Грищук Б.А.Блюз у джазових тонах : проза поета, поезія прозаїка.
Тихо, дуже тихо
Він сидить верхи на бочці з-під пива, – спорожніла темна глибина її ще зберігає свої прокислі густі запахи, що проціджуються крізь отвір у днищі, в якому стримів колись дубовий чіп, – сидить, звісивши ноги в затрасканих жомом кирзових чоботях, продмухує на розкішній піні скісну лунку й зрідка посьорбує з гранчастого кухля. То його щовечірня, сказати б, норма, то щовечірнє Максимове ласування, котре він намагається розтягти якнайдовше – аж до тої миті, коли їдальня спорожніє і жінки на кухні заходяться мити посуд і заведуть буцімто ненавмисне тягучі співи, безконечні й чисті, як сніги в полі, а потім до того співу долучиться ще й голос Федора, старшого повара; і не загубиться той голос, не розчиниться у жіночому сумі, а житиме в ньому темнішою, густішою барвою: десь далеко, серед предковічного поля, поміж білих снігів, засиніє льодом річка, очерет зашурхотить всохлими стеблами... Дядько Максим і сам підхопив би стиха, та не наважується, боїться зруйнувати оцю дивовижну пісенну картину, хистку й тремтливу, наче вправлене в лунку раму, віддзеркалене на дні криниці обличчя, коли нахилишся над цямриною. Максимова жінка прибирає їдальню, згортає забруднену сотнями чобіт, перемішану з недокурками тирсу – в таку погоду тільки й рятунку, що ота тирса: підмете Настя, почовгає по підлозі вогкою мішковиною – і гарно всюди, чисто. Хустина збилася їй на потилицю, сиве пасмо впало на щоку, Настя гримить стільцями, зсуває їх то в один кут, то в другий. “Брикає іще моя баба”, – думає собі Максим, спостерігаючи скоса за Настею, і начеб аж сердиться на неї за отой грюкіт, який розтинає тихоплинну жіночу тугу, що снується під стелею разом із сизими хмарками полишеного робочим людом цигаркового диму. – Дав корові? – питає Настя. – Еге. – Як там вона, нічого? Максим відсьорбує з кухля, нащось мружить чи від пива, чи від пісні зволожені сірі очі й, подумавши трохи, повільно, проте твердо каже: – Сьогодні буде. Вночі. І знову обгортає Максима пісня, не заважає думати про сина, що вчиться в далекому й великому місті, про те, що надворі вже й березень, що дошки, якими обгородив ще восени вугілля на подвір'ї, в полудень уже сухі, теплі, і тінь на них од приланцюженого Сірка теж тепла й тремтяча, бо ж земля парує, підсихає вже земля... Зараз жінки вимиють содою свої масні, збабчені руки, поскидають халати, одягнуться, і всі вони – Настя, жінки, Федір і Максим з ними – розійдуться до домівках, вишукуючи стежину серед грузької дороги, освітленої лампочками на стовпах. Так розходяться вони чи не щодня, ідуть тихим нічним селищем, озвученим хіба що рівним гудінням і теплим пихканням цукрозаводу; ідуть попід тополями, що, мов скелі, гостро височать обабіч вулиць. Біля самого дому Федір каже “добраніч”, звертає у хвіртку, а Максим з Настею ідуть правобіч, до своєї вистиглої за день хати. Настя розпалює грубку, а Максим умикає телевізора, вмощується на дивані під грубкою і дивиться на екран. Дивиться і дивується: чого тільки не робиться на тому білому світі – і війни точаться, і люди до Місяця летять, і хтось умирає наразі, а хтось народжується... Надто до вподоби Максимові бесіди коментаторів за круглим столом. Слухає їх Максим і чудується: як-то можна так розумно говорити, не заглядаючи в папірець? Он, приміром, директор відгодівельного пункту, де Максим їздовим, коли виступає на зборах, то й двох слів докупи не зліпить без папірця. А ті коментатори балакають з півгодини, а мо', й більше, і могли б, либонь, говорити ще й ще. – Знову ти витріщився на той телевізор, – озивається Настя, вовтузячись коло грубки. – Піди-но до корови подивись. Може, вже й отелилася. Максим устає, довго запалює закіптявілого ліхтаря, виходить надвір. Лампочку вмикати в хліві не схотів. Незрушно вірив, що подія, котрої вони з Настею так довго чекали, станеться саме сьогодні. А воно