Над шляхом

   Біля посадки, у затінку густих дубчаків, ще трималася роса, а тут, на пригірку, сонце вже підсушило траву, над квітками конюшини заклопотано дзуменіли бджоли, поміж стеблами всілякого зела метушилась комашня. Іноді якась кузочка вибиралась Іринці на ногу, лоскотала, тоді дівчинка одривалася від свого заняття, легенько змахувала її рукою. Потому кидала погляд під посадку, на Ластівку, що з легким шерхотом скубла пашу.
   Неподалік припала до трави Красоля дядька Устима, в долинці паслися на березі корови Павлика і Юрка. Хлопців – Іринчиних ровесників і сусідів по вулиці – не було видно, долинали тільки їхні крики з посадки. Мабуть, гралися там у війну.
   Дядько Устим, насунувши низько на лоба старого злинялого кашкета з гудзиком на маківці, припалював цигарку. Тер сірника в коробку, затиснуту десь під пахвою, – нижче ліктя звисав порожній рукав клітчастої дядькової сорочки.
   Іринка не раз бачила в кіно, що однорукі заправляють порожні рукави у кишені піджаків або за пояс. Дядько Устим так не робив ніколи. Справді, як би він тоді косив, чим притримував кісся? Як би майстрував у своїй комірчині? Як би садив картоплю, як би копав її? Чи навіть ось припалити цигарку...
   Дівчинка знову опустила голову, взялася до свого заняття. Вибирала з жмутка біля себе по одній ромашці, ретельно припасовувала їхні білі голівки одна до одної, пахучі стебла переплітала між собою. Майже готовий вінок лежав у неї в пелені.
   У вінку – ромашковому, як нині, чи з голубих волошок, чи з лугового зозулиного цвіту – Іринка завертала корову, сиділа на траві, бігала з хлопцями по березі чи в посадці, а потім, коли сонце піднімалося високо над полями, разом з Павликом, Юрком і дядьком Устимом виганяла худобу на шлях.
   Тут, на повороті дороги, Іринка знімала з голови свого вінка і клала на одиноку солдатську могилку з непоказним обеліском – дерев'яною пірамідкою з металевою зіркою на верхівці. А коли не мала вінка – на зелене листя барвінку лягав пучечок квітів: іван-чаю, маків, волошок...
   Ніхто не знав ні імені, ні батьківщини похованого тут. Але всім у селі відомо: то був солдат – молодий, худорлявий, світловолосий. Таким запам'ятав його, про такого розповідав людям дядько Устим.
   Було то в сорок першому, в липні. Фронт обминув далеке Іринчине село, що губилося в закутку між лісами. Хіба що одного разу фашистський літак скинув на нього бомби, спалив кілька хат і вбив корову баби Ликери. А ще згодом пройшла на схід група знесилених, чорних від куряви і крові бійців.
   Перед цим на заході, за лісом, десь, мабуть, під Сковородками, приглушено гримкотіло, здіймалися вгору густі хмаровиська диму – там ішов бій.
   А потім на шлях і вийшли з лісу наші бійці – відступали.
   Дядько Устим, тоді ще підпарубок, пас худобу якраз у цьому урочищі, де тепер посадка. Пастухи, дядькові ровесники, бачили, як солдати зупинилися тут, поклали на запилену траву край дороги саморобні носилки, зроблені з гілляк. Викопали могилу над шляхом і поховали тіло свого товариша – його важко поранило у недавньому бою, донести навіть до села не вдалося.
   Бійці насипали горбочок сухої від спеки землі і, знемагаючи від утоми і спеки, рушили до села. Хлопчаки теж довго не барилися в полі, побоюючись, що на шляху із Сковородок ось-ось могли з'явитись гітлерівці.
   Тих кількоро хлопців, колишніх пастухів, узяли на фронт в сорок четвертому, після визволення. Додому повернувся лиш дядько Устим – понівечений, з порожнім рукавом гімнастерки.
   Коли Іринка, у вінку з ромашок, вийшла з посадки, побачила край шляху, біля могили, дві постаті. Впізнала голову сільради Лук'яна Івановича і дядька Петра Сидорчука, сільрадівського-таки посильного. Неподалік від них приткнувся під жовтавою пшеницею чорний мотоцикл з коляскою – ним вони під'їхали сюди.
   Дівчинка, облишивши корову, підступила ближче.
   Скільки пам'ятає вона себе – над шляхом зеленіла барвінком одинока солдатська могилка. І ось... Дерев'яна пірамідка з червоною зіркою лежить у траві. Зник і пагорбочок могили. А на тому місці дядько Петро Сидорчук лопатою розкопує землю.
   –  Що це ви робите, дядьку? – вражено вигукнула дівчинка.
   Сидорчук підняв голову, долонею витер спітніле чоло, затоптався на місці, нога його все не потрапляла на лопату, щоб натиснути. Лук'ян Іванович озирнувся на Іринчин голос. Помовчав хвильку, дивлячись на дівчинку, наче зважував: варто їй казати чи ні. Врешті, мабуть, переборов своє вагання.
