Під ногами – мокро.
Василько викидає брилку за брилкою. P-раз! І не брилка – брила чорнозему вже на обочині коло стовбурця калини.
Буде криничка! Буде!
На Василькові руки впала тінь – хтось підійшов, стоїть і не дихає. Ще хтось зупинився. А Василько робить своє: увігнав заступ у землю по самий держак, підважив... З-під брили... фонтанчик вдарив.
– Джерельце! – почулося над головою у Василька. – Джерельце! – іще хлоп'ячий голос. – Срібне-срібне!
Василько таки підвів голову. Джерельце срібним назвала Галинка. Стоїть із відерцем. І Йосипок з ножівкою стоїть. Гриць тримає величезний заступ і показує Василькові на митах: дивися – вода прибуває.
Василько закачав ногавиці. – Ти що, сам будеш пити цю воду? – допитується Галинка. – Не міг сказати? Боявся, щоб не допомогли? Так?
“Де там він сам буде пити! Чудна. Попід городами стежка є? Люди стежкою тою ходять. Захоче хтось пити і нап'ється. І ти, Галю, і ви, хлопці”. Все це Василько подумав – не сказав. Мовчакуватий Василько. Дивиться поперед себе, очима блимає.
Вода у криничці прибувала. – Хлопці, – порушив мовчанку Йосипок. – Давайте змайструємо цямрини.
Хлоп'ята загукали: – Цямрини! – Цямрини! – Я відерце тут лишу, – мовила Галинка.