якось незручно – таке таїнство при електриці. Чорна з білою плямою на лобі, корова зустріла Максима стривожено-дикуватим поглядом, їй, видно, не дуже сподобалися оці нічні відвідини, оцей пучок тьмяного світла, принесеного сюди Максимом. – Ну от і почалося, – врочисто каже Максим, піднявши обома руками “летючу мишу”, зімкнувши над головою таку собі маленьку, сяючу в мороці арку, а вже потім підвішує ліхтаря на цвях у стіні й, захопивши оберемок соломи, рушає до хати. – А йди-но, бабо! Почалося вже! – гукає до Насті, застилаючи долівку соломою. – Візьмемо на ніч до хати, а завтра клітку в хліві поставлю. – Авжеж, візьмемо, – погоджується Настя і з відром води чимдуж біжить до хліва. За нею виходить і Максим. Довкруг нього крутиться Сірко, радісно скавучить, видзвонює ланцюгом, намагається підстрибнути так, аби лизнути Максимові підборіддя. – Тю на тебе, дурню слинявий! Сказився чи що, йолопе пелехатий? Марш мені до буди! Та не вірить Сірко в Максимове роздратування, не йде до буди, проте й не підстрибує вже, лиш радісно скавчить, наче не бачилися вони з господарем із давніх-давен. Максим ще довго ходить подвір'ям, викурює цигарку, дослухається до того, як гуркоче заводська газова піч, завантажуючись каменем, як той гуркіт ніби повисає в небі невидимою хмаркою, а потім знову заходить до хліва. Корова лежить так само, як і в перший Максимів прихід, але то вже інша корова. Максим наче й не впізнає її – так гостро випинають клуби, так підупав живіт. А біля задніх ніг її лежить собі маленьке створіння – чорне, світлочоле теля. – Бичок, – з якимсь жалем каже Настя. Максим гладить корові запалі боки, а вона неспокійно косить великим оком, вправленим у білясті вії, повертає до Максима голову. – Ну, чого обглядаєшся? – буцімто сердито питає Максим. – Не чорт же з'явився – теля. А чи тобі то перший раз? – Старий вже, а таке мелеш, – каже Настя. – Перев'яжи-но її ближче, хай уже лиже... Тихо. Лише теля ворушиться за дверима, шелестить підстилкою й озивається часом непевним, кволим муканням – кличе маму. Коли до хати вносили на вереті теля, коли воно лежало темною грудкою на соломі, як на повному ранньому місяцеві, Максим пошкодував, що не виглядають з-під ковдри, як ото колись, цікаві дитячі очі, і подумав, що їхня з Настею втіха од того якась неповна, якась однобока. Бо дитяча радість завше більша від радості дорослих... Повиростали діти, роз'їхалися по білому світі. Наймолодший – Василь – хоч на канікули приїжджає, а старші то вже й не здумати, коли були вдома. Прийде вряди-годи звістка від одного, від другого – ото й усе. А Василь, шибеник, не пише ось уже третій тиждень. “Ну то й що, – думає собі Максим. – Не пише – значить, часу нема, науки багато. Та й до дівчат уже, певне, бігає, дарма, що худий та блідий зробився в тому університеті”. Минулої осені Максим їздив до сина. Тоді в місто вже заходила вкрадливо зима — вранці трималися приморозки, вдень летіло з дерев листя, двірники згортали його докупи, підпалювали, і над старими дахами, поміж древніми темними стінами сиво снувався пахучий осінній дим. Назавжди закарбувалося в Максимовій пам'яті велелюдне вечірнє місто, пам'ятник серед площі. Довкола пам'ятника в усіх напрямках тече строката людська ріка, весела в неоновому сяйві й водночас якась таємничо-чужа, і сидить той кам'яний чоловік у кам'яному кріслі й тримає перед себе розгорнуту, кам'яну ж, книгу. І такий він самотній, що аж пожалів його тоді Максим, – зупинився перед постаментом, задер голову, розглядаючи знизу величезні постоли, застиглі бганки чудернацького каптана, важку брилу бороди... Або оті, бачені в місті, коропи на бруківці... Якийсь чолов'яга стоїть на машині, занурює в цистерну сак, а потім стріпує ним над оцинкованим коритом, аж прогинається держак, і летить додолу риба, мокро виблискує на сонці, ляскає, вдаряючись об дзвінке корито. Часом коропи вислизають просто на тротуар. Парує ледь-ледь забризкана бруківка, ворушать зябрами, мляво стріпуються в тій парі затихаючі рибини. Хтозна, може осяяна передвечірнім сонцем довга вулиця видається коропам рікою, а кожен камінь – хвилькою? Тільки чому ж тоді вони тверді, ці хвильки, чому не можна, вильнувши пругко хвостом, утекти в холодну й тем ну глибочінь? Василь водив батька і в оперу, і в цирк, і в музеї. Та найбільше чомусь запам'ятався Максимові отой пам'ятник серед людського потоку й задимлена риба на мокрій, осяяній сонцем бруківці. ...