Надвечір, коли повертаються з роботи батько й мати, а бабуся приводить з дитячого садка п'ятирічного Вовчика, квартира оживає. У кімнаті справляє гармидер телевізор, на кухні щось шкварчить, вибрикує, випорскує апетитні запахи. А Вовчик, білявенький, з ластовинням біля кирпатого носа, ганяє по кімнаті м'яча. Ось і готова вечеря. Мати насипає смачної каші в тарілку і кличе сина: – Вовчику, ходи вечеряти. – Я не хочу їсти, – супиться малий. – У садку цілий день їв і пив. – Такої каші ти не їв. – Не хочу-у-у, мамо, – пхинькає Вовчик. – Треба, дитино, треба, – наполягає мати на своєму. – Я не хочу-у-у, не хочу-у-у, – бігає хлопчик по кімнаті, аж біла з рудим відблиском чуприна з'їжилася. Тоді мати починає забавляти синочка (а батько в цей час виходить з хати): – Бабусю, ото я сьогодні біду бачила на подвір'ї... – Яку? – буцімто дивується старенька. – Бабу-ягу під кущем смородини. – Під нашою смородиною? – злякано вигукує бабуся. – Під найбільшим кущем, – продовжує гру мати, аж поки Вовчик, що уважно прислухається до розмови, і собі запитує: – А що баба-яга там робила? Мати не поспішає відповідати. Вона стоїть з тарілкою і ложкою, як солдат на чатах. Малий знову перепитує: – А що баба-яга робила під кущем? – Вона, синочку, перекинулася довгою гусеницею. – Чим-чим? – допитується Вовчик, а мати в цей час обережно вкладає йому ложку у рот. І той, проковтнувши кашу, цікавиться: – То що робила баба-яга? – Баба-яга, синку, вилізла на смородинову гілку, виставила свої залізні зуби і давай гризти зелені ягідки... Вовчик стоїть, слухає, раз у раз розкриває рот, і мати згодовує йому ложку за ложкою кашу. Отак точнісінько птахи годують своїх малят. Тільки у них немає столів, стільців, тарілок, ложок і виделок. І ніхто їх не забавляє.
ЗАПИТАННЯ ДО ДІТЕЙ:
Чи сподобався вам Вовчик? Як навчити Вовчика їсти вдома? Коли найкраще розповідати дітям казки? Хто з дітей, яких ви знаєте, нагадує Вовчика?