“По великому Ушицькому шляху, за кілька миль од Кам'янця, в Ушицькому повіті, на чудовій рівнині Мальовничо розкинуте досить велике й вельми гарне містечко Миньківці; це і є те саме місце, де відбувалось свято Церери. Якщо справедливе зауваження деяких подорожуючих по Поділлю, що частину його, розташовану вздовж течії Дністра, без перебільшення можна назвати Подільською Швейцарією, то на долю Миньківців та його околиць припав найкращий куточок цієї Подільської Швейцарії...” (Подольские епархиальные ведомости. 1889. № 33). “Ушицький повіт мав 4 округи. Миньківці належала додругого округу. Розташоване містечко у широкій і глибокій долині... Цей маєток купив... Войцех Мархоцький, по смерті якого в 1788 році Миньківці з околицями перейшли до небожа Ігнатія Сцибор-Мархоцького, відомого дивака першої чверті XIX століття. Ігнатій Мархоцький... оголосив свої маєтки незалежною державою і поставив на кордонах іменний стовп із написом, що це “кордон Миньковецької держави”... Був благодійником своїх селян, він звільнив їх від панщини й піклувався про поліпшення їхнього побуту. За свої дивацтва, особливо впровадження язичницьких свят, Мархоцький був засуджений і навіть втрапив у тюрму”. (ТрудыПодольского епархиального историко-статистического комитета, Каменец-Подольский, 1900. Вып. 9). Своїми родоначальниками Мархоцькі вважали в минулому відому фамілію Сциборів, власників значних маєтків. Михайло Сцибор –батько Ігнатія — помер, коли син був ще малий. Ненабагато пережила чоловіка й дружина, юного Мархоцького мати. Оскільки ж у Михайла був рідний брат –Войцех Мархоцький, який володів Миньківцями та добрим десятком довколишніх сіл і до того ж не мав дітей, то Ігнатія взяли на повне дядькове утримання. Він, звичайно, вважався й спадкоємцем Войцехових маєтків – дев'яти тисяч десятин родючого чорнозему, обширних лісових масивів, сінокосів, парків. А щоб спадкоємець не зганьбив славетного роду Мархоцьких, старий Войцех намагався дата небожу грунтовну освіту, навчити господарювати, безжально утискувати “хлопів”. Не так, проте, сталось, як гадалось. Дядько і його племінник-сирота, впертюхи, яких світ не знав, виявилися, як ми б нині сказали, психологічно несумісними – з перших місяців зненавиділи один одного й відтоді мовби хизувалися навзаєм власного затятістю, пресловутим шляхетським гонором. Дійшло до того, що спонукуваний безмежною гординею пан Войцех надумав спекатися племінника – оддати його у військову службу: нехай або пропаде там, або, відбувши кількарічний строк пруссацької муштри, повернеться у Миньківці укоськаним та слухняним. Ось як згодом писав про це сам Ігнатій: «Досягши повноліття, я люб'язно пристав на пропозицію мого дядька й пішов у солдати: не добровільно, не по охоті, а за бажанням того дядька вирушив я в чужий край... в прусську військову службу і там у послідущих злиднях і знегодах провів я кілька років моєї дійсної неволі». (Тут варто сказати, що хоч тоді, 1770 року, Подільська губернія і входила до складу Польського королівства, яке ще не втратило самостійності, але по всьому краю мандрували військові команди, набираючи добровольців в армію прусського короля). А той, хто перейшов через щоденну пруссацьку муштру, повертався зі служби або зламаним, духовно понівеченим, або ж навпаки – із залізним характером і непохитною волею. Ігнатій Мархоцький належав до других. За чотири роки служби він не тільки загартував свій дух і тіло, а, хоч як це дивно, ще й примудрився досить пристойно вивчити німецьку, французьку мови, простудіював праці енциклопедистів, римське право, античну літературу й міфологію, в якій кохався змалку... Тож коли племінник повернувся у Миньківці, старий Войцех збагнув Одразу, що, віддавши Ігнатія в солдати, досяг наслідків, цілком протилежних тим, на які так ревно сподівався. Небіж, своєю чергою, також зайвий раз переконався: хвороби, що обсіли останніми роками геть немічного дядечка, не зламали в старому затятості й гонору. А раз так, то й не варто їм, родичам, перебувати дід одним дахом. Хтось мусить поступитися. Поступився поки що Ігнатій. Поїхав до Варшави, записався в один із полків, за кілька років дослужився до майорського чину й навіть став бажаною і шанованою особою при дворі. Це видно хоч би з того, що, за лопотанням Ігнатія, дядько його пан Войцех був нагороджений орденом св. Станіслава. Важко сказати, чим керувався молодий Мархоцький, піклуючись про старого Войцеха. Чи кортіло похизуватись перед дядьком столичними зв'язками та можливостями? Чи, може, потерпав Ігнатій, аби норовистий Войцех не позбавив його, племінника, спадкоємницьких прав? Чи те й друге вкупі? Хоч би як було, а жаданий орден вельми втішив пана, й зворушений до глибини душі Войцех викликає майора до себе, в Миньківці. Ігнатій, знехтувавши військовою кар'єрою, охоче вертається на Поділля. До того ж не сам, а з молодою дружиною Евою Руффо, “римською патриціанкою” (так принаймні величав її сам закоханий чоловік). Шлюб отой боляче вразив дядька. Адже він волів би мати за невістку не якусь там сумнівну й небагату «патриціанку», а знатну панну з польського роду, вельможну, з щедрим посагом. Й знову зануртувала ненависть до Ігнатія в кволім пайовім єстві. А проте на “міжусобицю” не залишалося ні снаги, ні часу. Усвідомлюючи власне безсилля, Войцех змушений був скласти заповіт. Але навіть із цього останнього пайового документа, занесеного в актові книги кам'янецького міського суду (й процитованого в згадуваних уже “Подольских епархиальных відомостях”), прозирала гостра неприязнь до спадкоємця. Заповіт починався вельми несподівано: “Хоч мій небіж, Ігнатій Мархоцький, і був завжди до мене нешанобливий та відзначався паскудною вдачею, за що його варто було б позбавити спадщини, все ж я заповідаю йому своє багатство...”