Лежить Максим під теплою ковдрою, дослухається до шелесту ячмінної підстилки під телятком, до тихого дихання Насті, і сон тікає од нього геть, і натомість приходить до Максима минуле, бо не може відійти щось одне, аби на його місце не прийшло друге. ...Василько приніс додому двійку. Настя мало не плаче: – Позавчора двійка, вчора двійка, сьогодні знову. То нащо ж я маю тебе годувати та вдягати, лобуряко ти отакий? Василько стоїть схиливши голову, шморгає носом. – Бо то батько найперше винен, – не вгаває Настя. – Якби був добрий батько, та взяв ременя, та вперезав кілька разів – не бійсь, не приносив би отаких гостинців. Не дурів би, на уроках як шовковий сидів би. – Ну от що, Василю, – хрипко каже Максим і не впізнає свого голосу. – Ще одна двійка – буду бити. Запам'ятай. А зараз – гайда до книжки. Через кілька днів по тій розмові Василько знову приносить двійку. Та ще каже, що без батька йому не можна з'являтися до школи. – Роздягайся, – наказує Максим. – Зніми костюм, а вдягни спортивні штанці... Кому кажу? У хаті на якусь хвилю запала гнітюча тиша. – Будеш бити? – питає тихо Василько, дивлячись на батька знизу догори своїми нестерпно синіми зволоженими очима. – Буду, – твердо каже Максим. – Досить цяцькатися з тобою. Василько не впирається, не плаче (і що то за дитина така?), лиш поволі йде до сусідньої кімнати, тягне по підлозі пальто, а Максим знімає зі стіни старого порепаного ременя, складає його вдвоє. – Може, не треба, Максиме? – питає несміло Настя. – А ти помовч! – гримає чоловік. – Треба! Василько щось довго переодягається, сопе за дверима, нарешті з'являється в кімнаті. – Лягай на лаву, – каже Максим. І Василько слухняно бреде до лави, лягає животом на смугасту верету. Настя стоїть біля вікна, не звертає на Василька жодної уваги, так ніби його й нема в кімнаті, втупилася в шибу і начебто сякається в хусточку, а Максим довго дивиться на худеньку синову спину, на гострі лопатки, на його тонку тремтячу шию... Поволі обертається, опускає руку із затиснутим в долоні ременем. – Візьми хустку та запнися, – каже Максим до Василька. – Заріс, як вовк. Підстрижу трохи. Настя, затуливши обличчя хусточкою, рвучко схоплюється, біжить до дверей, перекидає стільця. А через тиждень Василько заробив першу в житті п'ятірку, першу за чотири роки навчання. Прибіг додому збуджений, гарячий, ніби за ним собаки гналися, а очі сяють, блищать. – Ось дивіться! – вигукнув, простягнувши татові й мамі розгорнутого щоденника. І знову одвернулася до вікна Настя, знову з'явився в неї отой проклятущий нежить. А Максим сказав: – Ти... це саме... Не дуже хвалися. Бо що то є одна п'ятьорка? От якби всі... ...Лежить Максим під теплою ковдрою прислухається до шурхоту соломи за дверима, думає про своїх синів. І хочеться йому, аби Василь був такий розумний, аби так само складно вмів говорити, як оті коментатори за круглим столом. Уранці Максим виходить з хати – й очам своїм не вірить: земля, дерева, дахи – усе засніжене, а сніг той сипле та сипле. “От тобі й маєш, – думає Максим. – Зима вертається чи що?”