Навпіл із долею

   На тисячі зблисків роси розділило сонце це літо. Тися­чами мальв випнулося воно із землі, ставши придорожніми охоронцями тиші, котрі нема-нема та й здіймуть на сполох забачивши у далині осідлані табуни грозовиць.
   Сотнями неприкаяних дощів прошило небо землю розпластавши її між полями і берегами, між людьми і ангелами, між світанками і загравами. І вчилися ті дощі ходити землею, немов викохані діти. Навчалися говорити, вимовляючи перше слово у шипінні пилюги, застигнутої зненацька посеред спеки. Навчалися прощати, навчалися вірити, бачити і вмирати.
   Десятками коромисел зачерпнули веселки річкових туманів. І, натягнувши попід небом сріблинки не розтлу­мачених снів, почепив на них досвіток поволоку завтраш­ньої осені, намотаної пряжею відквітлого тополиного пуху.
   Тисячами.
              Сотнями.
                          Десятками.
   І лише надвоє, навпіл поділив Всевишній наші життя, розкроївши їх із долею. На одній долоні, зібравши з доріг та порогів, родів і віків, положив смеркання і зневіри, обвінчані із заспівами торішньої печалі. На другій – зблиски ранкової роси і випадкове слово, застрибнуле у душу сонячним зайчиком із люстерка погляду.
   Так просто.
              Так мало.
                          І так багато.
   Лише надвоє. Де між вчора і завтра, між “але” і “може , між народженням денного сонця і його вмиранням людина. Слабка і безсила, як промінчик трави, і така ж стійка та непереборна.
   Одна.
          Лише навпіл із долею.