. Оригінальність стилю дядькового заповіту не влаштувала молодого Мархоцького. Він подав у той самий суд рішучий протест, вимагаючи замінити форму документа й скаржачись на нестерпні переслідування ні в чому не винного спадкоємця. Уже на смертнім одрі, довідавшись про демарш небожа, старий наказав негайно скласти контр-протест і позбавити “якобінця” Ігнатія спадщини. І хто зна, чим би скінчилася ця курйозна полеміка, що яскраво демонструє звичаї на- віжених польських магнатів, якби не смерть Войцеха Мархоцького. Отже, Миньковецький Ключ (місцева назва маєтку) переходить до рук нового господаря. Діяльність екс-майора Ігнатія Сцибора-Мархоцького у цій іпостасі дуже швидко показала, що даремно покійний Войцех так остерігався якобінського, не гідного імені шляхтича способу мислення спадкоємця. Новоспечений володар Миньківців та всіх інших поселень майбутньої “держави” аж ніяк не був позбавлений високої думки про свій рід. Засвоєні Ігнатієм ідеї XVIII століття нітрохи не завадили йому вважати себе можновладним господарем земель, угідь, людей. У цьому відношенні він мало чим відрізнявся од феодалів західноєвропейських і навіть перевершив їх у нестримному прагненні до самостійності. Досить згадати бодай оті прикордонні стовпи, що з'явилися тоді, коли Поділля увійшло до складу Росії (1793). Історію зі стовпами можна було б вважати більш-менш ризикованим жартом, якби... Якби цей «жарт» не тривав понад тридцять років. Тридцять літ існування “миньковецької дервави”! Як таке могло статися? Чому губернська влада не реагувала на дивацтва багатого пана? Петербурзький журнал “Новое слово” так пояснює обставини, що сприяли впровадженню Мархоцьким “автономії”: “Втрата Польщею самостійності не змінила ніскільки правових відносин поміщика і його підданих. Він був не тільки в одній особі земським начальником, мировим суддею, становим приставом, а носієм ще більш широких повноважень до права заслання своїх кріпаків на поселення включно. Новий уряд зберіг за польським поміщиком його права, і Мархоцький здійснював їх цілком. Ніхто й не думав протестувати проти цього. Дуже можливо, що місцева влада дивилася крізь пальці на гру миньковецького вотчинника в силу повноважень, одержаних із Петербурга. Почалося царювання Олександра І, його близьким другом був князь Чарторийський. Вже існували проекти відтворення Царства Польського під російським скіпетром. Урядові було бажано довести, що полякам живеться якнайкраще під захистом російської держави. Ось був грунт, на якому міг діяти й химерити скільки завгодно граф Сцибор-Мархоцький”. Та чи ж тільки химерними, комічними були нововведення Ігнатія? Знайомлячись із періодикою XIX століття, переконуєшся: Мархоцький впровадив у життя Миньківців і сусідніх з ними поселень чимало дивних з погляду здорового глузду звичаїв, проте, разом з тим, ще більше в його “послужному списку” справ благодійних, на той час прогресивних. Розповім про перші й другі. А відвіяти полову од зерна читачеві не так уже й важко. Мархоцький звільнив селян від кріпосної залежності, дарував їм самоуправління, встановив у своїх володіннях суд присяжних, будував храми й монументи, мав власну друкарню, де видавав найрізноманітніші укази, розпорядження, постанови і навіть проповіді, які й сам проголошував у церквах та костьолах. Згадуваний уже журнал засвідчує: “Мархоцький страждав манією будівництва... Він будував храми: богині миру, Телемаку, Вільгельму Телю, навіть Жан-Жаку Руссо. Останній мав напис: “Jоапі Jасоbо Rоussеаusacrumesto”. “Урядові” установи держави розміщувалися в будинку, що імітував, не без успіху, афінський Акрополь. Він височів на вершині пагорба, який здіймався над Миньківцями й мав назву Бельмонт (місцеві жителі ще й нині називають той пагорб дещо “трансформованою” назвою – “бельман”. – Б.Г.). Арка великих розмірів, що зображала грецький портик, увінчаний великою кам'яною статуєю Феміди, прикрашала вхід у двір... Самий Бельмонт являв собою двоповерхову кам'яну споруду з двома одноповерховими прибудовами. В одній з них містилися адміністративні установи та архів, у другій – друкарня. Головний корпус мав ряд залів різних розмірів, у яких засідав суд. Там же відбувалися спільні зібрання адміністративної ради та миньковецького магістрату, на яких в особливо важливих випадках був присутній сам Ігнатій Мархоцький – для нього і тут спорудили трон, оббитий червоним сукном (скільки тих тронів, похідних та стаціонарних, мав повелитель, сказати неможливо). Для себе і для власної родини миньковецький володар звелів спорудити чотири резиденції – по одній для весни, літа, осені та зими. Найрозкішнішою була літня резиденція в маєтку Отроків, посеред дивовижної краси парку, прикрашеного усякими гротами, колонами, статуями. Тут, між іншим, збудовано язичницький храм, названий Ермітажем, де повелитель приймав звіти управління і голів комісій, затверджував судові вироки тощо. Безліч стежок збігали звідси донизу, знову завертали вгору, на сусідні, вкриті гаями пагорби. Ті, хто піднімався до Ермітажу, неодмінно зупинялися перед крислатим усохлим дубом, на стовбурі якого білів людський череп і виднівся помітний здалеку напис. Придуманий Мархоцьким текст мав символізувати хуткоплинність та марність людського існування, земної долі: “І я колись була молода та вродлива...”