РИБА

    Баба Петрунька сиділа під хатою, на лагідному вересневому сонечку, що ніби з літа перестрибнуло через кілька тижнів негоди й заповзялося знову щедро зігріти всіх. Баба в’язала кукурудзяні качани у вінки. Вона любила сплітати кукурудзу отак у вінки. Відбирала для них найкращі качани, загортала назад сухе шолопиння, і воно м’якшало під її руками, легко впліталося в довгу тугу косу.
    Ще як жили в старій хаті, для досушування вивішувала важкі в’язки на жердину під стріхою, і вони золотисто сяяли на тлі синяво побіленої лицьової стіни. Тепер кукурудзу розвішувала одразу на банти. Перше на горище виносив у лантуху дерев’яною драбиною з сіней її покійний дід – Онофрей, але його вже нема на цьому світі п’ять років, царство йому небесне, і баба Петрунька спромагається – хоч з трудом, хоч на дні мішечка – винести вінки сама. Потім любить з сіней глянути вгору і вловити поглядом восковий полиск відбірних качанів на бантах.
    Стара брала з купи перед собою качани, клала в пелену, вкладала шолопиння пучок до пучка, переплітала його, потім брала другого качана, і вони впліталися у вінок щільно, аж терлися один в одного тугим зерном. Від роботи її могло відволікти на хвильку хіба що кудкудакання курки в курнику – значить, знесла яйце – чи гуркіт мотора на вулиці або ж чиїсь голоси, але все це на її бічній тихій вуличці траплялося дуже рідко. Хіба що кури кудкудакали частіше, і тоді до них через подвір’я завзято проганявся півнисько з широко розпущеними крильми.
    Та ось бабу Петруньку змусили одірватись від роботи чимось збуджені голоси в сусідській садибі, трохи далекуватій від неї, через садок, але ж сусіди є сусіди – так, трохи на відстані, ще краще з ними жити, ніж ото хата в хату вздовж вулиці, що й голови не почухаєш без чужого погляду.
    Враз затупотіло – і в бабину благеньку хвірточку вскочив сусідський таки хлопчак – Вадим.
    – Бабо Петрунько! Бабо Петрунько! – зарепетував малий сусіда так, що їй аж серце стислося. – Рибу! Рибу! – біг до неї й кричав Вадим. – На Лісовому ставку рибу... ловити можна!..
    – А ті ж?.. А ті, що?.. Оті мордаті... – лепетала зненацька заскочена баба.
    – Нема їх! – Захеканий Вадим стояв над нею й від нетерпіння аж тупав ногами. – Поїхали! Багато риби... лишилося. Корчі там... сітки порвали... Сказали, тепер можна всім ловити... Бабо! Бабо!.. Всі люди побігли... Батько сказав – вам загадати... Ми теж... побігли... – Це він договорював, уже точачись двором задки. І з хвіртки ще раз гукнув: – Бабо, біжіть!
    Баба кинула на купу недов’язаний вінок, зірвалася зі стільця, й обірване шолопиння та кукурудзяне волокоття полетіло з бабиної пелени поперед неї.
    – Патку ж мій! Паткужмій! – металась баба обійстям й зопалу не знала, за що ж хапатися, з чим бігти.
    Треба ж такому статися аж тепер, коли все перекипіло, все вгамувалося, вляглося, мовби пригрілося лагідним сонечком. А що ж творилося в селі весною, влітку!.. Бо де ж це видано: їхній сільський ставок у лісі взято в оренду! Нехай би вже там той, що при в’їзді в село, нехай би й луговий ті здавна були колгоспними, завжди стереглися від вилову селянами, хоч вони й вкрадалися, але ж Лісовий, Лісовий ставок!.. Він справіку належав тільки селу, тільки громаді. На ньому безборонно можна було рибу ловити скільки хочеш та коли хочеш. Її там водилось небагато, вирости в аж отаку-о вона не встигала, але посидіти з вудочкою чи двома, помружитись на сонці чи спочити в холодку – цього не боронив нікому ніхто.
    І ось ранньою весною з’явились на ставку в лісі якісь чужі люди, запустили туди малька, поставили в охорону двох мордодзвонів з рушницями і заборонили не тільки не підходити з вудочкою, але й купатися.
    Люди захвилювалися, запротестували, навіть їздили у район, але нічого добитися не могли: їм статечно пояснювали, що ставок законно відданий в оренду, під вирощення риби, тепер він є тимчасовою власністю цього самого орендаря, а ви, селяни, не маєте ніякого права на нього. Між іншим, так само, як і на ті два, що в селі.
