Висока зоря

   Поминувши темні кущі верболозів біля містка, Михась зрозумів: він запізнився. Хоч до старої верби з припнутою до вузлуватого стовбура лавчиною, де завжди розвертався автобус, було ще далеченько. Та хлопець знав: уже пізно. Не видно світла з вікон автобуса, не чути біля верби жодного поруху, голосу жодного.
   Але Михась не зупинився ні на мить. Брів далі розгрузлою дорогою. Багнюка чавкала й ляпотіла під гумовими чобітьми.
   Та ось під ногами стало твердіше – хлопець вибрався на сошу, що колись має дійти і до їхнього села, а зараз обривається при в їзді в Брідок.
   Михась тоскно глянув на порожню лавчину під вербою, що журно шелестіла довгим гіллям з геть поріділим листям, і наддав ходи.
   Власне, він знав, здогадувався, що на автобус не встигне. Зрозумів ще вдома, коли влетів до хати із сіткою в руках, з якої стриміла масна пляшка з олією і випинався металевою кришкою слоїк з томатним соусом. Глянув на ходики, що цокали маятником на стіні, квапливо примостив сітку на столі, метнувся до своєї кімнати, схопив книжку з тумбочки, заховав її під куртку і вибіг з хати.
   –  Я прийду пізно, – на ходу кинув матері. Вона йшла від корови з дійницею молока.
   –  А куди ти погнався? – гукнула йому вслід. – Повечеряй хоч!
   –  Е-ет!.. – махнув рукою Михась. Не до вечері тут: о шостій відходить останній автобус із Брідка, а туди ще три кілометри. І такою багнюкою, смерком...
   Йшов, не вибираючи шляху, просто серединою вулиці, бризкав грязюкою навсібіч. Встигнути б!.. Ет, вирвалась на його голову та олія, той соус! Це він був би давно у дорозі, вже б десь під Брідком опирав. Але ж тільки почав збиратися – мати до нього: “Ой, ні грама олії нема. І томату якраз на денці лишилося. Скоч до буфету, бо завтра вихідний, а мені зараз ще худобу порати...”.
   Аж застогнав Михась. Чом раніше не сказати? Але глянув на заклопотану, забігану матір – схопив з-під припічка пляшку: “Гроші давайте”.
   Здається, недовго й барився з тією покупкою і дорогою мало не біг, а все ж... Не встиг... А це ж як-не-як, хоч цих п'ять кілометрів з Брідка до Косилова проїхав би автобусом. А тепер... Тьопай пішака.
   Чи вернутись усе-таки? Уже звідси, майже з півдороги... То навіщо було вирушати? Він же знав, знав, що не встигне, це ж треба як бігти, щоб три кілометри – за тридцять хвилин. У темряві, по такому багні...
   Зіщулений Михась ішов греблею. Вона була довга, другий край її губився у пітьмі, далеко попереду. Ліворуч, де обривався насип, темрява скрадала широку луку, з правого боку в греблю часто й гучно билися сірі хвилі ставу. Вітер шарпав гілля верб, гудів і стогнав над Михасевою головою.
   Хлопця гнало тільки одне – хутчій, хутчій з цієї безконечної греблі, з цього гуркоту, гулу, пронизливого вітру, що проймає не лише тоненьку й коротку куртку, а й , здається, усе тіло до останньої кісточки.
   Коли поминув став і звернув на шлях, обсаджений по обидва боки липами й черешнями, стало затишно, аж ніби тепло. Михась випрямився, підняв голову. Проте рук з кишень куртки не витягав. Так тепліше, та й... Книжку ж він тримає. Крізь підкладку кишені притискає її до себе. Це Зоїна книжка. Збірка віршів популярного поета. Уся Михасева надія — на цю тоненьку книжечку з химерним (дерева, люди, будинки – усе змішане) малюнком на сірій обкладинці. Може, саме завдяки їй він побачить ті Зоїні очі. Як тоді, на контрольній з алгебри.