. Ігнатій взагалі полюбляв складати різноманітні тексти – проповіді, епітафії, романси, епіграми на сусідів-поміщиків та кам'янецьких чиновників, охоче будував пам'ятники на могилах своїх “міністрів” та “васалів”, челядників. Ось один з таких написів – на надгробку поміщицького садівника: “Походив із землеробів і звався Гортензій. За ремеслом був садівник і працею своєю багато сприяв для прикрашення Притулії. Був вельми талановитий і розумово розвинутий. Жив майже 50 років, а помер 17-го березня 1825 р.”. Миньковецький повелитель обгородив місцевий цвинтар високою кам'яною стіною, прикрасивши її барельєфними й мальованими міфологічними емблемами, заснував особливе похоронне братство й винайшов оригінальний поховальний церемоніал, дуже віддалено схожий на християнський. Незалежно від духовної особи, яка виконувала належний обряд, у ньому брав діяльну участь і Сцибор-Мархоцький. У своїй довгій тозі, з жезлом у руках, він ішов на чолі печальної процесії. Коли наближались до кладовища, брама, як правило, виявлялася замкненою ізсередини. Повелитель стукав тричі у браму, й між ним і братчиками, які стояли по той бік, починався традиційний діалог, що складався з ряду символічних запитань та відповідей. Врешті-решт братчики оголошували, що приймають у свою обитель покійного і що поховають його з належними почестями. Й тільки по тому розчинялася брама й починався обряд віддання тіла землі. Пристрасть до міфології та язичницьких богів, однак, не заважала Мархоцькому з більшим чи меншим сумлінням будувати й прикрашати християнські храми та виконувати всі обов'язки християн. От тільки ніхто не міг переконати повелителя, що він не має права виголошувати в церквах і костьолах проповіді. А читав він їх, не знаючи спину й міри. Кращі з проповідей він оддавав у свою друкарню, де, крім «офіційних» видань, друкувалися й художні твори. Так, наприклад, уперше «Гамлет» у перекладі польською мовою був надрукований саме в миньковецькій друкарні. То чи ж не маємо права на цілком логічний здогад, щоцей твір Шекспіра (і, можливо, не тільки цей) ставивсяу Миньківцях. Щоправда, достовірних даних про те, що в Миньківцях був свій театр, немає, але відсутність зафіксованих фактів не завжди означає, що їх не було зовсім. У всякому разі важко припустити, щоб Мархоцький та не піддався спокусі бодай прочитати перед публікою “Гамлета” або Гомерову “Ілліаду”, яка також була видана у його друкарні. Ігнатій побудував у Миньківцях школу (мріяв і про заснування вищого учбового закладу, та не встиг утілити мрію в реальність), відкрив аптеку й запросив на роботу двох лікарів – аллопата де Герінга і гомеопата Стефані. Згодом ці лікарі стали надзвичайно популярними й знаменитими, і столиця “миньковецької держави” стала чимсь на взірець курорту: сюди приїздили лікуватися навіть із далеких міст і сіл, що спонукало повелителя до будівництва досить пристойного готелю. “Ні в чому так яскраво не виявилася турбота Мархоцького про своїх селян, як у діяльності його під час поширення в Ушицькому повіті чумної епідемії. Це було 1797 року. Найкращим лікуванням страшної хвороби вважався тоді спосіб, винайдений бароном д'Ашем. Мархоцький негайно подбав про застосування його в себе, закупив необхідні ліки й запросив достатню кількість фельдшерів... видав у миньковецькійдрукарні брошуру, що містила опис способу д'Аша. Не менш енергійні були старання про полегшення долі сімей, що залишилися після померлих від зарази. Протягом дворічного тривання епідемії від неї загинуло понад 30 домохазяїв, після яких залишилися, вдови і більше 60 малолітніх сиріт. В силу діючих тоді поліцейських розпоряджень, хата, в якій трапився смертельний випадок від епідемії, і все майно в ній підлягали негайному спаленню. Тому сироти зоставались буквально без даху та харчу. Мархоцький врятував усіх, заснувавши приют, у якому не тільки годували й одягали сиріт, але й навчали ремесел. Опікування його поширювалось навіть на тих сиріт, які мали заможних родичів, готових про них піклуватися». (Копьілов А. Миньковецкое государство: ист. очерк // Русский вестник. С.