Дорога до нашого села

   –  Х -га! Оце такі до нас богатирі? Н-н-да-а...
   Ми з Борисом підходили сюди і так не вельми впевнено, по цих же словах зовсім торопіємо, спиняємось на синьому ребристому камінні (граніт), хоч за кілька кроків жовтіє вже пісок. Спиняємось, і я, ніби очима цього міднолицього, з підбіленим сивиною чубом дядька, що вигукнув такі образливі слова, дивлюсь на нас обох з Борисом. Обидва ми худі и кістляві, з тонкими довгими шиями, до того ж я вигнався, як бадиляка, а ще вдягнув, дурень, теніску, і з-під її коротких рукавів, як шпичаки, стримлять мої гострі лікті. Я притискаю руки до себе, щоб вони не випирали тими ліктями, і мене охоплює нестримне бажання повернутися на цьому каміняччі, вийти на дорогу, якою ми щойно прийшли, і податися шляхом додому, до нашого села.
   Та все ж переборюю в собі оте нагальне бажання й переводжу погляд зі скептично примруженого лиця того сивочубого на інші. Це кілька чоловіків, а то все хлопці – такі ж самі, як ми з Борисом, або ж трохи старші. Усі вони скупчились коло приземкуватої будки, збитої з дощок, і теж посміхаються скептично. Але не з нас, не з мене із Борисом, а з отого міднолицього від засмаги чоловіка.
   А й справді, коли ми розпитували Кузьму Оришкевича, чи приймуть нас у бригаду, він гаряче запевняв, що “все буде в ажурі, я гарантую”. І ось тобі на!..
   –  Хіба з ними дорогу прокладеш? Га, Кузьмо? Та вони ж камінцями собі пупи попідривають та й на цему капець...
   Сивочубий прискалив око і так нас ним і свердлить.
   –  Що ти розійшовся, Тимку? – озвався Кузьма. Він уже підійшов до гурту і тепер теж дивиться на нас від будки, в якій – видно було крізь відчинені двері – лежали лопати, молотки, кельми, ще якийсь інструмент. – Чого ти чіпляєшся до них? Хлопці як хлопці...
   –  Х-ге, хлопці... Та бригадир прожене їх під три чорти, силачів таких...
   –  Не прожене, не бійсь... Підходьте сюди, підходьте, – підбадьорив нас Кузьма.
   Ми несміло ступили з того каміння.
   –  Не слухайте його, хлопці. Він такий, що аби покричати, покомандувати, – озвалося кілька голосів. – Якби ми слухались Тимка, то всі повтікали б звідси. Нічого, зараз прийде Бойчук – і все буде добре.
   Звісно, ми не знали, хто такий Бойчук. Мабуть, бригадир. Але не допитувались. Переступали на піску, скоса поглядали на того міднолицього Тимка, що так налякав нас. Тепер він одвернувся і щось розповідав своїм хрипкуватим голосом.
   Тим часом ми з Борисом розглядалися довкола.
   Тут, коло нас, і далі шляхом до нашого села, звідки ми прийшли з Кузьмою Оришкевичем, жовтіли густо насипані купи піску, де-не-де потрамбовані колісьми автомашин. Обабіч піску – ще вищі купи каміння.
   В інший бік, до Козинців, лежала рівненька шосейка. Простягалась греблею вздовж ставу, через міст і зникала у селі.
   До нашого села прокладали шосейну дорогу – сошу, як кажуть у нас. За весну встигли вивести її з Козинців і ось тепер мали тягти до нашого села. Ми з Борисом, як тільки почались у нас канікули, впросили Кузьму взяти із собою в дорожню бригаду. Тож не будеш усеньке літо купатися чи по садках лазити – не малі вже, на роботу пора. А тут якраз така подія – сош прокладають. Скільки ж мучаться через цю дорогу! Особливо весною чи восени. Щоб грузовиком проїхати без трактора – мови нема. А це – автобус буде ходити!
   –  А в нас поповнення – хлопці онде прийшли.
   Це зверталися до невисокого худорлявого чоловіка, що не знати звідки взявся біля будки. Оглядаючи нас, він трохи примружив очі і від того його ніс перерізало впоперек декілька дрібних зморщок.
   –  A-а, ну що ж, це добре. Нам робітників якраз треба... Тільки щоб робили, не лінувалися.