   Перед самим уроком, проходячи мимо Зоїної парти, Михась зупинився:
   –  Зою, як розв'яжеш задачу – дай списати. Добре?
   Вона глянула на нього з усміхом.
   –  Гаразд.
   Ні, йому тоді не здалось, це було справді так: у Зоїній усмішці крилось щось лукаве, змовницьке. Ніби то було великою-великою таємницею – дати списати на контрольній.
   А втім, це справді могло здатися дивним: до неї звернувся з таким проханням не якийсь двійочник, а Михась, котрий сам чи не щоразу відповідав на тверді четвірки. Ось у цьому саме й була та велика-велика таємниця.
   Контрольна нічим не відрізняла від усіх контрольних у Михасевому житті за вісім попередніх шкільних років: два варіанти через одного порядах, завдання на дошці, урочисто-суворий голос вчительки... Тільки ж ніколи Михась не чекав так на магічний папірець, переданий через кілька рук. Він сидів над задачею, потім думав над рівняннями, а сам раз по раз піднімав голову, поглядав на Зою.
   Ось її рука, стиснута в маленький кулачок, скрадливо потяглася за спиною сусідки по парті – огрядної білобрисої Люби – і квапливо втиснула щось у долоню Світлани. Але Михась не дивився далі за маршрутом чернетки – він не одривав очей від Зої. Аж поки не зустрівся з її довгим і (знову!) змовницьким поглядом.
   Зібганий папірець лежав перед Михасем. Він крадькома, щоб цр помітила Марта Степанівна, взяв його в руку, стиснув у долоні. Йому ж здавалося, що паперова кулька ще й досі зберігає у собі тепло Зоїної руки.
   Коли пролунав дзвінок, Михась передав свій зошит на стіл, а сам, усе ще з чернеткою в кулаці, мерщій кинувся до Зої.
   –  Спасибі тобі, Зою! Виручила!
   Вона радо, якось навіть розчулено кліпнула.
   Тільки ж дарма він так поспішив тоді. Бо тієї ж хвилини, одразу по дзвінку, кинувся з місця чи не весь клас. Михася відтрутили з вузького проходу й він опинився аж коло дошки, далеко від Зої. Так більше нічого й не сказав їй. Тільки оте “спасибі”... Та будь-хто спромігся б на це! Дала списати — подякував. І що з того? А треба ж було, щоб вона зрозуміла все. Все!
   Але як це – “все” – Михась не знав... Ні, це він тоді не знав, а тепер... Йому аж в грудях холонуло від рішучості, якої набрався він на сьогоднішній вечір. Нині вона таки справді зрозуміє все. Для того він брів багнюкою три кілометри до Брідка, для того квапився тепер бруківкою – один на шляху, що весь потонув у, пітьмі, один серед поля і ріденької посадки, один під темним, запнутим низькими чорними хмарами небом. Тільки аж ген-ген як високо-високо змигує одна-єдина зірка. І як тільки вона пробивається крізь товщу осіннього хмаровиння?
   Невдовзі дерева скінчились, дорога повернула ліворуч, потяглася на довгий пагорб. Михась шкорбав тумаками по камінню і стискав під курткою книжечку. Він мав повне право з явитися нині перед Зоїні очі. Бо й справді – чого він приперся на третє село увечері, та ще й під час канікул? Е, а ця книжечка твоя? Значить, треба віддати, бо, може, тобі зараз без неї аж ніяк не обійтись. Ось я й приніс її. А коли – під час канікул, увечері чи ще коли – то вже не має значення. Цю книжечку він мав би віддати Зої ще вчора. Теж увечері, після концерту, з яким у сільському клубі виступала школа. Десь посередині концерту, коли Михась разом з хлопцями їхнього дев'ятого класу відспівав “Розпрягайте, хлопці, коні...” і збирався поза лаштунки зійти в залу, його тихенько гукнула “класна” – Людмила Андріївна.