-Пб. 1895. № 1). Кращим доказом адміністративних талантів миньковецького повелителя є той факт, що, незважаючи на пов'язані з великими витратами нововведення, Мархоцький не тільки не розорявся, але, навпаки, багатів з кожним роком. Завдяки старанням Ігнатія Миньківці із зубожілого села перетворилися на квітуче містечко з чотирма тисячами жителів, з гарними будинками, дорогами, садами. З'явилися в ньому суконна, каретна фабрики, фабрика анісової олії, цегельний, лакофарбовий заводи, шовковичний розсадник. Виготовляли у Миньківцях свій папір, випалювали вапно. Мархоцький потурбувався також, щоб у містечку не обмірювали й не обважували в лавках, для чого розпорядився спорудити на міському майдані спеціальний будинок з баштою, де були встановлені точні ваги. Але найбільш важливою і серйозною справою Мархоцького було дарування своїм селянам волі. Сталося це 1 січня 1795 року. На велелюдному зібранні був схвалений і підписаний акт, що починався такими словами (хай читач не буде занадто прискіпливий до пишного та мудрованого стилю – важливий не стиль, а зміст): “Ми, жителі спадкоємних володінь: Мислиборж, Городище, Катеринівка, Антонівка, Кружківці, Отроків, Хананівка, Притулія, Старик, Тимків, Побуйна, Побуянка, Сивороги, які складають Миньковецьку державу, що знаходиться в Ушицькому повіті Подільської губернії, зібравшись усі разом для вироблення і встановлення відомих законів, після всебічного обговорення справи в присутності громадянина Мархоцького, вище пойменованих земель, а також Сеферівки та інших володаря, прийшли до висновку, що, з одного боку: найвище благо, дароване Творцем Усемогутнім природи людського роду, це – воля; що людина народилася вільною, а тому необхідно, щоб вона і помирала вільною; що воля повинна вважатися спільним благом роду людського, яке надає сенсу, примножує інші блага і дає можливість мати з нього користь; що узи, які з'єднують воєдино людське суспільство, вимагають, аби основами користування свободою були розум і справедливість; що вмінню користуватися належним чином волею мусить передувати поліпшення звичаїв та освіти, ми укладаємо дану угоду, мета якої гарантувати кожному волю, недоторканність власності, безпеку й захист від будь-якого насильства. Беручи до уваги бажаність усунення свавільних тлумачень наших постанов, точного установлення взаємних прав та обов'язків миньковецьких власників і жителів миньковецької землі, обгрунтування всіх дій на точному, позитивному законі, ми урочисто приймаємо, встановлюємо, оголошуємо для загального відома такі артикули...”. Артикули скасовували панщину, впроваджуючи натомість обов'язок селян платити чинш у розмірі 1 крб. 4 коп. за 1000 кв. саженів землі. Як засвідчує А. Копилов, цей акт був розмножений у друкарні й розісланий у сусідні маєтки, але поміщики, остерігаючись “агітації”, знищили документ. Той самий автор наводить слова Мархоцького про те, що він, Ігнатій, постановив собі “вести життя скромне й усамітнене, присвячене праці, бо до цього схиляли мене релігія, патріотизм і бажання виконати волю монархів. Я вирішив при цьому вдосконалити в своїх володіннях землеробство. З цією метою, а також для того, аби освічувати підданих доступною їхньому побуту наукою, я вирішив полегшити їм... кріпосну залежність. Це й здійснив я з допомогою угоди...”. Кріпаки в сусідніх маєтках, певна річ, не могли не заздрити селянам миньковецького благодійника, які не тільки були позбавлені панщини, але й у певних обставинах отримували матеріальну допомогу. У “миньковецькій державі” був упроваджений точний принцип поділу влади: законодавчої, виконавської, судової. На чолі держави, зрозуміло, стояв сам спадкоємний повелитель чи, як він іще велів себе називати, старець або патріарх. Вважаючи себе батьком “народів” “миньковецької держави”, повелитель був також начальником усіх осіб, “які своїми знаннями і працею приносять користь” цій державі. До категорії громадян, які ні особисто, ні через своїх представників не беруть участі в управлінні державою і не підлягають компетенції тамтешніх чиновників, належали обидва лікарі, аптекар, архітектор, адвокат, землевпорядник, фельдшери, акушери та секретар (він же й архіваріус), головним обов'язком якого було ведення протоколів засідань та зборів. Суд у “миньковецькій державі” не залежав од адміністрації. Щорічно всі прошарки дорослого населення вибирали певне число суддів, які називалися присяжними. Кожне село мало свій колегіальний суд, що розглядав справи як перша інстанція. Суд інстанції другої розміщувався у Миньківцях, в Бельмонті. У своїй діяльності він керувався статтями і положеннями римського права. Мархоцький намагався виховати в своїх людях почуття власної гідності, отож один із виданих ним законів забороняв називати селян хлопами, мужиками, хамами. Найвищою мірою покарання вважалося заслання в так звані Понтійські володіння. Що ж то за володіння? Граф Мархоцький (графом він став називати себе після скасування у своїх землях панщини) залюбки скуповував маєтки не тільки в місцевих зубожілих поміщиків, а й далеко за межами Поділля. Скажімо, він придбав собі 30 000 десятин у Херсонській губернії. Землі так званої Новоросії вважалися тоді ні на що не придатними й скуповувались майже за безцінь. Проте Мархоцький мав з них неабиякий зиск. Він побудував там кільканадцять поселень, у котрих здебільшого жили покарані й вислані миньковецьким судом селяни, були там і добровольці, яких вабила широчінь диких степів. Рільництвом вони не займалися, зате випасали на безмежних просторах худобу, табуни цінних порід коней, що, як уже мовилося, давало графові значні прибутки. Менш суворою карою за злочини вважався грошовий штраф і шмагання різками. Журнал “Новое слово” засвідчує: в державних анналах, куди секретар вносив протоколи засідань зборів, зберігався вирок суду, за яким злодія-рецидивіста мали піддати тілесному покаранню. На