ах, як те яйце заважало Рексові! Муляло йому в боки, тиснуло в живіт. Врешті пес не витримував – розкривав рота, брав у нього яйце, виносив його з будки і клав під хлівом.
Іноді він невдало захоплював свій тендітний вантаж і зубом проколював дірку в шкаралупі.
– Що, знову пробив яйце? – питала його господиня.
Рекс винувато опускав голову. Ох ті кури – начувайся через них!