Левко вийшов з контори вкрай збуджений. У кишені лежала пачка грошей – триста двадцять гривень. Ось скільки заробив за літо коло телят! А мати хотіла, щоб він поїхав до дядька відпочивати. Умовляла як! Насилу переконав її, що вже не маленький, навіть соромно такому здорованю гратися з малечею у м'ячика чи ще якісь там дитячі ігри. Та й бував уже в дядька аж три літа підряд. Цікаво було, що й казати. Адже Одеса, море. Але тоді лише про ігри думав. Бо ж малий був. Тепер не те. Відколи батько покинув їх і виїхав, він мусить допомагати матері. Аякже! Адже зостався єдиним чоловіком у хаті. А для чоловічих рук тої роботи вдома хоч відбавляй: і дров нарубати, і води принести, і почистити біля свині і корови. Іноді треба ще й на ферму заглянути. Нелегко там матері.
Левко йшов вузькою стежкою попід парканами (бо тротуарів не було, хоч торік і вимостили дорогу через село), не помічаючи автомашин і тракторів, які раз у раз проносилися на великій швидкості. По-дорослому розмахував руками, а в голові нанизувалися одна на одну думки, і ткалися з них райдужні килими життя.
От зрадіє мати, коли покладе перед нею стільки грошей! Це ж якось бідкалась, що Настусі пальто треба купити і йому учнівську форму. Він і в старенькому костюмі ще ходитиме, а сестричка без пальта не обійдеться. На тому і зійшлися на сімейній раді.
Нічого, мамо, тепер ми заживемо і без батька. На друге літо знову пастиме телят. Чи важко було? Ну, трохи набігався, напікся на сонці. Така вже робота, нічого не вдієш. Зате засмаг як! Наче біля моря на пляжі в Одесі цілісінькими днями валявся на піску. Дядько Іван не інакше як циганчуком звав. А тітка Поля, котра оце видала гроші, аж здивувалася, побачивши його:”Ой, як ти виріс, Левку! Дивіться, дівчата, якого помічника вже має Марія”. Потім тихо, щоб ніхто не почув, сказала: “А гроші мамі сповна віддай”. Хотів на неї образитися, та передумав: радила жінка щиро. Коли прощався, то тітка Поля ще прошепотіла: “Тобою, Левку, не нахвалиться дядько Іван. Просив, щоб премію тобі дали”. Спасибі дядькові Івану. Та за що премію? Є ж кому їх давати. От хоч би дядькові Івану. На фронті чотири рази поранений був, праву руку втратив. І досі, хоч вже старенький, а не відсиджується вдома, як деякі, і на автомобілі не катає внуків і правнуків... А роботу свою як пильнує! Такому чоловікові не одну премію слід дати. А він, Левко, ще підросте до премій, встигне.
Подарунок мамі таки купить! За ці перші зароблені гроші. І обов'язково косинку. Таку прозору-прозору, що аж просвічується, ніби з павутиння. Він добре пам'ятає, як торік батько надіслав посилку. Була там і рожева косинка. Гарна, з ледь помітними квітками. Ще й ніби зараз бачить, як мати сльозами зросила ту ганчірку. А ввечері, коли він був надворі, ненька відчинила вікно і викинула косинку. Кілька днів нею грався Рябко.
Несподівано зупинився коло нового будинку з великими вікнами. З хвилину повагався, чи пора постригтися. Таки наважився і зайшов до перукарні. Коли сів у крісло, із великого дзеркала на нього глянув засмаглий до чорноти з довгообразим лицем хлопчина. З-під темних густих брів здивовано дивилися чорні з синюватими білками очі, а горбинка на тонкому носі так запеклася, що почала лущитися.
– Як тебе постригти? – запитав майстер, затягуючи Левка білим простирадлом. – Чубчик залишіть. – Ти в якому класі? – У шостий піду. – Всього? – удавано здивувався чоловік. – А що? – Я думав, що ти вже парубок. – То ще попереду, дядьку, – серйозно промовив Левко. – Правду кажеш, хлопче, у тебе ще все попереду.
Левко вибіг з перукарні й кинувся на протилежний бік вулиці, до крамниці. “Чи мати не буде гніватися, що розтринькаю гроші на подарунки? – майнуло в голові. – Ну, що буде, а косинку таки куплю!” І він рішуче переступив поріг магазину. Ще від дверей привітався: – Добрий день, тітко Галино! – Добрий день, Левку! – Покажіть оту рожеву косинку. – Косинку? – видивилася на хлопця жінка. – Це ж кому? – Мамі, – усміхнувся Левко. – Вона тебе послала за покупкою? – Ні, я сам. – Чи не виграв ти на лотерею? – Виграв, тітко Галино, в полі коло телят. – А-а-а, то це ти нині зарплату отримав? – Авжеж, першу у житті. – Гарний подарунок робиш мамі. – А ще сестричці щось треба. – Настусі? – Ага. – Візьми їй ось цей набір кольорових стрічок. – Правильно, їй поновити віночок треба, бо стрічки полиняли. То ж наша щира україночка, всі пісні від матусі перейняла. – То талант від Бога. Ніхто в шкільному хорі так не співає, як ваша Настуся. Як соловейко!
Щасливий вийшов з крамниці. Левкові здавалося, що з його подарунків радіють і голубе небо, і сонце, і зустрічні люди. А косинка така ж рожева, як та, батькова, лише квіти ніби трохи яскравіші. Цю, тату, косинку мати не викине. І правильно тоді зробила. Завів собі десь на Уралі іншу сім'ю, то чого лізеш до нас? Обійдемось без твоїх подарунків... Скоріше б вирости, закінчити школу. Тоді він стане чи трактористом, чи комбайнером, чи залишиться пастухом коло дядька Івана. А Настусю обов'язково будуть вчити на співачку. Її голосом навіть в області захоплювалися, коли їздила на олімпіаду...
Левко поважно зачинив хвіртку, оглянув подвір'я, ніби не був тут з місяць, поправив палку біля жоржини, яка нахилилася на стежку, і лише після цього відчинив двері до хати. На нього війнуло запахом смаженої цибулі, борщу і ще чогось смачного. Настуся, що витирала рушником посуд, радісно зустріла брата: – Мамо, наш Левко об'явився.
Увійшла мати, зав'язана біленькою перкалевою хустиною. Докірливо глянула чорними очима на хлопця: – Де це ти так забарився? – У конторі був, потім постригся, потім... – Мий руки, будемо обідати. – Візьміть, мамо, – простягнув Левко невеликий пакунок, загорнений у білий цупкий папір, і зверху на ньому пачку грошей. – А це тобі, Настусю. – Левку, що це? – схопила дівчинка маленький згорток, швидко розгорнула його і радісно вигукнула: – Ой братику коханий!
Мати щасливими очима обійняла дітей і почала обережно розгортати папір. Тремтячими пальцями взяла косинку... Злякано зиркнула на Левка... А той стояв, і радісна усмішка надломила його пошерхлі губи. У матері туманом застелилися очі. З хвилину постояла, потім підійшла до хлопця, пригорнула його до грудей і міцно поцілувала в голову. Ще прошепотіла схвильовано: – Дякую, синочку!
А Настуся перед дзеркалом уже приміряла різнобарвні стрічки.