ГАЛЯ

   Сашко був звичайним хлопцем. Він нічим не від­різнявся від ровесників: ні зростом, ні якимось особ­ливим обдаруванням. Ганяв м'яча на шкільному май­данчику, збирав макулатуру і металобрухт, влітку пас корову, допомагав матері по господарству.
   Правда, іноді хизувався тим, що його старший брат служить пілотом.
   І в класі хлопець був не з перших і не з останніх. Ще й сидів за партою посередині середнього ряду. Його білява м 'яка чуприна полюбляла горнутися до темних дугастих брів, але Сашко завжди відгортав її на лівий бік, ближче до настовбурченого вуха. Ніс у нього був, як не раз говорила мати, батьків, тобто кирпатий, зате очі, сірі з жовтими цяточками, – материні.
   Якось, повертаючись надвечір з матір'ю з поля, де допомагав збирати картоплю, Сашко побачив воро­ну, яка сиділа, зіщулившись, при дорозі. Вона сумно дивилася на перехожих, ніби прохала у них допомоги.
   Хлопчик кинувся до птаха, присів коло нього і простягнув руку. Той не тікав. Тільки тепер звернув увагу на опущене до землі крило і засохлу кров на пір'ї.
   –  Болить, болить, Галю? – прошепотів Сашко і пальцем погладив птаха по голові.
   –  Що там? – запитала мати.
   –  Ворона з перебитим крилом.
   –  Мабуть, дід Григорій підстрелив, полохав з кукурудзи.
   –  Мамо, я візьму її додому, – попросив Сашко. – Вилікую і пущу на волю.
   –  Ти завжди знайдеш собі якусь роботу, – невдоволено промовила мати. – Ну, чого сидиш над нею? Бери вже ту бідолаху.
   Сашко обережно взяв птаха, пригорнув до грудей.
   –  Чим же ти її лікуватимеш? – запитала мати.
   –  Рану змащу йодом.
   –  Ти краще збігай до Ніни Іванівни.
   –  А можна?
   –  Та вже...
   Хлопець помчав до села. Фельдшерку він застав на подвір'ї медпункту. Та насилу второпала, що стало­ся з вороною. Ласкаво промовила:
   –  Що ж, давай свого пацієнта, оглянемо.
   Ніна Іванівна тонкими чутливими пальцями об­мацала пошкоджене крило і впевнено сказала:
   –  Літатиме твоя ворона. Заходь до перев'язоч­ної. Тільки прийдеться тобі завтра знову завітати з нею.
   –  Я принесу її, Ніно Іванівно, як тільки повер­нуся із школи.
   Скоро Сашко йшов сільською вулицею і обереж­но ніс ворону із забинтованим крилом. По дорозі йому зустрівся дід Григорій, згорблений, з довгими сивими вусами, такими ж кошлатими бровами. І хоч надворі було ще тепло, він не розлучався із заяложеною фуфай­кою, хтозна-коли чищеними зашкарублими кирзаками і вилинялою від давності шапкою-вушанкою. За плечима у нього стирчала зв'язана мотузкою старень­ка рушниця.
   –  А це що за оказія? – прохрипів здивовано дід.
   –  Хіба не впізнаєте свою “роботу”? – недруже­любно запитав Сашко.
   –  Чи не носив до дохторки ворону?
   –  А навіщо ви тою пукалкою калічите птахів? –в свою чергу запитав хлопець.
   –  Хіба це птах? – хрипко засміявся дід. – Підкинь-но його, хай стрельну цю пакость, щоб не шко­дила людям.
   –  Ворони, діду, теж корисні птахи, – серйозно сказав Сашко. – І бити їх не треба.
   –  Яка ж з них користь, хотів би я знати?
   –  Це санітари землі, діду. Вони поїдають різну дохлятину, очищають смітники...
   –  Ще й курчат ловлять і поля спустошують, – докінчив по-своєму Сашкову думку дід Григорій. – Давай, я стрельну у твого санітара, га?
   –  Е, з вами не можна серйозно говорити, – бурк­нув Сашко і побіг додому.

