www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Шуміла гроза Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаОнлайн послуги
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      Героїв пам’ятаєм імена
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека
      Веб-уроки
      Здійснення закупівель
      Онлайн послуги
      Відкриті дані
      Карта сайту
      Аудіокниги


        Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям » Де починається Гольфстрім
      Шуміла гроза

      Шуміла гроза

         Той краєчок ставу, що видніється з нашого двору від причілка хати (вона якраз на узгірку), притягає нас до себе, як магнітом. З самого рання туди наші очі стоять: чи є вже хто з хлопців коло води, чи не пора і нам дременути купатися?
         Ні, не видко нікого, тільки білі табунці гусей, ніби хмарки по небу, поволеньки перекочуються з краю в край.
         –  Куди вже понастроювались? Он вода синя яка – холодна. Рано ще.
         Федько сердито тягне з купи хмиззя сухого довгого грабчака, вкладає його в жолобок у пні, вицюканий сокирою. Г-гах! Коло нього вже чималенька купка дров лежить, у плиті напалити стане, та він ще рубає – про запас. Бо дрова Федька не минуть ніяк, дрова – то його робота. Він і в лісі восени їх рубав разом з батьком. Ми ж – я, Михась і мама – тільки до просіки стягали. Щоб вивезти потім.
         –  Хлопці! Квочка чогось кудкудаче! – враз спиняється Федько з сокирою в руках.
         –  Де? – вслухаємся. – A-а, то баби Килини квочка. Наша ондечки в бараболі сидить...
         –  Ну, дивіться мені...
         Квочка з курчатами – то вже наше з Михасем діло. Годуй ото їх, води в стару пательню підливай, щоб не висихала, від кота, від сороки пильнуй... Через ту квочку і не накупаєшся ніколи вволю. Шубовснув раз-другий у воду – і додому. Бо он у баби Килини на тому тижні двоє курчаток як десь поділось, то й по сей день...
         Двір наш у затінку – яблуні, сливи кругом, а як вийдеш на латку сонячну коло воріт – сонце пече, аж волосся на голові гарячим стає. Це ж вода у ставку як гріється!..
         Щоб з дому рушити хутчіш, ми з Михасем беремось помагати Федькові: носимо дрова оберемками до хати, складаємо коло жаркої, заставленої баняками й каструлями плити – мама лишила все доварюватись-домлівати, сама пішла на буряки. Гримаємо дровами на підлогу, вдихаємо теплий дух картоплі для свиней, що витає над усіма іншими, – борщу, смаженого сала і цибулі – запахами, і скоренько біжимо назад.
         Г-г-гу-гу-гу-у-у!.. Цей гуркіт – дужий, хоч і далекий, приглушений – застає нас у сінях. Здається, мовби хтось велетенський термоснув над нами хату, і вона здригнулася всіма своїми стінами, затремтіла шибками.
         –  Камінь рвуть у Русанівцях, – каже Михась.
         Але то не камінь. Коли ми вискакуємо у двір, бачимо, як з-за зелених від буряків і пшениці пагорбів грізно насувається головаста попелясто-сіра хмара. Затуляє собою сонце, котиться все ближче, ближче... Просто на село, на наше подвір'я.
         –  Курчата! Курчата бігом заганяйте! – гукає до нас Федько. І ми схарапуджено кидаємось на город.
         З квочкою й курчатами справляємося хутко: я виганяю їх з картоплі на Михася, Михась направляє до хати, і ось квочка вже сердито кудахкає в сінях за драбиною, курчата з лякливим ціпанням бігають кругом неї по старому засидженому мішку, шукають захисту під крильми.
         Тим часом Федько визбирав решту дров, що ми не поносили, кинув до комірчини сокиру, і вже ми всі троє – Федько заклопотано, а я з Михасем – сповнені радісної тривоги, – чекаєм на порозі хмару. Вона супиться все дужче й дужче, важко, в сторожкій тиші наступає на принишкле, завмерле село.
         –  А шмаття, шмаття чом не поздіймали?!
        Це як блискавкою обпікає наші груди. Мама! Вона ж так наказувала не забути за шмаття!..
         І ми, мов ластівки з дроту, зриваємося з порога. Мчимо за хату, похапцем стягуєм з мотузки наші ще вологі штанці й сорочечки, щодуху таскаєм усе до хати. Просто над нашими головами з тріскотливим громом репається хмара, аж сліпучо-білі спалахи змигують на хатніх стінах та вікнах, і дощ великими краплями б є по наших плечах уже перед самим порогом...
         В хаті стоїть присмерк. По шибках раз по раз, підхоплений вітром, періщить густий дощ, шумить за вікнами у яблунях, що завмирають від кожного удару грому. Спалахи блискавки вихоплюють із сутінок мамину постать коло ліжка із зваленим на купу шматтям. Мама підняла вгору руки, засмаглі до пліч, доки рукави блузки – перев'язує біленьку хустинку, що збилась на потилицю, відкриваючи сиве пасемце у чорному волоссі.
         –  Як вглянула я, що таке суне, ні, скочу, думаю, додому – тут недалечко, з Окопу ж. І от були б насушили мені хлопці, якби не надбігла...
         Докір нам у маминому голосі захлюпується хвилею радості: як усе-таки славно вийшло, що вона встигла, що праця її не пропала, ну а дощ... дощ нехай собі тепер іде, дощу треба, давненько вже про себе не нагадував...
