Півні на воротях

   –  Скажіть, будьте добрі, а де живе Федір Бігняк?
   Жінка глянула на Павла Гнатовича, замислилась на мить.
   –  Який це Федір?
   –  Малий такий, у Клітнянку до школи ходить, в сьомий клас, – підказав Павло Гнатович.
   –  A-а, Федько, баби Маланки онук, – аж усміхнулася жінка, збагнувши про кого річ. – В оту вуличку звертайте, – махнула рукою в той бік, де за кленом з жовтим листям на гіллі зник автобус, з якого щойно зійшов Павло Гнатович. – Як опинитесь у долині, одразу ж за млином побачите ворота з півнями – туди й заходьте.
   І жінка уважно, навіть пильно оглянула прибулого.
   –  А ви що ж?.. Може, від Зіни часом?..
   –  Та ні... Я так... Зі школи, вчитель, – скоромовкою пояснив Павло Гнатович і, щоб уникнути дальших розпитувань, поквапом рушив.
   Жінка, не ступивши з місця, ще довго дивилася йому вслід.
   Павло Гнатович звернув у вузеньку вуличку, ступав м'якою, як це буває погожої осені, стежкою, схиляв голову, щоб сливове гілля не зачіпало капелюха.
   “Гм, від Зіни, – пригадав розмову з допитливою жіночкою. – Це, мабуть, мати – Зіна. А хто ж іще?”
   Павло Гнатович знав, що Федькові батьки розлучилися кілька років тому. Спершу із села подався кудись батько, а затим і мати, залишивши хлопчину на бабусю. У школу, в сусіднє село Клітнянку, звідкіль приїхав оце Павло Гнатович, Федько ходить другий рік, після п'ятого класу, як і всі його маленькі земляки з Жемуринець.
   Хлопчина нічим особливим не відрізнявся від своїх ровесників. Вчився посередньо, без п'ятірок, але й двійки не часто хапав. На уроках сидів не тишком, проте й бешкетами не славився. Так що особливих претензій до нього не мав жоден учитель, у тому числі и Павло Гнатович, класний керівник.
   Однак десь наприкінці минулого навчального року, так-о на межі третьої й четвертої чвертей, Федько почав “опускатися”. Та й цієї осені вчителі-предметники все частіше й частіше скаржились на Федька: то завдання домашнього не виконав, то неуважний на уроці, думає хтозна про що. А то й зовсім не думає, просто собі куняє, клює носом. І спізнюватись уранці почав. Усі з Жемулинець приїжджають рейсовим автобусом якраз перед дзвінком, а Бігняка між ними, дивись, і нема. Прийде на другий чи аж на третій урок.
   “Знов Федько заспав”, – сміються в класі.
   Павло Гнатович підтримував той сміх. Авжеж, може, хоч це якось вплине на такого розледачілого учня, як ніщо не допомагає.
   Федько ж на ті кпини відмовчувався. Сидів собі за партою, дивився прямо перед собою і ніби не його це все стосувалося. А минав день-другий – і знову спізнювався.
   А оце вже з тиждень не з'являється до школи зовсім. Павло Гнатович спершу подумав, що, може, хворий. Однак ні, чує, хлопці й дівчата з його ж таки, Федькових Жемулинець, сміються поміж однокласників:
   “Бігняк наш господарем став. Фермер – корова, кури... Ха-ха!.. Скоро, певне, женитись буде. Бо що то за хазяйство без жінки... Ги-ги...”.
   Павло Гнатович, почувши це, вирішив навідатись до Жемулинець. І ось він іде селом, вдихає свіжий запах опалого листя, вихололої землі й солодкуватого диму із сушень.
   За старим млином із проваленим черепичним дахом і високими лопухами довкіл учитель справді побачив ворота з півнями. Коли та жінка на автобусній зупинці сказала про них, він зовсім не зрозумів, про що вона говорить. Які півні? Невже вони весь час на тих воротях сидять?
   Та ось він вражено зупинився перед ворітьми. Це були звичайні собі ворітця. Та посередині до ненових уже дощок набито два дерев'яних півні, пофарбованих у густо-червоний колір. Півні завмерли один проти одного, войовничо пригнувши голови, пір'я на їхніх шиях настовбурчилося, і здавалося, що ось-ось когути справді кинуться у бійку.
   Почудувавшись із воріт, Павло Гнатович прочинив хвіртку. Вона легко, без скрипу, ковзнула на завісах. Вчитель ступив на нешироке подвір'я, вкрите вже пожухлим, цупким споришем. Стежка у траві вела до невеличкої хатини, що дивилася на вулицю вікнами з-під низькуватого шиферного даху: хата, мабуть, колись була під соломою, а потім її перекрили.
   І тут Павло Гнатович знову здивувався: над кожним вікном хатини припасовано по два дерев'яних голубки, що теж, як і півні на воротях, вглядались один одного. Але не грізно й настовбурчено, а лагідно, мирно.
   Праворуч від хати густо синів стінами довгий приземкуватий хлів з двома відчиненими дверима. В проймі одних стояли сутемки, в інших світилося.   
   Вчитель звернув до цих дверей, до освітлених. Одразу ж збагнув, що тут майстерня. На стінах ретельно, один коло одного, розвішані інструменти: ножівки, долота, терпуги, свердла, лобзик... І все охайне, чисте, прилаштоване на кілочку чи вставлене в паз так, що в будь-яку хвилину його легко і зручно взяти в руки.
