Приміщення нашої школи було поруч з церквою. Кажуть, що колись у ньому була церковноприходська початкова школа. Для віруючих і школярів вірно служило спільне просторе вкрите густим споришем подвір'я. Коли я пішов до школи, то церква уже була зачинена, хоч над високими дзвіницею і банею ще виблискували на сонці позолочені хрести. Бабуся казала, що батюшку за щось заарештувала міліція і заслала у Сибір. Чи так воно було – не знаю, але такі розмови тоді точилися і на вулиці, і в школі, і вдома. Влітку, як почалися жнива, церкву перетворили на комору. Цілі гори хліба було там, так що чоловіки поклали дощані стежки поверх зерна, щоб не втонути у ньому. У вересні, коли почалося навчання у школі, під час перерв (якщо церква була відчинена для провітрювання хліба) ми бігали дивитися на намальованих на стінах святих, які, наче живі чоловіки і жінки, виглядали із кучугур пшениці. Але сторож не пускав нас побігати тими дощаними стежками, які тяглися до іконостаса та праворуч і ліворуч до зачинених наглухо бокових дверей. Поки випав сніг, то хліб кудись вивезли, а люди казали, що він згорів. Правда, ми там щодня товклися, бачили, як у мішки набирали зерно, як вантажили на підводи, але вогню ніхто не помічав, не було і диму. Як тільки припорошило снігом, одного дня у церкві відчинилися парадні і бокові двері. Ми, школярики, не чекали на запрошення. Під час великої перерви забігли у святий будинок і ахнули від захоплення: всі стіни були розмальовані кольоровими фарбами, золотом виблискували різьблені із дерева центральні і бічні двері іконостаса. А намальовані у повний людський зріст святі так суворо дивилися на нас, що ми боялися говорити навіть пошепки. Найбільше захоплення викликали вродливі діти-ангелятка з крильми, які ніби справді літали по голубій стелі високої з багатьма подовгастими вікнами бані. Наші ще незранені серця стискалися від болю, а в дівчаток очі заволоклися слізьми, коли підійшли до дерев'яного хреста, на якому був розіп'ятий молодий вродливий чоловік. Його буйночуба голова безсило звисла на груди, з рук і ніг, пробитих великими цвяхами, стікала кров. То був Ісус Христос. Ми боялися поворухнутися, дехто шепотів завчену з материнських вуст молитву... Лише біля царських воріт голосно про щось розмовляли два ще молодих чоловіки. І раптом бородатий зле блимнув на нас чорними очима, розмахнувся з усієї сили – і загнав блискуче лезо сокири в обличчя якогось святого. І в ту ж мить на всю церкву страшно закричав наш однокласник Віталій: – Ой, не рубайте! Не рубайте, дядечку-у-у! Його боли-и-ить!!! Дядько із злістю рвонув сокиру і сердито: – Тю, дурний! Та це ж малюнок на дошці! Малюнок! Віталій, простягнувши руки вперед, ридаючи, просив: – Не рубайте, дядечку, не рубайте-е-е! У чоловіка гнівом загорілися очі, і він, розмахуючи здоровенними кулаками, важко посунув на нас: – А ну вон отсєдава, смаркачі! Во-о-он!!! Ми кинулися до дверей, а високий чоловік з папкою у руці порадив: – Зачиніть двері, щоб ніхто вам не заважав. І ще сьогодні щоб нічого не залишилося від цього іконостаса. Надвечір, коли ми вийшли з школи (а вчився я тоді в другу зміну), дядьки виносили із церкви порубаних, поламаних позолочених святих і скидали все те на три вози. Під першим на землі лежав шматок ікони – на мене дивилася великими чорними очима жінка у червоній накидці на голові. Вона пригортала до свого обличчя вродливого кучерявого хлопчика. У малого була надщерблена сокирою голівка, а у матері відрубано частину руки і хлопчикові ноги... Я нагнувся, схопив покалічену ікону, швидко заховав її під розстебнуту куфайку і як дременув від тих страшних возів, що нагадували похоронні колісниці, то через півгодини захеканий опинився коло рідної хати. Баба, що саме поралася на подвір'ї, аж відсахнулася від мене: – То хто за тобою гнався, сину? – А ніхто, бабусю. – Що там у тебе з-під поли виглядає? Наче якась картина? Я витягнув святу дошку і показав бабі. Старенька повільно підійшла до мене, втупила злякані очі в ікону, нараз перехрестилася і схвильовано: – Де ти взяв Божу Матір? – Біля церкви, під возом валялася. – Як біля церкви? – зойкнула старенька. – А так, – почав розповідати. – Дядьки порубали у церкві усіх святих і виносять їх на вози. А цей шматок я підняв під возом... Баба взяла з моїх рук ікону, обережно обтерла фартушком і, плачучи, промовила: – Як уже святих порубали, як познущалися з Матері і Дитяті, то щастя ці люди не матимуть. Ой, не матимуть! Потім старенька прибрала Божу Матір найкращим вишиваним рушником і повісила на стіні у своїй кімнаті... Мене завжди, навіть дорослого, хвилювала та ікона, особливо покалічена голівка маленького Ісуса. І ніколи не забуду отого проникливого материнського погляду великих чорних очей, що, здавалося, заглядали у душу, у самісіньке серце.
ЗАПИТАННЯ ДО ДІТЕЙ:
Коли відбувалися події, описані у цій новелі? Хто закрив церкву? У що перетворили храм? Як сприйняли школярі руйнування храму? Що зробила бабуся із уламком ікони? Чи можна руйнувати пам'ятки культури?