Расскажи мне, друже мой, что-нибудь о
нашей прекрасной Волыни и Подолии. Т. Г. ШЕВЧЕНКО.
1846 рік 27 вересня. П'ятниця.
Осінь 1846 року на Поділлі видалася напрочуд теплою, сонячною і сухою. Щедрою рукою розкидала над краєм неповторні тами барв. Холодним вогнем горіли ліси і переліски, зеленим оксамитом вистелилася озимина на вузеньких різах селянських нив, притьмареним золотом висвічували неозорі поміщицькі кукурудзяні лани.
Курною дорогою коні тягли стареньку бричку, коли-не-коли на гнідих повйокував вусатий, з коротко підстриженою злегка посивілою бородою похмурий фурман. За його спиною сидів молодий чоловік років тридцяти двох у чорному картузі і накинутою на плечі накидкою. Його зіркі темно-сірі очі шугали то праворуч, то ліворуч від тракту, ніби навіки хотіли увібрати в себе і землю, і небо цього невідомого для нього куточка України. То був Тарас Григорович Шевченко.
Вже третю добу він добирався із Києва до Кам'янця-Подільського, подолавши понад чотириста п'ятдесят верст. Його шлях на Поділля пролягав через поштові станції: Віта – Васильків – Біла Церква – Сквира – Морозівка – Плисків – Липовець – Жорнище – Нижня Кропивна – Брацлав – Шпиків – Джурилів – Серби – Могилів-Подільський – Яришів – Курилівці – Летіївці – Сцибори – Рахновецька.
Їхав він за завданням Київської Археографічної комісії, яка була створена при генерал-губернаторі Д. Г. Бібікові у травні 1843 року, щоб зібрати архівні матеріали для боротьби із зазіханнями польських панів на Правобережну Україну і Білорусію.
Після багряних лісів, неповторних своєю красою скелястих берегів придністровських невеликих річок і гомінких струмків, зарослих терном, дерезою і свербигузом ярів і покручених вузьких вулиць сіл, розкиданих по горбах і балках, що ближче до Кам'янця-Подільського, краєвид нагадував поетові рідні Київщину і Черкащину. Вздовж дороги простелилася рівнина, і тільки ген-ген, на видноколі, туманів ліс, здіймалися над зеленим вруном озимих шапки Подільських Товтр, а далекі села, що потонули у високих вербах, ясенах і осокорах, угадувалися по куполах церков та гостроверхих костьолах.
Праворуч, серед безмежжя густої озимини, вигрівав на сонці свої круті боки великий горб, розцяцькований, як подільська верета, вузькими смугами зелені, чорної ріллі, темно-червоної гречаної стерні.
– Гарно, – захоплено прошепотів Шевченко.
– Ви щось сказали? – спроквола обізвався фурман, витираючи рукавом спітніле засмагле на сонці обличчя.
– Де ви ту красу побачили, паничу? – недобре зиркнули на пасажира чорні колючки очей з-під густих темно-русих брів.
– Он горб, наче писанка, – показав рукою Тарас Григорович.
– Файно, аякже, – пробурмотів фурман. – Всеньке поле, як галунка, зелене, а посередині – писаночка панам на забаву. Таки файно, дуже файно, паничу.
Шевченко здивовано глянув на мовчазного кремезного дядька, що за півдня не промовив і слова, хитро всміхнувся й сказав:
– Тепер я розумію, чому в подільських вишиванках здебільшого переважають червоний і чорний кольори.
– Чому? – запитав фурман.
– Мабуть, червоний колір – то гречана стерня, а чорний – то рілля.
– Нічого ви не знаєте, паничу, – скрушно похитав головою чоловік і вйокнув на коней, що ледь перебирали ногами. Трохи помовчав і сердито буркнув: – Чорний колір – то сира земля, а червоний – то кров людська.
– Сумні кольори, – співчутливо промовив Шевченко і лише очима усміхнувся.
– Бо сумно людям ся жиє. – А мені казали, що подоляни за польською короною жалкують. – Аякже, паничу, жаліє кобила за батогом, як під дрючок попала.
Тарас Григорович ще пробував викликати на розмову чоловіка, але той або відмовчувався, або мугикав собі під ніс мотив якоїсь невеселої народної пісні. Аж коли вдалині показалося село, фурман, не повертаючи голови, сказав: – Вже до Кам'янця рукою подати. – Оте село? – здивувався Шевченко. – То Польські фільварки, а за ними – Кам'янець.
Ліворуч від тракту, на долині, що аж на обрії переходила в болота, порослі осокою та різнотрав'ям, з-поміж яких де-не-де просвічувалися тихі плеса невеликих калюж і озерець, паслася отара овець, видно, панська. Оддалік від шляху в накинутій на плечі рудій опанчині сидів старий чабан і, не звертаючи уваги на те, що діється на дорозі, шив із солом'яної пліті невеликий бриль.
На обочині шляху стояв хлопчина. На ньому були латані-перелатані штанята, з-під вигорілого на сонці солом'яного брилика виглядала темно-каштанова чуприна. Карі оченята благально дивилися на подорожніх, а в руках тремтів великий череп'яний збан. Тарас Григорович обійняв поглядом малого, аж той стрепенувся і проспівав: – Паночку, ся пригощайте водичкою!
Шевченко зіскочив з брички, взяв з рук малого збан і, обливаючись, почав пити. Передихнув і знову припав до води. – Дякую, Івасику, – навмання назвав ім'я Тарас Григорович. – А мене не Івасиком звати. – А як? – Андрійком. – Дякую, Андрійку. – На здоровля, – по-дорослому відповів хлопчик. – Андрійку, де ти набрав такої смачної води? – А там у копанці, – показав рукою малий, подаючи збан фурману.
Поки дядько із задоволенням обливався водою, Тарас Григорович дістав декілька великих червонобоких яблук, які купив ще в Могильові-Подільському, і висипав Андрійкові у брилик. На додачу ще й пару дрібних монет вкинув. – Ой, дякую, паночку, – проспівав малий. – Рости здоровий та щасливий, Андрійку!
Вже коні рушили, а хлопчик все стояв і пригортав брилик з подарунками до грудей. Потім помахав рукою, схопив порожній збан і щодуху помчав до діда.
Увагу Тараса Григоровича привернув величезний лан кукурудзи. Наче ліс, жовтіли високі качанисті стебла. Ще вітер блукав хтозна-де, а лан уже шумів: шу-у-у, шу-у-у. І тоді здавалося, що десь там, за мідною кукурудзяною стіною, грає-виграє хвилями розбурхане море.
Поміж кукурудзяними рядками повільно брели чоловіки й жінки, ламали качани й скидали їх у великі плетені з лози кошики. Від дороги з десяток дівчат серпами жали сухе бадилля і складали у снопи. На одному з них сиділа молода жінка й груддю годувала немовля, а поруч гралися обчищеними качанами двоє маленьких дівчаток.
А лан шумів: шу-у-у, шу-у-у,
Чим ближче до міста, то жвавішав рух на тракті. їхали селяни волами і кіньми, мчали верхівці, проносилися панські екіпажі, снували сюди й туди пішоходи. Бричка наздогнала валку гончарів, які везли свої вироби на возах, акуратно обплетених соломою, що здалеку нагадували високі стіжки. Коли поминули їх і в'їхали у село, перед очима постала велична панорама Кам'янця-Подільського. Здавалося, що гострі шпилі церков і костьолів підпирали лазурове небо над містом. Вдалині, аж на протилежному краю Подільської столиці, мріли високі кам'яні стіни, увінчані круглими вежами. В очі Тарасу Григоровичу впала струнка вежа над урвищем, зверху на якій вирізнялася якась статуя. – Що то за стовп кам'яний? – запитав Шевченко, нахилившись до мовчазного фурмана. – Ото? – показав дядько пужалном. – Так. – Турки пам'ять по собі лишили. – Мінарет? – Не знаю, як там по-їхньому, а по- наськи – бовдур. – зверху хто стоїть? – Поляки свою цяцьку висадили. – Ось воно що ...
Несподівано фурман повернув голову до Шевченка і запитав: – Хто ви, паничу, що так файно по-мужицьки балакаєте? Бо наші мужики як тільки ся виб'ють у підпанки, то зразу ся цурають рідної мови і навіть чужому богу чужою мовою ся молять, ся соромлять своїх батьків. А ви не з таких, бачу.
Бо ж я, дядьку, такий самий, як ви – українець. Чого ж мені цуратися свого роду, своєї мови і пісні, батька і матері? То перевертні зраджують свій народ, своїх рідних, для них нема нічого святого, їм аби платили добре за зраду. А я такий же, як і ви ... – Такий та не такий, – буркнув чоловік і замовк, ніби той равлик заховався до своєї хатинки. – Колись я кріпаком був, дядьку, – з сумом промовив Шевченко. – Невже? – аж кинувся фурман. – Та знайшлися добрі люди і викупили мені волю у поміщика. – То ви були кріпаком? – Був... А рідні й досі у неволі... – Як же се? – А так, дядьку... Багато говорити. – Тпр-у-у, шалені! – гукнув фурман на коней, що швидко бігли з горба до річки. – Тпру-у-у! Тримайтеся, паничу!
На тому й увірвалася розмова. Шевченко з цікавістю розглядав високий скелястий берег, який насувався кам'яними спорудами, чим нижче з'їжджала бричка до містка через річку Смотрич.
***
Шевченко вийшов на вулицю із канцелярії подільського цивільного губернатора Радіщева і полегшено зітхнув. Офіційні формальності закінчено: бібіківський пакет за № 7248 вручено самому віце-губернатору, а годину тому такий же пакет за № 7250 залишив у канцелярії подільського архієпископа Арсенія. Зробилося смішно, коли пригадав, як товстопузий чиновник насилу витягнув своє дебеле тіло в улежаного м'якого крісла, щоб привітати гостя від самого Київського воєнного, Подільського і Волинського генерал-губернатора Дмитра Гавриловича Бібікова. Знав би той, що приймає у себе недавнього кріпака поміщика Енгельгардта, то, мабуть, й не запросив би до вистеленого дорогим перським килимом кабінету. А ще коли б дізнався про його останні віршовані твори, то не бачити б не лише Кам'янця-Подільського, але й світа божого.
Ну, а зараз куди? Нічлігом уже забезпечений на всі дні у трактирі. Може, пошукати Чуйкевича? Адже сонце почало хилитися до заходу.
З Петром Омеляновичем Чуйкевичем він зустрічався у Києві років три тому на квартирі у П. Куліша. Тоді Чуйкевич був ще студентом університету святого Володимира. Не раз його згадували добрим словом Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров. Від Миколи Івановича перед від'їздом у Кам'янець довідався, що Петро Омелянович з червня місяця працює молодшим учителем географії Кам'янець-Подільської чоловічої гімназії. Та чи впізнав би його зараз, коли б зустрів на вулиці? Ні, звичайно.
Ще пригадалося, що Костомаров якось розповів про те, що Чуйкевич, коли навчався у Київському університеті, разом із студентом Пильчиковим написав листи студентам Олександрівського університету в Гельсінгфорсі і Дерптського університету, в яких запитували: “Какие права и преимущества имеет в империи кончивший курс в Вашем университете и дается ли ему классный чин? Из каких факультетов состоит Ваш университет и какой язык употребительнее при чтении лекций?...”. За таке вільнодумство міністр освіти Уваров наказав посадити обох студентів “в карцер на один месяц” і про їх поведінку доповідати кожного півроку. Не забули у міністерстві освіти Російської імперії про цих студентів навіть тоді, як вони закінчили навчання в університеті. Товариш міністра Ширинський-Шахматов запропонував генерал-губернатору Бібікову продовжити нагляд за Чуйкевичем і Пильчиковим.
Від того ж Костомарова довідався, що Петро Чуйкевич ще із студентської парти захоплюється українською усною народною творчістю, що він збирає пісні і для самого М. О. Максимовича, що має прекрасний голос і любить співати.
Тарас Григорович зупинився на хвилину, розстебнув гудзики на сюртуці, попустив на шиї червоний вовняний шарф і повільно пішов вузенькою вуличкою до чоловічої гімназії. Там, як йому сказав якийсь лисий писарчук у канцелярії губернатора, і працює новоприбулий учитель Чуйкевич.
Проходячи повз тріумфальну арку біля костьолу, Шевченко окинув її поглядом. Назустріч йому поспішали, весело перемовляючись, гімназисти, міщани, пани і підпанки, ченці, селяни в убогих свитах, жінки і діти.
Тарас Григорович наздогнав кількох хлопчаків, які гнали білу козу, роги якої були заквітчані багряним кленовим листом, усміхнувся їм і запитав: – Іменинниця? – Ні, не голодна, – відповів хлопчик з торбинкою через плече. – Не зрозумів. – Якщо Катя не голодна, то йде спокійно додому і на голові несе вінок з квітів чи листя, – пояснив той же хлопчик. – А коли хоче їсти, то так спокійно не буде крокувати. – Я цього й не знав. – Бо ви, пане, кіз не пасли, а коли б попробували... – Ти чого ся розбалакав тут? – при крикнув найбільший з хлопчаків. – Біжи наперед і хвіртку відчини.
Малий як чкурнув, то лиш п'яти замелькали, а Шевченко повернув на подвір'я, де вешталися гімназисти, поважно проходжалися учителі. Підійшов до одинокого сивобородого пана, який, заклавши руки за спину, ледь перебирав ногами, привітався і запитав: – Скажіть, будь ласка, чи не знаєте часом учителя Чуйкевнча? – Перепрошую, кого, кого? – Учителя Чуйкевича. – Перепрошую, чи не той Чуйкевич, що перевівся з Ровенської гімназії? – Так. – Он він стоїть з наглядачем Карвасовським, – блиснув пенсне старий у бік двох чоловіків, які про щось жваво розмовляли. – О, пан Чуйкевич вже сюди йде.
Шевченко подякував старому вчителю і швидко пішов назустріч Чуйкевичу. Ще здалеку привітався: – Петре Омеляновичу, здрастуйте1 – Невже Тарас Григорович?! – вигукнув здивовано Чуйкевич, міцно тиснучи руки гостя. Де ви тут взялися? Чи, може, це сон? – Та не сон це, а я власною персоною, – засміявся Тарас Григорович – Кілька годин тому, як приїхав. – Радий вас бачити, дуже радий! Від щирого серця вітаю вас, дорогий Тарасе Григоровичу, у славному Подільському Кам'янці! – Дякую, дякую, я також радий вас бачити, – щиро гомонів Шевченко. – А ви зовсім не змінилися, Петре Омеляновичу, хіба що відпустили для солідності борідку і вуса. – Старію, Тарасе Григоровичу, старію, – засміявся Чуйкевич. – Одна молодиця знайшла сивий волосок у моїй холостяцькій чуприні і ніяк не вірила, що маю лише двадцять вісім годочків. – То невелика біда, – і собі засміявся гість. – Аби серце завчасу не посивіло. Цього треба пильнуватися. – А ви, Тарасе Григоровичу, такий же, якого запам'ятав, коли ще був студентом. Наче юнак двадцятирічний. – Добавте ще дванадцять років – і як в око попадете. – Як вам їхалося, дорогий Тарасе Григоровичу? Втомилися? – Я люблю мандрівки. Якби ще дороги були добрі, то все життя не покидав би поштових карет і бричок. – А я дуже втомлююсь під час поїздок. Як там поживають Пантелеймон Олександрович і Микола Іванович? – Костомаров щире вітання передавав. а Куліша перед від'їздом не бачив. Між іншим, звідки ви знаєте Куліша? Звичайно, якщо можна про це говорити. – Тут, дорогий Тарасе Григоровичу, нема ніяких секретів. З Пантелеймоном Олександровичем Кулішем ми родичі і дружимо з дитинства. Ну, а з Миколою Івановичем Костомаровим, як ви знаєте, побраталися у Рівному на Волині, коли разом працювали у гімназії: він викладав історію, а я – латинську мову. – Дякую, тепер все зрозуміло, – сказав Шевченко. – А в Кам'янці ви недавно, як говорив мені Костомаров. – З червня місяця, Тарасе Григоровичу. Отже, близько трьох місяців вивчаю Поділля. Але мрію у Київ переїхати. Микола Іванович обіцяв посприяти. – Я теж хочу назавжди оселитися в цьому древньому граді України. Може, вдасться влаштуватися учителем малювання в університеті. Про це вже йшла мова з моїми прихильниками. – Це було б чудово, Тарасе Григоровичу, – сказав Чуйкевич. Раптом він спохватився: – Чого ж ми стоїмо серед подвір'я? Може, завітаєте до моєї бурлацької келії? Тут недалеко я квартирую у радника казенної палати Данильченка і значуся вихователем його дітей. – Може, відкладемо відвідини напої келії ьа вечір, а зараз побликаємо містом? – Як ваша ласка, дорогий гостю. Але вечеряти сьогодні будете у мене. – Хай буде так. То підемо? – А чи надовго завітали до нас? – Днів на шість, але не більше. – Шкода, що у вас такий обмежений час. – Звідси подамся на Волинь. Обов'язково треба побувати у Житомирі, Почаєві, Острозі, славному Берестечку, Корці, Кременці, Новоград-Волинську. Може ще куди загляну. – То справді цікаві історичні місця нашого народу, – сказав Чуйкевич. – Я теж мандрував там, побував і в Берестечку, щоб вклонитися праху трьомстам козакам-героям. Про тих звитяжців і досі легенди ходять, особливо про козака Нечая. – Цікаво. – Я навіть записав легенду про Нечая з уст древнього діда. – Дозволите прочитати? – Обов'язково.
Вони повільно йшли вже знайомою Шевченкові Петропавлівською вулицею. Біля кафедрального костьолу зупинилися. – Чи знаєте, Петре Омеляновичу, на честь якої події споруджено оцю забавку? – запитав Шевченко, оглядаючи тріумфальну арку. – О, та шляхта не забула увіковічити ім'я свого круля Станіслава Августа, який ощасливив кам'янчан своїм приїздом у 1781 році. Шкода, що імен мулярів не викарбовано. Це було б таки справедливо, вельми справедливо. – А це, – показав Чуйкевич рукою на костьол, – Петропавлівський. З того боку, біля входу, турки, коли володіли містом, прибудували мінарет. Може, бачили, як в'їжджали у Кам'янець? – Бовдур? Підемо подивимось зблизька. – О, ви вже знаєте, як народ охрестив мінарет? – Чув від фурмана.
І Чуйкевич, який уже встиг поцікавитися історією Поділля, розповів про те, як у серпні 1672 року трьохсоттисячне турецько-татарське військо султана Магомета IV захопило Кам'янець і все Поділля. Двадцять сім років окупанти плюндрували українські міста і села, гнали юнаків і дівчат у неволю в Крим і Туреччину, нищили древні пам'ятки культури, намагалися потурчити місцеве населення. Та запроданців було небагато, перевертні були з багатих.
У вересні 1699 року Турція під тиском Росії змушена була підписати Карловецький трактат і повернути Поділля королівській Польщі. Та українському народу від того не стало легше жити, бо турецьких окупантів змінили такі ж кровопивці – окупанти польські.
Шевченко і Чуйкевич обійшли костьол і зупинилися оддалік від круглої колони, що стрімко здіймалася вгору. – Кажуть, що висота мінарету понад вісімнадцять сажнів, – повідомив Чуйкевич. – Бачите, зверху мідна куля, на ній півмісяць, на якому стоїть мадонна. – Символи одурманення незрячих,– промовив з гнівом Шевченко. – Шкода, ще одного не поставили поруч. Та є час, встигнуть православні раби й свою цяцьку туди висадити. Для колекції.
Чуйкевич нервово оглянувся, але поруч не було нікого. До костьолу зрідка заходили вибрендовані міщани і дрібні підпанки. – Може, подивитесь костьол всередині? – невпевнено запитав Чуйкевич. – Ні, там душно. – Ну, тоді покажу вам ще Ратушу. – Недалеко від канцелярії губернатора? – Ви вже й там побували? – Мав щастя познайомитись з віце-губернатором. Вручив йому пакет від самого Бібікова. З яких вони? – Не відаю, Тарасе Григоровичу. У нас не велено цікавитися такими знаменитостями. Мабуть, як і все наше світле начальство – бувші генерали чи полковники, чи щось подібне. Їх жалують зверху монарх чи царедворці.
Двоповерхова Ратуша з високою квадратною вежею нагадувала подібні будови у Литві і Петербурзі. Проте споруда своїм архітектурним вирішенням була оригінальною, свідчила про неабияку майстерність давніх кам'янецьких зодчих, – На цьому майдані, – тихо промовив Чуйкевич, – біля отого стовпа, що називається ганебним, таврували Устима Кармалюка. – Народного ватажка? Так ви хотіли сказати? –- суворо глянув Шевченко на вчителя гімназії. – Тихіше, дорогий Тарасе Григоровичу, попросив Чуйкевич, озираючись на пішоходів. – Пани й досі бояться одної згадки цього імені. – І ви боїтесь? – Не боюся, а не хочу неприємностей. Тут місто невелике, майже кожен один одного знає. І мене вже багато навіть простих міщан впізнає, бо вітаються. До того ж, у Рівні за відвертість мав неприємність. Між учителями я розповів про переслідування Петром Першим українських шкіл, то наступного дня про це вже знало все місцеве начальство і навіть жандарми, і почалося переслідування... – У нашій дикій імперії на це грошей не жаліють, – сказав Тарас Григорович і запитав: – Не пригадуєте, якого вбили Кармалюка?
Чуйкевии подумав трохи і повідомив: – Устим Якимович Кармалюк був убитий в ніч з 9 на 10 жовтня 1835 року в селі Коричинці Шляхові Летичівського повіту нашої губернії біля хати підступної зрадниці Олени Прокопчук. Цю чорну справу виконав із засідки пан Рудковський. За такий “героїзм” помішика викликали до царського двору, і сам Микола Перший нагородив його золотим перснем з царською короною. Тут говорять, що вбивця боїться помсти кармальових хлопців, а тому живе за кордоном, чи не в Парижі. – Всього одинадцять років тому загинув славний народний лицар! – вигукнув Шевченко. – Народ ніколи не забуде подвигів свого сина. Не забудуть і цього святого місця. – Тут кожна дитина знає про Кармалюка, – сказав Петро Омелянович – А скільки легенд і навіть казок розповідають про нього ! Я записав деякі і одну пісню. А ще кам'янчани не забувають, що тут, біля Ратуші, турки відтяли голову сину Богдана Хмельницького Юрію.