   –  Віддай, будь ласка, Зої Дмитришиній, – і вручила йому цю книжечку.
   Весь вечір у Михася був святковий настрій – концерт, початок канікул, а тут ще таке доручення! Це ж така нагода... Тільки ж книжку слід віддати обов'язково наодинці. Сам на сам!
   Але вчора йому не вдалося.
   Після концерту всі юрмами, місячи болото, розбрелися вулицями села. Чи не найбільша герелиця подалася до шкільного гуртожитку. Тут були його мешканці – хлопці і дівчата із сусідніх сіл – і чимало тих – школярів і старших, – що частенько вечорами никали попід вікнами дівочих кімнат. Михась пристав до цих, останніх: Зоїн голос і сміх чувся десь попереду, в дівочому гурті, й підходити до неї зараз означало б перекреслити всі свої наміри.
   Коли почали заходити в гуртожиток, біля дверей на дівочу половину зчинилася веремія. Михась гукнув Зою, але вона тільки глянула на нього здивованими очима і разом з дівчатами прорвалася у двері крізь стрій хлопців.
   Нічого не вдієш, він мусив стояти на вулиці перед гуртожитком разом з хлопцями, подивлятися на освітлені вікна і слухати всілякі теревені, що знічев'я правилися тут.
   Але скільки ж можна так стовбичити? Паленіючи під поглядами хлопців, Михась пішов до гуртожитку й тихо постукав у вікно. На щастя, біленьку фіранку відгорнула Зоїна сусідка по парті – товстунка Люба.
   –  Гукни Зою, – тамуючи хвилювання попросив Михась.
   Люба зовсім не здивувалася з його прохання. Кивнула і зникла за фіранкою. Невже вона про все здогадується? – болісно і радісно забилося Михасеве серце. Він так розхвилювався, що не помітив, як до шибки нахилилася Зоя. Михась ошелешено дивився і ніяк не міг здобутися на слово.
   –  Зою, – нарешті видобулося з нього. – Зою... Вийди... на хвилинку сюди...
   Зоїні брови скинулись угору, очі спалахнули гнівом.
   –  Чого? – сердито спитала вона.
   –  Зою... – Михась згадав про книжку в руці, мерщій підняв її до вікна. – Книжка твоя в мене. Людмила Андріївна передала... Вийди...
   І тут Михась почув з вулиці голоси і сміх хлопців, з якими щойно стояв. Вмить уявив, як зараз дівчина з явиться на порозі, і всі вони витріщаться на неї й поміж себе, а то й так, щоб чутно було аж сюди, почнуть верзти свої дурні жати, справляти реготи.
   Михась стояв під вікном, мовчав і благально дивився на Зою.
   –  Ще б чого – вийти, – підібгала вона губи. – Подай книжку через кватирку.
   Він полегшено зітхнув, навіть усміхнувся до Зої. А вона сперлась рукою на підвіконня, другою потяглася до високої кватирки й ширше прочинила її.
   –  Кидай.
   Михась розгубився. Та це ж означало кінець усьому! За всі десять днів канікул Михась не зможе навіть побачити Зою.
   –  Ні, я так не віддам.
   Зоя від його слів осіла на підвіконні, знову підібгала губи.
   –  Як хочеш, – дратівливо стенула плечима і смикнула фіранку перед Михасевим носом.
   До хлопців повертатися не хотілось. Щоб засміяли зараз? Вийшов на стежку і подався додому. Дорогою вирішив: завтра піде в Косилів.
   ...Схил пагорба піднімався вгору довго, поволі. Михась уже ледве волік ноги. Впоперек дороги дув прохолодний вітер – довкола розкинулись поля, і ніщо не зупиняло його. Але це куди краще, аніж та посадка, що залишилася позаду. Там, чесно кажучи, брав острах. Все ввижалося, що за тим кущем чи за отим деревом хтось причаївся. Тут же, проти просвітленого над пагорбом неба, добре видно, що дорога порожня. Тільки над самою нею вгорі сяє все яскравіюча зоря. Мовби кличе Михася все далі й далі крізь ніч.