    Так що й до Лісового ставка людям стало зась. Мордаті стерегли його пильно, навіть проживали там у привезеній дерев’яній буді – і ні скупатись тобі, ні посидіти з вудочкою. Невеличка полянка перед ставком, усі його береги з колись витоптаними місцями для ловлі – все заросло травами. Між ними тільки вилася довкруж ставка стежка, якою день і ніч ходили з рушницями мордані, мов собаки на цепах.
    Десь із тиждень тому чужі – оті орендарі, чи один він, а то все найняті ним же – спустили ставок і почали вилов риби. Врешті, бодай хоч цього дочекалися селяни. Бо ж після вилову можна було, як і на тих двох ставках, вже і їм побовтатися у калюжах і знайти по якомусь загубленому чи не витягнутому з намулу коропчику чи двох.
    Але з того, що накричав сусідський Вадимко, баба Петрунька збагнула, що сталося непередбачуване – ні орендарями з їхніми мордатими сторожами, ні сільчанами: корчі не дали виловити рибу. Авжеж, на те він і називається Лісовим, цей ставок, трясця вашій матері, орендарі й мордодзвони! На те він їхній, сільський – він сам, сама природа повстала проти несправедливості, проти здирства, знущань над селом. Ага, так вам і треба, ось вам по ваших пиках!
    Бабу Петруньку аж тіпало – і від зловтіхи, і від розгубленості через такий вивих подій, і від поквапу й собі враз опинитись там, у лісі, біля заповітного плеса. Авжеж, вона, як і всі сільські жінки, дружина заповзятливого рибалки, нехай і покійного нині. І слава Богу, сусіди не забули про неї, гукнули на таке святе діло — всім селом здобути рибу, покинуту напризволяще.
    Добротні, ще майже нові, з високими халявами гумові чоботи, що зосталися після діда Онофрея й п’ять літ без ужитку простояли в закутку погрібника, полетіли в мішок – білий, з отих, що в них продають тепер борошно й цукор, і баба вибігла на вуличку, а з неї, тихої, з рясними яблунями в садах, на центральну вулицю.
    Тут аж двиготіло. З відрами в руках, з мішками й гумовими чобітьми під пахвами чи за плечима, як оце в баби Петруньки, гналися люди – чоловіки, жінки, діти, старі, молоді. їх обганяли, обвивали пилюгою й вихлопним чадом трактори на високих рубчастих колесах. Татакали мотоблоки з причепами, що ввійшли в моду останніми роками. Ревіли мотоцикли. Велосипедисти несамовито крутили педалі. Тупотіли копитами коні, й легко і майже безшумно неслись за ними вози на гумових колесах.
    Все це мчало в одному напрямку – до лісу. Десь там, в його непроглядній звідси глибині їх чекала покинута риба...
    За селом баба Петрунька в довгій, хоч і рідкій, вервечці пішкодралів звернула навпрошки – через ріпаковий озимий посів, кудою завжди до нинішнього року топтали прохід, і далі стежкою лісом до ставка. Всі транспортні мусили об’їжджати трохи далі, дорогою.
    Але коли баба вибігла – ні, захекано вийшла, бо ж бігти вистачило сили хіба що до сільської крамниці, а далі дрібно тюпала, – то поляна перед ставом уся була зграсована і заставлена тракторами й тракторцями, підводами і мотоциклами, попід деревами блищали велосипеди. Гуркіт моторів, крики, сміх, лайка гриміли на весь ліс.
    Плутаючись ногами у високій, столоченій траві, баба підступила до краю ставка. Він весь кишів людьми. З низького берега вони забредали в глибокий намул, обступали ковбані, калюжі й кальобахи, де збереглася вода, дерлися між потворні карячкуваті корчі – і всі рачкували, хапали руками, зануреними в багнюку чи брудну, густу воду, плескали ними, багном і водою, а ще більше вони плескалися самі – то билася, виривалася, тікала і знов ляскала хвостами в чиїхось руках риба. Маленька, середня, але траплялись і великі, з півліктя, коропи, що вигиналися всім тілом і гучно ляскали хвостами.
    Баба Петрунька мерщій скинула свої капці й взула чоботи. Високі тверді халяви аж задерли бабину спідницю, вона квапливо поправила її руками, але на неї ніхто не звертав уваги: всі були зайняті одним – рибою, і навіть на заголені жіночі сідниці ніхто не вів вусом.
    З мішком під пахвою баба стрімголов кинулась у став, тобто, в болото. З кожним кроком ноги вгрузали все глибше, доводились чимшвидше переставляти їх, щоб не засмоктало, і баба, поки просунулась на кілька метрів, уже геть забейкалась.
    А навколо неї все вирувало, хлюпало, жвякало, плескало, бризкало, кричало, сміялось, лаялось. Риба, брудна, чорна, в патьоках, билася то в одних, то в інших руках і зникала у відрах чи мішках.