– Колись на цьому місці народ пам'ятник поставить Устимові. Я вірю в це!
Несподівано голосне ридання розітнуло закривавлене призахідним сонцем повітря і вдарило об мідні дзвони церков та костьолів. Дзвонили до вечірні. А дорогою два жандарми вели закутого в кайдани високого молодого чоловіка, в якого довгі чорні вуса спадали вниз, а з-під густих чорних брів жаринками блискали очі. Позаду пленталася боса розпатлана молодиця, затуливши обличчя руками, і несамовито голосила: – Ой боженьку, мій боженьку, а що я робитиму з дрібними діточками без тебе, Степаночку... Ой боженьку, мій боженьку... – Куди це його? – перегодя запитав Шевченко. – У фортецю. – У фортецю? – Не дивуйтеся, Тарасе Григоровичу, тепер там першокласна в'язниця. – Як ви думаєте, за що його? – За непослух поміщику, не інакше. Щодня таких десятками ведуть до фортеці. – У кайданах воля не лише на Україні, а й по всій Русі великій, – сказав з гнівом у голосі поет. – Підемо звідси, бо не можу слухати цих радісних дзвонів, що хочуть заглушити дзвін кайданів.
***
У невеликій кімнаті Чуйкевича було повно світла: у двох позичених у господарів канделябрах на столі горіли свічки.
Тарас Григорович зручно примостився на канапі, закинувши ногу на ногу, а Чуйкевич – навпроти, на стільці. Вони щойно прийшли від господаря будинку. Данильченко, дізнавшись про; гостя з Києва, запросив його через Чуйкевича повечеряти з ними. – Отак, дорогий Тарасе Григоровичу, я й животію, – промовив Петро Омелянович. – Пора б одружитися, та своєї долі ще не знайшов. – Та ви, мабуть, не дуже й шукаєте ту долю, – сказав, усміхаючись, гість.
Істинно глаголите, – засміявся Чуйкевич. – Тут один поміщик є і має аж чотири дочки. Такі кругленькі коротконіжки, як барилочки з вишняком. Не ходять по кімнаті, а котяться. Сміх та й годі. Як тільки я з'явився у Кам'янці, то зразу мене запросили спочатку на обід, потім на вечерю, на іменини... Може,, з місяць у них пив та їв, а серце до жодної не лежить, бо ще й вусаті, як юнаки із засіяними вусами над верхньою губою... Тепер уже не запрошують ні на обіди, ні на бали...
Шевченко слухав розповідь Петра Омеляновича, а думав про своє, про недавню вечерю: – Пан Данильченко справжній чиновник його імператорської величності. Боїться зайве слово сказати. – Не дивуйтеся, Тарасе Григоровичу, він же радник казенної палати. Це не рядовий чиновник. Так, принаймні, мені характеризував його директор чоловічої гімназії Михайло Ілліч Вощинін, коли я приїхав сюди. – То ви отих двох хлопчаків домашній вихователь? І за це вам дали оцю кімнату з окремим ходом? – Змушений був погодитися на таке, бо не мав де подітися. А за столування плачу гроші, хоч і не хотіли від мене брати. – Гарненька у нього наймичка, – задумливо промовив Шевченко. – Як у тій пісні співається: і чорнобрива, і кароока, і коса до пояса. – А скільки вона пісень знає! – захоплено сказав Чуйкевич. – 3 матір'ю як заспівають, то хоч у столичний театр їх. – От би послухати... – Я запросив їх, Тарасе Григоровичу, до своєї холостяцької келії – Невже? – стрепенувся радо гість. –І ви думаєте, що прийдуть? – Вони у мене вже бували. Обіцяли і сьогодні прийти. Це вже заради вас. – Вельми вдячний вам, Петре Омеляновичу. – Тарасе Григоровичу, називайте мене просто Петром. Я ж молодший за вас. – Не можна, Петре Омеляновичу. Ви учитель гімназії. Це розуміти треба. – То хоч тоді, коли ми вдвох буваємо. – Теж не можна, бо стане звичкою. Забуду, що ви учитель гімназії, і при гостях бовкну: “Петре, заспівайте-но пісню”. Не солідно для такої поважної професії. – Ну, що ж, ви переконали мене, переконали... Тільки не закохайтеся в Одарочку, бо має вона славного хлопця. – Шкода, – удавано зітхнув Шевченко. – Чи не ви той паруб'яга? – Куди мені. То справжнісінький Кожум'яка. Ковалем працює. – Жаль, жаль, що я так мало буду в Кам'янці, – засміявся Тарас Григорович. – А то позмагався б з вашим Кожум'якою за Одарочку. – І мали б успіх, я впевнений, – серйозно сказав Чуйкевич. – Ви давно заполонили її серце своїми чудовими піснями-віршами. Наплакалася дівчина над вашим “Кобзарем”. – Одарка вміє читати? Хто її навчив? – Є тут гімназист Грицько, з бідних дворян. Захоплюється подвигами Кармалюка, рідною мовою і народними піснями. А ваш “Кобзар” і поему “Гайдамаки” напам'ять знає. Він з своїми товаришами і навчили Одарку і ще з десяток хлопців і дівчат читати і писати. Зараз і я починаю допомагати їм у цій благородній справі. – Це ж чудово, Петре Омеляновичу! – вигукнув Шевченко. – Дати б кріпакам освіту – по-іншому на світ подивилися б люди. І волю скоріше здобули б. А так темнота кругом, морок, знущання, мракобісся... Тільки й тої освіти для простого люду, що біблійні казки про рай і пекло... – Тихіше, будьте ласкаві, Тарасе Григоровичу, нас можуть підслухати, – ледь чутно промовив господар хати. – Хто? – Є тут братик Данильченка. Одного разу дверима розквасив йому носа. Та ще й, крім нього, тих недолюдків на наші гарячі голови знайдеться. Ними, як блощицями, аж кишить у місті. У гімназії теж повно таємних агентів і серед учителів, і серед гімназистів. – На цьому й тримається споконвіків імперія рабів. – Тарасе Григоровичу... – перелякано зиркнув Чуйкевич на двері. – Ще й вікно відчинене... – Мовчу, мовчу, Петре Омеляновичу, – осуджуюче глянув гість на вчителя гімназії, а з Грицьком мене познайомите? – Обов'язково. Він як дізнається, що ви тут, то сам прибіжить. А ваш “Кобзар” гімназисти так зачитали, що соромно показувати. – Дякую за добрі звістки. Я те вам надішлю кілька книжок: хай читають молоді. Може, колись людьми будуть, а не кровопивцями. Між іншим, я готую нове видання “Кобзаря”. Може, вдасться видрукувати мої найновіші твори. Це була б велика перемога. – Зичу вам удачі від щирого серця! – Дякую. – Ой, не буде удачі вашому новому “Кобзареві”, дорогий Тарасе Григоровичу! Через декілька місяців після вашого арешту на переправі через Дніпро весною 1847 року в справі Кирило-Мефодіївського товариства жандарми почнуть ваші книги вилучати з продажу як заборонені.
Царизм не так злякається отого політичного товариства, як ваших революційних творів.
Ось уривки із розпорядження начальника 5-го округу корпусу жандармів м. Одеси полковнику Граве від 21 червня 1847 року:
“...В Києве же и Малороссии славянофильство превращается в украинофильство. Там молодые люди более заботятся о восстановленииязыка, литературыинравов в Малороссии, доходыдаже до мечтаний о возвращении времен прежней вольницыказачества и гетьманщины....Напечатанные сочинения Шевченки “Кобзарь” 1840 года... запретить н изьять из продажи.
...Генерал-адьютантам Бибикову и Кокошкину сообщить, чтобыони наблюдали во вверенных им губерниях, не остались ли в обращении стихотворения Шевченки, рукопись “Закон божий” и другие возмутительные сочинения, также не питаются ли мысли о прежней вольнице, гетьманщине и о мнимых правах на отдельное существование; чтобы обращали внимание на тех, которые преимущественно занимаются малороссийскими древностями, историею и литературою, и старались бы прекращать в этой области наук всякое злоупотребление, но самьм незаметным и осторожным образом, без явных преследований, и сколько возможно не раздражая уроженцев Малороссии.
Министру народного просвещения, который уже принял меры для направлення трудов ученых к рассуждениям о народности, языке и литературе собственно русских, объявить еще положительное висотчайше повеление, чтобынаставники и писатели действовали в духе и видах нашего правительства, отнюдь не допускай ни на лекциях, ни в книгах и журналах никаких предположений о присоединении к России иноземных славян, и вообще ни о чем, что принадлежит правительству, а не ученым, чтобы они рассуждали сколь возможно осторожнее там, где дело идет о народности или языке Малороссии и других подвластных России земель, не давая любви к родине перевеса над любовью к отечеству, империи и изгоняя все, что может вредить последней любий, особенно о мнимых настоящих бедствиях и о прежнем, будто бынеобыкновенно счастливом положении подвластных племен; чтобывсе выводы ученых и писателей клонились к возвышению ни Малороссии, Польши и прочих стран отдельно, а Российской империи, в совокупноети народов ее составляющих...”.
Такі висновки зроблять російські жандарми щодо поневолених народів. І це випливатиме, Тарасе Григоровичу, і з надрукованих “Кобзаря” і “Гайдамаків” та ще рукописних творів “Сон”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим...” та інших, які ви готували до друку у новому “Кобзарі”... – Любий Тарасе Григоровичу, чи не переглянули б ви мій переклад з латинської “Історії козацько-польської війни” Грондського, поки завітають до нас гості? – несміливо звернувся Чуйкевич до притихлого, задуманого поета. – Ви зацікавилися польським істориком Грондським? – здивувався Шевченко. – Це Костомаров мене заставив, – відповів Чуйкевич, подаючи рукопис. – Тут є дуже цікаві матеріали про Богдана Хмельницького і взагалі про наш народ. – Молодець Микола, – сказав Тарас Григорович. – Ви велику справу зробите. Навіть не уявляєте собі. Це добре, дуже добре. Хай знає наш народ, що про нього інші писали і пишуть. Навіть злісні наклепи треба знати. – Та це ще не все, – забідкався Чуйкевич. – Куліш буквально зобов'язав мене збирати місцеві пісні, прислів'я і казки. Оце взимку і займуся. Прийдеться і на вечорниці походити, і ні весілля, і на похорони... – Не забудьте, Петре Омеляновичу, про легенди і думи. Якби ви натрапили на древніх дідусів чи на бандуристів і лірників. їх думи і пісні – то наша неписана історія. – Можу похвалитися, Тарасе Григоровичу, що я ще студентом почав збирати українські народні пісні. Записані ж на Волині п'ятнадцять оригінальних народних пісень у 1844 році передав професору Максимовичу.
Це чудово, тепер записуйте тут, на Поділлі, бо цей куточок України вельми цікавий, дуже багатий історичними подіями – Я вже дещо почав і тут робити. Недавно з уст Одарки і її матері записав пісню “Пливе щука з Кременчука”. – Чи не переписали б ви мені цю пісню до альбома? – Перепишу, і ще декілька гарних пісень подам вам на згадку про Поділля і Кам'янець-Подільський. – Буду вельми вдячний вам. Бо маю на це офіційну заявку самого генерал-губернатора Бібікова. Ось читайте вголос цей документ.
Чуйкевич розгорнув цупкий аркуш паперу і голосно, щоб могли почути і непрохані слухачі під дверима і під вікном, почав читати:
“Поручаю вам отправиться в разные места Киевской, Подольской и Волынской губерний и постараться собрать следующие сведения:
1. О народных преданиях, местных повестях и сказаннях и песнях и всему, что Вы узнаете, составить описание, а песни, рассказы и предания сколько можно списать в том виде, как они есть.
2. О замечательных курганах и урочищах, где и в каком месте они есть и какие на счет собственно их существуют на месте предания и рассказы, а также и исторические сведения. С этих курганов снять эскиз на счет их формы и величины и списать каждый по собранным сведениям.
3. Осмотреть замечательные монументальные памятники и древние здания и составить им описание, чтобы можно было распорядиться снять с них в будущем году рисунки. Если бы где Вы имели возможность достать какие либо древности, письменные грамоты и бумаги, то таковые доставить ко мне, или, узнав, где они находятся, о том донести.
4. Кромо сего, отправтесь в Почаевскую лавру и там снимите: а) общий наружный вид лавры, б) внутренность храма и в) вид на окрестность с террасы.
Все собранные Вами сведения, описания и рисунки по возвращении Вашем в Киев представить ко мне.
Подорожную и примерно на прогоны и кормовые 150 рубл. сереб. при расходной тетради Вы получите из моей канцелярии. Генерал-губернатор Д. Бибиков”.
Петро Омелянович згорнув папір вчетверо, простягнув Шевченкові і схвильовано промовив: – З таким документом, Тарасе Григоровичу, вам відкрито шлях навіть у нашу фортецю-в'язницю. – Обов'язково там побуваю. Завтра зранку. – Жаль, що у мене повно лекцій. Мені теж хотілося б відвідати Папську вежу. Тут про неї розповідають багато цікавих легенд. З вами і мене б пропустили. – А підмінити вас нема кому? – запитав Тарас Григорович. – Треба було завчасно домовитися, ще зранку. У нас такий порядок.
Несподівано почувся несміливий стук у коридорі. Чуйкевич, підморгнувши Шевченкові, побіг до дверей, відчинив їх і театральним жестом запросив: – Ласкаво просимо, дорогі гості! Тарас Григорович підвівся з канапи саме тоді, як входили Одарка і її мати. У кімнаті наче посвітлішало, коли біля столу зупинилась дівчина. На ній була святешна біла сорочка з широкими рукавами, вишита червоними трояндами з чорними листочками, на виточеній лебединій шиї жаринками горіли разки коралів.
Дівчина вклонилася Тарасу Григоровичу, круглі щічки ледь порожевіли.
Шевченко, наче заворожений, дивився на чорні брови, що дугами вигнулися над карими очима, обрамленими густими темними віями, милувався невеликим тонким носом, тугою косою, в якій жевріла червона стрічка. Коли поруч з дочкою стала мати, немолода вже жінка, але ще з невилинялими чорними бровами, Тарас Григорович ніби прокинувся зі сну і низько вклонився гостям. Потім підійшов до матері і поцілував її тверду мозолясту руку. – Ну, що ви, папочку, – знітилася жінка. – Сідайте; дорогі гості, – підсунув стільці Чуйкевич. – Ми з нетерпінням чекали вас. – Вибачайте нам, що ся припізнили, тихо сказала мати. – Поки з роботою на кухні в пана ся впорали та поки додому збігали... – Нічого, нічого, матусю, добре, що прийшли, – промовив Шевченко, незводячи гарячих очей з Одарки. – Отака, мабуть, була Роксолана. – Це хто така, Тарасе Григоровичу? – несміливо запитала дівчина, сідаючи на краєчок стільця.
Шевченко задумливо подивився у вікно і неголосно почав: – Жила колись дуже вродлива і розумна дівчина. Одного разу татари напали на село, трупами старих і дітей землю встелили, а молодих у неволю забрали. Була серед бранок і красуня Настя. На невільничому ринку у Криму продали її за величезні гроші до гарему самого турецького султана, здається, Сулеймана. Той так закохався у бранку з України, що знехтував турецькими законами і одружився з нею. Щось сорок років була українка турецькою султаншею. Багато добра зробила вона для рідного народу, для України. Бо до самої смерті не забувала, хто були її батьки, де була її справжня вітчизна. А про її вроду і розум легенди ходили по всіх європейських столицях. – Я сам цього не знав, – щиро признався Чуйкевич. – Багато ми не знаємо про історію свого народу, – сумно промовив Тарас Григорович. – Якби не кобзарі та прості люди, то й про Запорізьку Січ уже б забули. Хоч знищила її ота, що Україну доконала, не так уже й давно – сімдесят один рік тому. – Точно, Тарасе Григоровичу, – підтвердив Чуйкевич. – Ця трагедія сталася влітку 1775 року, коли російські війська на чолі з генералом Текілеєм поверталися з Криму. Тоді підступно і була зруйнована Запорізька Січ, а кошовий отаман Петро Калнишевський волею імператриці Катерини II був засланий до Соловецького монастиря, що десь аж у Білому морі.
У кімнаті настала гнітюча тиша. Несподівано Одарка підвела голову, глянула Тарасові Григоровичу в очі і тихо запитала: – Скажіть, будьте ласкаві, а чого Настя якесь дивне, не наше ім'я мала?
Роксоланами турки називали усіх бранок з України, – відповів Шевченко. Він усміхнувся і добавив: – Бачите, кого ви, Одарочко, нагадали мені? – Куди мені до Насті, – махнула рукою дівчина. – Я ледь грамоти трохи ся навчила. – Наші дівчата всі такі, – запально сказав Тарас Григорович. – І гарні, і тихі, і скромні. А як попадуть у скруту, то не уступлять хоробрості і розуму козакові. Не прибідняйтесь, Одарочко. – Дорогі гостоньки, може заспіваєте якоїсь? – попросив господар хати. – Якої? – глянула дівчина на матір. – Може, “Зійшла зоря ізвечора”? – невпевнено запропонувала жінка. – О, ця пісня у вас чудово виходить, – підтримав матір учитель. – Заспівайте, прошу вас. А ви, Петре Омеляновичу, запишете мені і цю пісню до альбома. – Добре, Тарасе Григоровичу. – То вже потрудіться, будьте ласкаві, заради мене, – звернувся поет до жінок. – Хіба такому дорогому гостю відмовиш? – промовила мати. – Чи не так, доню?
Дівчина усміхнулася лише губами, кивнула головою і почала ніжним грудним голосом:
Зійшла зоря ізвечора,
да й не назорилася,
Прийшов милий із походу,
я й не надивилася...
Мати підхопила пісню, і кімната наповнилася дзвінкими срібними голосами, яким було затісно в чотирьох стінах, і крізь відчинене вікно вони вилітали на простір, зливалися з місячними проміннями і стелилися на принишклій землі.
Тарасу Григоровичу пісня припала до душі, і скоро його тенор повів за собою жіночі голоси.
Того вечора українська пісня не одному кам'янецькому панові і шляхтичеві не дала спокійно заснути.
1846 рік 28 вересня. Субота.
Наступного дня видався чудовий осінній ранок. Дерева, що росли на подвір'ї, привітали Тараса Григоровича багатим розмаїттям кольорів Особливо виділявся старезний крислатий клен, його оранжево-червоне листя палало в проміннях вранішнього сонця, манило зір неповторною красою.
Шевченко довго милувався кленом, не помічаючи прохожих, а в подумках пригадувався до дрібниць вчорашній вечір у Чуйкевича. Одарочка зачарувала його піснями, своєю вродою. Здавалося, що то був сон, що приснилася ота прадавня легендарна Роксолана, яка зуміла причарувати деспота із деспотів. Вже Тарас Григорович підійшов до Кармелітського костьолу, коли в око впав за невисоким кам'яним муром розкішний кущ калини. Важкі червоні кетяги нагадували жмути коралів. Вони позгинали віти до самої землі. Поруч ріс молодий стрункий ясен. Його скромне зелене вбрання, що аж почорніло за літо, мабуть, нічим не приваблювало червонощоку красуню, що безжурно жартувала з бабиним літом, ловила його барвистими вітами і вкривалася від вершечка до землі прозорою білою фатою.
Тарасу Григоровичу здалося, що калина розкотисто регоче, а ясен чогось сумує і злегка горнеться до сусідки, ніби хоче заховати її пишну вроду від заздрісних людських очей. І знову пригадалася Одарочка-подоляночка, як вчора охрестив її на прощання. Дівчина тоді зайнялася маковим цвітом. І зараз ця пишна калина чимось перегукувалася з Одарочкою.
Шевченко байдуже ковзнув поглядом по костьолу, що був побудований у стилі розвиненого барокко, і попрямував до канцелярії губернатора, йому конче хотілося сьогодні оглянути відому Кам'янецьку фортецю, але без дозволу його превосходительства туди не попадеш: адже там в'язниця.
У канцелярії він довго не затримався. Якийсь панок з цапиною борідкою оформив гербовий папір ще й направив проводжатим сухенького довгоногого писарчука.
Коли вийшли на галасливу вулицю, писарчук буркнув: – Пся крев, які порохи. – Пан поляк? – запитав Шевченко. – Так, пане Шевченко, я єстем поляк. – Пробачте, як ваше прізвище? – Ян Якович Жебрацький, проте пана. – Іван Жебрак? – То батько Іван Жебрак, проте пане, а я єстем шляхтич, – невдоволено сказав чиновник. – Моя жонка із уродзьоних шляхтичів Дідицьких, може чули? – Ну й ну, – засміявся Шевченко, пропускаючи поперед себе чиновника Помовчав трохи і напівголосно промовив: – Таке могли натворити з нашим народом лише найзаклятіші вороги – окупанти. На свій лад поперекручували людські імена і прізвища, назви сіл і міст, країв і губерній, гір і річок, тварин і рослин. Навіть бога підсунули в чужому одязі. Моліться, раби, ще й чужою мовою, бо ваша не дійде до найвищого, бо він її не зрозуміє. Моліться, раби, за те, що вас луплять, що вас нищать, що вам язик з рота виривають, що говорити рідною мовою забороняють, що вами в'язниці набивають і в найглухіший Сибір засилають. Моліться, раби, моліться! – Ви щось кажете? – зупинився Жебрацький. – Питаю, що це за костьол? – Тринітарський, проше пана. – Та є тут тих костьолів: і тринітарський, і кафедральний, і домініканський, і кармелітський... – Бо Кам'янець, проше пана, єстем польське м'ясто. – Кам'янець-Подільський – таке польське місто, як ви поляк, – сердито сказав Шевченко. – Препрашем, пане... – Ваші батько-мати ще живі, пане Жебрацький? – Так, пане, слава богу. – Ви десь вчилися? – Так, пане Шевченко, – з гордістю промовив Жебрацький. – Всю науку в дяка пройшов. Батько хотів мене до гімназії віддати, та не прийняли. І грошима він сіяв, але не допомогло. Туди мужицьким синам зась. – Зате діти ваші будуть там учитися. – О, так, пане Шевченко, мій син Стасьо єстем шляхтич.