   –  Відкопуємо солдата, – промовив бадьоро, як завжди говорив на якихось зборах чи так де на людях. – Перенесемо в село, на кладовище, до інших.
   В центрі села, на широкому майдані, стояв бронзовий пам'ятник – солдат з автоматом в одній руці, з каскою в другій, опустився на коліно перед братською могилою. Ще кілька зірок на обелісках червоніли з-поміж зелені й здебільшого голубих хрестів сільського цвинтаря. Усі ці солдати, поховані там, загинули в бою за село при визволенні. І лише цей, у полі, лежить тут із сорок першого.
   –  Перенесемо до інших, – повторив голова сільради. – А може, документи які збереглися, то віддамо в музей. Або розшукаємо рідних...
   –  Нема при ньому документів, – почула Іринка голос дядька Устима. Вона і не помітила, коли він підійшов. Хлопці – Павлик і Юрко – теж стояли тут, позаду всіх, принишклі й насторожені. – Я сам бачив, як тоді витягли документи з його кишень.
   –  Ну, – розвів руками Лук'ян Іванович, – перенести останки все одно треба. Так вирішив сільвиконком. Щоб вшановувати, як усіх... А то хто сюди приходить? На Дев'яте травня, приміром...
   Й одвернувся, наче давав зрозуміти, що більше нічого пояснювати не збирається.
   Сидорчук знову взявся копати – коли озвався дядько Устим, він з надією прислухався до балачки: а може, справа відкладеться? Ні.
   Усі мовчки стояли довкруж ями, пильнуючи за кожним рухом копальника. Та й він сам вглядався під лопату, з осторогою натискав на неї чоботом.
   –  Ну, що там? – нетерпляче, раз по раз допитувався Лук'ян Іванович.
   –  Нічого, – одказував Сидорчук, не піднімаючи голови. – Бачите ж самі.
   Земля, викинута нагору, розсипалась по купі, деякі грудочки скочувались назад, гупали по дядькових чоботях. З-під сивого волосся на скроні краплина поту побігла вниз, по неголеній щоці, аж на засмаглу зморшкувату шию. Та він усе згинався й згинався над лопатою, тісна яма сягала йому вже ледве не до пояса.
   На душі Іринці було тоскно, жаль накочувався якимись хвилями й аж щеміло в очах. Навіщо вони це роблять? – допікало й. Якщо треба віддавати шану цьому солдатові, то чому люди не можуть приходити сюди, на це польове роздолля, й тут схилити голови над могилою, покласти квіти, а переносять тіло ближче до себе? Щоб не так загайно було йому поклонитися? Щоб менше було клопоту й забарності? Та й що вони перенесуть у село? Іринці цей похований тут солдат бачився таким, яким його змалювала іі уява від почутих розповідей про той далекий час, відколи він лежить тут. А що ж відкриють ці копачі, діставшись до тіла? Тлін, кістяк...
   Так вона думала собі й лякалася своїх міркувань, бо ж на згадку приходили шкільні напучування, що у нашій державі керують – і в далекому Кремлі, і в Києві, і в області, і на місцях – люди найдостойніші, найрозумніші, яких обрав на ці посади народ. Отже, все вони роблять правильно, справедливо. Як же вона може сумніватися в тому, чи правильно робить зараз голова сільради и ті, що “вирішили”?
   Лук'яну Івановичу не терпілося. Скидав з голови капронового капелюха, зіжмаканою хусточкою витирав спітнілу лисину, заглядав униз. Іноді озирався на пастухів:
   –  Дивіться, щоб худоба в посів не пішла. А то наробите потрави.
   –  Ми дивимся, – озивалися діти, але не відходили звідсіля.
   –  Щось дуже глибоко вже, – глухо озвався дядько Устим.
   Голова сільради запитально глянув на нього.
   –  Не ховали його так глибоко, – пояснив той. – Саперними ж лопатками копали. Та й часу не мали...
   –  Та землі, мабуть, за ці роки нанеслось, – відповів Лук'ян Іванович. – Не один же десяток років минуло. – І знову заклопотано взявся за капелюха.
   –  Може, й так, – не скоро озвався дядько Устим.
   Ще один штих прокопав Сидорчук. Але й на цей раз – нічого. І землю викидав нагору однакову – влежану, глинкувату. Не схоже було, щоб тут колись копали.
   –  А може, це не тут? – непевно мовив голова сільради і примружився на дядька Устима. Адже саме він через, кілька років по війні вказав на ледь примітний у траві горбочок. Його підсипали, підрівняли, потім поставили цей дерев'яний обеліск.
   Дядько Устим схвильовано замахав здоровою рукою й порожнім рукавом.
   –  Тут же було! Отам лежали носилки... А тут копали...
   –  Чому ж досі нічого нема?
   Справді, навіть Іринці з хлопцями ставало дивно – невже солдата могли поховати так глибоко?
   Лук'ян Іванович стягнув з голови капелюха, але не втирався.
   –  Він не тут похований, – мовив тихо, мовби роздумуючи.
   –  Як же не тут, коли я на власні очі... – скипів дядько Устим.
   –  Тут, але не в цьому місці.