   Попри одну стіну стояв дерев'яний верстак. А над ним з фуганком в руках зігнувся... Федько Бігняк. Ретельно й зосереджено стругав якусь планочку. Ноги широко розставив, руки швидко і вправно змигували над верстаком – вжик, вжик!
   Павло Гнатович не впізнавав свого учня. Завжди якийсь млявий, тихий, непоказний, тут Бігняк наче підріс, поширшав у плечах, налився силою і спритністю.
   Федько на мить зупинився, відклав убік фуганок, підняв планочку. Мабуть, хотів подивитися, чи добре постругав – і тут угледів у дверях класного керівника.
   Сум'яття промайнуло на обличчі Федька. Він враз якось зів яв, знову став невеличким тихим хлопчиною, яким завжди звик бачити його вчитель.
   –  Здрастуй, Бігняк, – увійшов до майстерні Павло Гнатович, і стружка зашурхотіла під його черевиками. – Майструєш?
   –  Угу, – кивнув хлопчак. Він усе ще тримав перед собою постругану планочку і не знав, що з нею діяти.
   –  А від кого ти навчився? – кивнув Павло Гнатович на верстак.
   Федько здвигнув плечима.
   –  Не знаю...
   –  Як не знаєш? Може, дід у тебе столярував? Чи батько, чи ще хто?
   –  Ні. Я сам.
   –  Сам?
   Павло Гнатович знову, ще уважніше, оглянув майстерню. Тепер він побачив під стіною кілька дерев'яних рамок, мабуть, для фотокарток. Світло від лампочки аж вигравало на жовтих, наче позолочених, рубчиках і пуп'янках, що мережили рамки.
   –  Це ти робив?
   –  Угу.
   –  А тих голубів біля вікон?
   –  Я.
   –  І півнів на воротях?
   Федько ствердно кивнув головою.
   –  Звідки ж ти навчився цьому?
   –  Не знаю. Я люблю дерево... Воно м'яке... пахне...
   І Федько ніжно провів пучками по планці, яку все ще тримав у руці.
   –  А чом же в школу не ходиш? – запитав Павло Гнатович.
   Федько звів на вчителя очі – великі, сірі, теплі. Павло Гнатович подумав, що ніколи досі не завважував, які очі в його учня.
   –  Як же я буду ходити? – тихо мовив Федько. – Бабуся хвора, з хазяйством хто буде справлятися? І корова, і кури, та й город... Поки те, поки се зроблю – вже й день минув, а я уроків не вивчив. А в школі двійки ставлять. Нащо ж ходити?
   Павло Гнатович несподівано знітився: він теж поставив Бігнякові уже дві двійки з української мови.
   –  А що ж скажеш робити, як ти не виконав домашнього завдання? – запитав Павло Гнатович. Він ніяк не міг пригадати, чи з'ясовував, чому Бігняк тоді не виконав вправ.
   –  Та я ж нічого... – пробурмотів хлопець.
   –  А бабуся що ж на те каже? Хіба не розуміє вона, що тобі треба вчитися, що то дуже мало зараз – всього шість класів? Де бабуся тепер?
   –  У хаті. Ходімо...
   Повз вікно з голубами над шибками вони пройшли до дверей. Учитель трохи пригнув голову, щоб не зачепити низький одвірок.
   У хаті було тепло, чисто. На ліжку з високими нікельваними бильцями лежала бабуся, поклавши руки на ковдру в квітчастому підодіяльнику.
   Вчитель скинув капелюха, привітався. Бабуся, постогнуючи стиха, запросила сісти, сама теж трохи звелася, підтикала під плечі подушку, теж у квітчастій наволочці, і сперлася на неї.
   –  Чому, бабусю, онука до школи не пускаєте? – запитав Павло Гнатович, усміхнувшись.
   –  Та хіба ж я не пускаю його? – озвалася бабуся лагідно. – Тільки як же він піде? О-хо-хо-о, – чи то простогнала, чи то забідкалась вона. – Покинули його, сиротою лишили... При живих батьках сирота... Зіно, дочко, що ж буде з ним, кажу... Поїхала... А дитина мучиться зі мною. Поки я здужала, то ще нічого, а як злягла напровесні... Він же тепер і корову мусить доїти, і їсти варити на обох...
   Бабуся схлипнула, намацала руками краєчок підодіяльника, приклала до очей.
   –  Продала б корову, та все ж із молочком краще – менше йому, бідняці, з каструлями совгатися, варити менше... Отаке-то, чоловіче добрий. На світі цьому тримає мене хлопчина. Що я без нього робила б? А так видужую за його плечима, вже й дибаю трохи, о-хо-хо-о...
   ...З хати Павло Гнатович вийшов, коли сонце схилилося над обрієм, сідало за темний, зораний пагорб.
   Біля воріт учитель знову помилувався з червоних півнів, що так і не почали бійки, мабуть, лише лякали один одного, перевів погляд на свого семикласника.
   –  І все ж таки ходити до школи треба. І ти будеш вчитися, Федоре.
   Федько дивився на нього серйозно і довірливо.
   –  А майструвати ж ти не покидай, – усміхнувся вчитель.
   –  Не покину, – озвався Федько. І ступив на дорогу. – Я проведу вас до зупинки.
   Вчитель не заперечив. Вони пішли поруч тісною вуличкою. Сливове й вишневе листя зрідка шурхотіло під їхніми ногами, як стружка у Федьковій майстерні.