Вони пройшли кам'яну браму – і на протилежному скелястому березі річки Смотрич виринула панорама величної фортеці з високими круглими вежами, увінчаними гостроверхими тюрбанами. Притуманена грандіозна кріпость нагадувала якесь казкове місто. Тарас Григорович не міг відвести очей від того прекрасного творіння людей. Десь через тиждень, коли він їхатиме в Житомир, то милуватиметься Меджибізьким замком і Летичівською фортецею що на Поділлі, побачить такі ж будови і на Волині, і вже на засланні у повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали” із колись баченого зробить такий висновок: “...о чем свидетельствуют эти угрюмые свидетели прошедшего? О деспотизме и рабстве! О хлопах и магнатах!... Бедная, малосильная Волынь и Подолия! Она охраняла своих распинателей в неприступных замках н роскошных палатах”. – А це що за такий цікавий міст? – здивувався Шевченко. – Турецьким називається. – Побудований руками українців, – добавив Тарас Григорович. – Не знаю, пане. Кажуть, що до турків тут був дерев'яний міст. А вже при турках побудували оцю кам'яницю.
Шевченко і Жебрацький стали на обочині дороги, бо саме розминалися декілька возів. Погляд гостя прикувала дерев'яна церква на долині під стрімкою скелею. – Гарна церква, мабуть, давня. – Ні, пане, їй не більше п'ятдесяти. – А як туди пройти? – Он там, – показав рукою писарчук, – біля моста є сходи на долину. – Дякую.
Жебрацький підійшов ближче до Шевченка, заглянув йому у вічі своїми маленькими чорними очицями, що визирали тернинками з-під рідких русявих брів, і запитав: – Пане Шевченку, ви бачили його величність? – Кого? – Його імператорську величність батюшку-царя? – Котрого? – Його величність Ніколая першого? – Бачив. – Де? – У кареті. – Невже? – А Пушкіна – у труні. – Ви щасливий, що бачили самого імператора. – Навіть дуже. Хіба не видно?!
Жебрацький зиркнув на свого попутника, ніби хотів переконатися, чи справді він щасливий від того, що бачив самого царя, і запитав: – А який цар-батюшка? – Страшний. – Страшний? – Ще й сердитий. – І на патреті в нас сердитий, – погодився писарчук.– Кілька років тому цар-батюшка приїжджав у наше місто. Багато щасливчиків бачили його. А л, нещасний, саме тоді хворів пропасницею. Так і не побачив самодержця всі я Русі.
Шевченко промовчав...
Обминаючи круторогих волів, сухоребрих шкап, вози і гарби, навантажені лантухами, соломою і гноєм, жовтобокими гарбузами, яблуками і картоплею, буряками і кошиками з виноградом та сливами, кукурудзою і дровами, Шевченко і Жебрацький, нарешті, добралися до невеликого майданчика перед брамою до в'язниці-фортеці.
А там зібралося кілька десятків нужденних жінок і дідів, дітей і парубків. Майже кожен щось мав: у того за плечима полатаний лантух, в іншого – старенький кошик, у бабусь – невеликі клуночки. Розмовляли пошепки, ніби біля покійника. – Чого ці люди тут? – запитав Шевченко писарчука. – Передачі принесли своїм злодюгам і бандитам, – вороже буркнув Жебрацький.
Ще здалеку помітили коло брами солдата. Той повільно ходив туди й сюди, не звертаючи ніякої уваги на натовп. Видно, звик до такого.
Тільки Тарас Григорович наблизився до гурту, як назустріч піднялася із землі зігнута дугою бабуся, сперлася на костур і прошамкала беззубим ротом, простягаючи невеликий клуночок: – Паночку коханий, передайте йому сину. – А як звати вашого сина? – запитав Шевченко. – Іван Дубина, паночку, Іван Дубина. – Цей пан передач не бере, – із злістю промовив Жебрацький. – Відійди, бабо! – Дайте, бабусю! – твердо сказав Тарас Григорович і взяв із сухенької тремтячої руки Легенький вузлик.
А до Жебрацького: – Треба, шляхтичу, перш за все, людиною бути!
Писарчук неприязно зиркнув на Шевченка, коли той запитав бабусю. – За що ваш син сидить? – Ой, паночку, дурнісінько мій Іван пропадає. Злапали колись його в лісі та й сказали, що був він з Кармальом. Правду кажу вам, паночку, як на сповіді. А я ж одна-однісінька ся лишила, як та билинонька в полі. Ой боже ж мій, боже... Насилу придибала сюди. Отой москаль з ружом ся регоче з мене, а моє серце кров'ю обкипіло... То передайте, коханий паночку, мому Івану Дубині кавальчик сала і крашанок кілька. – Передам, бабусю. – Дай же вам, боже, здоров'ячка, добрий паночку. Най господь наш оберігав вас від усього лихого, – хрестила старенька висохлою рукою Тараса Григоровича.
Ще не встиг він ступити й кроку, як до нього припали дівчинка і хлопчик: – Паночку, візьміть передачу для нашого татуся!
У Тараса Григоровича виступили сльози на очах. Він дивився на убогих дітей, обвішаних торбинками, худих, невмитих, нечесаних. Ті перепілками кидалися до нього, хапали рученятами за ноги. Гладив то одного, то другого по голівках, а в горлі застряг тугий клубок. Насилу спромігся: – Як же звати вашого тата, дітоньки? – Петро Світайло, – сказав хлопчик. – А де ваша мати? – Слаба наша ненька, – крізь сльози промовила дівчинка. – Добре, дітоньки, передам татусеві ваші гостинці. – Мама казали передати татусеві, щоб він ся не побивав за нами, – сказав хлопчик. А дівчинка добавила: – Не кажіть татові, що ненька слаба. – Добре, дітоньки, добре, любі.
До Шевченка потяглися люди з клунками, наперебій вигукуючи імена рідних. які томилися у фортеці. Жебрацький безцеремонно відштовхнув кількох дідів і жінок і гарикнув: – Пся крев, це що? Геть з дороги, геть!
Натовп розступився, утворивши вузький живий коридор. Шевченко, відчуваючи безсилля чим-небудь допомогти знедоленим, опустив очі й повільно брів за писарчуком. До нього тяглися руки, хтось плакав, а якийсь парубійко вигукнув: “Всі вони одним миром мазані!” Тарас Григорович сумно глянув на хлопця – високого, широкоплечого, у якого ненавистю горіли очі. “Ех, парубче, знав би ти мене, то не так би сказав, – майнуло в голові. – Якби побільше таких хлопців ростили наші батьки, то не було б під цими мурами осиротілих матерів і дітей”. Він усміхнувся парубкові й поспішив, бо Жебрацький уже щось говорив солдатові.
Вартовий виструнчився, ніби проковтнув аршин, й пропустив Шевченка і Жебрацького на подвір'я фортеці. А там, на великому майдані, обгородженому високими мурованими стінами і вежами. шикувалися солдати, ходили конвойні. Оддалік щось робили ув'язнені. – Служивий, – звернувся Шевченко до солдата, що стояв коло брами і смоктав люльку. – Слухаю, ваше благородіє. – Візьми ці клуночки і передай арештантам: це – Івану Дубині, а цей – Петру Світайлу. Знаєш таких? – Так точно, ваше благородіє.
Коли солдат пішов, Тарас Григорович полегшено зітхнув: хоч двом нещасним сяк-так допоміг. А скільки їх тут! Він не помітив, як з'явився з Жебрацьким товстий рудий офіцер. Той привітався і запитав: – Що вас цікавить, пане? – Хочу дізнатися коротко про історію фортеці і, якщо можна, оглянути найважливіші споруди. – Це можна.
Офіцер повідомив, що Кам'янецька фортеця згадується в 1374 році в грамоті князя Юрія Коріатовича, який володів на той час Поділлям. А після 1812 року стала в'язницею. – А що це за вежа? – показав Шевченко на високу кам'яну споруду. – Це Папська вежа, – почав офіцер. – її побудовано десь на початку п'ятсотих років на кошти римського папи Юлія II. Тепер там тримаємо найзапекліших ворогів Російської імперії. – Дорогий подарунок зробив кам'янчанам папа римський, – криво усміхнувся поет. – Дуже дорогий, пане, – промовив офіцер, не зрозумівши їдкої іронії. – А чи можна глянути всередину цієї споруди? – Зараз, пане. Але тільки заглянути з порога.
Офіцер щось сказав солдатові, котрий стовбичив неподалік, роззявивши рот, і той побіг до вежі. – Підемо, панове.
Вони попростували через майдан до Папської вежі. Біля входу їх вже чекав наглядач із в'язкою ключів. Він швидко відімкнув двері. Офіцер пропустив Шевченка і Жебрацького, а сам став оддалік.
Тарас Григорович почув передзвін заліза. То піднялися з дерев'яних нар арештанти, закуті в кайдани. – Добрий день, люди, – привітався Шевченко. – Доброго здоров'я, пане, – глухо долинуло з напівтемряви.
У камері високо, аж під дерев'яною Стелею, було невелике вікно-бійниця, з якого ледь просочувалося світло. На нарах зіп'ялися з десяток в'язнів. На них Страшно було дивитися. То стояли, погорбившись, живі скелети з довгими бородами. – Пане, – звернувся один із в'язнів до Шевченка, – нас тут без суду тримають вже багато років, лише раз на тиждень виводять на світ божий, а годують помиями. Змилуйтеся над нами. Ми таки люди! – Замовчати! – гаркнув офіцер. А вас прошу залишити камеру!
Коли двері були зачинені на кілька замків, офіцер попросив пробачення за грубий окрик. Шевченко суворо глянув на офіцера і, твердо карбуючи кожне слово, сказав: – Про ці неподобства я доповім його високопревосходительству генерал-губернатору Дмитру Гавриловичу Бібікову, хоч це і не входить у мою компетенцію. – Але ж, пане... – Вони теж люди, і ви не маєте права порушувати закони і циркуляри його імператорської величності.
Жебрацький у розмову не встрявав, та з виразу його обличчя було видно, що він тільки тепер почав розуміти, що Шевченко тут не просто рядовий художник, а що він може накоїти декому лиха, бо має доступ до самого генерал-губернатора у Києві.
Довго оглядав Тарас Григорович великі, товсті кам'яні стіни, подвір'я. Він звернув увагу на будиночки і конюшні всередині фортеці. – Розумію вас, пане, – поспішно промовив офіцер. – Ви маєте на увазі указ імператорської величності про заборону будь-що будувати і перебудовувати у фортеці? – Так, – невпевнено відповів Шевченко, бо не знав, що кам'янчани скаржилися самому Миколі І, коли той прибув у місто у вересні 1842 року, на те, що тюремні власті почали спорудження в фортеці триповерхового будинку, порушуючи цим самим древній ансамбль, який склався віками. І цар змушений був у тому ж році видати указ подільському генерал-губернатору, в якому, між іншим, писав: “...наблюдать, чтобы все существующие древние постройки крепости и укреплений не были ни на какие надобности уничтожаемы и разрушаемы, но чтобы сохранить и оберегать их в величайшей целости”. – Це все було побудоване до указу його величності, – сказав офіцер. – І псує всю картину.
Офіцер лише розвів руками, даючи зрозуміти, що тут він нічого не може вдіяти.
Шевченко і Жебрацький покидали Фортецю, коли розчинилися двері в Папській вежі, і в'язні, передзвонюючи кайданами, повільно виходили на подвір'я на прогулянку.
На майдані біля фортеці вже не було нікого. Тільки літній вусатий солдат міряв кроками витоптану стежку.
Тарас Григорович полегшено зітхнув. Гнітюче враження в'язниця справила і на Жебрацького. Він плентався позаду Шевченка, опустивши голову, і мовчав.
Попрощалися, не зронивши ні слова.
***
Сяк-так перекусивши кількома бубликами, Тарас Григорович вирішив оглянути Воздвиженську дерев'яну церкву на Карвасарах. Він перейшов Турецький міст і крутими кам'яними сходами спустився на долину, яка розкинулася вздовж Смотрича.
Жінки у підтиканих спідницях на широких каменях, якими був встелений берег річки, виляскували праниками, а віддалік, у заплаві, – мочили коноплі, здалеку нагадуючи довгоногих бузьків.
На долині скубли вигорілу траву кози, лежали худі корови і телята, рили піщану землю свині, паслися табуни гусей і качок.
Пастушки з'юрмилися коло малого циганчука, який сидів на камені і розтирав по лиці брудними кулачками сльози. Коли Шевченко наблизився до них, то менші зразу дременули, а старші повільно відступили на певну відстань, приготувавшись, на всяк випадок, до втечі.
Тарас Григорович присів навпочіпки коло хлопчика і запитав: – Чого ти плачеш?
Той замовчав і, як загнане зайчатко, зиркав великими чорними очима то на невідомого пана, то на хлопчаків. Убоге подерте вбрання, крізь яке виглядали кісточки, обтягнені тонкою темною шкірою, давно не стрижена голівка, що скидалася на куделю з овечою кучерявою вовною, викликали жаль, який давив за горло, роздирав груди. – Скільки того лиха на землі, – прошепотів поет. Чужим, хриплуватим голосом знову до малого: – Тебе кривдять пастушки?
Але хлопчик опустив очі і почав шпортати ногою землю. Тоді Тарас Григорович пальцем поманив пастушків. Ті не рухалися з місця. Він погладив малого по голові і гукнув до хлопців: – Та йдіть сюди, я щось запитаю вас!
Пастушки переглянулись, про щось порадились і кілька найбільших (мабуть, і найпрудкіших) трохи наблизилися, зупинившись за десяток кроків від циганчука. – Навіщо ви обижаєте малюка? – спокійно запитав Шевченко. – Та це ж циганчук! – випалив одним духом високий білявий хлопчисько. – Хіба ви не бачите, пане, який він чорний? – А цигани хіба не люди? – Авжеж ні, – відповів той же пастушок. – Вони лише крадуть і обманюють. – Не всі ж крадуть, – глухо промовив Тарас Григорович. – Ось цей хлопчик у тебе щось украв? – Ще ні, а як виросте? – Хіба він виросте? Ти глянь, який він худенький, тільки шкіра і кісточки. – Се його так шинкар загодував, – співчутливо промовив чорнявий хлопчик. – Він його козу пасе. – Чи не той, що на базарі? – Той самий. Скупердяга страшний! – А цей сирота? – Сирота, – сказав білявий хлопчик. – І ви на сироту підняли руку? – Се не ми, пане, а он той, Кушнірів син, – показав рукою чорнявий на чубатого вгодованого хлопця, що стояв оддалік. – За що він його? – Каже, що цигани у них курей покрали, – промовив тоненьким голосочком кароокий хлопчик-мізинчик. – Ось що, хлопці, – сказав голосно Тарас Григорович. – Якщо цього малюка котрийсь хоч пальцем торкне коли-небудь, то попаде ось туди. Знаєте, що там? – Знаємо! – хором відповіли пастушки. – В'язниця. – А ми звідти втечемо, як Кармалюк! – випалив одним духом білявий. – Як же Кармалюк утік з такої висоти? – А он з того вікна на мотузці, – показав пальцем хлопчик. – Щось не віриться. – Мій дідуньо казали. Спочатку Кармалюк ся спустив на мотузці, а по тім із скелі злетів на килимі-самольоті. – Не знав про це, – серйозно сказав Шевченко. – А ви. пане, не тутешній? – запитав білявий хлопчик. – Тепер тутешній. А хто такий Кармалюк? – Ви не знаєте? – здивувався кароокий. – Вперше чую про нього. – Кармалюк, пане, у багатих забирав гроші, а бідних наділяв, – пояснив білявий хлопчик. – Його всі пани ся бояли, навіть цар. – Він такий сильний був? – І сам був сильний, і товаришів сильних мав багато, цілу армію, – авторитетно сказав білявий. – А я, коли виросту, буду Кармалюком, – несподівано заявив циганчук. – Тоді ніхто мене не буде бити.
У Тараса Григоровича радісно забилося серце. “А з цих хлопців будуть люди”, – майнуло в голові, а вголос сказав: – Що ж ти робитимеш, коли станеш Кармалюком? – Заберу гроші в шинкаря і роздам коло церкви жебракам. – Як тебе звати, хлопчику? – Миколкою. – Бачите, хлопці, яке добре серце в Миколки, а ви його обижаєте. – Ми не будемо більше Миколку бити. – Ось тобі, – звернувся Тарас Григорович до білявого хлопчика, – доручаю Миколку. Не дай, щоб пальцем хто торкнув його. Зрозумів? – Зрозумів. – А ще, діти, дружіть щиро і чесно: горою стійте за сиріт і бідних – хто б він не був: циган чи єврей, українець чи поляк, росіянин чи вірменин. У всіх бідняків одна доля, діти, у жилах тече у кожного червона кров, хоч шкіра може бути і чорною, як у Миколки. Зрозуміли мене? – Аякже, паночку, – невлад гукнули діти.
Шевченко витягнув з кишені кілька дрібних монет і простягнув білявому: – Збігай і купи бубликів і пиріжків на всі гроші. Потім чесно поділіться, не забудьте про Миколку. – Не забудемо, паночку. – Ну, прощайте, діти, грайтеся, але не бийтеся.
Пастушки зачудовано дивилися вслід незвичайному панові. Коли той трохи відійшов, котрийсь хлопчик вигукнув: – Оце так пан! – Хлопці, а може, се Кармалюк? – донеслося до Шевченка.
Церква була зачинена. З цікавістю оглянув тризрубну споруду і не міг пригадати, чи зустрічав щось подібне. “Збрехав, чи не знав, що це давня будова, – недобре подумав Шевченко про чиновника Жебрацького. – Це споруда десь XVII–XVIII століть, не інакше, а не побудована п'ятдесят років тому”.
Відійшов від церкви, присів на великий камінь, що, мабуть, колись зірвався із скелі, і швидко накинув контури споруди у своєму альбомі. Потім помилувався краєвидом міста, Папською вежею й повільно попрямував до турецького мосту.
Ще здалеку помітив, як білявий хлопчик обдаровує пастушків гостинцями Від того стало радісно на душі.
***
Шевченко таки не забув про циганчука Миколку і про його господаря. Коли закінчив обідати, попросив наймичку, щоб покликала шинкаря. Вийшов високий, чорнобородий, червонощокий чоловік з чорними блискучими очима, тонким горбатим носом, вклонився відвідувачеві і запитав: – Пан просили мене? – Сідайте, будьте ласкаві, – запросив Тарас Григорович. – Де нам сідати, паночку, робота стоїть, – забідкався чоловік. – Робота – не вовк, у ліс не побіжить, – усміхнувся Шевченко. – Пан жартують, а робота стоїть. – Скажіть, шинкарю, у вас працює наймитом циганчук Миколка? – Оте ледащо вже й наймит? Вей змір, це з якого часу воно стало наймит? Ви жартуєте, пане? У мене тільки два наймити – Рифка і Маруся. А то ледащо тільки б жерло. – Він же козу пасе, – Воно так пасе, що скотина скоро здохне. – Як попав до вас Миколка? – З торішнього року воно об'їдає мене. А де взялося? Отут, на базарі валялося. Я дав йому притулок, а тепер маю гармидер. Казала Сура: викинь те циганя, а я пожалів, бо маю добре серце. От тобі й дяка. – Дякую вам, пане, що притулили сироту, – сказав Шевченко. – Але годувати і одягати його треба. – Ой, вей змір, хіба воно не їсть? Моїх шестеро дітей менше з'їдають, як оте циганське щеня. І воно їсть, і його холера їсть. А роботи з нього, як кіт наплакав. А хто ви, пане? – Я з Києва, служу в його високопревосходительства генерал-губернатора. А в Кам'янці по службі. – Вей змір, простіть, що набалакав зайвого, –- заметушився шинкар. – Я годуватиму те ледащо як свиню на заріз, і нові штани й сорочечку нині ж дам. Тільки не гнівайтеся, паночку. – Я знав, пане, що ми порозуміємося, – сказав Тарас Григорович, підводячись з ослона. – Весною я приїду і поцікавлюся хлопцем. До побачення. – Йдіть здорові, паночку, – провів шинкар відвідувача аж за поріг своєї кав'ярні.
Шевченко полегшено зітхнув.
На ринку вже спадав гамір, роз'їжджалися селяни, збирали свої нехитрі товари перекупки. Струнка вірменка з чорними, як терен, очима, у довгому темному платті і накинутою на голову прозорою шаллю складала у великий плетений кошик ковані з блискучої жерсті миски, хитромудрі чайники, чашки і різне кухонне начиння. Поруч стояв хлопчина років чотирьох.
Тарас Григорович на мить зупинився 1 з цікавістю почав розглядати прекрасні вироби якогось вірменського умільця. Йому припала до вподоби люлька, оздоблена східним орнаментом. – Купіть, – підохотила жінка. – Ви лишень гляньте, яка чиста робота. – Чудова робота. Хто ці прекрасні речі виробляє? – Батько і чоловік. – Скільки просите за цю люльку? – Небагато, лише злотий.
Шевченко витягнув гаманець, відрахував гроші, а покупку заховав до кишені. Як тільки ступив кілька кроків, то почув: – Мамо, дивіться. – Що там, Ованесеку? – Тополя засвітилася.
Тарас Григорович глянув туди, куди показував рукою малий. У' кінці базарного майдану на землі, втрамбованій тисяччю ніг, якимось чудом росла одинока висока тополя. Освітлена косими надвечірніми променями сонця, вона справді ніби зайнялася зсередини. Листочки навколо стовбура пожовкли, а ззовні ще милували око потемнілою густою зеленню. І здавалося, що якісь невидимі світильники загорілися всередині пишної крони.
