Хтось зачинає пісню...
Спершу одинока цівка голосу висмикується із застроченої полотнини одвічного гамору світу. Просочується крізь сонячні промені, крізь плескіт вод, крізь слова, подихи, мовчання, переплетені у тугий моток і простелені лляною полотниною поміж серцями, думками, душами. Голос піднімається і раптом на мить втихає, наче поборений неприйняттям, заклопотаністю, поспіхом!.. Та ось його підхоплюють іще кілька голосів, злившись вже не у несміливий потічок дощу на весняній шибці, а у бурхливий потік повені, наповнений пахощами, кольорами, думками, громовицями і падолистами, коханнями і прощаннями – життям... Зазвучала пісня.
Ожила, вихрещена із праотчої пам'яті, зі сміху дітей і весільних голосінь, із стародавньої чорнокнижної віри у те, що мелодія і голос мають чудодійну силу зцілення від біди, ВІД хвороби, від самотності і тиші. Звучала пісня билинна, як жіноча доля. Велична, як доля народу незламного і милосердного. Мудра, наче перше слово немовляти і пророцтва святих отців.
Вона здіймалася вгору, розправляючи крила на півнеба, на півсонця... І падала вниз, стишуючись до шелесту бджолиних крил у зарошених квітах. Вона втілювалась у голос, черпаючи його аж із глибини душі. Вона поставала праруською княжною у непоспіху своєї величі. Вона плакала згорьованою пам'яттю і сміялась щебетанням закоханої юнки. Вона жила! Одна. На цілісінький світ, привчений до нескладності і не співзвучності монотонних чи крикливих акордів життя.
І світ мовчав. Він слухав. Навіть тоді, коли згорнувшись метеликом у крильця, затихла луна останньої дарованої ноти. Навіть тоді, коли дощ, розпластавшись над світом, затоптав її сліди і тільки вторячи почутому, щось згадувала гойдалка, зачеплена за сиву грушу. Він слухав. І він чув її, народженою вже із власного серця.