ДОЯРОЧКА

   Доярки в білому – так любо дивитися на них Кат­русі.
   Тітка Ганна про щось здогадалися, зняли з вішалки такий, як у доярок, халат і до неї, до малої:
   –  І ми вдягнемося!
   Коли на Катрусиних плечах опинився халат, дівчин­ка одразу посмутніла. Поли обвисли й лягли жужмом біля її ніг, рукави – довгі-предовгі. Тут тітка шви­денько рукави попідкачували, поли підігнули, шпильками прикріпили і пояском стан тоненький підпере­зали.
   –  Чим, скажіть, не доярочка?!
   Обступили доярки Катрусю, милуються нею. А мама ніби й сердяться:
   –  Досить уже, – кажуть, – бавитися! Час до робо­ти братись.
   Тітка Ганна відсторонили маму, взяли доїльний апарат, відро з водою, рушник.
   –  Ходімо, Катрусенько!
   Група тітчиних корів ген там, посередині корівни­ка.
   Доріжка цементна. Цок-цок! Катрусині черевички. А корови стоять. Декотрі жуйку жують та позирають, здається Катрусі, на неї. Інші воду п'ють із автопоїлок і теж дивляться...
   –  Прийми! – наказують тітка рябій чорнобокій корові – намірилися її доїти.
   Спочатку тітка підмивають корові вим'я теплою водою, витирають рушником і прилаштовують до дійок гумові перстні апарата. І потекло молоко – крізь скля­ну шийку шланга видно – у бідон-відро.
   Потім вони підступили до другої корови. Червоної. Корова ця сумирна така, спокійна. Зоринкою нази­вається.
   Тітка радять:
   –  Ось вода. Спробуй, Катре, підмити вим'я.
   Ой як зблиснули оченята Катрусині! Малі руки не­вміло взялися поратися біля великого вимені. Корова поступилася.
   –  Ну-ну! Прийми! – наказує Катруся.
   –  Тепер – апарат, – навчають тітка Ганна. – Бери-бери!
   Катрусі стало лячно. Але так хотілося самій усе ро­бити! Узяла шланг – і персні мовби самі підчепилися до дійок.
   –  Ох! — витерла Катруся з чола росинки, а сама рада. Хоч танцюй. І пристукнула каблучком об доріж­ку.
   Підійшов завфермою, смішний такий, носатий чо­ловік. Тітка Ганна взялися хвалити-вихваляти Катру­сю: яка вона чемна, слухняна, кмітлива та беручка до всякої роботи.
   –  Все добре, – хитнули дядько головою і їхній ніс іще подовшав. – І все ж таки підрости тобі, доярочко, треба, школу закінчити.
   –  Підросту! Закінчу! – пообіцяла Катруся.
   Радісно їй і любо так.