А хлопчик все допитувався: – Мамо, там вогнище хтось запалив? – Ні, мій хлопчику, то листочки так світяться. – А хто їх посвітив? – Осінь, сину. – Осінь? – здивувався малий. – Так, сину.
Шевченко подарував щедру усмішку молодиці і пішов через майдан навмання. Раптом до його вуха долинув рокіт кобзи і приглушений старечий голос. Аж стрепенувся. Невже кобзар?
Поспішав на ті рідні звуки, аж деякі перехожі задивлялися: чи не ловить, бува, хто цього молодого пана?
У вузенькому провулочку біля церкви сидів старий кобзар, оточений людьми. Були тут і селяни, що поверталися з базару, і міщани, парубки, жінки з малими дітьми. Ніхто не звернув уваги на молодого чоловіка, який став поруч. Невидющі очі діда, котрі визирали двома сірими цятками з-під сивих кошлатих брів, довгі білі вуса і пооране, наче поле восени, глибокими темними зморшками лице нагадувало не раз бачених кобзарів на Київщині і Полтавщині.
Кобзар співав про козака Нечая. Бриніла кобза, а гордо піднята голова, вкрита довгими пасмами жовтуватого волосся, кидала в юрбу запальні слова:
Не вспів козак та не вспів Нечай
На коника сісти, –
Почав лишків, вражих панків,
На капусту сікти.
Не вспів козак та не вспів Нечай
На коника впасти, –
Почав ляхів, вражих панів,
У стосики класти.
Тарас Григорович слухав, затамувавши подих. Він уже не раз чув пісні про подвиги полковника Данила Нечая, але ця була своєрідна. Коли кобзар сумним голосом проказав:
Ой, під лісом та під зеленим Маківка бриніла:
Козакові Нечаєві Головка злетіла, старенька згорблена жінка, що спиралася на костур, заридала вголос, витираючи очі кінцями вилинялої хустини. Кобзар на хвильку примовк, передихнув і з силою вдарив сухими пальцями по струнах:
Нехай летить та нехай летить,
Вона цього хтіла...
Не двом, не трьом, а тисячам
Головка злетіла,
При останніх словах у двох хлопців під вусом, які стояли трохи осторонь, заграли вогнями блискітки в очах.
Кобзар замовк, опустивши голову на груди, а малий білявий поводир, підстрижений під макітерку, вибирав із солом'яного бриля дрібні монети, бублики, окрайці хліба, пиріжки, яблука і груші.
Церковні дзвони сполохали не тільки воронів і голубів на дзвіницях, але й нагадали людям, що пора їм додому. Мовчки розходилися, а кобзар сидів, нагадуючи скульптуру “Мойсей” геніального італійця Мікеланджело. Тарас Григорович підійшов до старого і висипав у бриль всі монети, які нашкрябав у кишенях і гаманці. Хлопчина, побачивши такого щедрого пана, вигукнув: – Дякую, пане, дякую! – Хто тут? – втомленим голосом запитав кобзар. – Це я, Тарас, батьку. Дякую вам за пісню. – Хто ти, чоловіче добрий? – З Києва приїхав сюди, батьку. – Давненько не був я там, давненько. – А ви звідки родом, батьку? – Хіба я знаю, сину? Земля вкраїнська народила мене, а бусурманська зір забрала, калікою на все життя зробила, ну, а рідна ненька до себе на вічний спочинок прийме, бо не погрішив перед нею ніколи, навіть у тяжкій турецькій неволі за молодих ще літ. – Гарно ви співаєте, батьку. – Хіба це вже спів? – сумно промовив старий. – Ото колись, бувало, як заспіваю, то козаченьки на Січі й шаблі виймають. А тепер що: тільки сльози у старих бабів вичавлюю. Е-хе-хе, було та й загуло. Підемо, Васильку?
Дід підвівся, натягнув стару руду гуньку, закинув на плечі кобзу і до поводиря: – Де моя шапка? – Ось, дідусю, – подав малий до висушених літами рук вичовгану і вигорілу на сонці колись смушкову чорну шапку. – А ви завтра тут будете, батьку? – стривожено запитав Тарас Григорович. – Я хотів би ваші пісні записати, якщо ваша ласка. – Гай-гай, добрий чоловіче. Завтра ми в дорозі будемо. В Жванець на свято треба. – Батьку, може ви сьогодні для мене поспіваєте? Я заплачу вам. – Е, паничу, за свої дев'ять десятків та ще й п'ять літ, що живу на божому світі, за гроші я ще не співав і панам ся не продавав, – сердито бурчав старий. – Ти тут один мене хочеш за гроші купити і слухати, а в Жванці без грошей мене і Василька почують сотні. – Як ти думаєш, добрий чоловіче, що я виберу? – Не гнівайтеся на мене, батьку. – Видно, добре в тебе, паничу, серце. Та мушу йти. Ще завидка з міста тра ся вибрати. – Щасливої дороги вам, батьку. – І ти здоровий ся оставай! Ходи, Васильку.
Хлопчик винувато подивився на Шевченка, взяв діда за руку, і вони побрели під оглушливий вечірній передзвін, що долинав з навколишніх дзвіниць.
Тарас Григорович довго проводжав очима кобзаря...
1846 рік 29 вересня. Неділя.
І вчора і сьогодні зранку (на прохання гостя прийшов чиновник) Шевченко знайомився з архівом міста Кам'янця-Подільського і Подільської губернії. В основному документи були написані слов'янською, польською, староукраїнською і російською мовами. Деякі папери були оформлені латинською і грецькою мовами, вірменською, турецькою, угорською, руминською і молдавською. Це ускладнювало роботу, і прочитати написане можуть лише знавці згаданих мов. Шевченко доповість про цей цікавий архів...
Перекусивши у трактирі, Тарас Григорович пішов потішитися ласкавим сонячним днем, побути наодинці і побавитися олівцем в альбомі.
Він вибрався стежкою на високий берег Смотрича, звідки відкривалася панорама Кам'янецької фортеці, присів на виступ каменя, витягнув з кишені альбом і олівець і швидко почав малювати.
Бабине літо прозорими струнами спускалося з позолоченої вишні, яка невідомо коли і ким була посаджена серед цього природнього каміння, чіплялося за капелюх художника, тяглося до альбома.
Далеко внизу купався в сонячних променях Смотрич, а турецький міст сердито гримів на візників і пішоходів, які навіть у неділю не давали йому спочинку.
Тарас Григорович пильно вдивлявся у Папську вежу і намагався точно відтворити її на папері. Він швидко малював, а в мозку видзвонювали кайданами арештанти, вчувалося раз за разом: “Ми таки люди!”, “Ми таки люди!”, “Ми таки люди!”.\ Намагався надати вежі темного, суворого колориту, бо з учорашнього дня перед очима стоять кайданники, що томляться за отими товстими кам'яними стінами вже не один рік. А ще хотілося передати неприступність кам'яної камери, з якої все ж зумів утекти народний месник – Устим Кармалюк.
Шевченко незчувся, як за спиною зупинився якийсь чоловік. – Добрий день, пане, – привітався той. – Доброго здоров'я, – відповів Тарас Григорович.
Він зміряв поглядом незнайомця. Високий, широкоплечий, у синіх шароварах, заправлених у ялові чоботи, з накинутою на плечі старенькою свитою, чоловік стояв над художником, як витесаний з каменю. – Малюєте? – Малюю, – спокійно відповів Тарас Григорович, приязно поглядаючи на вольове обличчя чоловіка років двадцяти восьми – тридцяти. – Можна подивитися? – Чого ж, дивіться, – одсунувся Шевченко від альбома.
Незнайомець підійшов ближче, присів навпочіпки і довго їв очима малюнок. Нарешті пильно подивився на художника і захоплено: – Та це ж Кармалюкова вежа! – Мені вчора казали, що це Папська вежа. – Ні, ні, тут кожний знає, що се Кармалюкова вежа. Там ще й досі сидять його побратими. – А чому ви її називаєте Кармалюковою?
Незнайомець опустив очі додолу, подумав і тихо промовив: – Бо Устима там тричі мордували. – Хто його катував?
Чоловік випростався на весь могутній зріст і сердито, крізь зуби, процідив кожне слово: – Та хто ж, пане, – пани! – Пани, кажете? – Пани. – Такі, як я? – Хто його зна, може, й такі, – блиснув карими очима чоловік.
Обличчя Шевченка зайнялося полум'ям, на чолі виступили великі краплі поту. Йому стало боляче, що цей відвертий, розумний чоловік порівняв його із звичайним поміщиком, чиновником, іншими катами народу. “Це неспроста, – блимнуло в мозку. – Мабуть, мої білі руки і панський одяг є тому причиною. Не інакше”. І Тарасу Григоровичу раптом захотілося переконати цього чоловіка в тому, що він не пан, не поміщик, не чиновник-здирця, а вчорашній кріпак, що він йому, селянину чи реміснику, рівня. Нарешті обізвався: – Сядьте, будьте ласкаві. – Якщо не гребуєте сіромою, пане... – повільно опустився незнайомець на камінь поруч Шевченка. – Та який я пан? Художник я, а звати Тарасом. – Вибачайте, пане Тарасе. – Не вимовляйте цього проклятого народом слова, а називайте мене Тарасом, Тарасом ! – не на жарт розгнівався Шевченко. – Я такий же, як ви, як усі прості люди. Чоловік здивовано зиркав на розчервонілого запального Тараса Григоровича і якось по-дитячому усміхався у свої пишні чорні вуса. Його погляд потеплішав, в очах заграли іскорки і цікавості, і захоплення, і радості. – Прошу, Тарасе, ся не гнівати на мене, бо я не хотів вас образити,– тихо промовив незнайомець. – Вас як звати? – запитав Шевченко. – Северином. – Може, й Наливайком? Чули про такого? – Та дещо чув... од діда, – нехотя сказав Северин. – Що саме? – Як Северин Наливайко панів і шляхту різав! – відчеканив той.
Тарас схопив велику мозолясту руку Северина і міцно стис її обома руками, захоплено вигукнувши: – Он ви який! – Та й ви, вибачайте на слові, якийсь незвичайний пан. Я зразу ся догадав. – По чому? – По Кармалюковій вежі. Пани поблизу неї ще й зараз ся боять ходити, а як почують від кого слово “Кармалюк”, то на смерть його катують, на Сибір засилають. А ви так файно її намалювали.
Тарас Григорович присунувся ближче! до чоловіка, витягнув аркуш з малюнком Кармалюкової вежі з альбома і простягнув йому: – Візьміть, Северине, на згадку. – Що ви, Тарасе, що ви, – замахав той руками, – це дорога річ... – Беріть! – Ну, що ж, дякую. Тарасе... Я одному вчителю віддам. Ото зрадіє такому подарункові.
Северин розстебнув гудзики на сорочці і обережно заховав картину за пазуху, сумно усміхнувшись: – Так надійніше буде. – Далеко ваш учитель живе? – поцікавився Тарас Григорович. – Далеченько. Колись він мене грамоти навчив. – І що ви читали? – Читаю біблію, псалтир, а недавно вчитель дав мені “Кобзаря”. Така невелика книжечка. Ото пише Шевченко вірші, як справжні молитви. – Як молитви, кажете? – спохмурнів поет. – Тільки не для панів, а для нас, кріпаків. Учитель казав, що Шевченко і про гайдамаків написав, про Залізняка і Гонту. Оту б молитву вивчити. Ви не читали такої книжки? – Читав, Северине. – Де ж її знайти, щоб мати в хаті, щоб прочитати з хлопцями? – Кажуть, що в одного вчителя чоловічої гімназії ця книжка є, здається у пана Чуйкевича. То хай ваш знайомий учитель знайде його, і той не відмовить. – Ото дякую, Тарасе, красно. – Нема за що, Северине. – То ви й “Кобзаря” читали? – Читав, Северине, читав. – А це пам'ятаєте? – підвівся чоловік з каменя, відкашлявся і почав декламувати, карбуючи кожне слово:
Було колись – в Україні
Ревіли гармати;
Було колись – запорожці
Вміли пановати.
Пановали, добували
І славу, і волю;
Минулося – осталися
Могили на полі.
Худорлява міцна постать Северина на вимитому дощами і висушеному буйними вітрами великому камені нагадувала орла, який ось-ось розправить свої руки-крила і злетить високо в синє небо, аж до самого сонця.
Раптом чоловік замовк, якось ніби зів'явши: – Далі забув. – Дякую, Северине, щиро дякую, – прошепотів зворушений Шевченко, бо ж знав, що чоловік вивчив напам'ять з його “Кобзаря” вірш “Іван Підкова”, – Я ще ніколи не чув такого чудового декламатора. Ви справжній Ціцерон! Вам би виступати перед громадою, слухали б не гірше, ніж кобзаря. – А хто такий Ціцерон? – Давньоримський оратор. Він жив понад тисячу років тому. – А звідки ви про нього знаєте? – З книжок. – От почитати б. – Колись, Северине, якщо не наші діти, то внуки чи правнуки матимуть змогу не лише про Ціцерона читати, але й про нас з вами. – Довго чекати, Тарасе. – То не чекайте. Хіба це обов'язково – чекати? – суворо сказав Шевченко. – Послухайте, як той же поет пише про гайдамаків.
Тарас Григорович глянув на фортецю-в'язницю, лице його захмарилося, як перед грозою, і виплеснув він на кам'янецькі гори і долини:
Посіяли гайдамаки В Україні жито,
Та не вони його жали.
Що мусим робити?
Нема правди, не виросла;
Кривда повиває...
Розійшлися гайдамаки,
Куди який знає:
Хто додому, хто в діброву,
З ножем у халяві...
Шевченко винувато прошепотів: – Пробачте, Северине, і я далі забув... – Та це ніби про нас, про... – і чогось осікся на слові чоловік. – Може, й про вас.
На хвильку запала якась відчуженість між співрозмовниками. Це першим відчув Шевченко. П він, щоб порушити мовчанку, запитав: – Скажіть, Северине, ви бачили живого Кармалюка?
Чоловік, ніби застуканий зненацька, блимнув карими очима, трохи подумав і сумно промовив: – Бачив батька, бачив сокола, Тарасе. Сиротами ся остали соколята. – А чи літають ще соколята? – Літають: та добре літають. – Я бачив їх учора у в'язниці, за тими товстими мурами. – Не вистачить каменю панам. Тарасе, щоб набудувати на всіх людей в'язниць... Як це? Ага:
Розійшлися гайдамаки,
Куди який знає:
Хто додому, хто в діброву,
З ножем у халяві...
– У вас чудова пам'ять, Северине, – здивувався Шевченко. – Тільки якби тут трохи по-іншому сказати.... – Як же? – зацікавився поет. – Я написав би так:
– Чи не краще так, Тарасе? – Отак, друже мій, ті слова і треба розуміти, – сказав Шевченко. – Дякую тобі, друже мій, за науку! – І вам дякую, що ви є такий на білому світі! – при цих словах Северин випростався, ніби приготувався злетіти. Підвівся і став поруч Шевченко. – Мені пора, Тарасе. Ще п'ятнадцять верстов пішки треба нині відмахати.
Вони впилися один одному в очі, а руки якось мимоволі з'єдналися, ніби стверджуючи чоловічу незрадливу дружбу,
Северин крутою стежкою швидко збіг вниз і зник між кущами, що якимось дивом росли майже на голому камінні. Шевченко довго стояв і дивився вдалечінь, а поруч лежав розгорнутий альбом. В уяві поета вимальовувався образ Устима Кармалюка, який нагадував чимось Северина. Ще раз глянув на Кармалюкову вежу і голосно проказав:
Лежить попіл на розпутті,
А в попелі тліє Іскра огню великого,
Тліє, не вгасає,
Жде підпалу...
***
У кімнаті Чуйкевича зібралося з десяток гімназистів. Хлопці порозсідалися па канапі, на стільцях. Петро Омелянович примостився біля столу, а поруч стояв синьоокий білявий Грицько. Він тільки що прочитав напам'ять поему Т. Г. Шевченка “Катерина”. Запала тиша, як перед грозою. В одних гімназистів очі світилися радістю, в других – гнівом, у третіх – злістю, а в деяких – байдужістю. Чуйкевич уважно обмацав поглядом кожного свого вихованця і запитав: – То що скажете, панове, про цей твір Тараса Гругоровича, який гостює зараз у нашому місті? – Це не твір, а наклеп на панів офіцерів, на нашу доблесну армію його імператорської величності! – із злістю почав гостроносий сухенький гімназист Чеслав. – Ну, хто така Катерина? Звичайна селянська дівка, кріпачка. Хай би ще подякувала панові офіцерові, що не бридився цілувати її смердючі порепані губи. Теж мені поет! Хоче, щоб я співчував якійсь вуличній дівці, якійсь шльондрі... Взагалі, мене дивує, як це дозволили друкувати такий пасквіль та ще й на малоросійській мові. Уявляю, панове, якої заспівають кріпаки, коли їм хто-небудь прочитає про цю Катерину. – А що ви скажете, пане Семене? – звернувся учитель до чубатого з відкритим лицем юнака, який стояв поруч Грицька. – Я не можу погодитися з Чеславом, – зважуючи кожне слово, промовив Семен. – Доблесний офіцер армії його величності виявився зрадником і боягузом. Особисто в мене він викликав до себе огиду й презирство. Як можна розцінювати той факт, що батько впізнав рідного сина й відцурався від нього? Навіть звірі, наскільки мені відомо, не залишають своїх дітей напризволяще. Тепер ще одне. Скажіть, пане Чеславе, чи могла кріпачка першою побігти на побачення до пана офіцера? Мовчите? Бо знаєте, що було все навпаки. Я. панове, глибоко співчуваю Катерині і таким, як Катерина, і засуджую поведінку офіцера. І ще вважаю, що смерть героїні твору – це виклик тій доблесній армії, яка воює з дівчатами-кріпачками. Я вдячний поетові Шевченку, що своїм чудовим твором хоче розбудити совість і справедливість у поміщиків і офіцерів, які кріпаків не мають за людей. – Я повністю поділяю думки пана Семена! – вигукнув Грицько. – Таких офіцерів, пане Чеславе, судити треба, позбавляти всіх чинів і привілеїв, а не захищати їх. – Хіба може зрівнятися у своїх почуттях, людській гідності і чесності в коханні пан офіцер з кріпачкою Катериною? – запитав чорнявий Юрко, звертаючись до Чеслава. – Пан Грицько прекрасно прочитав поему Шевченка. І хоч вона написана по-українськи, я не лише зрозумів кожне слово, а ще раз переконався, що це не якесь там наріччя великороської мови, а чудова самостійна мова великого слов'янського народу. Тепер я не дивуюсь, що безсмертний Пушкін і геніальний Гоголь черпали з цієї мови не лише окремі слова, але й цілі речення, пісні, прислів'я і приказки. – А хіба ви забули, як торік v Смотричі втопилася красуня Рахіль? її теж звабив пан офіцер. А що йому за це було? Перевели служити у Петербург, — нагадав товариству червонощокий гімназист Михайло. – Чи не нагадує вам доля єврейської дівчини долю Шевченкової Катерини? Я не можу погодитися з думками пана Чеслава. які тут прозвучали.
Тільки Чеслав, блискаючи від злості маленькими чорними оченятами, зірвався на ноги, щоб напасти на своїх супротивників, як відчинилися двері – і на порозі став Тарас Григорович Шевченко. – Нарешті! – пішов назустріч гостеві господар кімнати. – А я вже почав, хвилюватися за вас,
Гість привітався, злегка нахиливши голову, і пішов до столу, де йому звільнили стілець. Та він не сів. Мовчки ковзнув поглядом темно-сірих очей по юнацьких обличчях, найдовше затримався на Грицькові, який не спускав з поета захоплених очей. Ще Тарас Григорович помітив у хлопця якусь невелику книжку, яка нагадувала йому “Кобзар”.
Гість запитально подивився на господаря, і той, розвівши руками, почав пояснювати: – Оці молоді люди, Тарасе Григоровичу, мої вихованці. Хтось їм сказав, що ви буваєте у мене. Цілісінький день не давали спокою, все просили, щоб я влаштував їм зустріч з вами. Сподіваюсь, ви не будете на мене гніватися, що без вашої згоди... – Я щиро радий такій зустрічі,– схвильовано промовив Шевченко. – Дуже радий. – Тарасе Григоровичу, – несміливо звернувся Грицько. – Прочитайте, будь ласка, щось із своїх творів. – Та я, – знітився гість, нічого не взяв з собою. “Кобзар” у чемодані в трактирі. Хіба по пам'яті? – Може, щось новеньке? – солоденьким голосом запитав Чеслав, чухаючи кінчик гострого носа, який нагадував притуплену швайку. – Ми вже читали ваші малоруські віршики.
Тарас Григорович нахмурився, зле блиснув очима на гімназиста, що ви тягнув сухенькі ноги на середину кімнати, і відвернувся від нього. У кімнаті запала ніякова тиша.
Чуйкевич розгублено поглянув на гостя, не знаючи, як йому бути. Раптом поет випростався і, ні до кого не звергаючись, сердито почав декламувати уривок з поеми “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє”:
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя,
А то залізете на небо:
“І ми не ми, і я не я.
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані раю...”
Поет рубав словами, наче козак шаблею своїх ворогів. Чеслав так зціпив зуби, що аж скули випнулися на сухому довгобразому лиці. Його мишачі оченята, здавалося, гострими шпильками вп'ялися в поетів рот. Коли ж Шевченко вигукнув:
...та й спитайте
Тойді себе: що ми?
Чиї сини? яких батьків?
Ким? За що закуті?...,
гімназистик завовтузився на стільці і перебив Шевченка: – Це ви таке написали? – Ні – із злістю відповів поет. – Це кобзарі склали. – Я так і знав. А ви своє щось прочитайте. – Для вас, пане, я не прочитав би й рядка. А для них... – Читайте, читайте, Тарасе Григоровичу, – гукали хлопці. – А ви, Чеславе, помовчіть!