    Баба брела все далі й не могла знайти місця, де б і собі занурити руки. Куди не повернись – усюди її стрічали вирячені очі при самій поверхні ставу чи наставлені забрьохані зади. Нарешті щось плеснуло й коло неї, баба впустила мішка й обома руками плюснула в те місце. І пальцями відчула в’юнке тіло. Вчепилася в нього щосили й підняла вгору. Невеликий коропчук вився в її руках і беззвучно зіпав ротом. Баба одною рукою притисла його до себе, відчула, як холодна багнюка пройшла крізь блузку до самого тіла, але бабі було не до того: другою рукою вона розкривала мішка й лаяла себе, що не зробила цього раніше.
    Коропчик із шерхотом посунувся в мішок. Це збудило в бабі такий азарт, що вона рішуче посунула вперед, поміж людські тіла й корчі, поміж крик і ґвалт, поміж плюскіт і плескіт. Її очі почали помічати ворушкі місця у воді чи багнюці, й баба кидалася туди – й витягала рибину. Мішок її ставав важчим, вже занурився дном у те місиво, що колись було водою, і вона так тягла його далі.
    Тхнуло намулом, рибою, бризки летіли зусібіч і заляпали бабі лице та біленьку хустину, але вона не зважала на те, як і всі, хто шаленів у рибальському азарті в ставку. Баба Петрунька ніяк не могла знайти собі місця сталого, щедрого на улов — усі ковбані й калюжі заповнили односельці. И вона мусила брьохати далі. Багно сягало їй колін, але вони занурились у чоботи так глибоко, що це нічим не загрожувало.
    Мішок усе важчав. І то не від води – від риби. Баба Петрунька забралась чи не на саму середину, де людей було менше, бо вони хляпались і плюскались по ковбанях і калюжах, а тут вода зійшла майже вся. Та якраз у багні, що проступило наверх і сизо блищало проти сонця, залишилось чимало риби, і баба, приловчившись, спритно хапала коропів і коропців та кидала їх у мішок – встигай лиш повертатися з боку на бік та примічати порух багна чи й руками намацувати рибу.
    Ставок усе ще кишів людьми і рибою, але поступово хаотичний рух набирав сталих напрямів: на берег уже спроваджували повні мішки – тягли їх за собою. Хто, вибравшись на сухе, завдавав улов на плечі або ж приладновував на багажник велосипеда чи мотоцикла, хто ж запасливіший, вертався в багновисько з порожнім мішком.
    І бабин мішок теж став повний. А що Петрунька залізла в саме багно, то й не тонув, лежав поруч неї – довгий і тлустий, чорний, лискучий від намулу, схожий на якогось бегемота, що його баба інколи бачила по телевізору. Тільки що цього бегемота вона сама тримала за гузир, ніби за затиснуту пащу.
    Пора була вибиратися на берег. Баба поглянула на нього, все ще захаращеного технікою й людьми, й притягла до себе мішок. Але ногою рухнути не змогла. Вона спробувала підняти другу ногу, але й та наче запаялася в багно. Намул засмоктав бабині ноги, майже по край халяв занурені в гущу.
    Одною рукою баба спробувала потягнути за край халяви, але чобіт не подався, другий теж не ворухнувся.
    – Гвалт! – закричала налякана баба Петрунька. – Ой людоньки, ой, рятуйте!..
    В крикові й гаморі ніхто не чув баби. Вона ж, як не крутилась, як не смикалась – не могла зрушити з місця. Навпаки, чоботи все глибше грузли в багно. Страх охопив бабу. Невже так і засмокче в баговиння її тут, посеред ставу, і на тому скінчиться життя її, й не зостанеться навіть могили Петрини Сидорівни Очеретюк на сільському цвинтарі, не навідуватимуть її діти й онуки, в поминальні дні не казатиме молитви священик, не співатимуть півчі?
    – Гвалт! Рятуйте! – заверещала баба.
    Нарешті її почули. Мабуть, тому, що гомін і крики над ставом уже спадали, плесо майже очистилось від людей: хто ладнав мішки з рибою на березі, хто вже й подався додому, а в ставу залишилось декілька з тих, що прибігли пізніше чи забагато взяли з собою мішків.
    Тепер сільчани, вдоволені уловом, почули й бабині крики. Знов захвилювались, але тепер по-іншому, без захла- ння, доброзичливо й навіть весело. “Ото баба Петрунька! Ото наловила риби!”.
    Кілька чоловіків, облишивши свої мішки, що ворушились від риби, мов живі, з жартами і сміхом побрели в став за бабою. Але чим входили далі, тим веселощі їхні вмовкали: до баби не просто було дістатися – намул цупко хапав їхні ноги й тягнув углиб.
    Сміливці кинули жарти, кинули й бабу – подались назад.