цій справі повелитель написав власноруч таку резолюцію: “Вироки, що піддають будь-кого тілесному покаранню, представляти неодмінно мені для затвердження. Вимагаю, щоб ганебне тілесне покарання замінювалось примусовими роботами. В даному випадку тілесне покарання замінити роботами на якійсь із фабрик”. Слід зауважити, що свої гуманні приписи суддям Мархоцький (у виняткових, щоправда, випадках) сам же й порушував, застосовуючи при цьому покарання, жодним законом не передбачені. Ось один із таких і випадків, кумедний і непіддатний на предмет логіки: “Одного разу, дізнавшись, що дочка його звернула | увагу на молодика, якого він вважав за становищем в І суспільстві набагато нижчим від себе, і що останній мріє про заручини з нею, пан Ігнатій ув'язнив нещасного і відтак на скликаному з цього приводу великому | зібранні виголосив грізну промову. В результаті з'явилося таке рішення зборів, ухвалене за пропозицією пана: оскільки винний, насмілившись підвести очі на дівицю з могутнього роду Сциборів, в особі її образив усіх миньковецьких дівчат, то кожна з них повинна запастися лозинками, потім всі вони мусять увійти у в'язницю, плюнути на злочинця і вигнати його прутами за межі миньковецького володіння”. Дивний, що й казати, вирок. Але ж недаремно Мархоцький здобув славу одного з найбільш оригінальних диваків минулого століття! Тим-то й не варто нам зараз занадто суворо судити його, підходити до цієї постаті з мірками нинішнього часу. Проте свійчас він таки обганяв, і тому багато хто з тодішніх поміщиків, чиновників, священиків не приймав і не сприймав як явних дивацтв пана Мархоцького, так і всіх прогресивних нововведень, які він впроваджував з гідною подиву впертістю, заявляючи при цьому: “Я дав своїм підданим не такі закони, які їм належало дати, а такі, виконувати які вони спроможні”. Як видно із цих слів, запозичених у відомого афінського реформатора і мудреця Солона, граф Мархоцький був про себе і про свою діяльність високої думки. Але ж закони його й справді стали благом для населення. Люди з благоговінням і трепетом ставилися до свого покровителя і навіть дивацтва його вважали як щось цілком природне. Нікого не вражали ні римська па нова тога, ні жезл, з яким Ігнатій ніколи не розлучався. А щодо язичницьких свят та обрядів, то вони людям дуже навіть подобалися, і ніхто й гадки не мав, що святам Церери може настати край, що пана незабаром спіткає лихо. Почалося воно 1811 року, коли єпископ Мацкевич прибув із Кам'янця в “миньковецьку державу” ревізувати свою єпархію. Скориставшись нагодою, граф запросив його до себе в маєток здійснити урочистий акт одруження своєї дочки. Єпископ великодушно погодився й вирушив у Миньківці. На кордоні своїх володінь його зустрів Мархоцький, оточений натовпом “васалів”. Звичайно ж, одягнутий в тогу. Звичайно ж, із жезлом у руці. Він виголосив високопарну вітальну промову й запропонував “верховному жрецю” пересісти з карети на тріумфальну колісницю, що являла собою поміст, на якому височів трон. Везли колісницю чотири чорних воли з визолоченими рогами. Чиновники держави несли над троном балдахін, дівчатка, наряджені амурами, обступали колісницю і устеляли шлях квітами. Єпископ спершу страшенно дивувався й конфузився, але, побачивши, що народ ставиться до всього отого кумедного маскараду з шанобливим захопленням, врешті-решт зайняв місце на троні, здійснив тріумфальний в'їзд у Миньківці. Наступного дня єпископ відслужив шлюбний обряд. Не в костьолі, а в своєрідному імпровізованому театрі, спорудженому посеред поля зумисне для цього акту. Тут Мархоцький зустрів гостя довгим і патетичним вітанням, яке закінчив у такий спосіб: “Верховний жрецю, зійди зі свого трону, підійди до вівтаря господнього й благослови цю молоду пару, хай благословення твоє слугує запорукою їхнього майбутнього щастя”. Єпископ спершу поставився поблажливо до графових дивацтв, але незабаром взаємини між ним і миньковецьким повелителем вкрай загострились. Померла дружина Мархоцького Ева Руффо, і на схилі віку старий Ігнатій несподівано для всіх палко закохався в дочку одного дворянина, який майже постійно гостював у миньковецькому маєтку. Та сталось так, що ту саму дочку полюбив старший графів син, і ось одного чудового дня дівчина таємно обвінчалася з молодим Мархоцьким у місцевому костьолі. Отут і виявив свою уперту натуру старий граф. Як обвінчалися?! Без його відома? Та ще в його костьолі? Хіба ж не він, Мархоцький, завжди був найпершим покровителем католицького (та й православного) духовенства, усіх церков та костьолів “миньковецької держави”! Тут слід зауважити, що все церковне начиння, ризи, панікадила складали особисту власність Ігнатія, і він видавав їх настоятелю лише перед богослужінням. Отож, безмежно образившись на ксьондза, він одразу ж наказав забрати з костьолу всі клейноди. Ксьондз тоді звернувся до єпископа зі скаргою. Єпископ, своєю чергою, надіслав графові листа, обурено запитавши в ньому, на яких правах пан втручається в діяльність церкви. Заразом єпископ нагадав Мархоцькому і про його незаконні проповіді, і про свято Церери, рішуче запропонувавши повелителю облишити раз і назавжди неприйнятні в християнському світі язичницькі ритуали. Граф, звичайно, відреагував на все це по-своєму: надіслав