Бути жінкою

   Скільки облич у жінки? Від маленької дівчинки, чиє личко схоже зі святістю, до старої немічної бабці, лик котрої – ікона. Це все – жінка. Одна і та ж чи різна, та завжди – потрібна, бажана, неповторна, чиї руки ніжність, чиї вуста – трунок, а слова – пісні народу і його традиції. Отака звична, земна жінка. Її вбивали та катували, її возвеличували на престолі і коронували терно­вим вінком, її любили і ненавиділи, оспівували, малювали, ліпили, знищували... Її віками випробовували на вірність, на стійкість, її одягали в лати та давали в руки зброю і вона – берегиня, синонім котрої співзвучний зі словом “життя” – у роки лихоліть і пожарищ ставала на захист свого роду. Сама доля, саме життя навчили її істині де у житті є місце для мужності. Падаючи та спинаючись, розуміла чи потрібна вона для паростка, що, вирвавшись із колиски зерна, вперто пробивається із материнської землі у бурхливий світ з його дощами, вітрами і байдужими людськими чоботями? Чи потрібна вона для птаха, котрий, вперше підхопивши тремтячими крильми подих повітряних річок, ще не відає про згубу, котра чекає і у безгомінній вишині небес, і на твердині землі? Чи обійдеться без неї весняна річка, ламаючи кригу мовчання? Чи омине постаріле поле, розпластане під стернею? Чи відречеться мати і новонароджене дитя, чиї крики зливаються воєдино, в ім'я життя?.. Чи не потрібна вона для земної жінки самозреченої аж до істини, до вірності, до життя, в якому є місце для мужності?
   Жінка... Від слів древніх мудреців і гімнів блукаючих закоханих трубадурів, від Джоконди і Галатеї, від “Книги пісень” Джовані Боккаччо до перших невмілих римованих рядочків безвусого юнака. Вона, проклята і освячена, відшліфована у вогні і ніжності, викарбувана у пам яті і придана забуттю, продана на торгах часу... стала сучасною жінкою.

Я –жінка. Я всього лиш жінка:
Від зірки сяйво, сонячна струя...
Я – та печаль, що попід серцем згіркла.
І я – твоя. А, може, нічия.

Я – жінка! Я від роду-віку
Несу життя в долонях по землі.
Я райдугами вистелю долівку,
Я ружі цвіт посію по зимі.

І засміюся, коли сліз чекаєш,
І докричуся крізь пісні біди.
Я – неповторна. Ти мене впізнаєш.
Я – доля. Ти за долею іди.

Я просто жінка. Схочу – зачарую,
А ні – відпущу. Воля в тім одна.
На цій землі не вперше я вікую –
Сама земна. А, може, й не земна...