І вітер, і сніг.
Сірі кульки горобців падають до ніг прохожим, б'ються об стіни будинків, шукають рятунку в найменших щілинах...
Такий кулачок, гнаний вітром, влетів до сіней моєї оселі. Маленьке тільце і не проявляло протесту. Синок заходився коло сірокрильця, як справжній лікар-ескулап, і пташок проковтнув крапельку води, потім – кілька крупин. Сили до нього поверталися.
Зима в змаганні з весною проявляла неймовірну лють. Скажена круговерть снігів тривала понад три доби, що на Поділлі трапляється не так і часто.
Моя сім'я згадувала родичів нашого, вже цілком ожилого, гостя, і робила різні припущення про їхню долю. А горобець уже летів на скло вікна, бив крильцями і кликав:
– Жив-жив?
І яке було наше здивування, коли на четвертий день вранці перед вікном на вишні, щось між собою “розмовляючи”, шолопалися у своєму пір'ї троє горобчиків. Один настовбурчився і проказав отак: – Чвир-р-р!
Ми випустили нашого “квартирантка”. Горобці, всі четверо, знялися і полетіли й проспівали: – Жив-жив! Жив-жив!