   –  Де ж тоді?
   –  Ет, якби я знав! Дорога сам бачиш – польова. Посунулась убік та й ...
   Петро Сидорчук уже не копав, стояв унизу, рукавом сорочки витирав з обличчя піт.
   –  Що ж тепер будемо робити?
   Ніхто йому не відповів.
   Курним шляхом, прибитим росою, Ластівка ступала неохоче, вряди-годи задирала високо голову з розлогими рогами, роззиралась довкола, наче вперше йшла сюдою. Так рано ще ніколи не вигонили іі в поле. Та ще одну, без рудої Красолі дядька Устима, без інших звичних для неї корів.
   І тільки соковита, з росою, трава край посадки заспокоїла худобину. Обмахуючись хвостом від комарів, що не поховалися ще від спеки, Ластівка заходилася скубати густу пирійку.
   Обережно підминаючи ногами траву, ніби побоюючись прохромити на щось гостре ногу, Іринка підступила до краю лісосмуги.
   На узбіччі шляху посеред високої трави, як учора і позавчора, темніли латки свіжої землі. Копали ж бо у кількох місцях. І все марно. Загорнувши ями, розрівнявши землю, голова сільради з виконкомівським посильним Сидорчуком, зморені й похмурі, поїхали мотоциклом у село. Відтоді й не з являлися сюди. Мабуть, зневірились у здійсненні свого наміру. Лук'ян Іванович у ці дні, бачила Іринка, розпоряджався розподілом сінокосу у приклубному садку – розмірювали на здане молоко. Сидорчук же сидів на сільрадівському ганку, палив цигарки, пантрував на телефонні дзвінки та очікував чергових вказівок голови.
   Дядько Устим сюди з того дня корови не гонить – пасе на бережку поблизу села, хоч паша там гірша, сто вчена гусьми й качками. Ходив за своєю Красолею похмурий, з насупленими бровами, з іще нижче, як завжди, насунутим на лоба кашкетом. Його права рука якось безвольно, безсило обвисала вниз, як і порожній рукав на лівиці.
   Дерев'яна пірамідка із зірочкою, як учора й позавчора, лежала в траві. Нижній край, що довго стояв ув ізголов'ї могили, тепер просох, налипла земля від доторку Іринчиної руки легко обсипалась, оголивши ще міцні, лиш подекуди ледь підгнилі дошки.
   Іринка підступила до обораного краю цільника, наступила ногою на лопату – її ще вчора знайшла на погрібнику серед різного інструменту й ось принесла сюди.
   Брила землі, перевита корінням трав, зсунулась у борозну – не розсипалась. Дівчинка, відклавши лопату, обережно підняла руками груду.
   Земля лягла на те місце, де ще кілька днів тому виступав із трави пагорбочок.
   ...Коли пригнали своїх корів Павлик і Юрко, Іринка ретельно підрівнювала свіжий насип лопатою.
   –  Що ти робиш? – підбігли хлопці, нагнавши корів до посадки.
   –  Не бачите хіба – могилку, – навіть не глянула дівчинка у їхній бік.
   –  Але ж... Але ж його... солдата... тут нема...
   Іринка випросталась.
   –  Він похований тут! Дядько Устим бачив!
   –  Але ж копали... І ти знаєш...
   –  Значить, копали не там. Але він є тут, є! І має бути його могила!
   Хлопці мовчки, здивовано розглядали свою однокласницю – запилену, з брудними руками й лицем, але невпізнанну не цим – чимсь іншим.
   –  Солдат похований тут, коло шляху. Хоч ми не знаємо, в якому місці, але...
   Вона хотіла сказати багато-багато з того, що передумала, пережила від того дня, як лопата розкидала дорогий їй (та й не тільки їй: жінки – жниварі чи полільниці – теж кладуть сюди польові квіти) надгробок. Та їй здалося, що хлопці не зрозуміють, нічого не збагнуть. А може, ще й посміються з неї. Солдата не знайшли – нащо ж тоді могила? Повернуться й поженуть свій товар далі, на кращу пашу, і будуть гратись у посадці у війну.
   Хай ідуть собі, хай!
   Іринка стисла губи, спідлоба дивилася на хлопців.
   Вони, однак, не сміялися. І не йшли.
   Павлик важко, з трудом проковтнув слину, глянув на Юрка. І рушив. Обминув свіжий насип могили, підійшов до пірамідки, що все ще лежала у траві коло пшеничного лану.
   Юрко теж схопився з місця, кинувся услід за Павликом.
   Вони удвох підняли дерев'яний обеліск, обережно принесли й поставили на свіжу землю. Так, як він стояв раніше.
   –  Пофарбувати треба, – мовив Юрко.
   –  Пофарбуємо, – впевнено озвався Павлик, рукою підгортаючи землю під обеліск.
   –  У мене є голуба фарба, – сказала Іринка. Вона вже втратила свій відчужений вигляд. – Мама двері фарбувала, то лишилось трохи...
   Того дня вони не провадили корів у долину, хоч трава там була кращою. Пасли скраю посадки. Над шляхом, біля солдатського обеліска.