   –  Та вже ж... – мимримо. А що ж тут скажеш? Не будеш же себе в груди бити – ось ми які! Діло покаже, на що ми спосібні.
   Бригадир дістав з кишені старенького блокнотика з потертими ріжками, полистав його, записав наші прізвища.
   –  А тепер, – звернувся до всіх, – до роботи.
   І почав розпоряджатися, чим кому займатись. Майстри – їх було п'ятеро – ставали з кельмами й молотками вкладати камінням дорогу. Решта – підсобники – хто пісок розправляти, хто каміння бити, яке дуже велике, хто обочину підсипати...
   –  А ви, хлопці, – звернувся бригадир до нас, – ідіть на сошу, – махнув рукою в бік уже готової, аж лискучої дороги, – і повизбируйте з неї всі камінчики. І щоб жодного не зосталось.
   Ми з Борисом розгублено перезирнулись. Це що за напасть нам сьогодні? І бригадир сміється, як перед цим Тимко? А той теж услід за Бойчуком (не освятиться без нього):
   –  Гайда, гайда, збирати є там що. Вздовж всієї греблі.
   Ми звернули свої погляди на Кузьму. Виручай же, коли нас на такі наруги привів! Але земляк наш спокійно, мовби нічого й не сталося, вдягав брезентові рукавиці, брався за молот – бити каміння.
   Бригадир помітив наше сум'яття.
   –  Це, хлопці, діло важливе, не думайте собі... Завтра коток має прибути, а в нас на дорозі камінчики. Втрапить під коток – і камінь придушить, вм'ятину зробить. Так що беріться за роботу, не сумнівайтесь, – і його ніс перерізали зморшки.
   Трохи збадьорені, ми побрели до вимощеної, рівної, жовтої від піску шосейки.
   То тільки здавалося, що робота ця нікчемна. Еге ж, спробуй позгинайся до кожного камінчика, як їх тут ніби хто зумисне понакидав... І сонце зверху припікає, мов на сковорідці. А гребля таки довгенька!..
   Так що барились ми з тими камінчиками ледве не до обіду. Поки отак нахильці дійшли до краю села – спини геть нам поболіли.
   Та ось уже й повертаємося назад. Добре, що хоч із ставу легким вітерцем повіває. А коло містка галас, вереск – дітлашня купається. Снували й снували повз нас із села, коли ми над камінчиками тими поклони били.
   Це й собі зараз у воду шубовснути б!.. Але ж ген за будкою наші маячать. Одні – майстри – на колінах стоять, камінчик до камінчика вкладають, інші лопатами розмахують, молотами гепають. Куди ж тут купатися?
   Хіба що трохи присісти на траві край містка. Дивимося з Борисом, як вода мчить з-під нього, розбурхана, запінена, аж бризками нас, угорі, дістає. Дивно й навіть трохи страшнувато нам дивитися вниз – у нашому селі такого містка нема. Ставочок мізерний, місток дерев'яний – куди до цього, мурованого... Та й прати до нашого ставка ніхто не ходить – вода брудна, збита купальниками й гусьми. А тут, гляди, навіть дерев'яний поміст з берега простягся. Дві дівчини перуть шмаття на кладочці отій над водою.
   Самі собою наші руки розшукали камінчики – вони тут же, у траві, ми самі їх щойно з дороги понакидали. Бовть! – камінчик у воду, аж бризки злетіли угору. Бульк!.. О, це вже ближче до кладки. Бризь!..
   Дівчата порозтиналися з шматтям в руках, вода дзюрчала ручаями на їхні босі ноги. Озирнулись по боках – і знову за прання.
   Засміялися ми з Борисом, шукаємо в шпориші камінчиків іще.
   На цей раз дівчата зрозуміли, що на них кидають. Порозглядалися довкола, побачили нас нагорі.
   –  Чого дзьоби позвішували?
   Не знаю, як Борис, а я від тих слів ледве з містка не шубовснув. Оце пожартували — так вліпили нам дівчата. І без камінчиків... Але й ми здаватись не збираємось. — Дівчата, а як вас звати? — гукаємо.
   –  А вам нащо?
   –  Треба.
   –  Еге ж, так вам і сказали. Треба їм...
   І знову взялися прати. Але ми встигли помітити – сміються дівчата. Не підохочує нас до теревенів.
   –  То як вас звати? Скажіть!
   Мовчать. Тільки – зверху видно – сміються, аж плечі трясуться.
   –  От ми зараз вгадаємо самі!
