ОКСАНКА

   Оксанка була такою, як усі дівчатка її віку. Лю­била червоні платтячка і голубі стрічечки, цукерки у яскравих обгортках і бублики з маком, книжки з кольоровими малюнками, а також цікаві казки.
   Ніхто так не вмів розмовляти з квітами і пташками, з метеликами і камінцями, деревами і хмарками, як Оксанка.
   Одного разу вона гралася на вулиці. Саме тоді про­ходила мимо незнайома бабуся. Старенька насилу не­сла кошик. Дівчинка підбігла до неї, привіталася і по­просила:
   –  Бабусю-голубонько, дайте кошик, я допоможу вам.
   –  Хіба ти здужаєш, доню?
   –  О, я сильна, бабусю, завжди мамі допомагаю поратися по господарству, прибирати у хаті, – сказа­ла Оксанка і взяла у рученята кошик.
   Несла нелегку ношу доти, доки старенька не про­мовила:
   –  Дякую тобі, люба дівчинко. А за те, що ти така розумниця і роботяща, прихильна до стареньких і щира, то візьми ось це яблуко. Ти його з'їж, а зернят­ко посади у землю. З нього виросте яблуня. Вона роди­тиме дуже смачні плоди.
   Бабуся простягла таке гарне червонобоке яблуко, що аж сонечко на нього задивилося.
   Оксанка подякувала за подарунок і побігла знову гратися. Хотіла поділитися яблуком з мамою і татом, але їх не було вдома. Тоді сама з'їла червонобоке, а в руці залишилося лише одне-однісіньке зернятко. Його й посадила у землю на подвір'ї, як радила бабуся. До вечора вже й забула і про яблуко, і про бабусю, і про зернятко.
   А вранці батьки дивувалися, що серед подвір'я за одну ніч виросла розкішна яблунька та ще й зацвіла великими рожевими квітами.
   Оксанка прокинулася від того, що сонячні промін­ці залоскотали її тоненькі брови і кирпатий носик. Швидко заслала своє ліжечко, вмилася, поснідала і вийшла надвір. Як побачила розквітлу яблуню, то на все подвір'я радісно проспівала:
   –  Ой, яблунько моя мила, яка ж бо ти гарна і пишна!
   Підбігла до дерева, погладила стовбур, понюхала квіти і стурбовано:
   –  Яблунько, а чого у тебе листочки прив'яли?
   –  Води, води мені треба, –простогнало дерево.
   –  Зараз, яблунько, зараз я принесу тобі водич­ки, –сказала дівчинка і стрімголов кинулася до сі­ней. Взяла своє маленьке пластмасове відерце і почала носити воду із діжки, яка стояла під хатою. Але то була крапля в морі. Ще не встигала мала вилити воду під дерево, як воно її випивало.
   Стала Оксанка серед двору та й зажурилася: як напоїти яблуню? Аж бачить: пливе по синьому небу чорна хмаринка, до сонечка добирається. Дівчинка рвучко простягла рученята до хмаринки і закричала- заблагала:
   –  Хмаринко, хмаринко! Прилинь до нас у гості, прилинь, моя люба! Принеси на своїх крильцях теп­ленького дощику для моєї яблуньки! Хмаринко, хма­ринко, прилинь на наше подвір'ячко, прилинь, люба!
   Почула хмаринка дитяче благання, нависла над двором, посміхнулася блискавкою, зареготала громом –і витрусила із свого мішечка теплий дощик. Оксан­ка накрилася відерцем, щоб не змокнути, і заспівала:

Іди, іди, дощику,
Зварю тобі борщику,
Поставлю на дуба,
Закличу голуба.
Поки голуб прилетить,
То голубка захватить.

   Коли дощ перестав йти, дівчинка запитала яб­луньку:
   –  Чого ти знову засумувала? Хіба хмаринка не напоїла тебе водичкою?
   –  Ні, дівчинко добра, інше маю горе. На мене напала гусінь і нищить мої листочки і цвіт.
   –  Що ж робити?
   –  Клич, Оксанко, синичку. Тільки вона мене врятує.
   Побігла дівчинка у садок, стала під високими ста­рими яблунями і як гукне:
   –  Синичко-сестричко, пташко, озовися!
   –  Цінь-цінь, Оксанко, чого тобі треба? –про­співала пташка у густому листі.
   –  Рятуй, пташечко, мою яблуньку. Їй гусінь жити не дає.
   –  Цінь-цінь, Оксанко, я зараз поснідаю тими злюками, що шкодять твоїй яблуньці.
   Не встигла дівчинка повернутися з саду, як синич­ка обібрала всю гусінь. Та яблуня знову засумувала. Глянула на неї Оксанка і здивувалася:
   –  Чого ж ти знову невесела?
   –  Болить мене дуже тіло. Вражий короїд заліз під кору і гризе, гризе, хоче, щоб я всохла.
   –  Що ж робити, яблунько?
   –  Не плач, Оксанко, а поклич дятла-лікаря. Тіль­ки він мені допоможе.
   Дівчинка кинулася у садок. А там, на груші, щось собі вистукував красень дятел.
   –  Дятлику-братику, – звернулася мала до пта­ха. – Допоможи мені, дуже прошу тебе!
   –  Тук-тук, Оксанко, – обізвався птах. – Що там трапилося?
   –  Врятуй мою яблуньку, дятлику-братику! Її гризе-догризає страшний ворог – короїд.
   –  Тук-тук, не журися, Оксанко, я з короїдом за­раз розправлюся.
   Тільки мала прибігла до яблуньки, аж та як застогне:
   –  Ой, дівчинко, рятуй мене!
   –  Хіба дятел не з'їв короїда? – здивувалася Оксанка. – Обіцяв же.
   –  Ні, ні, дятел свою справу добре зробив, – прошепотіла деревина. – А тепер мене їсть волохата гусінь. То така ненажера, що до ранку чи й доживу.
   –  Що ж робити? Як тебе рятувати?
   –  Клич, Оксанко, зозулю. Лише вона мені зара­дить, бо інші птахи цю бридку гусінь не їдять.
   Дівчинка прислухалась, де кує зозуля, і голосно покликала:
   –  Зозулько-кокулько, зозулько-кокулько, при­лети до нас, прилети!
   Почула птаха Оксанку, сіла на вершечок високо­го ясена і весело:
   –  Ку-ку, ку-ку, дівчинко! Може, тобі літа порахувати?
   –  Ні, ні, зозулько-кокулько, врятуй мою яблунь­ку. Її волохата гусінь догризає. Рятуй її, рятуй, люба наша птахо!
   –  Ку-ку, ку-ку! – радісно закувала зозуля. – Дякую, бо я дуже голодна.
   В одну мить зозуля втамувала голод, задоволено закувала і полетіла кудись, гублячи над садами, горо­дами і лісами своє “ку-ку, ку-ку”. А дівчинка підійшла до яблуньки і запитала:

   –  Ну як тобі? Полегшало?

   –  Тепер добре, Оксанко, – весело промовила яблунька. – Дякую тобі і твоїм друзям вірним! Якби не ти, то не жила б і не вродила б нічого.

Через кілька днів аж гілки на яблуні повгиналися від червонобоких запашних плодів. Оксанка досхо­чу наїлася тих яблук, вгощала ними маму, тата і дітей з усієї вулиці. І кожному хлопчикові і кожній дівчин­ці радила, як колись бабуся їй: яблуко з'їж, а зеренце посади у землю.