ЗОЛОТІ КОРАБЛІ

   Андрійко вийшов на дорогу, що спиналась на пагорб і там обривалась, наче ховалася в небі. Села вже не було видно, тільки верхівка височенної тополі, що росла коло хати дядька Дмитра Зайчука, стриміла над пагорбом.
   Андрійко спустився в долину і зупинився.
   Було тихо-тихо, аж у вухах дзвеніло. А потім від того дзвону мовби одірвався один малесенький дзвіночок і полетів, полетів угору, до самого сонця. Жайворонок! О-ондечки він, крильцями тріпотить... А з пшениці й собі – сір-р!.. Ніби у свисток засюрчало. Цвіркун...
   Андрійко побачив, що поле за містком уже скошене. По стерні простяглися широкі смуги з приплюснутими до землі віхтями соломи, ті смуги перебігали на другий пагорб, туди, звідки долинав приглушений гуркіт.
   Значить, скиртували там. Цими смугами, де ще вчора або й сьогодні вранці стояли вряд полишені комбайнами копиці соломи, пройшлися з волокушами трактори І потягли ті копиці до скирти. Мабуть, зараз на скирті, розмахуючи вилами, наче веслом, працює Андрійків тато, по груди потопаючи у м'якій соломі.
   Андрійко заспішив. Сонце вже не так пекло, як удень, із сліпучо-білого стало жовто-рожевим, хилилось до небокраю. Хлопець хотів устигнути вдосталь надивитися, як трактори, гудучи, мов джмелі, волочать кучугури соломи, як меткі сині “Беларусі” залізними клешнями хапають ворохи з нагорнутих солом'яних гір і подають на скирту. А на скирті – тато. Мов на великому золотому кораблі. Пливе по морю стерні.
   От би й собі на той корабель!.. Хоч би встигнути!
   Андрійко наддав ходу, поле враз поширшало, і він побачив скирти.
   Їх було три. Три великі золоті кораблі! Два пливли під високим небом у далечінь, а коло третього здіймалися круті хвилі соломи, метушилися трактори, на ньому ще тільки готувалися / далеку путь скиртувальники. І десь поміж них – тато.
   Гей, зачекайте, заждіть! Юнгу візьміть із собою!..
   Зблизька трактори вже не гуділи – ревли і диркали на різні зади. Солом'яні хвилі оточили хлопця. Аж з-під сонця вглядатись у нього скиртоправи – чий це хлопець прийшов?
   З гарячого закуреного “Беларуся” важко скочив на землю дядько Дмитро Зайчук. Підминаючи ріденькі острівці настовбурченої стерні, підійшов до Андрійка. У великих замащених руках він тримав алюмінієвий бідончик з прим'ятим боком.
   –   Водички холодненької принести не хочеш?
   Андрійко саме вгледів поміж скиртувальників тата. Із соломи, що сягала йому аж до грудей, він усміхався Андрійкові. Як добрий капітан своєму юнзі!..
   –  Не хочу,– відмахнувся Андрійко від Зайчука.
   Дядькова рука з бідончиком опустилася.
   –  Ну, як не хочеш, то що ж...
   Гей, заждіть, юнгу зачекайте!..
   Але ж між кораблем і юнгою стояв дядько Дмитро...
   Велика краплина поту викотилася з-під його змокрілого, скуйовдженого чуба, полишаючи за собою мокрий слід на запиленому чолі. Переніссям сповзла вона в куточок правого ока, і дядько Дмитро часто-часто закліпав ним.
   –  Криничка ж недалеко тут...– провів він кінчиком язика по зашерхлій нижній губі і через силу проковтнув слину.
   Андрійко спохватився, вихопив бідончик з його рук.
   –  Я знаю ту криничку, дядю. Білою називається...
   –  Білою, Білою, еге ж...
   Холодного, важкого бідончика Андрійко подав дядькові на трактор, не підводячи голови. І подався поміж купами соломи а крайню, вже вивершену скирту.
   Трактори один за одним почали притихати. Андрійко здогадався, що трактористи зійшлися до дядька Дмитра пити воду. Мабуть, і тато вже спустився вниз. Закінчивши роботу, напився з бідончика і, витираючи сподом сорочки губи, шукає очима Андрійка.
   Проте хлопець не виглянув з-за скирти. Стояв під нею і висмикував довгі золотисті соломинки. Висмикував і кидав собі під ноги. Було прикро, що таки не встиг, що не візьме його тато на золотий корабель.
   Та ось за скиртою зашаруділа солома, хтось наблизився до Андрійка.
   –  А ти чого сюди сховався? – почувся голос дядька Дмитра.
   –  Я… так... Від сонця...
   –  Ну-у, на всіх води приніс, а сам утік. Ходімо до гурту.
   –  Не хо-о...– відвів Андрійко свого ліктя від дядькової руки.
   –  Ходімо, батько кличе. Йому на скирту води подаси.
   –  Не піду-у...
   Андрійко незчувся, як раптово злетів угору. Щосили задригав ногами, але земля десь зникла. Великі руки дядька Дмитра міцно обхопили його за поперек.
   І тут Андрійко побачив тата. Він стояв на краю скирти, виглядаючи сина. Як з борту великого золотого корабля.