. Іде на подвір'я, дістає з ями відро жому, перемішує його з січеним кукурудзинням і відносить корові. Корова реве майже безперестанку. Вхопить трохи того їдла і, обдаючи Максима кислим духом жому, знову реве. – Тю, дурна! Сказилася чи що? Та живий він, живий, твій синочок, – заспокійливо каже Максим. – Ось відгороджу, абись не дістала до нього, і приведу. Тішся. – Давай-но, Максиме, посилку зберемо Василькові, – каже Настя, коли Максим повертається до хати. – Хай не забуває нас. – А чого ж? Неділя, робити нічого. Одразу ж і на пошту віднесу. І Максим заносить до кухні фанерну скриньку, вдвох із Настею упаковують посилку – кладуть обгорнуте в целофан масло, сало, цибулю, кілька яблук. Обладнає Максим клітку для теляти й вирушить на пошту. Він ітиме під засніженими тополями, зігнувшись трохи під вагою посилки, перехопленої геть потрісканим старезним ременем, перекинутим через плече. Комірець куфайки з'їде під ременем вниз, і сніжинки падатимуть на потемнілий від сонця й зимових вітрів зморшкуватий Максимів карк, і супроводжуватиме Максима ледь вловимий запах пролежалих зиму пізніх осінніх яблук. Максим сидить на бочці, як і кілька тижнів тому, відсьорбує пиво з гранчастого кухля. Допоміг Насті згорнути й підмести забруднену сіру тирсу (сніг давно вже розтав, проте дороги ще не просохли, і в жінки он скільки роботи) і тепер от сидить, чекає, поки Настя домиє підлогу, щоб разом піти додому. І знову на кухні лине жіночий спів, підведений густою барвою Федорового голосу. І хочеться Максимові, аби той голос належав не Федорові, а комусь іншому. Їхав Максим якоїсь ночі біля цвинтаря і зустрів раптом на дорозі Федора. Сусід волік на собі чималу деревину. – То ти, Максиме? – спитав захекано, коли підвода порівнялася з ним. – Виручай. Сім потів стекло, поки спиляв і дійшов сюди. Поминули цвинтар. – Хренове діло чиниш, Федоре. – А то ж чому? Що таке? – буцім байдуже спитав Федір. – А таке. Там і дід твій, і батько... лежать. – Я ж не на цвинтарі – за цвинтарем спиляв. – Так-то воно так... – ухильно пробурмотів Максим, закурюючи цигарку й спльовуючи в дощову темінь. Немає серця у Федора. Як попросила його Настя зарізати бичка, погодився одразу: могорич вірний та й закуска не кепська, свіжина ж. Аж руки потер, аж прицмокнув. Випустили бичка на подвір'я. Вибіг він із хліва й зупинився за порогом, дикувато озираючись на вперше побачений білий світ. Нараз підстрибнув і гайда вибриком по подвір'ю. І раптом зупинився перед Сірком як укопаний... Що воно таке? Схилив голову, понюхав. А Сірко аж наче засоромився, не знає, бідний, що його робити, – чи дременути до буди, чи вкусити бичка за мокрий ніс,— ліг на землю, зіщулився, позираючи спідлоба на тремкі теляткові коліна, всміхнувся по- собачому. Та бичок недовго цікавився отим пелехатим створінням. Гучно дмухнув крізь розширені ніздрі, підстрибнув на місці, хвицьнув задніми ногами – й погнав попри хлів. Стоїть Федір – руки в боки – регоче: – Бігай, бицю, бігай. Більше не побігаєш. Отакий він, Федір... А коли співає, горбоносе обличчя його бліднішає, гарнішає, очі більшають, стають глибокими й чистими. І, либонь, забуває Федір у такі хвилини про сосну, яку він спиляв біля цвинтаря. А може, навпаки, – згадується йому та сосна? Дивно Максимові: як-то може жити в чоловікові пісня і коло пісні – оте все... ...Сидить Максим і про що тільки не думає. А найперше – про дітей. Поїхати б подивитися, як там вони живуть. Давно ж запрошують Максима з Настею в гості. Та як поїдеш, на кого хату, худобу залишиш? Од Василя щось довго нема ніяких звісток. Та то нічого, втішає себе Максим. Не пише – значить, збирається навідатись. А коли має приїхати – навіщо писати? Пробігають повз Максима заклопотані, метушливі жінки, проходить неквапом Федір – час уже пізній. Сидить Максим і сам собі на якусь мить здається самотнім пам'ятником на велелюдді. Але то тільки на мить. Бо який же він, Максим, самотній? Прийде з Настею додому, погладить патлатого веселого Сірка. А потому увімкне телевізор, сяде на дивані під грубкою і буде втішатися затишком та спокоєм. А ще пізніше – ляже під теплу ковдру й, зітхнувши полегшено, скаже Насті: – От і минув день. Нічого... Аби на світі все було супокійно. Нічого... І стане в хаті тихо. Дуже тихо.