єпископу відповідь, у якій, посилаючись на філософів античної епохи, на мислителів XVIII століття та на канонічне право, доводив, що кожний християнин має право виголошувати проповіді в костьолах Подільської губернії, а він, Мархоцький, навіть зобов'язаний це чинити, оскільки духовенство цього краю темне, малоосвічене. Що ж до свята Церери, то граф доводив, що то не що інше як відомий у всіх слов'янських землях торжество з нагоди завершення жнив. Категорична й гостра відповідь образила єпископа. Він поскаржився губернатору й добився розпорядження, за яким місцевому справнику доручалося зобов'язати графа Мархоцького підпискою в тому, що він надалі не буде виголошувати промови у костьолах, влаштовувати свята на честь Церери. Чи ж важко здогадатися, що повелитель і не думав підчинятися цьому розпорядженню: тільки-но минули жнива, влаштував у відповідний день свято з усіма урочистостями й ритуалами. І хоч місцевий католицький настоятель і відмовився од участі в поганському обряді, це нічого не змінило: з Дунаївців були запрошені два капуцини, і свято відбулося при напливі народу. По тому всьому губернатор викликав графа офіційно до Кам'янця-Подільського, аби той особисто пояснив причини невиконання вимог начальства, зазначивши в повідомленні, що коли граф не з'явиться в Кам'янець, то його доставлять туди силоміць. На що Мархоцький відповів листовним поясненням: у його діях, мовляв, немає нічого протизаконного. Й на підтвердження цього знову послався на авторитети різних епох і народів. Повелителева ерудиція, судячи з усього, ошелешила й загнала в глухий кут губернських юристів, і власті дали графові спокій. Тим більше, що на захист Мархоцького стали впливові військові чини, з якими він підтримував добрі стосунки віддавна. Незабаром в житті Ігнатія відбулася одна дуже важлива подія. 1815 року, після поразки військ Наполеона, “височайший указ” зобов'язав подільське дворянство спорядити й доставити у Варшаву для потреб російської армії обоз із продовольством. Дворяни постановили доручити цю нелегку справу Мархоцькому, і він впорався з нею блискуче: без будь-яких втрат доставив транспорт, вантаж якого оцінювався мільйоном карбованців. І захотілося графу якось нагородити себе за це. Тож звернувся до генерал-губернатора, імператорського комісара Ланського з проханням, аби той видав йому паспорт, де, крім усіх інших титулів, значився б і такий: DuxetRedux(начальник експедиції, яка прибула на місце і відтак повернулася додому), або просто Кебих. Губернатор виконав це побажання, і відтоді Мархоцький постійно вживав вигаданий ним же титул і не приймав паперів, у яких його не ставили. Але ціла низка титулів не врятувала Редукса від зазіхань церкви на впроваджені Мархоцьким язичницькі обряди. Єпископ Мацкевич, не домігшись у кам'янецького губернатора управи на Ігнатія, звернувся з листом до подільського преосвященного, архієпископа Іоаникія, в якому настійливо просив покласти край поганським ритуалам у Миньковецькому Ключі. Отож однієї з неділь, коли в Миньківцях мало відбутися урочисте богослужіння, а Мархоцький збирався виголосити чергову проповідь, туди був відряджений загін барабанщиків із наказом вдарити в барабани, тільки-но граф зійде на амвон. Хтось, видно, попередив Мархоцького про “демарш” властей. І він вжив відповідних заходів. Для барабанщиків улаштували щедре частування, і ще до початку проповіді вони дружно повпивалися й розбрелися хто куди. Наступного разу барабанщиків супроводжував офіцер, якому наказано не піддаватися в Миньківцях жодним спокусам. Тож черевоугодницькі контрзаходи Ігнатія виявилися марними. Тільки-но він з'явився на амвоні, гримнули барабани. Втім, проповідника це нітрохи не збентежило: він виголосив своє повчання від початку до кінця, хоч ніхто його, звісно, не чув. Що являли собою ці проповіді? Як засвідчував у минулому столітті відомий знавець подільської старовини доктор Ролле, вони містили в собі поради морального характеру, підсилені не тільки сентенціями із священного письма, а й цитатами з творів класичних письменників, зокрема Вольтера. Певна річ, простодушні селяни, присутні на проповідях графа, вважали французького вільнодумця одним із святих. Доктору Ролле пощастило прочитати деякі з проповідей Ігнатія. Учений мусив зізнатися, що як оратор Мархоцький не досяг помітних успіхів і не дуже прагнув до оновлення “репертуару”. Одні й ті ж тексти він повторював безліч разів. Так, у 1813 році Редукс виголошує похвальне слово імператору Олександру І, повторюючи ту саму промову, що її вже зачитував у 1797 році на честь Павла І. Різниця була лише в заміні одного імені іншим. Повернемось, однак, до Церери. 