   Невдовзі на пагорбі, геть нижче зорі, спалахнув кволий вогник, потім ще один. Це Косилів. Ще влітку, кілька разів проїжджаючи цим селом у місто й назад, Михась і гадки не мав, що добиратиметься сюди отак, о такій порі, з такої потреби. Та де там, ще на початку навчального року важко було це передбачити. Аж до того випадку, коли одного разу на уроці алгебри він почав реготати з Ігорем Теслею, своїм сусідом по парті, теж з Косилова. Чогось їм стало смішно. Тоді Марта Степанівна пересадила його ближче до столу — до Зої. Люби якраз не було – захворіла.
   Таким заходом по налагодженню дисципліни на уроці Марта Степанівна зовсім не зіпсувала Михасеві настрій. Навпаки, він почав смішити ще й Зою. Тим паче, що для них, тутешніх, в класі вона новенька. Як тут усидиш спокійно, не покажеш себе?
   Зоя припадала до парти, ховалася від вчительки за чужі спини і нестримно сміялася з Михасевих коників. Як вона сміялася!.. Які в неї були очі!..
   З того дня, від того уроку, вона ніби взяла Михася за руку і повела за собою. Ось і зараз — крізь болото, втому, ніч і страх вона веде його за собою, манить до себе, як ота висока зоря.
   Косилівський клуб розсівав світло на чималий шмат вулиці, квилив гармошкою і бумкав бубном. Михась заглянув крізь навстіж відчинені двері у вузьке закурене фойє. Воно було майже порожнє. Лише декілька хлопців тряскали в стіл кістками доміно, смалили цигарки і спльовували на підлогу, зграсовану так, що не видно було дощок. Хлопці швидко й байдуже оглянули Михася, повідверталися і знову загамселили кулаками по столі.
   Михась підступив до дверей у залу, теж широко відчинених. На невеличкому п'ятачку перед екраном витупували танець декілька пар. Десятків зо два хлопців і дівчат збилися острівцями поміж стільців, безладно зсунутих докупи.
   Не встиг Михась угледіти когось із знайомих – однокласників чи з десятого, або ж тих, хто вчився у їхній школі раніше, – як просто перед ним у дверях виріс Ігор Тесля.
   –  А ти чого тут? – здивувався той.
   –  Та... справа тут у мене, – зам'явся Михась і покосився на хлопців, що забивали “козла”. – Ходімо на вулицю.
   –  Наші тут є? – спитав уже за порогом на нешироких геть розбитих і заболочених східцях.
   –  Є. Микола, Петро...
   –  А дівчата?
   –  І дівчата. Люба, Світлана, Оля.
   –  А ще хто?
   –  Ще? Нікого більше. Ще з десятого...
   –  А-а... Зої... нема?
   –  Зої? Нема. А ти що?.. Ти... до неї?
   Михась кивнув.
   Ігор якось співчутливо глянув на нього.
   –  Ти знаєш, мені здається, в тебе з нею нічого...
   –  Мені треба віддати ось... – Михась квапливо видобув з-під куртки книжку.
   Ігор пильно глянув на однокласника.
   –  Вона не прийде. Я сьогодні був у неї вдома. То вона казала...
   Михась заздрісно подивився на Ігоря. Він був у неї... Ну, та що ж тут – двоюрідний брат, близький родич...
   –  А може, перескочимо до неї? Додому, – запропонував Тесля.
   Оце так! Михасеві такого ніколи й на думку не спало б – додому. Він добирався цих вісім кілометрів сюди, тому що був впевнений – Зою застане в клубі. Не раз же чув із розмов косилівчан-однокласників про їхні клубні справи. А тут – додому!..