   –  А спробуйте!
   Задирають на нас голови. Веселі, сміються. Бачимо, не старші від нас. Вища, чорнявенька така, на циганочку схожа, менша – з русявою косою.
   –  Вас звати Параска і Палажка! – гукаю, згадавши Нечуя-Левицького, якого вивчали недавно в школі. Гукаю так, щоб дошкулити і за ті “дзьоби”, і за “спробуйте” таке зухвале.
   Пирскають дівчата, шматтям у воді ледве бовтають.
   –  Та ні, вас, певне, звати Маланка і Федорка! – сміється Борис.
   –  Або Маринка і Петрунька!
   –  Секлета і Варвара!
   –  Мартоха і Солоха!
   –  А вас... а вас... – заводяться дівчата, — А вас Гаврило і Данило!
   –  Фросина й Харитина!
   –  Свирид і Никодим!
   –  Горпина і Павлина!
   –  Филимон і Онофрей!
   Кипучий вир наших перегуків захоплює нас із веселою силою. Навперебій гукаємо одні одним, дражнимося і сміємося. Аж поки дівчата таки дополощують своє прання. Збирають його у відра і берегом, віддалік від нас, ідуть до села уздовж греблі.
   –  Дівчата, може, ви ще не все попрали, то приходьте завтра! – кричимо навздогін.
   Озираються і – збитошні – показують нам язики.
   Ми ще проводжаємо їх поглядами до села, неохоче зводимося і йдемо до своїх.
   –  Що там, багато ще лишилося? – питає бригадир.
   –  Та ні, скінчили вже.
   –  Молодці. Можете братися за обід.
   На обід майже всі козинецькі розходяться по домівках. Ті ж два хлопці, що лишаються, – Сашко Моргун і Петро Костюк – сідають зі своїми Сидорами коло нас, у холодочок під старою кострубатою липою. Від них дізнаємося, що дівчата, з якими оце недавно ми перебендювали, наші ровесниці: одна перейшла у дев'ятий, інша – у восьмий, і що звати їх Анкою й Нінкою. Ну, нехай тепер тільки з являться!.. А ми одразу: “Привіт, Аню, здрастуй, Ніно!” А вони: “Ой, як же ви вгадали?”
   Пообідали ми дуже швидко. Бо ж став поряд, он як сяє від сонця. Це ж треба скільки сили мати, щоб не вскочити у воду до сих пір...
   Поки покупалися – всі повернулись із домівок, знову зібралися коло будки. Бригадир розпорядився брати лопати і розгортати й вирівнювати пісок – з гіркою посередині вздовж майбутнього полотна дороги. Потім будемо закидати його камінням, готувати “фронт робіт”, як сказав Бойчук. Бо майстри добре-таки постукують своїми молоточками, дивись, на п'яти нам наступають.
   Товпимося коло будки, розбираємо лопати.
   –  Та не хапай ти того одоробала, – гаркає над самим моїм вухом. Озираюсь – Тимко (уже дядько, сивий, а всі його тільки Тимком зовуть). – Від тої лопати враз пухирі на руках вискочать. Бач, зробив держака якийсь безрукий. Бригадире, а видай хлопцям рукавиці. Що це ти за ними не дивишся?
   –  О, знов Тимко завівся, – сміються хлопці.
   У Тимка такий же глузливий хрипкий голос, однак ми з Борисом сприймаємо його вже по-іншому. А за пораду ще й вдячні йому. І за рукавиці теж. Бо якби не вони – не знати, що було б із наших долонь. Та й рукавиць тих новеньких до вечора було не впізнати – лопатою й камінням так потерлись, забейкались. Як ударив я ними одна в одну – курява й пісок так і посипались. Та й ми з Борисом геть попеклися на сонці за весь день. Дивись, і самі скоро станемо такими ж мідними, як і Тимко.
   Додому йшли тією ж дорогою, що й сюди. Три кілометри від села до села, пухкий гарячий пил під ногами, зморені спекою липи і ясени обабіч... Але ми з Борисом уже не тюпали за Кузьмою, як уранці, не ловили кожне його слово, а ступали побіч нього хоч і сягнисто (шлях бо не близький), та впевнено і твердо. Йшли і подумки прикидали собі, як проляже тут шосейка до нашого села: де нинішню дорогу доведеться випрямити, де зробити насип, а де пісок і каміння ляжуть просто тут, кудою ми ступаємо зараз.