15 серпня 1816 року, коли в Миньківцях відбувалося традиційне свято на її честь і багатотисячна процесія мала вирушити в поле, з'явився несподівано місцевий справник у супроводі поліцейських чинів і став од графа вимагати припинення торжества. Граф гордо відповів: “Навпаки, я вважаю своїм обов'язком продовжувати наш похід, аби урядові чиновники мали змогу переконатися, що в ньому немає нічого непорядного”. Справник тоді до народу: “Розходитеся по домівках, віднині й назавжди ваші церемонії заборонені”. Селяни ж йому спокійно відповіли, що вони збираються до церкви помолитися, а відтак вирушити в поле, аби вислухати напутнє слово панове, – що ж тут незаконного, богопротивного? Адже цей звичай – давній, і відтоді, як він існує, ще не було неврожаю. Свято відбулось. Але наступного дня справник з'явився знову – цього разу в супроводі сотні козаків. Графа арештували й під військовим ескортом відправили в Кам'янець-Подільський. Там він перебував два тижні. Власті обмежились тим, що взяли від Редукса підписку про невиїзд із міста, тож він цілком безборонно розгулював кам'янецькими вулицями, одягнений в тогу, з жезлом в руках, бородатий і простоволосий. Народ ставився до нього як до святого, виявляючи знаки найглибшої поваги. Жінки приводили до графа дітей для благословення. Мархоцький тримався з неабиякою гідністю, граючи роль мученика, пророка. А тим часом Ігнатієві друзі, родичі робили все можливе й неможливе, аби визволити страстотерпця. І врешті його відпустили додому. Преосвященний Іоаникій по якімсь часі надіслав Редуксу листа, в якому категорично заборонялося надалі відзначати будь-які язичницькі обряди. Ось уривок із відповіді графа архієпископу, надрукований згодом у “Подольских епархиальных відомостях”: “Моє перше і головне правило: будь-яку справу починати і закінчувати від Бога і з Богом. Цього правила я завжди тримався і тепер тримаюсь на ділі,— так, наприклад, коли Отроківська церква мала геть розвалитися і загрожувала падінням, я своїми стараннями заново направив її, і в даний час вона перебуває у відмінному вигляді; крім того, я багато піклувався про спорудження в Побійній кам'яної церкви і дзвіниці. Щоб переконатися в цьому, слід тільки один раз проїхати по моїх маєтках і бачити всі мої турботи... про добробут моїх підданих... Коли я закладав село При- тулію, мною запрошений був священик сільський, щоби благословити визначене для села місце і помолитися, аби добре жилось жителям цього села... Коли в цьому селі будували млини, я знову запросив священика Ісаєвича, аби він освятив їх і благословив. Коли відряджали човни з хлібом по Дністру в Чорне море, цей самий священик... благословив людей, які відпливали в човнах, щоби Бог на воді був до них милостивий... Що ж тут поганого?”. Далі граф переходить до захисту свята Церери, запрошує архієпископа на серпневі торжества наступного року й смиренно схиляє голову “під благословення Архієпископа”. Оскільки всім ксьондзам і православним священикам під загрозою найсуворішого покарання було заборонено брати участь у ритуалі, Мархоцький наважується на нечуваний досі вчинок: одягається в священицькі ризи й сам здійснює всю церемонію освячення зерна, землі, худоби, сам же й служить молебен. Про це святотатство негайно доповіли Іоаникію, а відтак, через міністра двору графа Кочубея – імператорові Олександру Павловичу. Довідавшись про це, граф надсилає цареві слізне прохання про помилування, і арештованого вдруге й відправленого в Кам'янець миньковецького повелителя цар визволяє від судового вироку. Але наступного літа Мархоцький знову здійснює християнсько-поганську церемонію, одночасно надіславши цареві завбачливе прохання про помилування. У відповідь на цей лист цар звелів міністрові внутрішніх справ “сповістити прохача в такій формі: до відома Його Імператорської Величності доведено було, що ви, вельмишановний добродію, незважаючи на заборону уряду, відновили у вотчинах ваших впроваджене вами свято... Не повинні ви в свята такого роду вмішувати святиню або обряди церковні... Подільське губернське начальство оповіщене мною... щоб у випадку невиконання нині вам приписаного вчинено було з вами негайно за всією суворістю закону, без будь-якого попереднього сюди донесення”. Як відреагував на це Мархоцький? Щодо цього є два твердження. “Подольские епархиальнне ведомости” свідчать, що завдяки... енергії і наполегливості Високопреосвященного Іоаникія припинилась вигадлива церемонія, придумана фантазією норовливого пана Мархоцького. А журнал “Новое слово” повідомляє, що граф Мархоцький дочекався приїзду в Кам'янець імператора Олександра І й виклопотав собі аудієнцію. Імператор довго розмовляв зі старим і звелів дати дивакові спокій. Відтоді власті вже не перешкоджали ні святам Церери, ні сатурналіям. Чиє твердження відповідає дійсності, сказати важко. Та це й не має принципового значення. Важливо те, що незламний Редукс боровся щосили й до останньої можливості. Таким він був завжди у відстоюванні власних задумів, ідей, незалежно від того, варті чи не варті вони були отої боротьби. Він був таким від отроцтва до останніх днів своїх. Тільки в одному випадку граф поступився: незадовго до смерті простив свого сина й невістку, які обвінчалися без його дозволу, подарував їм один із маєтків. Останні роки Редукса були затьмарені прикрощами, яких завдав йому сусід по маєткові граф Стадницький. Не раз вони судилися за «прикордонні» землі, сварилися, публічно висміювали один одного. Граф Стадницький, як і граф Мархоцький, був певного мірою літературно обдарований і складав дошкульні віршовані сатири та пасквілі на сусіда, висміюючи його дивацтва та впроваджувані в “миньковецькій державі” закони. Він доводив навіть, що рід Сциборів не такий уже знаменитий, як це здається зарозумілому нащадку, і що Сцибори-Мархоцькі, мовляв, ніякі не дворяни. Таке твердження переповнило