Шевченко, нарешті, усміхнувся, а Чуйкевич полегшено зітхнув.
З великим натхненням поет прочитав напам'ять “Стоїть в селі Суботові” та кілька віршів із “Кобзаря”.
Довго не вщухав того вечора гомін у квартирі Чуйкевича. Гімназисти читали вірші Пушкіна, Лєрмонтова, Жуковського, розпитували поета про петербурзькі літературні новини, про письменників, цікавилися, як він поєднує в собі поета і художника. А коли юнаки зібралися додому, Петро Омелянович затримав Грицька і, підвівши до Шевченка, відрекомендував: – Це Грицько Кучеренко, наш найкращий учень, про якого я вам розповідав. – Приємно з вами, Грицю, познайомитися, – сказав Тарас Григорович і міцно потиснув юнакові руку. – Завтра ви поїдете на Кармалюкову гору. Супроводжувати буде Грицько. – Це чудово. – захоплено промовив Шевченко – Скажіть, будь ласка, а хто такий Чеслав? Місцевий шляхтич, – відповів Грицько. – То плаче за Речою Посполитою, то мріє, як би вислужитися і попасти чиновником у Петербург. – Видно пана по халявах. – У нас його ненавидять за доноси на гімназистів. – То поїдемо завтра, Грицю, на Кармалюкову гору? – весело запитав Шевченко. – З вами хоч на край світу! – Ні, дорогий Грицю, так далеко ще не треба, – засміявся поет. – Спочатку побуваємо на славній Кармалюковій горі.
Гриць попрощався і вийшов. Тарас Григорович потягнувся, аж кістки затріщали, і сказав: – Видно, славний хлопець Грицько.
Чуйкевич підморгнув гостеві: – Ви гарні речі читали сьогодні, тільки забагато в них вогню. – О, шановний Петре Омеляновичу, я щасливий був би, коли б з того вогнища та залишилася у Кам'янці хоч одна жаринка. – Дорогий Тарасе Григоровичу, прошу вас бути обережнішим під час розмов з невідомими вам людьми, – ніяково пробурмотів Чуйкевич. – Мені нічого боятись, Петре Омеляновичу, – засміявся гість. – За моєю спиною стоїть сам високопревосходительство генерал-губернатор Бібіков. Ось Прочитайте оцю бомагу та ще й гербову.
Чуйкевич обережно взяв “Открытое предписание”, підписане Бібіковим. – Читайте вголос цей безцінний опус Капрала Гавриловича Безрукого.
Боязко зиркнувши на гостя, Чуйкевич підійшов ближче до світла і якимось чужим голосом почав: – “Предьявителю сего, сотруднику высочайше учрежденной при мне Вре- менной комиссии для разбора древних актов, свободному художнику Шевченке поручено собрать в Киевской, Подольской и Волынской губерниях разные сведения о народных преданиях, рассказах о курганах, древних памятниках, а также древние акты, бумаги и т. под. Почему предписывается градским а земским поданням Киевской, Подольской и Волынской губерний оказывать г. Шевченке при исполнении сего доручення самое деятельное законное содействие”. – То що скажете, шановний Петре Омеляновичу? – запитав Шевченко, потираючи руки. – Це справді цінний документ. Видно, Бібіков шанує культуру українського народу, коли створив при собі таку поважну комісію. – Створення Археографічної комісії, шановний Петре Омеляновичу, – це заслуга бувшого ректора Київського університету Михайла Олександровича Максимовича. З добрими намірами професор запропонував це. Та Бібіков (звичайно, не без вказівки царя всія Русі) зацікавився архівними матеріалами не тому, що шанує українську культуру, український народ (такого народу він взагалі не визнає), а з метою, щоб доказати полякам на фактах, що Правобережна Україна, особливо Поділля і Волинь, були споконвіків землями російськими. Запам'ятайте: навіть, не малоросійськими, як офіційно російський уряд називає Україну, а російськими. Вже давно забуті і Богдан Хмельницький і Березневі статті 1654 року про політичну автономію України, все приспали облудні царі... – Добре, Тарасе Григоровичу, що хоч така комісія є. – Звичайно, як кажуть, на безриб'ї і рак риба. Та це ще дрібниця. Микола І перед всім світом трубить, що Польща, що землі Речі Посполитої — це споконвічні володіння його імперії. – І для чого це? – Навіщо? Щоб перед світом виправдати політику-гноблення малих народів. Ось чого я тут, у Кам'янці, поїду на Волинь. Та я вірю, що не душителям народів і волі, а народу рідному прислужуся роботою цією. І ще я вірю, що встане правда, встане воля, що розпадеться у кайдани закута земля від Польщі аж до Сибіру далекого, а народи вольні збратаються навіки без кривди й зла. Отак воно й буде.
Схвильований Тарас Григорович ходив по кімнаті, а Чуйкевич ніби прилип спиною до стола, склавши руки на грудях. Він вперше бачив поета по-справжньому гнівним і безкомпромісним. 1 йому стало лячно: чи не стоїть, бува, хто під дверима? Кинувся у коридор, оглянувся і вже трохи спокійнішим зачинив двері. Коли ж зустрівся полохливими очима з шевченківськими всеспопеляючими жаринками, хотів усміхнутися, але з тої усмішки вийшла якась огидна гримаса.
Шевченко підійшов до господаря квартири, обняв його і з гнівом:
Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люди,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших...
Від тих палких шевченківських слів Чуйкевич тремтів, як у пропасниці. Це відчув Тарас Григорович і замовк, раптом весь зів'явши. Він стояв серед кімнати, опустивши голову, ніби просив пробачення, що на смерть перелякав молодого учителя гімназії. Таке з ним уже було у Києві на квартирі у Миколи Івановича Костомарова. Після того, як вголос прочитав поеми “Сон“ і “Кавказ“ той зблід, затремтів, насилу дотягнувся до склянки з водою. Пізніше Костомаров засвідчить: “Тарас Григорьевич прочитал мне свои ненапечатанные стихотворения. Меня обдало страхом... Я увидел, что муза Шевченка раздирала завесу народной жизни... Сильное зрение, крепкие нервынужно иметь, чтоб не ослепнуть или не упасть без чувств от внезапного света истины... Горе дерзкому поэту! Он забывает, что он человек...”. Чуйкевич винувато подивився на гостя і промимрив: – Не гнівайтеся на мене, Тарасе Григоровичу. Серцем і мозком я сприймаю ваші погляди, а нікчемне тіло тремтить, боїться. Це ще з того студентського часу, як, шукаючи правду, попав на місяць у карцер... Так вже нас вишколили: тебе луплять щосили в обличчя, кров з тебе цідять краплю за краплею, язик з рота виривають, щоб рідну мову забув, щоб забув про своє рідне коріння, очі вибирають, щоб легше тебе було укоськати, а ти усміхайся і бійся правду сказали. Вихваляй свого запеклого ворога, плазуй перед ним слизняком за те, що з рідної землі тебе виганяє, що знущається як хоче... Як я ненавиджу себе за це, і як я заздрю вашій мужності і відвазі. – Пробачте, Петре Омеляновичу, що своїми розмовами порушив спокій ваш. Я завжди і всюди так поводжуся з друзями і в Петербурзі, і в нас, на Україні. Скажу правду, навіть не задумувався, що хтось за мною стежить, підслуховує, кудись і комусь доносить Ще раз пробачте, що наговорив тут зайвого. – Ні, Тарасе Григоровичу, ви щодня вливайте в мене свій вогонь, щоб нікчемне тіло згоріло до тла. Тільки так, дорогий гостю, тільки так. – Що ж, обіцяю гартувати ваше тіло вогнем, обіцяю. – Дякую, Тарасе Григоровичу. А тепер пора і перекусити. Тут Одарочка дещо нам приготувала, бо я сказав, що ви, мабуть, сьогодні завітаєте. – Одарочка була? – Бідкалася, що не може вас застати. – Може, це й на краще, — сказав Шевченко, сідаючи до столу.
За вечерею Тарас Григорович хотів розповісти Петру Омеляновичу про створене недавно у Києві Кирило-Мефодіївське товариство. Бо ж не так давно, весною, про цю організацію довідався від Миколи Костомарова. А той гарно відгукнувся про вчителя гімназії Петра Чуйкевича, з яким подружився у Рівному. То чому б і тут, у Кам'янці, не запалити вогник товариства?
Та з розмови з Петром Омеляновичем зрозумів, що вчитель ще не підготовлений до того, щоб йому можна було довірити існування таємної політичної організації.
1846 рік 30 вересня. Понеділок.
По вузькій запорошеній дорозі, яка петляла між зеленим вруном панської озимини, котився віз. На пахучому сіні, що вибивалося з-під картатої верети, поруч сиділи Тарас Григорович і Грицько, а на передку візник Сидір Іванович.
Ласкавий теплий вітерець ніжно пестив загорілі на сонці щоки Тараса Григоровича, перебирав па голові темно-русяве волосся, жартуючи, закидав довгі пасма у вічі, грайливо чіпляв їх за кучеряві бакенбарди.
Він раз у раз запускав п'ятірню в густу чуприну, відкидав її від очей, а вітерець настирливо нею грався, викликаючи тими зальотами щедру усмішку на лиці.
Карі очі Сидора Івановича уважно стежили за дорогою. Він спокійно правив кіньми, натягнувши на зморщене чоло стареньку поруділу від часу баранячу шапку. Зрідка повйокував на коней, іноді злегка цвйохав батогом над худими спинами гнідих, розганяючи набридливих мух.
Чуйкевич, як тільки переїхав із Рівного у Кам'янець, то на квартирі познайомився з наймичкою пана Данильченка Одаркою, а вже вона звела Петра Омеляновича з своїм нареченим Петром та його батьком Сидорем Івановичем.
Сидір Іванович мав невелике обійстя, тримав пару коней, корову і птицю, наймався до панів перевозити різні вантажі, тяжко працював, а не спромігся навіть на те, щоб відремонтувати прогнилий гонтовий дах на хаті. Правда, тепер йому трохи полегшало, відколи старший син Петро ковалює у міщанина Волоського. А ще ж підростає дві дівчини і два хлопці. Та й Петра ось треба женити, бо має гарну дівчину Одарочку.
Років п'ятнадцять тому, коли він возив узимку дрова панові, раптом у лісі до нього під'їхали на конях три хлопці-молодці у червоних кожухах, у каракулевих шапках і почали розпитувати і хто він, і кому везе дрова, і скільки заробляє в день, і де живе, і скільки має дітей. Погомоніли спокійно, а на прощання один і питає: – Ти, чоловіче добрий, про Кармалюка чув? – Весь Кам'янець знає, що Устим навіть з Папської вежі втік, на килимі-самольоті вилетів. – І ти віриш у цю казку? – серйозно запитав невідомий. – А чому б не повірити? Кажуть, що Кармалюка панські кулі не беруть, бо він заворожений.
Хлопці-молодці щиро розсміялися, зіскочили з коней, допомогли накласти на віз дров і поїхали собі вглиб лісу. Серед них, мабуть, отой старший і був Устимом Кармалюком. Не інакше.
Сидір Іванович не раз розповідав своїм дітям і знайомим про цю пригоду у лісі і завжди закінчував жалем, що не запитав тих хлопців, чи нема серед них Устима Кармалюка. І впевнений, що розмовляв тоді саме з отаманом Кармалюком.
Подорожні поминули вже село Гуменці, яке загубилося в глибоких ярах між розложистими високими вербами вздовж тихоплинної Мукші. Вдалині, на фоні голубого неба, помережаного довгастими білими хмарами, все яскравіше вирізьблювалася Кармалюкова гора. Здалеку вона нагадувала золоту шапку якоїсь казкової істоти. Знизу до самого верху гора заросла густим лісом. Осінь щедро доторкнулася своїм чарівним пензлем до дерев, розмалювавши верхівку гори темно-червоними фарбами. Тому здавалося, що там, вгорі, палає велетенське вогнище – Ось, Тарасе Григоровичу, і Кармалюкова гора! — урочисто сказав Грицько. – Он яка ти, що стала легендою!
Візник притримав коней, щоб гість мав змогу намилуватися Кармалюковою горою. – Може, пішки пройдемося? — запропонував Шевченко. – Ще далеченько, Тарасе Григоровичу, — обізвався Сидір Іванович. – А Кармалюкове серце кожної осені горить вогнищем. – Де? – запитав Шевченко. – Та там же, на горі, – показав батогом візник.
Поет довго вдивлявся в палаючі загнавше дерева на вершині гори, потім нахмурився і суворо промовив: – До помсти над панами воно кличе! – А так, – вйокнув на коней Сидір Іванович. – Таки до помсти воно кличе.
Візник попустив віжки, повернувся лицем до своїх пасажирів і повідав їм таку легенду: – Чув я від людей, Тарасе Григоровичу, що се недаремно палають дерева на отсій горі. Кажуть, що як Устима забили пани коло Даражні, то тіло його порізали на шматки і возили селами, щоб лякати людей. Дивіться, мов, і з вами таке буде, як не працюватимете на поміщиків.
Вирізали пани і серце Кармалюкове і прибили великими залізними цвяхами до дошки. З тиждень возили серце по селах і містах, а воно жило, все з него капала гаряча кров. Одної ночі юнак з ватаги Устима прийшов з лісу в село, де заночували пани, повбивав стражників, взяв Кармалеве серце, загорнув у вишиваний рушник і приніс сюди, на Кармалюкову гору. Викопав глибоку яму і поховав Устимове серце. З того часу кожної осені й палахкотять загравою дерева на Кармалюковій горі. Ще люди кажуть, що аж тоді ся заспокоїть Устимове серце, як запалають панські фільварки і палаци...
Чоловік трохи помовчав і додав: – Се я чув не від їдного. Се таки правда. Я сам не їден рік бачу, як горить Устимове серце. Ся як займе у бабине літо, то ся загасить аж пізніми дощами.
Тарас Григорович радісно усміхнувся. Сидір Іванович помітив ту усмішку і, нахмурившись, промовив: – Бачу, Тарасе Григоровичу, що ви не ймете віри мені. – Навпаки, не тільки вірю вам, а ще й радію, що народ наш таки здобуде волю. Палаюче Кармалюкове серце робить свою справу і після смерті Устима. А що ти скажеш, Грицю? – Я? – знітився юнак. – Я теж вірю дядькові Сидору. Він правду розповів. І я чув цю легенду. – Її, Грицю, треба розповідати в кожній хаті, щоб від Кармалюкового серця, як від вогнища, запалювалися серця знедолених і розгорялися їх душі гнівом на поміщиків.
Шевченко говорив різко, махав рукою, наче рубав шаблею. Грицько і візник переглянулися, ствердно хитнули головами. – Коби нам бог дав нового Кармалюка, – тихо промовив Сидір Іванович і перехрестився. – Росіяни кажуть: “На бога надейся, а сам не плошай”, – сказав Шевченко і несподівано для подорожніх продекламував:+
Чи бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?
Може й бачить, та помага,
Як іі оті гори
Предковічні, що политі
Кровію людською!...
– А таки так, – погодився візник.
Грицько, що досі не встрявав у розмову, зручніше вмостився на возі, розправив груди, підморгнув Сидору Івановичу і звучним тенором заспівав:
За Сибіром сонце сходить...
Хлопці, не зівайте;
Ви на мене, Кармалюка,
Всю надію майте...
Ту пісню підхопив Сидір Іванович — і полетіла вона, як на крилах, над панськими ланами до мріючих на видноколі сіл, до залитої сонцем Кармалюкової гори.
Шевченко широко розкритими очима шугав то по суворому обличчю Грицька, то по задуманих очах візника. Спочатку лише дослухався до нечутої досі пісні, а потім і його гучний голос злився з голосами друзів...
Пізніше, через дванадцять років, коли він повернеться із тяжкої солдатської неволі, І. Лазаревський запише до його “Журналу” 20 травня 1858 року один із варіантів цієї народної пісні. Шевченко тут же зауважить: “Сочинение этой весьма немудрой песни приписывают самому Кармелюку. Клевещут на славного лыцаря. Это рукоделье мизерного Падуры”. І не знав тоді Тарас Григорович, що на справді текст пісні належав маловідомому поету, який писав українською і польською мовами, Яну Комарницькому; що майже у кожному селі на Поділлі та Волині та пісня прищепилася, але народ вносив у неї свої зміни, бо трудящі хотіли бачити Устима Кармалюка своїм вождем, оборонцем, безсмертним героєм, але людяним, добрим сім'янином, патріотом рідної землі.
Не дивно, що поет тоді обурився записаним текстом. Адже Кармалюк у тому варіанті пісні виведений не як “славный лицар”, не як отаман, керівник повстанців, а як втомлена, слабосильна людина, яка жаліється на свою нещасливу долю.
Коли Грицько і Сидір Іванович проспівали:
Куди тільки подивлюся,
Скрізь багач панує
І в розкошах превеликих
Днює і ночує,
Тарас Григорович попросив повторити ще раз цей куплет.
Пісня про Кармалюка схвилювала поета. Він забув, що їх лише троє на возі. Здалося, що з тієї високої гори, позолоченої осінніми фарбами, з-за колючих кущів свербигузу, рясно всіяних червоними коралами, з далеких гаїв і долин виступають на бій за волю кармальові хлопці, а попереду них – сам отаман Устим Кармалюк.
Співаки замовкли. Шевченко ніби отямився від раптової тиші. Тільки й спромігся: – Дякую вам, друзі, за цю пісню. Я ніколи її не забуду.
І справді, Т. Г. Шевченко не забуде про своє перебування у Кам'янці-Подільському, на Поділлі. Не забуде він і про народного героя Устима Кармалюка.
Відбуваючи покарання царя Миколи І за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві та за свої революційні переконання, що відображені у поемах «Сон», “Кавказ”, “І мертвим, і живим...” в Орській фортеці, Тарас Григорович у першій половині 1848 року пише поему “Варнак”, яка, звичайно, була йому навіяна розповідями про Устима Кармалюка, коли він у вересні-жовтні 1846 року побував на Поділлі і Волині. «Я різав все, що паном звалось, без милосердія і зла...” – каже народний месник твору.
Там же, на засланні, у Новопетровському укріпленні у 1853 чи 1854 роках Шевченко написав уже повість «Варнак», в якій події відбуваються у тій же місцевості – на Поділлі. Варнак (каторжник) розповідає про те, як його хлопці розправлялися з поміщиками-нелюдами, шинкарями-зрадниками та іншими народними кровопивцями. Наприкінці повісті стоїть дата і місце написання: “1845 года, Киев”. Цей запис, звичайно, фіктивний і зроблений на випадок, якби рукопис попав начальству, яке твердо виконувало присуд Миколи І про заборону Шевченку писати і малювати. З цих же міркувань в обох творах герої каються за гріхи перед богом і владою, вихваляється “святая! божественная книга! – біблія”.
Коні зупинились у лісі, біля підніжжя гори. Подорожні позскакували з воза. Шевченко підійшов до Сидора Івановича, який розпрягав коней, і попросив: – Ви нас почекаєте? – Аякже. Якби не коні, то і я туди сходив би, бо давненько не був у печері. Ідіть, ідіть, Тарасе Григоровичу, не думайте про коні і воза. Вони ся діждуть вас.
Шевченко з Грицьком почали підійматися на гору. Під ногами тихо шаруділо листя, що починало вже опадати з високих грабів, де-не-де зустрічалися зів'ялі головаті гриби, а коло пеньків – купами опеньки. Йшли мовчки. Грицько час від часу поглядав на зосередженого поета. А той ступав упевнено, твердо, зрідка притримуючись за стовбури дерев, іноді зупинявся, коли лісову тишу порушувала яка-небудь пташка. Нараз черевиком наступив на щось, послизнувся і вчасно схопився за граба. Раптом нагнувся і почав щось уважно розглядати. До нього підійшов Грицько. – Знахідка, Грицю. – Ніж? – Так, Грицю. А з чого зроблений? – Не знаю. – З коси. Видно, давненько лежить. – Мабуть, один з Кармалюкових хлопців загубив, – зробив висновок хлопець.
Тарас Григорович підняв знахідку і як до живого: – Хто ж тебе згубив? Месники народні чи грибники? – Такого здорового ножа грибники не брали б з собою, бо незручний у роботі. – Тоді лежи, мій друже, – і Шевченко поклав ножа на листя. – Тебе ще піднімуть сильні руки, іржу обітруть, добре вигострять та й заходяться будити із сну хиренну волю. – Дозвольте, Тарасе Григоровичу, мені взяти цього священного ножа? – Що ж, мій друже, бери.
Грицько як святиню взяв У руки великого чорного ножа, заглянув у вічі свого старшого товариша і голосно:
...Нехай ворог гине!
Беріть ножі! Освятили—
Ударили в дзвони;
Реве гаєм: — Освятили!—
Аж серце холоне!
Освятили! Освятили!
Гине шляхта, гине!
Розібрали, заблищали
По всій Україні.
– Дякую, Грицю, – зворушено промовив Шевченко, – дякую.
Грицько обережно засунув ножа за пояс, і вони пішли далі. Чим вище підіймалися, тим гора ставала крутішою, стрімкішою. Нарешті дібралися до невеликої галявини, з якої відкривався вхід до великої печери. Про неї Шевченко чув від Чуйкевича цікаву легенду. Ніби в печері, на Кармалюковій горі біля Кам'янця-Подільського, глибоко заховані самим славним отаманом свячені ножі і сокири. Вони мають таку чудодійну силу, що самі вийдуть із глибин землі, коли люди не зможуть більше терпіти панську сваволю. І той. хто їх уруки візьме, святкуватиме перемогу. А дасться зброя лише в руки біднякам.
Ввійшли під високе природне склепіння. Печера нагадувала велику кам'яну кімнату, па стелі і стінах якої, може. мешканці, а може, шанувальники народних месників ножами чи якимось іншим знаряддям повидовбували чиїсь імена, прізвища та невідомі знаки.
Були тут і давні написи, були і свіжі, ніби вчора а чи сьогодні з любов'ю викарбувані невмілими, але твердими мозолястими руками.
