Вранішнє сонце золотими промінцями залоскотало пожовклі каштани, які вишикувалися вздовж тротуару наче на парад. Від тих лоскотів здригалися гілочки і випускали з розтулених жменьок вкриті гострими колючками темно-зелені кульки.
Кульки падали на тротуар, лопалися, і звідти викочувалися блискучі коричневі плоди, полишивши материнське біле лоно.
Такої ранньої пори бабуся вела внучку у дитячий садок. Аж тут до Зорянчиних ніг впала велика вкрита густими колючками кулька і розкололася. Дівчинка нагнулася – і радістю заіскрилися її оченята:
– Бабусю, дивіться, з кульки виглядають два братики!
– Де ти побачила братиків? – зацікавлено нагнулася старенька над знахідкою.
– Бачите, вони усміхаються до нас. Я візьму їх з собою і покажу всім хлопчикам і дівчаткам у нашому садку.
– Бери, бери, Зоряночко.
Дівчинка вийняла із білих вологих гнізд два каштани з плоскими боками. Кожен мав велике сірувате око. Зоряна дивилася в ті очі:
– Бабусю, правда, що братики усміхаються до мене? – А так, дитинко. Вони радіють, що ти підняла їх своїми маленькими рученятками, що збережеш їх до наступної весни. – А де я їх триматиму? – У шафі, Зоряночко, а весною посадиш цих братиків на дачі, коло брами. – І вони там виростуть? – Аякже, і ти ростимеш, і два братики-каштанчики ростимуть.
Бабуся і внучка Зоряночка повільно йшли тротуаром, а вередливі сонячні промінчики то там, то сям лоскотали каштани і струшували на землю зелені кульки. І чулося: тук-тук-тук...