         Ми тільки крутимо головами на кожен погук грому, на кожен спалах, сидимо притихлі. Але це не тільки від грози. Бо відходить вона, погуркує вже далеченько, десь, мабуть, на Меджибіж пішла, блискавка часом вже зовсім безголосо мигає, чекаєш-чекаєш після неї грому того, а він і не муркне. Тільки дощ шумить надворі, від кожної краплини випрямляються і знову згинаються листочки на яблуньках. Ми дивимось на ті листочки, на вже рідші дощові патьоки по шибках і скоса позиркуємо на тітку, що примостилася на стільці недалечко від дверей. Тітці чогось ніяк не сидиться, все вона круть-верть на всі боки маленькою голівкою з гострим носиком, пильненько оглядає стіни нашої хати, стелю, підлогу, ліжка, нас.
         –  А я, Марусю, в твоїй хаті ще й не була, – сокотить тітка, чемненько всміхаючись. – Ото як на толоку мастила, то з тих пір і не заходила.
         Вона витягує вперед худу шию і аж зводиться з стільця, щоб заглянути в прочинені двері на кухню.
         Я не знаю, що це за тітка. Бачу, що з нашого села, десь уже здибався з нею – може, в “копирації”, а може, так десь на дорозі, але де вона живе і як її звати – не знаю. А вскочила вона до хати разом з мамою, разом з нами всіма – сховатись від грози. Що ж, нехай собі ховається, нам що, хати жалко? Ми якось ішли з мамою всі трійко з Круч – черешні там рвали, нас дощ застав, то ми теж ховалися в чужій хаті...
         Тітка роздивилася довкола і тепер до нас приглядається. Погляд чіпкий такий – ніби колюче гарбузяне листя до голого тіла прикладає. А до мами всміхається приязненько.
         –  То який же це твій, Марусю?
         Мама чи чула, чи ні – до вікна прихилилася, на дорогу вдивляється.
         –  От зілляло як... Десь-то, певно, й батька нашого в полі захопило... А може, й знайшов якийсь прихисток...
         –  Чуєш, Марусю? – знову тітка. – То який же це твій?
         Мама всміхнулась ніяково, обвела нас очима лагідно.
         –  Всі вони мої...
         Тітка невдоволено крутнула головою.
         –  Та нє... Я це знаю, що всі, але... Я питаю, який таки твій. Двоє Іванових, так? А який же твій?.. Ну Іванів і твій?
         Мама знов за хустину береться, поправляє, хоч перекручувала тільки-но її.
         –  Онде, – киває на мене.
         І тітка прикладає свого гарбузяного листка просто мені на лице. Воно вже аж пече, аж горить. А тітчині очі палахкотять. Разом із стільцем вона підсувається ближче, вдивляється в моїх братів.
         –  А ви... А як ви... матір вашу... теперішню називаєте?
         Михась бурмоситься, опускає голову. Наче його сварять за якогось збитка, наче через нього таки пропали наші курчата. І то не одно, не двоє – всі.
         –  То як же, га? – питає тітка. Солоденько питає, ніби ложку з медом наставляє, щоб поласував кожен. — Як же?
         –  Матір'ю!.. А як же ще!
         Федько каже це коротко, різко, ніби опускає сокиру на сучкуватий цурпалок. І не відводить погляду, дивиться тітці просто в вічі – не змигне.
         Тітка заметушилася збентежено, глянула на маму, скам'янілу коло вікна, знов засокорила:
         –  Ну, я думала, може, тіткою. Бо це ж не мати... не рідна мати вам обом. Ваша вмерла...
         –  Знаєм!..
         Тітка ображено підібрала губи, пересмикнула плечима:
         –  Хм, який!.. Чи я б'ю тебе, чи сваруся з тобою...
         –  А чого ж ви?!
         –  Да, з такими тобі, Марусю, видко, нелегко доводиться... Що не кажи, а своя дитина – таки своя...
         І тітка нахиляється до мене, кладе мені руку на голову, щоб погладити.
         Я щосили стріпую головою, зриваю з неї тітчину руку і відкидаю від себе. Як зелену волохату гусінь.
         –  Якби дівчинка... – все ще всміхається тітка. – А то хлопчик... І погладити, бач, не дається.
         “Якби навіть і дівчинка... Якби я був дівчинкою.... То навіть тоді, то навіть тоді!..
         Я хочу так закричати просто в гостроносе лице цієї тітки, але слова западають десь у мені, я тільки з болем ковтаю слину і хапливо зіпаю ротом.
         –  Дощ... уже перестав, – глухо озивається мама. І важким чорним поглядом дивиться на тітку.
         Тітка неохоче встала, знов хлюпнула медком по хаті. З порога ще раз по черзі, поспіхом, але таким же цікавим, доскіпливим поглядом черкнула по нас і вийшла.
         За вікнами з листка на листок ще скрапували краплинки. Але небо вже проясніло, сонце вдарило чистим промінням по іскристих від дощу деревах. У хаті стало зовсім світло.


      Календар знаменних дат

      Знаменні події 29 березня

      1. Огієнко, Іван Іванович --
        з дати події минуло 52 років
      • 4
      • 3
      • 2
      • 1
      • 2222
      • АРТ територія111
      • Дошкільнятам2

      Бібліотека запрошує

      БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

      Шановний читачу! Якій літературі ти надаєш перевагу:
      Історичній
      Пригодницькій
      Детективній
      Містичній
      Фентезі
      Мотиваційній







      © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2024 г.
          Офіційний сайт
      29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
      www.odb.km.ua             mail@odb.km.ua
      Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
      адміністратора, а також активного посилання на сайт.
      створення
      сайту
      Студія Спектр