Очевидно, Грицько був тут не перший раз, бо пішов у глибину печери, звідки почувся його голос: – Тут, Тарасе Григоровичу, є таємні ходи, де ховалися Кармалюк з побратимами, коли панські посіпаки добиралися до печери. Кажуть, що цими ходами можна вийти в лісі верстов за кілька звідси.
Юнак замовк. Йому вчулося, ніби Шевченко щось говорить. І дійсно, до нього донісся уривок якоїсь незнаної ним поезії, яку тихо, але з гнівом, ніби сварився з кимось, проказував поет:
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбійник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний...
Шевченко повільно пішов до виходу з печери, а за ним – Грицько. Вони стали на галявині. Тарас Григорович потер руками обличчя і, ніби стрепенувшись зі сну, промовив: – Чи й справді тут переховувався Кармалюк? – Аякже! – запевнив юнак, наче й сам при тому був. – Не так давно це було, років одинадцять-дванадцять. – Як би там не було, а добре, що народ шанує і цю гору, і печеру. Так, Грицю, той жевріючий вуглик треба роздмухували, не дати погаснути. З тих вугликів ще розгориться вогнище, в якому згинуть і пани, і їх прихвосні. Отак, мій друже.
Вже почало сутеніти, як Шевченко і Грицько спустилися з гори. – Як там, Тарасе Григоровичу, – запитав Сидір Іванович, запрягаючи коней.
Є надія. – Дай боже. – А в мене, дядьку Сидоре, ось який подарунок, – похвалився хлопець ножем. – Це Тарас Григорович знайшов.
Візник узяв ножа, оглянув і, повертаючи, сказав: – Ся штука у нас у Кам'янці зроблена. – Невже? – здивувався юнак. – Ще й зараз на базарі такі ножі можна купити. – Але це їхній ніж? – Запитав Грицько, наголосивши на слові “їхній”. – Не панський же, – усміхнувся Сидір Іванович. – Сідайте, прошу, та поїдемо, поки ся не смеркло. Подорожні зручно вмостилися на підбитому сіні, і віз поторохтів назустріч блідим зіркам, що почали вже засівати темніюче небо.
1846 рік 1 жовтня. Вівторок.
З розповідей Миколи Костомарова Тарас Григорович знав, що в 1062 роді двадцять тисяч вірмен з міста Ані пішли на військову службу до руського князя Ізяслава. Після закінчення війни з половцями вони не повернулися у Вірменію, а осіли у Києві, Кам'янці на Поділлі та інших містах Київської Русі.
Вірмени полюбили Подільський край, який чимось нагадував рідну батьківщину, і залюбки поселилися тут назавжди, підтримуючи тісні зв'язки з місцевими українцями та іншими народами, які проживали у місті і краї. Займалися вони ремеслами і торгівлею, створили навіть у місті свою, общину. Тому Тарас Григорович з неабиякою цікавістю оглядав Вірменський собор. Його вразила висока кам'яна дзвіниця, п'ятий ярус якої був увінчаний вежами з бійницями. – І свята обітель оборонялась, не вірила в силу господню, – промовив сам до себе поет. Він довго милувався оригінальною ліпкою, різьбою на камені, якими були прикрашені вірменські архітектурні споруди.
Вузенькою вуличкою Тарас Григорович спустився до Миколаївської церкви, що, ніби пишний гриб-боровик, виросла із землі на невисокому горбі. Вікові дерева сплели над стрімкою дзвіницею своє гілля, вкрите багряним листям. Він оглянув древню споруду ззовні і відзначив, що в ній поєдналися стилі давньоруського і, мабуть, пізнішого вірменського будівництва.
Пригадавши, що Чуйкевич радив йому обов'язково побувати в одній з найдавніших у Кам'янці Петропавлівській церкві, Шевченко крутою вуличкою вибрався на Губернаторський майдан, проминув Ратушу і Вірменський колодязь і знайомою Петропавлівською вулицею пішов униз. Недалеко від Кармелітського костьолу, по праву руку, побачив два ряди жебраків. Були тут і сивобороді діди, і каліки без ніг і без рук, і нужденні бабусі, і худенькі діти-сироти. – Зразу видно, де обітель господня, – вголос сказав Шевченко, аж на нього оглянувся старенький вибрендований міщанин. – Ото Петропавлівська церква? – запитав Тарас Григорович старого. – Так, проше пана, – промимрив шляхтич, киваючи маленькою сухенькою голівкою. – Щось багато в місті жебраків. – То, проше пана, лайдаки...
Поет так глянув на старого, що том, наче заціпило. Аж зупинився. Ще раз оглянувся.
У Тараса Григоровича защеміло в горлі, коли до нього простягнулися десятки сухих тремтячих рук. Він роздавав дрібні монети, не прислухаючись до слів вдячності.
У церкві крізь розчинені навстіж двері виднілася заграва від запалених свічок та лампадок перед золоченим іконостасом, на якому темними плямами мріли лики суворих довгоносих святих, позначених (мабуть, щоб не сплутати з простими смертними) хрестами і на грудях, і на спинах, і на животах, і на головах.
Зволоженими очима дивився на діточок, які зграйкою обступили його коло самих дверей. Коли обділив малят, йому впав у вічі маленький циганчук, що стояв осторонь і не наважувався простягти ручку.
Зразу впізнав Миколку. Підійшов до малого, обережно підвів його голову: – А коза де? – Вже напас. – Чого ж ти Тут? – Хазяїн послав жебрати.
Тараса Григоровича кинуло в жар. Він ладен був зараз же бігти до облесливого шинкаря. Але що він, вчорашній кріпак, міг зробити хижакові, то багатіє за рахунок інших? Якби у кріпацькій імперії був один такий шинкар. 1 все ж, він побуває у нього ще сьогодні. Може хоч трохи налякає хижака... А на хлопчині все ж чиста сорочечка і цілі штанці. – Пастушки тебе не кривдять? – Тепер ні. – Часто тут буваєш? – Ага. – Візьми, – простягнув монету. – Це тобі, зрозумів? – Дякую, паночку. – Купи собі бубликів. – А хазяїн що скаже? – Ти бублики з'їж, а хазяїну з них дірки занеси. Зрозумів? Зрозумів, паночку, – ледь помітна усмішка доторкнулася до губів дитини. – Може, тебе до когось іншого влаштувати, Миколко? – Не треба, – боязко зиркнув хлопчик на Шевченка. – Я вже пас корову в дядька Івана. Той хазяїн ще гірший. Він бив мене і лише раз в день давав їсти. – Що ж мені з тобою робити? – А нічого. – Ну, іди звідси, іди. – А як ся хазяїн дізнає? – Я ввечері зайду до нього. – Я ще капельку побуду тут. – Як знаєш, хлопчику, – погладив дитину по голові. Сумним поглядом окинув храм, над дзвіницею якого билося гайвороння, заглушуючи своїм криком урочистий спів, що переповнював церкву і вихлюпувався через відчинені двері на майдан, на вулицю, де зливався із жалібними голосами знедолених.
Тарас Григорович не став чекати, поки закінчиться відправа, щоб оглянути церкву зсередини, і, обминувши нужденних, попростував вулицею. Ще здалеку побачив високу громіздку будівлю. Коли наблизився до неї, то впізнав Кушнірську вежу і Вітряну браму. Від величної семиповерхової кам'яної споруди з численними бійницями віяло сивою давниною. Збудована була в 1589 році, про що свідчить вмурована кам'яна плита з надписом латиною над Вітряною брамою.
Вибрав затишне місце, звідки пам'ятки добре проглядалися, витягнув з кишені плаща альбом, присів на кам'яний мур, що тягнувся кудись вниз, і швидко наніс контури будівель. Поки малював. коло нього з'явилося кілька хлопчаків. Спочатку здалека поглядали на художника, потім наважилися підійти ближче, а деякі стали навіть за спиною і почали придивлятися до його роботи. Шевченко не полохав дітей, а тому вони швидко призвичаїлися і почали пошепки розмовляти між собою. – Диви, вже намальована Кушніриха. – За Вітерця взявся. – Швидко пан малює. – Бо вчений. – А моя мама вишиває не гірше. – І не вчена. – І моя вишиває, і його, і Василева. Всі жінки вишивають. – А моя мама пише писанки. Так у Кам'янці ніхто не вміє. – Хвалися. Так вже і не вміють. – А мій дідусь сопілки робить. їх кругом купують. – Не заважайте розмовами панові малювати.
Тільки Шевченко підвівся на ноги – хлопців як вітром здуло. Розбіглися хто куди. Згорнув альбом, помахав рукою хлопчакам, що виглядали то з-за будинку, то з-за муру, то з-за високої бочки, перейшов дорогу і крутою стежкою, що губилася в густих зарослях жимолості і свербигузу, до крові дряпаючи руки, почав спускатися до річки.
Насилу вибрався на вузеньку дорогу, яка зміїнилася між пологим берегом і високою скелею, до котрої тулилися хати.
Увагу поета привернув білий, як Молоко, дідусь, який сидів на призьбі, вимащеній жовтою глиною, під чепурненькою білостінною хатою. На колінах у старого було решето, а поруч, у кошику, качани кукурудзи. Він поволеньки лущив зерно, а котре бризкало з рук, то його зразу зазбирували кілька зозулястих курок і такий же гребенястий красень півень.
Шевченко прочинив трухляві ворота і підійшов до діда: – Добрий день. – Доброго здоров'я – відповів дід, не припиняючи роботи. – Ви кожух шити? То йдіть до хати, там син є. – Ні, я іду вас, дідусю. – До мене? – здивувався старий. – То сідайте, пане.
Тарас Григорович сів на призьбу, взяв два золотисті качани, притиснув один до одного — і в решето бризнули янтарні зерна. Дід зачудовано глянув на гостя, на його білі руки і промовив у сиві довгі вуса: – Либонь, пане, ви з простого люду. – З кріпаків я, дідусю. – З кріпаків? – прошепотів старий і так здивувався, що аж висохлі з товстими жилами руки впустили качан у решето. – Хто б міг подумати... – Вісім років тому добрі люди за великі гроші купили мені волю в поміщика-нелюда. – Боже, то се правда? Хто сі добрі люди? – То великі люди, дідусю, живуть вони в Петербурзі, – схвильовано почав Шевченко. – Може, чули – це російський поет Жуковський, відомий у світі художник Брюллов, ще й наші, українці допомагали. – Дай їм, боже, здоровля за справу добру, – урочисто промовив дід і перехрестився. – Ну, а теперички, паночку, ви їм відробляєте оті гроші чи як? – Та ні, дідусю, нічого вони від мене не хотять. – Осе люди так люди. Дай, боже, їм здоровля повік. А ви тепер що робите? Служите десь, чи як? – На художника вивчився. – На художника? – Так. – Богомазом, значить? Святих у церквах малюєте? – Ні, малюю звичайних людей. – Як се, паночку? – Таких як ви малюю. – Отаких дідів? – І старих, і молодих. – Та й що ви з ними робите? Щось я не бачив нікого з наших у Кам'янецьких церквах. – А шкода, – скрушно промовив Шевченко. – Дозвольте, я зараз вас намалюю.Мене? – Вас. – Таке опудало? – Що ви, дідусю, з вас би образи малювати. Видно, що прожили ви нелегке життя. – Ваша правда, паночку, тяжко м ся наробив на свому віку. Ще м воював і з хранцузами. Аякже. Отоді мене малювати тра було. А зара? Опудало опудалом, хіба, щоб ся посміяли пани. – Тоді я вам залишу малюнок. – То малюйте, як ласка ваша. – А щоб вам не було скучно, дідусю, то розкажіть мені щось про Кам'янець, – попросив Шевченко, розгортаючи альбом. – Що я, темний, знаю про місто. Жию тут вісім десятків з гаком, і батько тут жили, і дід, і прадід. Всеньке коріння наше тут: більше його в землі, як зверху. – Чи не знаєте, бува, чого місто Кам'янцем називають? – запитав Тарас Григорович, швидко малюючи олівцем в альбомі. – Та всяке люди балакають. Мій дідуньо, царство йому небесне, ще м хлопчаком бігав, розповідали, що море було тут колись. Ще тоді, як бог землю до пуття доводив. Не було тому морю кіпця-краю. Якось бог брів по морю і ся дуже втомив. А відпочити тра було. Бо ж хоч і бог, а старенький вже був. Побачили те янголи і ся кинули до Карпатських гір. Відірвали величезну каменюку, принесли сюди і кинули в море. На тій каменюці відпочив старенький бог і пішов собі далі. А камінь ся лишив... Отаке м, папочку, чув від свого дідуня. А чи так воно було, чи інакше, то бог один знає. – Чудова казка. Дякую. – Що казка, то казка. За що м купив, за то м і продав.
Шевченко продовжував малювати і не помітив, як з хати вийшла тендітна русява дівчина, стала оддалік і вп'ялася синіми очима в портрет діда. Тарас Григорович аж здригнувся, коли почув захоплене: – Як живий дідусь!
Художник глипнув на дівчину і радісно усміхнувся: – Подібний? – Ой, паниченьку, дідусь тут, як чудотворець Миколай. – То вже погано, – спохмурнів Тарас Григорович. – Їй-богу, хоч до церкви можна. – Покажіть же й мені, яке там опудало вийшло, – попросив дід.
Шевченко повернув альбом, і старий почав уважно придивлятися до малюнка. – Ти диви, ніби й справді я. Подібний, внучко? – Точнісінький, дідусю. – От тільки... Хіба в мене такі гострі очі? Глянь-но, Олесю, на мої очі. – У вас очі, як два свердлики, – засміялася дівчина. – Панич добре їх схопив.
Тарас Григорович обережно витягнув аркуш з альбома і простягнув старому: – Візьміть, дідусю, на згадку. – Що ви, що ви, – замахав руками дід. – Я не маю чим платити. – Я дарую вам. – Даруєте? – За ту чудову казку, яку ви розповіли про Кам'янець. – Тоді дякую, красно дякую. Дід узяв малюнок і не міг надивитися на себе. Аж сльози виступили на очах. Олеся схвильовано поглядала то па гостя, то на щасливого діда. – Олесю, вгости панича нашим виноградом, – промовив дід, витираючи очі подолом сорочки. – І грушок винеси.
Дівчина метнулася до хати і через хвильку винесла велику глиняну миску, в якій красувалися жовті грушки і сині грона винограду. Вона підійшла до гостя і вклонилася: – Вгощайтеся, дорогий паночку, чим бог послав.
Тарас Григорович подякував Олесі, взяв китичку винограду і почав їсти. – Се наський, кам'янецький, похвалився дід. – Он як розкошує під скалою. Правда, смачний? – Смачний. А груші теж ваші? – Так, папочку, – відповіла Олеся. – Маємо три кущі винограду, одну грушу, дві вишні, одну сливу, і пів'яблуні, бо на межі росте. А ще є порічки, малина, ягрест. Такий у нас садок. – Ще ся квітами похвали, Олесю. – Та вже лише хризантеми і бідна вдова цвітуть, дідусю, нічим ся похвалити. А весною, паночку, у нас, як у віночку: і тюльпани до сонця ся тягнуть, і півонії, і лілеї аж трьох сортів розкошують під вікнами, і купчаки ся обіймають з чорнобривцями всеньке літечко, і рожа, і троянди... А он калина ся прибрала у святкове вбрання...
Наче найкращу музику слухав Шевченко розповідь Олесі. її співуча мова чарувала...
Та пора і честь знати. Підвівся з призьби, вклонився дідові й онуці: – Дякую вам, добрі люди, за частування. – Заходьте ще до нас, паночку, прощебетала Олеся. – Ми завжди раді будемо. – Дякую, Олесю, дякую, може, колись і завітаю. Оставайтеся здорові та щасливі.
Олеся провела незвичайного гостя аж за ворота.
А дід все милувався своїм портретом.
***
У супроводі кількох гімназистів Тарас Григорович йшов понад Смотричем і вдивлявся у протилежний берег. Коли поминули хатину уже знайомого діда, який зараз, як і вранці, сидів на призьбі, відкривалася чудова панорама рівної, наче стесаної, кам'яної стіни.
Осіння заграва веселкою переливалася на деревах і чагарах, які замережили скелю зверху.
Навпроти невеликого стрімкого водоспаду, що з шумом летів з висоти, бурився під кам'яною стіною і тоненьким ручайком струмував до річки, хлопці зупинилися. Вони навипередки побігли до перекинутих вверх дном човнів і з галасом осідлали їх. Поруч примостився Шевченко.
Ще біля Кармелітського костьолу Грицько шепнув на вухо поетові, що хлопці зібралися надійні, що продажних серед них нема, що всі вони Грицькові щирі друзі, а тому з ними можна бути відвертим. – Вже два роки живу у Кам'янці, – а не був тут, – сказав котрийсь із гімназистів. – Гарно ж як, наче у казці. – Якби тут ще й палаци були кришталеві, а не вбогі халупи, то й справді був би рай, – доповнив хлопця Шевченко. – Колись, Тарасе Григоровичу, може через сотню літ, а може, й більше, а будуть тут палаци! – із запалом промовив Грицько. – Я вірю в це, бо живемо зараз в ім'я майбутнього. – Чи не довго чекати? – запитав – Пугачових та Кармалюків би нам, тоді й наблизили б той час, – понуро буркнув Семен. – А ще, коли б ваших, Тарасе Григоровичу, Залізняків, Гонт і Ярем зараз! Ото погуляли б на Україні! – вигукнув Грицько. – Треба, друзі мої, ширше на світ дивитися. Зло України ось тут, у центрі, – намалював Шевченко контури Російської імперії. – Щоб знищити дракона, всім слов'янам треба докупи зійтися. – Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навіки од моря і до моря – слов'янська земля. Так, Тарасе Григоровичу? – блиснув очима, як двома самопалами, Грицько. – А так, мій друже. Тепер інший час, ніж сто років тому. Козацька старшина давно проміняла батьківщину і народ на маєтки і цареві титули та шкуру дере з братів незрячих, гречкосіїв не гірше, ніж поміщики-чужинці:
Он глянь, – у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! а онде під тином
Опухла дитина, голоднеє мре, А мати пшеницю на панщині жне.
Чи не так? Може, у вас, на Поділлі, не так робиться по селах? Може, тут поміщики добріші? – Таке і в нас, як по всій Україні, Тарасе Григоровичу, – тихо сказав Юрко, відгортаючи рукою темно-русу чуприну від очей. – Може, ще й гірше. Кріпаки, як тіні, ходять, з голоду мруть. А в палацах їх кров і піт пани на вино переганяють, бодай потонули в ньому. – Не потонуть, юначе, ой, не потонуть, – скрушно похитав головою поет, – якщо не допомогти їм у цьому. – Що ж робити? Що? – відчайдушно запитав Семен. – Народ же зараз, Тарасе Григоровичу, спить, спить непробудним сном. – Спить? То треба будити! Знаєте, що колись наш великий Сковорода сказав? – “Всяк сон есть пробудный, и кто спит, тот не мертвечина и не трупище околевшее. Когда выспится, так проснется”. То ж будіть народ зі сну!Будіть, а не чекайте, поки він сам проснеться. І не чекайте, що бог з неба надішле вам нових Пугачових, Залізняків чи Кармалюків. Самі ставайте ними!
Настала така тиша, що чути було, як шумить на протилежному боці річкиводоспад. Гімназисти сиділи похнюплені, поопускавши чубаті голови. – Ну, гаразд, Тарасе Григоровичу, – порушив мовчанку Семен. – Народ вже будили і Пугачов, і декабристи, і наші українські борці. А що з того вийшло? Марно їм голови постинали, а декабристи й досі гниють у копальнях Сибіру. – Справді, чи не марно загинули кращі люди за волю народу? Ні, мій друже, не марно. Адже ти знаєш, за що вони віддали своє життя? Знаєш? – Знаю. – Заради цього варто боротися і не думати про смерть. Хіба герої всіх віків і народів, що виступали проти тиранії, не хотіли жити? Але як жити? В ім'я чого жити? Ось коли ти, мій друже, відчуєш, що твоя боротьба за кращу долю народу –це ідеал життя, то не будеш думати про те, коли і як закінчиться твоє буття. Для тебе буде основним –боротьба! А боротьба –то життя! – Я повністю сприймаю ваші думки, Тарасе Григоровичу, –втрутився у розмову Михайло. –Але що я конкретнозараз повинен робити? – Насамперед, гуртувати народ, щоб кріпаки і ремісники відчули, що вони не одинокі, що з ними йде наша вчена молодь. Треба вселяти віру людям, що лише в боротьбі з кровопивцями можна здобути волю. – І ви думаєте, що появляться нові Кармалюки? –засумнівався Михайло. – Не появляться, а вони є, є! –із запалом сказав Шевченко. –Велике вогнище починається з маленької іскри. То ж будьте, друзі мої, тими іскрами, з яких роздмухається величезна пожежа!
Тарас Григорович на хвильку замовк, а потім спокійно: – Позавчора я малював Кармалюкову вежу. Коло мене спинився молодий чоловік. Розговорилися. Почули б ви, з якою ненавистю він говорив про катів людських. І грамотний чоловік, книжки читає, вірші напам'ять знає. Ото справжній син народу. Той не чекатиме, поки ви надумаєтесь і прийдете до нього і будитимете зі сну. Він знає, що волю можна здобути лише в боротьбі, з сокирою в руках! І він не самотній на Подільській землі. За кілька днів, що я тут, переконався в цьому. – Хлопці, тихіше! –сказав Юрко, кивнувши головою в бік стежки. –Самосвалова дідько несе. – Хто це? –запитав Шевченко. – Шпик і донощик, –з презирством промовив Михайло. –Грицю, читай щось з Державіна, най гидоті на серці полегшає.
Гриць вискочив на перекинутий човен, закинув голову і почав декламувати оду “На взятие Измаила”:
Везувий пламя изрыгает,
Столп огненныйво тьме стоит,
Багрово зарево зияет,
Дым черный клубом вверх летит; Краснеет понт, ревет гром ярый,
Ударам вслед звучат удары;
Дрожит земля, дождь искр течет;
Клокочут реки рдяной лавы, –
О росс! Такой твой образ славы,
Что зрел под Измаилом свет!...