    – Людоньки! Дорогесенькі! Рятуйте ж! – голосила баба посеред ставу.
    Тепер усі ніби й забули про рибу. На берег вийшли й останні рибалки, тільки одна баба Петрунька залишилася посеред ставу. Намул усе глибше затягав її. Багно переплюснуло через краї халяв і заповнило чоботи. Баба Петрунька все нижче осідала в болото. Воно затягло її до пояса, спідниця одним краєм – від мішка – влізла в намул, другим розстелилася зверху багна.
    – Рятуйте, людоньки, ой, рятуйте! – ридала баба.
    Але ніхто вже не зважувався лізти за нею, щоб і самому не опинитись в полоні багновиська.
    Змовкли жарти, сільчани стривожились: пропаде баба. Треба справді рятувати, і тут не до сміху. Одного мотоцикліста відпровадили в село – привезти довгу мотузку. Сусід Вадимко зголосився протягти її до баби – його, хлопчака, не засмокче багно, як дорослого чоловіка.
    Вадим, стискаючи в руках кінець мотузки, побрів у болото. Баба тяглась йому назустріч і просила Бога помочі. Хлопець рухався швидко, багно не встигало його засмоктати, але він з кожним кроком усе глибше поринав у намул. Нарешті, за кілька метрів від баби він кинув її кінець мотузки.
    Баба схопилася за мотузку одною рукою, а другою підтягла до себе мішок з рибою.
    – Тягніть! – махнув рукою Вадим і сам почав відходити, щоб не засмоктало болото.
    Кілька чоловіків потягли до себе другий кінець мотузки, бабу смикнуло за руку й вона випустила мотузку. Довелося знов повертатись Вадимові й підносити кінець мотузки, докидати його до баби.
    – Ви обв’яжіться, обв’яжіться, бабо! – гукали їй з берега.
    Іншого виходу не було: вона обв’язала себе попід пахви, руками ж схопила за гузир мішок з рибою: не пропадати ж тому, заради чого вона влізла в це багно й мало не зазнала смерті.
    З берега потягли мотузок. Баба відчула, ніби її розривають навпіл: мотузок тягне до берега, а болото не відпускає знизу.
    – Ой люди, ой не можу! – закричала вона. – Пустіть, бо не можу!..
    На березі радились: що робити?
    Баба стриміла посеред ставу одиноким острівцем, коло неї, мов бегемот, лежав мішок з рибою. Сусід Вадимко вже теж виліз із болота й дослухався до дорослих.
    – Треба тягти трактором, – почувся чийсь голос.
    – Трактором – сказав таке!
    – Та ні, чого ж, можна спробувати.
    – Тільки легенько так, в натяжечку...
    Так і вирішили.
    – Бабо Петрунько! – загукали з берега. – Тримайтесь там. Трактором тягнем!
    – Ой, лишенько мені! – заголосила баба, але цупко схопила гузир мішка.
    – Кидайте того мішка, бабо! – кричали до неї. – Пропадете через нього!
    – Як пропаду – то тільки з мішком! – відгукнулась баба. – Як я кину його, коли заради риби цеї проклятої залізла дідькові в зуби!
    – Ой, не в зуби, бабо Петрунько, не в зуби, а в с.. .у!
    – То тягніть, іродові діти! – крикнула баба. – Тягніть, чого зуби сушите!
    Загуркав мотором трактор, зачмихав димом, поволі зрухнулися ребристі колеса.
    Бабу підхопило попід руки. Підхопило, приклало до болота – і потягло. Слідом за нею поволікся й мішок, в якого вона вчепилась руками.
    – Чоботи! Чоботи! – закричала баба. Але на березі ніхто не чув того крику – всі знов загаласували, тепер уже радісно, весело, з реготами, тикаючи пальцями на став, на бабу, що тяглася на мотузку, як величезна рибина, чи й дельфін з білою, хоч і в болоті, хустиною на голові та ще й з повним мішком. За ними обома пролягали намулом дві широкі смуги.
    Трактор спинився, коли бабу підтягло до самого берега. Назустріч їй кинулось кілька чоловіків, підхопили під руки, помогли вибратись на сушу, все ще обвитій мотузком, хтось виніс і мішка.
    – Чоботи! Чоботи! – знов ледь не плакала баба. І тепер усі побачили, що баба боса: її величезні чоботи так і залишились у ставку, засмоктані багном – й сліду від них не зосталось.
    – Ет, чоботи! Дякуйте Богу, бабо Петрунько, що самі вибрались. А чоботи... На чорта вони вам уже здалися, ті чоботи. Подивіться-но, скільки у вас риби – повний мішок.
    Господи, цілий мішок! – сплеснула руками баба Петрунька, наче оце вперше побачила його, ворушкого від риби. – Боже мій, а це ж як я її з’їм?!.