чашу терпіння повелителя. Одного разу, повертаючись із якоїсь поїздки в маєток, Мархоцький, супроводжуваний чинами своєї держави і численною челяддю, зустрівся на постоялому дворі з графом Стадницьким. Чудова нагода, аби розквитатися за всі заподіяні образи! Усе відбулося так, як у романах Дюма між мушкетерами короля та гвардійцями кардинала. Під час запеклої сутички поет і сатирик Стадницький вельми постраждав і ганебно втік із “поля бою”, що дуже втішило Редукса. У доброму гуморі він повернувся наступного дня додому. Але граф Стадницький, звісно, не збирався простити своєї образи й ганьби. Зібравши кілька десятків друзів та дрібної шляхти, озброївши двірню, він атакував опівночі Бельмонт. Захопивши замок зненацька, нападники вже виламували двері в спальні Редукса, коли раптом у сусідньому костьолі тривожно озвався дзвін (пізніше з'ясувалося, що одна з дочок Мархоцького встигла під час нападу непомітно вибратися через вікно й ударила на сполох), і все чоловіче населення Миньківців, прихопивши дрючки та вила, прибуло на виручку своєму панові. Урешті-решт Стадницький виграв процес, і на його користь було присуджено порядну суму грошей. Та Редукс категорично відмовився сплатити її. Тоді позивач зачав судитися за нерухоме майно графа. За рішенням суду Стадницькому віддано кілька відповідачевих сіл. Але по якімсь часі Мархоцький силоміць вигнав із сіл управителів Стадницького й повернув захоплену «неприятелем» територію у лоно своєї “держави”. Та недовго втішалися жителі цих сіл, які, звичайно ж, під захистом Редукса звикли до відносної волі. За скаргою Стадницького на місце події була відряджена комісія. Оскільки ж вона діяла не на користь Мархоцького, то він, довго не вагаючись, заарештував чиновників. Справа ця закінчилась печально. Миньковецького повелителя взяли під варту. Мархоцький надіслав скаргу цареві. Одночасно в Петербург відправлено “всепідданійше прошеніє”, підписане усіма селянами, міщанами “миньковецької держави”, про помилування їхнього батька й благодійника. “Прошеніє” справило в Петербурзі приголомшливе враження: досі вищі власті отримували тільки скарги на поміщиків,на їхнє нелюдське ставлення до селян, а тут... За велінням царя графа визволили з-під варти, взявши у нього підписку про невиїзд із власного маєтку до закінчення процесу. Розслідування справи було доручено сенаторові Новосельцеву. У 1826 році він у своєму рапорті цареві доповів, що справедливість, на його думку, все-таки на боці Мархоцького. Таким чином і в цій трагікомічній справі переміг Редукс. Та не довго втішався він своєю звитягою. 1827 року сімдесятитрьохлітній граф помер. Із журналу “Новое слово” дізнаємося, що “миньковецька держава” дісталася синові Редукса, який мав намір керувати нею, дотримуючись батькових заповітів, але часи змінилися. Невдовзі він був висланий, його маєтки віддано в опіку, а після 1831 року... й зовсім конфісковано. ...Одного зимового дня – була відлига, над зводнілим снігом гамірно кружеляло гайвороння, вістуючи назавтра мороз і заметіль, – я зупинився проїздом на годину в Миньківцях. Не було змоги помилуватися чарівними краєвидами цього неповторного великого села, розкиданого на височенних кручах понад річкою Ушицею, що бігла на дні запаморочно глибокого яру: усе навколо облягав густий, навіть на дотик відчутний туман. І я тоді подумав чомусь, що іще жодного разу не був на миньковецькому цвинтарі, а хтось же казав мені, – чи не директор тутешньої школи, – ніби на тому цвинтарі досі зберігається могила Мархоцького й буцімто навіть напис якийсь викарбувано в надмогильному камені... Довго блукав я в тумані поміж мокрими кам'яними перстами пам'ятників та кам'яними ж хрестами, пильно вчитуючись у прізвища й дати, в латинські й польські тексти, вичахлі, вивітрені, вкриті, мов накипом, темними плямами лишайника, – але імені Ігнатія Сцибора-Мархоцького так і не знайшов. До другої спроби відшукати останній притулок графа я вдався сонячної літньої пори, уже не сам, а з журналістом Валерієм Грошком, який там, у Миньківцях, народився, навчавсь у місцевій школі... Але й цього разу нам не вдалося натрапити на склеп Мархоцьких. Чому так? Чому збереглися надгробки з написами й датами двохсотлітньої давності, а від могили графа, померлого 1827 року, не зосталося й сліду? Миньковецькі довгожителі пояснили: старий цвинтар – на покраяній ярами місцині, дощові потоки підмили склеп, і пам'ятник з написом завалився, щез із плином років і води під намулом, тож нині важко навіть точно вказати місце, де була Ігнатієва могила. “Десь там, на горбку була, за каплицею...”. Але одна з реліквій таки збереглася. На подвір'ї жителя Миньківців Михайла Гавенчука лежить межовий знак, що стояв на кордоні “миньковецької держави” і земель графа Стадницького – еге ж, того самого графа, з яким Ігнатій судився на схилі життя. Учотирьох ми ледве звели й оперли на огорожу темну кам'яну плиту. Барельєфні виступи зображали монолітну композицію: гарматне жерло, щит, меч, маска якогось фавна в кутку... Відлито? Карбовано? “Гартованим у воску зубилом видовбано, – запевнив господар. – Точильний камінь, твердючий”. Він закурив цигарку, глибоко затягнувся і, видихнувши на барельєф густу струминку диму, додав: “То не весь знак. То тільки відламок...”.