Із захопленням спостерігав поет за гімназистами. Він радів з того, що цих кількох хлопців небезпека згуртувала в міцний кулак.
Аж задихався, так поспішав Самосвалов. Кепку він тримав у руці, а розжеврілі щоки злилися в кольорі з рудою чуприною, яка пасмами поприлипала до спітнілого вузького чола. – Ось ви де, панове, – розплився у солодкій усмішці прибулець. – А я так хотів побути з вами, пане Шевченко. – З ким маю честь? – суворо запитав Тарас Григорович. – Прошу пана Шевченка прийняти мене до свого гурту. Я Самосвалов, гімназист. Мені показали вас, коли ви балакали з учителем Чуйкевичем. А потім ви зникли. Один хлопчина сказав, що ви пішли у цьому напрямку... Я радий, що вас тут знайшов. – Що вам треба від мене? – Хотів з вами познайомитися. Бо про вас вже говорить все місто, гуде вся наша гімназія. Кажуть, що ви прекрасний художник, учень самого Брюллова. І що ви написали книжку віршів “Кобзар”. – Ну, і що? – На жаль, я не читав ваших творів. Якщо ваша ласка, то прочитайте хоч один вірш. – Послухайте, ваші колеги читають Державіна. Хіба я можу так писати? – Кожен поет по-своєму пише. – Я не пам'ятаю своїх віршів, а книжки тут нема. – Жаль... Я чув, що ви про мужиків пишете? – Ну, і що? Пишу і про гайдамаків... – Перепрошую пана, це про злодія Кармалюка? – Ні, пане, про Кармалюка ще не писав1. – Як будете писати про нього, то заїдьте до мого папаші. Він розповість багато цікавого про того злодія: і як спалив наш маєток, і як перед кріпаками сікли папаню різками... – За що Кармалюк так жорстоко розправився з вашим папанею? – Щось там наскаржилися кріпаки. Ви поїдьте до папані. Я пришлю за вами карету чи бричку. Це недалеко, всього п'ятнадцять верстов... – На жаль, пане, я не маю вільного часу. – Шкода, пане Шевченко. А про злодія Кармалюка таку книжку можна написати, так його розмалювати, щоб кріпаки не тільки боялись би його згадувати, але й ще б ним дітей своїх лякали. – То напишіть таку книжку, – порадив Шевченко і відвернувся. – А хто її прочитає кріпакам, коли вони неграмотні? – в'їдливо запитав Грицько. – Знайдуться деякі гімназисти, – у тон Грицькові відповів Самосвалов. – Слухай, Самосвалов, а чи не пішов би ти звідси і не заважав слухати прекрасні поезії Державіна? – різко сказав Іван, насупивши густі чорні брови. – Я заважаю вам? — образився Самосвалов. – Таки заважаєш, – серйозно промовив Іван. – Ми тут природою милуємося, богоподібні вірші слухаємо, а ти крамолу розводиш про Кармалюка. Чи личить тобі, дворянину, учневі чоловічої гімназії його імператорської величності розповідати художнику і поету, котрий дружить з самим царедворцем Жуковським і геніальним Брюлловим, про якогось там отамана Устима Кармалюка? Соромся, пане! – Хіба я що? – замахав руками Самосвалов. – Я не думав... Я, панове, хотів... Ви не подумайте чогось поганого. – Пане Грицю, – попросив Михайло. – Прочитайте нам щось із поезії його превосходительства Василя Андрійовича Жуковського. – Згода? – весело запитав юнак. – Валяй! – дружно гукнули хлопці, сполохавши тим криком гусей, які мирно сиділи на березі. – Тоді слухайте “Світлану”, – повідомив товариство Грицько і по-змовницькому підморгнув Тарасу Григоровичу. – Пробачте, панове, то я, мабуть, піду, – промимрив Самосвалов. – І добре зробиш, – твердо сказав Іван. – Тобі треба заспокоїтися після такої нерозумної бесіди. – Я просив би вас, панове, нікому не казати про це. Особливо прошу вас, шановний Тарасе Григоровичу. – Я зважу на вашу молодість. Тільки в майбутньому будьте обачнішим. – Я вдячний вам, шановний Тарасе Григоровичу, – вклонився Самосвалов. – До побачення, панове.
Коли Самосвалов зник за горою, гімназисти переглянулись і вибухнули нестримним реготом.
Того надвечір'я Тарас Григорович на березі спокійного Смотрича чи не вперше привселюдно прочитав напам'ять уривки із своїх вогненних творів – “Сон”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим...”, “Заповіт”.
***
Недалеко від турецького мосту, в глибокому яру, накритому кількома розлогими вербами, з-під скали било джерело. Від нього дзюрив швидкоплинний струмок. Кришталева вода ніжно торкалася товстих вербових коренів, гнала по дну дрібний сірий пісок, вдарялася об великі камені, викрешуючи міріади прозорих бризок, дріботіла по гравію і зникала між густою осокою.
Сюди, в цей глухий закуток міста і примандрували Тарас Григорович і Грицько, коли розійшлися гімназисти. Поетові припав до серця щирий і відвертий юнак, особливо після поїздки на Кармалюкову гору. Він розмовляв з хлопцем як з рівнею, намагався закріпити в його душі палку ненависть до поміщиків і самодержавства.
Коли вони підходили до струмка, Грицько, що уважно слухав свого старшого друга, раптом вигукнув: “Не чекати нам добра ні від поляків, ні від турків, ні від кацапів!”. І це не на жарт схвилювало і стурбувало Шевченка. Він присів на камінь і довго мовчки слухав одноманітне дзюркотіння струмка. Пильно подивився на прив'ялу постать хлопця, який стояв оддалік, опустивши голову, як дитя, що провинилося, і тихо запитав: – Скажи, Грицю, хто такі Радіщев, Пушкін, Лєрмонтов, Гоголь? Кацапи, як ти кажеш? Так? – Так. – А ти чув про споборників святої волі – Пестеля, Рилєєва, Каховського, Муравйова, Бестужева? – Чув. – А Міцкевича читав що-небудь? – Читав. – І про польських патріотів Костюшка й Лелевеля чув? – Дещо і про них знаю, Тарасе Григоровичу.
– То за що і з ким боролися ці росіяни і поляки? – За волю для народу, Тарасе Григоровичу. – Правильно, Грицю, – вдоволено промовив Шевченко. – А що зробили з ними царі? Ти задумувався над цим? – Ні. – А чиї це слова: “Мне ад – Украйну зреть в неволе, ее свободной видеть – рай”? – Чудові слова, Тарасе Григоровичу, а хто сказав – нe знаю. – Так про нашу Україну писав поет-декабрист, великий син Росії – Рилєєв. Тепер ти що-небудь зрозумів? – Так, Тарасе Григоровичу. Народам нема чого ворогувати, особливо кріпакам, бо в них один ворог – поміщики. – Правильно, друже мій. дуже правильний ти зробив висновок. Бідні люди Росії і України, Польщі і Чехії, Грузії і Туреччини – то брати по нещастю. Їм нема чого ворогувати. Навпаки. дружити треба. Єднатися в кулак, А потім тим кулаком вдарити та так щоб ніде й на насіння не лишилось ні від цапів, ні від поміщиків.
Тарас Григорович був гнівний. Його очі горіли пекельним вогнем, а руки стиснулися у кулаки так. що здавалось, потріскає на них шкіра.
Грицько випростався, твердо глянув поетові у вічі і, наче клятву, сказав: – Навік запам'ятаю цю розмову, дорогий учителю! – А треба, любий Грицю, не лише пам'ятати для себе, а розумно роз'яснювати всім тим, хто по темноті своїй сіє розбрат між народами. А з тими, що свідомо це роблять, – нещадно боротися, викривати їх привселюдно. Зрозумів. друже мій хороший? – Зрозумів, Тарасе Григоровичу, – Мені сподобалися твої друзі. Гарні хлопці. – Так, з них будуть борці, але зараз ще нема одностайності. Зустріч з вами трохи згуртує їх, я впевнений у цьому. – Це добре, але погано, що нема між вами одностайності. Тут недалеко і до зради. Цього треба берегтися. Довіряйся, Грицю, лише найближчим друзям, які не відцураються тебе навіть у лиху годину. Бо недалеко той час, коли почнуться великі справи. – Ви щось знаєте, Тарасе Григоровичу? – загорілися очі в юнака. – Ні, Грицю, нічого певного не знаю, – опустив очі Шевченко. – Але так довго існувати не може. – Тарасе Григоровичу, чи не дали б ви переписати поеми “Сон” і “Кавказ”? – Обіцяю, Грицю, чи надіслати Чуйкевичу, чи сам привезу. – Довго чекати... – Там треба дещо підправити, уточнити... – От коли б їх надрукувати, то ці твори зробили б не менше ніж декабристи. – Ти впевнений? – Як зараз ще день. – Що ж, друже мій, буду мудрувати, щоб їх якось надрукувати. Хоч знаю: за них – Сибір неісходима. – А ви під псевдонімом. – Щось придумаю, любий Грицю.
Шевченко задумався, втупивши очі в гомінкий струмок, потім – до юнака: – Здається, ти обіцяв прочитати казку. Свою. – Не свою, Тарасе Григоровичу, а почуту від діда Семена. – Маєш при собі? – Так. – Читай, друже, казку в цьому казковому місці. – Але в ній нема того вогню, який палає у ваших творах. – А хоч іскринка є? — засміявся Шевченко.
Гриць присів біля Тараса Григоровича, витягнув з кишені кілька зім'ятих аркушів паперу, розрівняв їх на коліні і почав: – “Жила колись на землі стара-престара Зима. Люта-прелюта була на людей, бо вони любили яснеє Сонечко за радість і тепло. її ж, катюгу холодну, яка несла людям голод і хвороби, ненавиділи старі і малі.
Чого тільки не робила Зима, щоб затьмарити, заховати від людей усміхнене, ласкаве личенько Сонечка! І туману, було, холодного нажене з морів- океанів її старший син Вітер-Свистопляс, і тижнями танцює дочка-вертихвістка Завірюха, і пихатий молодший син Мороз скує льодом і землю, і небо. Та не могла вбити Зима у людей віру в Сонечко та її лагідних і веселих сипів – Промінців.
Якось уночі згорблена і зморщена Зима шкандибала селом, а за нею повільно брели її діти – Мороз, Вітер-Свистопляс і Завірюха. Коли проходила мимо однієї хати, зупинилася. Почула стогін у халупі. Заглянула в маленьке підсліпувате віконечко. Аж там і не палено, і не варено, старенький дідусь у полатаний кожух загорнувся, а до нього посинілі від холоду внуки горнуться. Прислухалася Зима, про що ж то старий дітям розповідає. – Лізьте, внучки, під кожух, тепліше буде, – шавкав беззубим ротом дід. Якось дотягнемо до весни. Любе Сонечко пригріє, матінка-земля звеселіє, пташки з вирію прилетять, на крилоньках тепло принесуть, прокляту зиму проженуть...
Як почула те хижа Зима та до сина Мороза: – Хукни на цю хату, щоб там живої душі не зосталося.
Той вперся міцно ногами в льодових чоботях, приклав до рота льодові руки та так хукнув на хату, аж затремтіли в нього на голові льодові бурульки.
Заплакали в хаті діти, застогнав від холоду дідусь, а Зима пошкандибала собі далі. У кожну оселю заглядала стара, але ніде доброго слова не почула про себе. Скрізь її проклинали, старі і малі Сонечка чекали.
Зима так розлютувалася на бідних людей, що вже й не могла говорити, а лише сичала:
Хукни, Морозе, на ті злиденні халупи! Хукни так, щоб не дочекалися Сонця ні старі, ні малі!
І Мороз побіг виконувати наказ матері. Стара радісно усміхнулася, коли побачила, як хати побіліли від морозу, як її син позамуровував льодом маленькі віконечка. – А тепер, – гукнула Зима. – Беріться-но, Вітре-Свистоплясе, і ти, Завірюхо, до роботи! Та так метіть, та так крутіть снігом, щоб до ранку жодного села не було видно.
Як засвистів Вітер-Свистопляс, як затанцювала вертихвістка Завірюха, то до ранку позамітали снігом і міста, і села, і ліси, і річки.
Зареготалася Зима, похвалила своїх дітей за добру роботу і лягла спати на найбільшій кучугурі снігу. Коло неї примостилися потомлені Мороз, Вітер-Свистопляс і Завірюха.
Ще тільки на світ почало благословлятися. як прибігли до Сонечка сини славні молодці Промінці. – Матусю, вставайте! – гукнули хлопці. – Що там, діти мої? – Зима з своїм виводком всю ніч лютувала, землю снігом замела, що ні хат, ні дерев не видно. – І чого та стара карга така жорстока до бідних людей? – промовило Сонечко. Досить їх папи живцем доїдають, так і Зима їм допомагає. – Що будемо робити, матусю? – Летіть, сини мої кохані, на Землю, несіть тепло і радість бідним людям, обігрійте, приголубте діточок маленьких!
Попрощалися Промінці з Сонечком і веселою ватагою кинулись на Землю.
Зима як побачила усміхнене личенько Сонечка, як припекли її хлопці-молодці Промінці, то страшно захарчала. З її широкого холодного рота потекла гомінка річка аж до синього моря. А в тій річці борсалися і Мороз, і Завірюха, і Вітер-Свистопляс.
Діточки ж повибігали з хат і простягнули рученята до Сонечка. А воно всміхалося до них, горнулося Промінцями до блідих облич.
Так Сонечко перемогло люту-прелюту Зиму і спасло бідних людей від голодної і холодної смерті”.
Лиш прочитав Грицько останні слова казки, як Тарас Григорович сказав: – Молодець, Грицю, їи-богу гарна казка. І є в ній, друже мій, ота іскорка, яка постійно жевріє в народі. Тільки дід, Грицю, трохи не так розповідав, правда? – По-своєму, Тарасе Григоровичу. – А ти записав по-своєму, чи не так? – Авжеж. – Постарайся, Грицю, записати від діда казку точно, щоб відчути народну мову. Зрозумів? – Не зовсім, Тарасе Григоровичу. – Чув я за ці дні, що у вас на піч кажуть п'єц, а слово “гарно” передають іншим – “файно”, слово “сміятися” передають “ся сміяти”, “треба” – вимовляють “траба”. Чи не так? – Так. – Ось так, слово в слово, як дід вимовляє, ти і записуй. Тоді відчуєш неповторну красу рідної мови. – Дякую, Тарасе Григоровичу, за пораду. – Може, ще маєш казки? – Вдома. – Шкода, – замріяно промовив поет. – Гарно тут, дійсно, як у казці. – Я часто тут буваю. Люди сюди рідко приходять. Можна помріяти, почитати, щоб ніхто не заважав. І вашого “Кобзаря” тут завчив напам'ять. – Дякую, Грицю, за радість, яку Ти мені дав. Побільше б нам таких хлопців.
Шевченко підвівся з каменя, підійшов до струмка, опустився на коліна і припав устами до води. – Ой, смачна ж! – і, набравши повну пригорщ води, хлюпнув собі в лице.
Грицько стояв на широкому камені і дивувався, як ця геніальна людина, наче маленька дитина, може гратися водою.
Обтерши лице хустинкою і по-змовницькому підморгнувши юнакові, Шевченко розкотисто засміявся:
– Підемо, Грицю, а то Чуйкевич десь розшукує мене по всіх кам'янецьких церквах і костьолах.
1846 рік 2 жовтня. Середа.
Завдяки наполяганню Чуйкевича Тарас Григорович змушений був відвідати Іоаннопредтеченську церкву, побудовану десь наприкінці XV століття. Петро Омелянович довго переконував гостя, що в цьому храмі повинні бути древні ікони та інші стародавні речі. Ще він захоплювався отцем Миколаєм. Той ніби і великий патріот рідного краю, і усопших жебраків без гроша супроводить на цвинтар, і, взагалі, цікавий дідусь, з яким слід познайомитися. Отець Миколай ніби і проповіді виголошує па рідній мові прихожан, живе просто, як звичайний селянин чи середньої руки міщанин. Та зацікавився батюшкою Шевченко лише тоді, коли почув, ніби той благословляв кармалюкових хлопців на ратні подвиги, ніби навіть освятив їм ножі і пістолі.
Шевченко і Чуйкевич увійшли до церкви саме тоді, коли її покинула старенька кривобока бабуся, а отець Миколай у чорній рясі і такій же шапочці вийшов бічними дверима з вівтаря і давав якісь розпорядження диякону і паламареві. Ті стояли і кивали головами на знак згоди.
Тараса Григоровича зацікавив великий дерев'яний хрест, перев'язаний вишитим рушником. Хрест був закладений, як і потемнілі корогви, в широкі діри довгого ослона, що стояв вздовж правої стіни біля вхідних дверей. Він був вирізаний із суцільної дошки, з неї ж вирізьблено і фігуру розіп'ятого. – Ви лишень гляньте, з якою філігранною точністю передано всі частини людського тіла, – прошепотів поет, звертаючись до Чуйкевича. – А на обличчі кожною рискою відтворено муки, страждання. – Дійсно, Тарасе Григоровичу, неповторно. А я, грішний, хоч і був тут кілька разів, а чомусь навіть уваги не звернув на цю реліквію давнини. – Чи відомий митець цього чудового витвору? – Не знаю. А ви подивіться на оту богоматір, вирізьблену теж на дошці. Мені здається, що вона ровесниця цього хреста.
Очима художника Шевченко розглядав образ уважно, прискіпливо, для чогось заглядав навіть під вишитий рушник, і лише після цього авторитетно заявив: – Ви не помилились. Цю ікону виготовив той же майстер. Зверніть увагу на те, що богоматір скоріше подібна па чорнобривку-подолянку, ніж на грецьких, довгоносих богинь. – Не богохульствуйте, любий поете, – пожартував Чуйкевич, тихо засміявшись. – Підійдемо до отця Миколая. – Побачивши Чуйкевича з невідомим йому молодим чоловіком, батюшка попрощався з своїми підручними і повільно пішов назустріч гостям. – Давненько не бачив вас, Петре Омеляновичу, в обителі святій. – Зате, отче Миколаю, до вас завітав преславний поет України і відомий художник Тарас Григорович Шевченко, чиї книги я давав читати вам.
Шевченко пильно подивився в розумні сині очі, що пробивалися з-під густих білих брів, як весною проталини серед снігу, і злегка вклонився. – Радію, сину мій, що бог направив стопи ваші до храму нашого, – щиро промовив отець Миколай і осінив поета хрестом. – Ваші книги, сину мій, принесли мені радість на схилі віку і вселили віру в сили багатостраждального народу нашого. – Дякую, отче. – Ви давно вже гостюєте в місті? – Кілька днів оглядаю архітектурні пам'ятки старовини за завданням генерал-губернатора, – відповів Шевченко. – З канцелярії архієпископа повідомляли про вас... – Якщо ваша ласка, то хотів би дізнатися дещо про храм ваш. – Я до ваших послуг, сину мій. – Чи є документи, які посвідчили б, коли збудована церква? – У нас нічого писаного не збереглося. Але перекази, що ведуться з роду в рід, а також сама архітектура і кам'яна кладка засвідчують, що храм цей єсть надто давній у місті. – А хто виготовив дерев'яного хреста? – Отій святині, сину мій, чи не триста років, якщо не більше. Ще дід мій розповідав, що жив у сиву давнину маляр і різьбяр Михайло. А прізвища його ніхто не пам'ятає.. Ікона святої богоматері – то теж робота кам'янчанина Михайла. – А чи нема у вашому храмі книг чи інших речей давніх? – Є, сину мій, євангеліє, рукою невідомою написане на пергаменті. Воно ще з тих далеких часів, як церкву посвятили. А передали її до нашого храму з дерев'яної церкви, яка десь тут недалеко стояла. Прапрадід мій, царство йому небесне, заповідав берегти святиню аки ока в лобі, бо то є подарунок православним кам'янчанам князя Данила Романовича Галицького. – Де вона, отче Миколаю? — схвильовано запитав Шевченко. – Я покажу ту святиню, хоч порушу заповіт пращурів моїх. Але просив би вас не доповідати про неї ні його високопревосходительству, ні комусь іншому. Бо всі древності наші грабували і грабують безбожно і завозять до столиць далеких. А ми голі остаємось, ніби й не мали нічого, ніби голими народилися і не створив наш народ нічого за свою довгу трагічну історію. – Обіцяю мовчати навіть під тортурами, – поклявся Шевченко. – І я, отче, нікому ні пари з уст, – промовив Чуйкевич. – Тоді підождіть мене, сини мої.
Через кілька хвилин отець Миколай виніс великого формату товсту книжку, переплетену в тверду шкіряну палітурку, на якій було витиснуто на всю обкладинку хреста.
Батюшка здув з палітурки пил і врочисто промовив: – Оце, сини мої, одна із святинь храму нашого, яку передаємо з роду і рід і оберігаємо від злих загребущих рук та заздрісного ока. З величезним хвилюванням Шевченко і Чуйкевич розглядали книжку, милувалися виразним каліграфічним почерком, орнаментованими заголовними літерами, обережно перегортали жовті пергаментні аркуші, читали окремі місця. Проте не знайшли ні року, коли була переписана, ні прізвища того, мабуть, ченця, який не один рік трудився над книгою. Коли гості, нарешті, вгамували свою цікавість, отець Миколай перехрестив книжку і заніс у вівтар. Повернувся і прорік: – Більше древностей у нас нема. Нечестиві турки і єзуїти пограбували наш храм, осквернили святий престол, спалили книги давні й образи.
Тарас Григорович якось дивно усміхнувся лише очима і наважився: – Не гнівайтесь, отче, що запитаю вас про речі, які цікавлять мене як письменника. – Питайте, сину мій. – Чи правда, отче, що ви бачили Устима Кармалюка?