***

   Щодня хлопець носив свою Галю на перев'язку. Крило у птаха заживало, від добрих і різноманітних харчів ворона набралася сили і навіть пробувала гра­тися з котом. Але та гра кінчилася сумно для Любчи­ка, який спершу не розумів добрих намірів Галі.
   А було це так. Сашко сидів коло столу і розв'язу­вав задачу. Ворона повільно ходила по підлозі, час від часу стукаючи міцним дзьобом то по ніжці стола, то об двері. Любчик мирно лежав на стільці біля теплої груб­ки, лише зрідка ліниво зиркаючи на порушницю тиші. Коли ж Галя почала раз за разом молотити дзьобом по стільцю, у Любчика увірвався терпець; він зірвався на ноги, вигнувся дугою і засвітив свої злющі очі-фари. Але птах продовжував свою роботу. Тоді кіт сердито зашипів і скочив на ворону. Галя ж спритно підплигнула і з усієї сили стукнула дзьобом по голові напад­ника. Любчик жалібно нявкнув і дременув до дверей. Сів на порозі, зіщулився і лапою почав розтирати бо­люче місце.
   А Галя, відчувши перемогу, з байдужим виглядом походжала по кімнаті.
   Спостерігаючи за тією драмою між котом і птахом, Сашко вирішив здружити їх. Для цього почав давати їсти обом одночасно: котові наливав молока у бляшан­ку з-під консервів, а птаху сипав у миску зерна чи крихт хліба. Щодня посудини присував все ближче і ближче. Спочатку зголоднілі недруги боязко підкра­далися до їжі, та скоро звикли одне до одного.
   Такий дослід тягнувся два тижні. Потім Сашко наважився у широку миску налити молока і збоку, туди ж, накришити хліба. Першим до посудини при­біг Любчик, а Галя здивовано зиркнула блискучими чорними, як терен, очима на хлопця, потім на кота, який аж захлинався, так хлебтав молоко, і рішуче на­правилася до крихт хліба. Кіт на мить підняв голову, і знову припав до миски.
   Сашко радісно усміхнувся, дивлячись на таку не­звичну картину.
   З того часу Любчик і Галя снідали, обідали і вече­ряли з спільної миски. Вони так подружилися, що час­тенько, притулившись, сиділи на стільці під грубкою. Правда, хлопець ворону висаджував, бо вона ще не могла літати.

***

   Більше місяця минуло з того часу, як у Сашка поселилася ворона. На крим рана зажила, і птах раз у раз пробував злітати то на вікно, то на стіл. Мати на­полягала, щоб випустити ворону на волю. Ту думку підтримував і батько. Але хлопець все відмовчувався: не хотілося розлучатися з Галею. До того ж, всі одно­класники у школі знали про ворону, часто забігали по­дивитися, як мирно живуть кіт і птах.
   Одного разу, коли Сашко повернувся з школи, то застав у кімнаті повний розгардіяш. На підлозі валяв­ся вазон у побитому горшку, біля шафи лежали череп­ки з дорогої червоної вази, а коло столу розкидані книжки і зошити.
   Хлопець розгублено став серед кімнати, не розу­міючи, що сталося. Ще не встиг скинути ранець, як увійшла сердита мати.
   –  Бачиш, що накоїла твоя Галя?
   –  Як же це сталося? – запитав хлопець.
   –  Так вона гралася з котом, – з гнівом розпові­дала мати. – Я хотіла її зловити, а вона, проклятуща, як почала літати по кімнаті, то все поперекидала.
   –  А де Галя?
   –  Шмигнула у відчинені двері.
   –  Не треба було її чіпати, то все залишилось би цілим, – буркнув Сашко.
   –  Ти ще мене вчитимеш?! – гримнула мати, аж у неї щоки зайнялися рум'янцем. – Швидко роздягай­ся і прибери у кімнаті!
   Сашко мовчки попідмітав, поскладав книжки і зошити на стіл, вогкою ганчіркою витер підвіконня і меблі. Як тільки виніс черепки і сміття надвір, то по­чув:
   –  Кар-кар-кар!
   Зиркнув на дах і радісно:
   –  Галю! Галочко!
   Ворона, як здалося хлопцеві, ніжно обізвалася:
   –  Кар-р-р!
   Потай від матері шмигнув на кухню, схопив ку­сень хліба, вибіг на подвір'я і простягнув птаху:
   –  Візьми, Галю, візьми!
   Ворона витягнула голову, розглядаючи подару­нок, змахнула крильми – і сіла Сашкові на плече. Той підсунув їй до дзьоба хліб. Вона обережно взяла окра­єць і злетіла на дах будинку.
   Птах щодня навідувався до хлопця, а той підго­довував його різними лакітками.
   Та розлучили їх осінні дощі, які перепадали май­же два тижні. Сашко не раз виглядав вихованку, але та, мабуть, кудись подалася зі своїми родичами.