   –  Я викличу її надвір, – спокійно пояснив Ігор. – Ти й поговориш з нею. І віддаси книжку.
   Почервонівши від того “поговориш”, Михась кивнув.
   –  Гаразд, ходімо.
   Вони пірнули в темряву, брьохали якимись завулками, потім вибрались на городи й спотикалися межами, аж поки не відчули під ногами хоч і ковзку, але тверду стежку.
   –  Он її хата, – зупинившись, кивнув уперед Ігор.
   Михась розгледів лиш темну стіну саду і ледь помітний проблиск світла поміж деревами.
   Низько згинаючись, щоб не налізти на гілляку, хлопці почалапали на той вогник. Минули сушню, зашурхотіли сухим кукурудзяним листям коло хліва й опинились на подвір'ї, перед хатою під шиферним дахом.
   –  Ну? – Ігор запитально глянув на Михася. Тамуючи бентегу, той кивнув.
   Тесля рішуче й незалежно відчинив двері, прогупав чобітьми у сінях, рипнув ще раз.
   –  Зою! Ти вдома? – почув Михась його голос. – Вийди-но сюди.
   Михась ледве не задихався від хвилювання. Серце в грудях калатало так, що здавалося дивним, чому не дзвенять шибки у вікнах.
   Зоя вийшла в сіни – Михась помітив, як майнула у дверях її постать у синенькому платтячку. Ігор почав щось їй казати, підступаючи^ ближче до виходу. З його мови Михась вловив лиш своє ім'я. Й одразу ж Зоя швидко й сердито щось промовила, хатні двері блимнули світлом у сіни і грюкнули.
   Тесля, знічено посапуючи, вийшов на подвір'я.
   –  Не схотіла вийти...
   Назад чвалали вулицями. Михась стискав пальцями книжку під курткою і ковзався по болоті, мало не падаючи. Ігор важко брьохав поруч і мовчав.
   Біля клубу Михась подав Теслі книжку.
   –  Візьми ось. Віддаси їй. А я...йду.
   –  Куди?
   –  Додому, куди ж іще?
   –  Ти що? Серед ночі?
   –  А що мені? – байдуже мовив Михась.
   –  Переночуєш у мене. Куди ж ти зараз?
   –  Ні, я піду. Вдома ж ніхто не знає, де я.
   Але Ігор стояв на своєму.
   –  Краще переночуй. А завтра поїдеш. Першим автобусом. Побачиш, так буде краще.
   Ночувати в Косилові Михась не збирався. Вирушаючи сюди, він взагалі не думав, що буде потім, після зустрічі із Зоєю. І ось...
   –  Ходімо, – Ігор узяв його за лікоть.
   Михась покірно поплівся поруч з ним.
   Знову брьохали вулицями, перебирались через чиїсь двори, плутались у високих цупких бур'янах по межах.
   –  Ось що я тобі скажу, – нарешті озвався з темряви Ігор.
   –  Що? – порівнявся з ним Михась.
   –  А те, що нічого в тебе з нею не вийде. Хто-хто, а я Зою добре знаю. Сестра ж таки... Любить вона хлопців за носа поводити, ой, як любить!.. І кого-кого, а тебе мені шкода, що почнеш бігати за нею.
   Уважно вглядаючись під ноги, щоб не послизнутись чи не перечепитись, Михась дослухався до Ігоревих слів. Та чим далі той говорив, тим усе більше пропускав його балачку мимо вух. Місив чобітьми заболочену косилівську вулицю і широко всміхався у темряву. Ну що він говорить, той Тесля, про що він теревенить? Він же зовсім не знає Зою, хоч і родич їй, двоюрідний брат. Хіба він бачив, як вона сміялась? Хіба він знає, як вона дивилась тоді, на контрольній? Краще мовчав би і вглядався під ноги, а то в пітьмі забредуть ще не знати куди.