Отець Миколай зиркнув на Чуйкевича і ледь чутно промовив: – Нащо, сину мій, прах убієного турбувати? Хай у раю спочиває його душа праведна. – І ще одне питання, отче Миколаю, почав Тарас Григорович. – Кажуть, що ви Кармальовим побратимам освятили ножі і пістолі? Що я можу сказати, сину мій? Наша свята церква завжди благословляла воїнів на ратні подвиги. І ви про це правдиво написали у своїй книжні “Гайдамаки”.
Батюшка помовчав трохи, ніби пригадуючи щось, потім сказав: – Мій прадід у війську Запорізькому з десяток років благословляв козаків на боротьбу з ворогами, і дід козакував за молодих літ. Нема тут, сину мій, нічого дивного. Всі ми ділами своїми повинні чесно служити і бору Всевишньому, і землі рідній, і народу страждущому. Амінь. – Дякую, – вклонився старому Тарас Григорович. – Якщо матимете час, то прошу до себе в гості. Я з матушкою раді будемо бачити вас у своїй хаті. Петро Омелянович знає дорогу до нашої оселі, зрідка провідує нас, старих. – Дякую, отче. – Я на вас надіюсь, Петре Омеляновичу, – сказав на прощання батюшка.
Коли вийшли з церкви, Чуйкевич запитав: – То як отець Миколай? Правда, цікава людина? – Оригінал серед своєї братії, – погодився Шевченко.
Війнув вітерець – і зграйка оранжевих листочків осипалася з черешні і лягла до ніг пішоходів. Тарас Григорович підняв кілька листочків, ніжно погладив їх рукою і журно промовив:
– Гарно кінчається їх буття. Навіть вмираючи, несуть радість людям.
***
З явора, що схилився над річкою, зрідка обривалися жовтогарячі листки і падали на воду, в якій віддзеркалювалося темно-синє небо і яскраве сонце.
Ось зразу приводнилося аж чотири листки. Вони вишикувалися вервечкою, як птахи, що відлітають у вирій, і, злегка погойдуючись, хизуючись на сонці кольорами веселки, під безперервний передзвін ковальських молотів, що долітав сюди з протилежного берега, набирали швидкості і зникали за густим верболозом.
Дві пари очей – темно-сірі і карі – уважно стежили за незвичайними плавцями, ніби вперше у своєму житті бачили таку хвилюючу картину.
Ось тут, на березі Смотрича, подалі від зайвих очей і вух, Шевченко розповів Чуйкевичу про недавно засноване у Києві таємне товариство святих Кирила і Мефодія, про ті завдання, які ставлять перед собою братчики.
Лише промовчав, що між членами товариства вже зараз нема одностайності в засобах боротьби за федерацію слов'янських народів; що Костомаров і Білозерський відстоюють мирний шлях скасування кріпацтва, а він, Шевченко, проти цього, його підтримують Гулак, Навроцький, Посяда та інші.
Тарас Григорович проводжав поглядом яворові листки, які знайшли своє останнє пристанище на ледь помітних, хвилях тихоплинної річки, а в мозку зримо викристалізувалась картина останньої зустрічі членів товариства.
Довго того вечора говорив Костомаров: і про тяжку долю кріпаків, і про добрих поміщиків, які нібито самі відпустять на волю селян, і про особливу роль України, яка повинна об'єднати всіх слов'ян, і про освіту народу.
Слухав він Костомарова, слухав, а потім не стримався, вибухнув вулканом: “Ні, Миколо, нема добрих царів, а тим більше – поміщиків! Тільки революція принесе волю народу! Не благати поміщиків треба, а з сокирою, з мечем йти на них і силою брати волю і землю! Отоді здобудуть кріпаки блаженство, про яке тут всі оратори так гарно говорили!” Що після його виступу робилося з братчиками! Микола Костомаров зблід, як крейда, не міг і слова вимовити, а лише щось мимрив собі під ніс. Молодцями ж були Гулак, Навроцький і Посяда. Посяда з такою ненавистю говорив про самодержця всія Русі, що Білозерський зірвався з стільця, як обпечений, і не своїм голосом крикнув: “Панове, панове, прошу вас, тихіше!”
Але пристрасті так розбурхалися, що до пізньої ночі не могли вгамуватися. Десь під ранок розійшлися, незадоволені один одним. Тої ночі стало зрозуміло: він. Шевченко, не піде на політичне примирення з Костомаровим і Білозерським, бо він за революцію, за повстання!
Нарешті, Шевченко порушив мовчанку: – Що ж ви скажете, Петре Омеляновичу? – Думаю, Тарасе Григоровичу, – спроквола промовив Чуйкевич. – Я вам довірив велику тайну товариства, Петре Омеляновичу. – Дякую, Тарасе Григоровичу, за довір'я. Я товариства не підведу. Лише одного не розумію: чим я, скромний учитель гімназії можу прислужитися товариству? – Треба, мабуть, Петре Омеляновичу, мати тут, v Кам'янці, філію нашого товариства. І гуртувати навколо нього людей.
Чуйкевич довго відмовчувався, а Шевченко невдоволено блискав темно- сірими очима, ніби хотів передати свою енергію полохливому учителю гімназії. – То як? – суворо запитав Тарас Григорович. – Зараз я цього не зможу зробити, бо ще не знаю людей... Десь хоч через півроку, через рік... – Довго чекати, Петре Омеляновичу. – Думаю, Тарасе Григоровичу, що у такій серйозній справі поспішати не можна. Щоб не повторився 1825 рік! – Цього не уникнути, якщо знайдеться зрадник...
Не міг тоді Т.Г.Шевченко навіть подумати, що у їхнє товариство уже проник провокатор – двадцятирічний студент Київського університету Олексій Петров, що через чотири місяці, 28 лютого (за старим стилем) 1847 року той жандармський синок із Чернігівщини з'явиться до помічника попечителя Київського учбового округу Юзефовича і заявить йому про існування таємного Кирило-Мефодіївського товариства. І хоч він із Шевченком не був знайомим, але Навроцький прочитав йому поеми “Сон” та “Імертвим, і живим...” (провокатор у доносі назвав “Послання до родичів”), “У першому вірші, – повідомляє Петров, – Шевченко уявляє себе заснулим, і уві сні сова переносить його в Сибір, де він зустрічається з Рилєєвим та іншими змовниками 1825 року і розповідає їм про становище Росії, а потім сам вислуховує їхні скарги на муки, яких їм завдають, далі сова переносить його до Петербурга і залишає в палаці государя імператора, де він у найрізкіших словах виливає свою ненависть на царську фамілію. В другому вірші він намагається підбурити малоросіян до повстання».
І почнуться арешти членів політичного товариства. Не обмине це і Т. Г. Шевченка.
Отже, треба завжди бути готовим до найгіршого? Так я вас зрозумів, Тарасе Григоровичу? – Так. Але завжди слід вірити у нашу перемогу.
Чуйкевич одвернувся від поета. Він ще перекладав з руки в руку кілька яворових листків. Потім уважно подивився на Шевченка й повільно простягнув руку: – Я готовий до найстрашнішого, Тарасе Григоровичу. – Я знав, Петре Омеляновичу, що ви так скажете, – радісно промовив Шевченко, міцно тиснучи руку побратима. — Товариство зрадіє, що має в Кам'янці такого надійного друга. – Дякую. З чого ж мені починати? – Знайомтеся з людьми, приглядайтеся до учнів. У вашому активі Грицько, Сидір Іванович, Одарочка і хлопці з вашої гімназії. – А потім? – Заведіть знайомство з майбутніми попами. Кажуть, що серед учнів духовної семінарії е незадоволені майбутньою професією. Зважте і на це. – А з Києва будуть якісь розпорядження? – Порадимось і вас повідомимо... – Щось холодно стало, – мерзлякувато зіщулився Чуйкевич. – А ви кров розженіть по тілу. Ось так.
І Шевченко швидко замахав руками, наче бузьок крилами. Чуйкевич з хвилину дивився на ті вправи, а потім і собі невміло почав підскакувати. – Зразу видно, що ви не були пастухом, засміявся Шевченко. – А я в дитинстві наслідував птахів. Не раз хотілося злетіти в небо і податися у вирій за журавлями і лелеками. Ну як, тепліше стало? – Так. – Підемо звідси? – Давайте заглянемо до Одарчиного нареченого Петра, він ковалем працює. А ще має гарного підручного Василя. Жаліє він сироту, часто місцями міняються. Та зараз і самі побачите сина Сидора Івановича. – Це той Кожум'яка? – Він самий, переконаєтесь у цьому. – У Сидора Івановича син повинен бути справжнім орлом, я так думаю, Петре Омеляновичу. – А Петро і є орел!
Стежкою йшли повільно, потім кладкою перейшли па протилежний берег Смотрича й опинилися в царстві кузень і білосніжних хат, вкритих почорнілою дерев'яною, дранкою.
З кузень нісся такий гучний передзвін молотів, ніби сповіщав кам'янчан про нашестя татар чи турків. Шевченко став і, піднявши вгору палець, сказав: – Чуєте, Петре Омеляновичу? Це наше майбутнє кує собі дорогу. – Не розумію вас, Тарасе Григоровичу. – Ковалі колись скують долю народу. – Надто їх мало, – буркнув Чуйкевич. – У Петербурзі з таких кузень ростуть заводи; і фабрики. І простолюду на них збирається багато.
Ця думка не раз хвилюватиме Тараса Григоровича. Він приглядався до появи нової суспільної категорії людей – робітників, які обслуговували машини на фабриках і заводах. Повертаючись із десятирічного заслання, Шевченко у своєму “Журналі” (“Щоденнику”) за 27 серпня 1857 року запише такі пророчі слова: “...пароход в ночном погребальном покое мне представляется каким-то огромным, глухо ревущимчудовищем с раскрытой огромной пастью,готового проглотить помещиков-инквизиторов. Великий Фультон! И великий Уатт! Ваше молодое, не по дням, а по часам растущее дитя в скором временипожрет кнуты, престолыи короны, а дипломатами и помещиками только закусит, побалуется, как школьник ледемцом. То, что начали во Франции знциклопедисты, то довершит на всей нашей планете ваше колоссальное гениальное дитя”.
Вони зупинилися коло навстіж розчинених широких дверей. У закоптілій сажею просторій кузні гатив молотом кремезний, голий до пояса Петро, його темно-русе густе волосся, підстрижене під макітру, поприлипало до високого чола, з котрого градом котилися великі краплі поту, а під тонким, трохи кирпатим носом широкого підковою кучерявилися невеликі темні вуса.
На привітання гостей Петро лише кивнув головою, продовжуючи щосили лупити молотом по розпеченій залізяці, вичавлюючи з широких мускулистих грудей у такт ударам: гех, гех, гех! А з кавалка заліза в усі боки феєрверком розбризкувалися золоті іскри. Худий чорнявий підліток довгими кліщами перевертав залізо на кувалді. Поруч, на землі, валялися аж надто товсті ланцюги.
Нарешті Петро опустив молот і, витираючи фартухом піт з обличчя, сказав своєму підручному: – Кинь, Васю, в горнило. Лише після цього підійшов до гостей, привітався. Коли ж дізнався, що перед ним сам Шевченко, щиро зрадів: – Одарочка мені розповідала про вас. – То ми вже давно знайомі. – А так, Тарасе Григоровичу, ще з “Кобзаря”. Читали, навіть напам'ять дещо знаємо. Аякже! – А навіщо ви такі товсті ланцюги куєте? – Щоб пани, як тра буде, з них ся не зірвали, – густим басом засміявся Петро. – Чи не краще шаблі кувати? – Вміємо і це, Тарасе Григоровичу. – Чи гострі? – Гадаю, що ся не потуплять, – серйозно сказав Петро, і його очі блиснули сірою холодною сталлю. – Чули, Петре Омеляновичу, що говорить ваш тезко? – змовницьки підморгнув Шевченко, нагадуючи цим недавню розмову. – За це його і покохала кам'янецька Роксолана. – Я щиро радий, Петре, що познайомився з вами, – міцно потиснув Шевченко тверду, наче із заліза, руку. – Не забудьте запросити на весілля. Обов'язково приїду. – Запросимо, Тарасе Григоровичу, – пообіцяв Петро. – На весну готуйтеся. – І про мене не забудьте, – нагадав про себе Чуйкевич. – Як же можна, Петре Омеляновичу. – Петре, уже розпеклося! – гукнув підручний Василь. – Ви б до нас у неділю зайшли, а то самі бачите: робота підганяє, – сказав Петро. – Дякую, Петре, але завтра мушу їхати. – Так скоро? – Служба. – Гості попрощалися з Петром. І тільки поминули кузню, як Шевченко раптом Став і до Чуйкевича: – А коли, Петре Омеляновичу, виконаєте обіцянку? – Ви про що? – Я сьогодні ввечері принесу вам альбом, а ви вже, будьте ласкаві, потрудіться, як обіцяли. І щоб пісня про Кармалюка була обов'язково. – Тільки не забудьте принести альбом. Чекатиму вас.
Потім йшли мовчки, заглибившись кожен у свої думки. А їх супроводжував передзвін ковальських молотів.
1846 рік 3 жовтня. Четвер.
Ще сонце десь протирало очі зі сну за кам'янецькими горбами, а на поштовій станції Шевченко лаштувався у далеку дорогу, на Волинь. Йому стелився шлях до Житомира довжиною у 276 верст через поштові станції: Нігин, Тинна, Ярмолинці, Проскурів, Масівці, Меджибіж, Летичів, Новокостянтинів, Хмільник, Уланів, Райгородок, Бердичів і Кодню.
Вже на станцію Чуйкевич приніс альбом із записаними гарним учительським почерком піснями. Поет швидко пробіг очима всі три пісні:
Пливе щука з Кременчука, тече собі стиха.
Хто не знає закохання, той не знає лиха;
Пливе щука з Кременчука, луска на ней сяє,
Хто не знає закохання, той щастя не знає;
Пливе щука з Кременчука, підстрелена з лука,
А вже ж мені, серце моє, з тобою розлука. Тече річка невеличка, Тече собі стиха,
Хто не знає закохання, той не знає лиха;
Тече річка невеличка, скочу-перескочу,
Оддай мене, моя мати, за кого я схочу;
Тече річка невеличка, кінь не хоче пити,
Приступило до дівчини, не хоче любити.
Як не хочеш, дівчинонько, мні вірною бути,
То дай мені того зілля, шоб тебе забути.
Єсть у мене таке зілля близько перелазу,
Як дам тобі напитися, забудеш одразу. Буду пити, буду пити, капельки не впущу,
Тогді я тебе забуду, як очі заплющу.
Зійшла зоря ізвечора, да й не назорилася,
Прийшов милий із походу, я й не надивилася.
Переночуй, мій миленький, хоч нічку зі мною.
Ой рад би я ночувати, ше й другую з тобою,
Да боюся, моя мила, щоб походу не втерять.
Ти думаєш, мій миленький, що я рано не встаю.
А я тебе, мій миленький, чуть на зору ізбужу:
Устань, устань, мій миленький, вже надворі білий день.
А вже ж твої вороні коні поосідлані стоять.
А вже ж твої молоді слуги поубирані сидять.
Ой гиля, сірі гуси, да на жовтий пісок,
Зав'язала головоньку, я ж думала на часок.
Ой гиля сірії гуси, ой гиля на pіку.
Зав'язала головоньку, не розв'яжу довіку:
Ой гиля, сірі гуси, ой гиля на Дунай.
Зав'язала головоньку, тепер сиди да й думай.
Ой гиля, сірі гуси, ой гиля на море,
Зав'язала головоньку, горе ж мені да й горе!
Ой, Кармелюче, по світу ходиш,
Не одну дівчину ти з світу зводиш.
Не одну дівчину, не єдну вдову,
Та білолицю, ще й чорноброву.
Ой ти, дівчино, ти чорнявая,
Ой десь ти мене причаровала,
Ой десь ти мені принаду дала!
Бодай ти знав так з сіней до хати,
А як я знаю, чим чаровати,
Єсть в мене чари, оченьки карі,
Єсть в мене трута – в городі рута,
Пішов Кармелюк до куми в гості,
Покидав броню в лісі при мості;
Ой кумцю, кумцю, посвоїмося,
Меду-горілочки та нап'ємося.
Ой рада! рада! ходім до саду!
Нарвемо грушок повен хвартушок;
Сядемо, любо, під яблунею,
Будемо пити мед з горілкою.
Будемо пити, будем співати,
Прийде чорнява, пійдем гуляти.
Скажи, дівчино, як тебе звати?
Щоб я утрапив до тебе в хату.
А мене звати Магдалиною,
А моя хата над долиною,
А моя хата в самій долині,
Прийди, Кармелюк, в єдной годині,
А моя хата снопками шита,
Прийди, Кармелюк, хоч буду бита,
Хоч буду бита, знаю за кого,
Пристало серденько моє до твого.
Ой сам я дався з світу згубити,
Що я ісказав кулі святити;
Сама ти дала до двору знати,
Щоб мене вбили у твоїй хаті.
Тарас Григорович витягнув олівець, спер альбом об бричку, яку фурман готував у дорогу, і власноручно засвідчив, правда, трохи некаліграфічним почерком: “Одь Петра Чуйкевича. Кам'янець 1846 – лита 3 – октября”. – Дякую, Петре Омеляновичу, за пісні, – сказав Шевченко, вкладаючи альбом у чемодан. – Як приїдете весною, Тарасе Григоровичу, то запишу більше, – пообіцяв Чуйкевич.
Скоро прийшли провести в далеку дорогу дорогого гостя Грицько та Одарка з Петром.
Тарас Григорович намагався розважити своїх друзів, з якими побратався за час перебування у Кам'янці-Подільському, та в його очах палахкотіла невимовна туга.
Те відчула Одарка. Підійшла до поета. її очі заволоклися туманом. Насилу видавила з себе: – Коли ж вас чекати в гості, дорогий Тарасе Григоровичу?
Шевченко ніжно доторкнувся до руки дівчини, заглянув їй у вічі і схвильовано: – Люба Подоляночко! Я так полюбив усіх вас, що коли б не служба, то залишився б жити тут. Обіцяю, Одарочко, весною приїхати на ваше весілля. Запросите?
Дівчина оглянулась на свого нареченого: – Петре, проси нашого дорогого гостя, чого стоїш? – Та я вже просив Тараса Григоровича вчора у кузні.– При мені проси, – притупнула дівчина чобітком. – Ще раз прошу вас, Тарасе Григоровичу, приїхати до нас на весілля, – вклонився парубок. – І я вас прошу, і матуся моя, будете найдорожчим гостем нашим, – вклонилася Одарка до пояса. – Весною і приїжджайте. – Дякую вам, дорогі мої друзі, – схвильовано промовив Шевченко. – Обіцяю приїхати на ваше радісне свято.
Ой, не знав Тарас Григорович, що станеться з ним весною наступного року. У січні він буде на весіллі у Пантелеймона Куліша боярином, у лютому-березні гостюватиме у своїх знайомих та шанувальників таланту. А в цей час провокатор О. Петров уже роздмухає російське жандармське вогнище, у якому горітимуть члени Кирило-Мефодіївського товариства.
І не проляже ваш радісний шлях, Тарасе Григоровичу, весною до славного Кам'янця-Подільського на весілля до Одарочки і Петра, а простелиться сумна терниста дорога до холодного Петербурга у каземат третього жандармського відділу, а звідти без суда – на десятирічне заслання рядовим солдатом в Оренбурзький окремий корпус із такою припискою самого царя Миколи І: “Под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать”. – Ой, нарешті, матусю! – скрикнула Одарка.
Всі оглянулись. До них поспішала Одарчина мати з великим плетеним з лози кошиком. – Доброго ранку, – привіталася жінка. – А я ся бояла, що не застану дорогого гостя.
Жінка простягла фурманові кошик: – Примостіть десь там. – Що там, матусю? – запитав зворушений Шевченко. – Та пиріжечків вам напекла з маком і горохом, та ковбаски кам'янецької поклала, а до неї пляшечку слив'янки, та яблучок і грушок трохи. Дорога ж не близька, дорогий наш гостю, – щебетала жінка, втираючи кінчиком білого фартушка почервонілі очі. – Спочатку ковбаску з'їсте, щоб ся не зіпсувала, а потім ся візьмете за печеню і сало. Огірочки теж ся не зіпсують. О, ледь не забула. У горшечку вареники з сиром і сметаною. В обід з'їжте. Не тримайте пиріжків з маком, а з горохом і до завтра полежать. – Не знаю, матусю, як вам і дякувати. – Та за що там дякувати, дорогий гостоньку наш. Приїжджайте до нас, рідненький, а то хоч своїми піснями повлітайте до Кам'янця.
Тарас Григорович ніжно пригорнув жінку до грудей і тричі поцілував її у щоки, шепочучи: – Дякую, матусю, дякую. – Приїжджайте, дорогий Тарасе Григоровичу, – просила жінка. – Я з Одарочкою наспіваємо вам цілий лантух пісень
У Шевченка зволожилися очі. Він підійшов до притихлого Грицька, який стояв осторонь, опустивши голову, і, цілуючи його у губи, прошепотів: – Пам'ятай, друже мій, наші розмови. – Повік не забуду, – ледь вимовив юнак і крадькома витер хустинкою очі. – Тарасе Григоровичу, дивіться! – крикнув Чуйкевич, показуючи рукою в небо. – Щасливою буде ваша мандрівка на Волинь.
Високо в небі ключем пливли журавлі на південь, гублячи за собою приглушене сумовите “кру-кру-кру”, “кру-кру-кру”.
Шевченко обнявся з Чуйкевичем і Петром, поцілував у лоб Одарку, у руку – матір і швидко забрався на бричку. Важкий клубок давив його в грудях, добирався до горла. – Вйо! – махнув батогом фурман.
Тарас Григорович востаннє обійняв зволоженими очима своїх друзів і злегка махав їм рукою доти, аж поки не зникли вони за рогом будинку.
Бричка котилася вниз, до затуманеної річки.
А над кам'янецькими горбами і скелями поволі виповзав великий, ніби розпечений у ковальському горнилі, червоний диск сонця.