Визначальною рисою Олега Ольжича як людини його сучасники називають одержимість. Ця риса виявила себе у рівній мірі і в поетичній, і в науковій, і в політичній діяльності людини-легенди, котра була відома відповідно під іменами: Ольжич, Кандиба, Кардаш, Лелека, М.Запоточний.
   Народився Олег Ольжич 8 липня 1907 року в місті Житомирі, де жив його батько, знаний поет Олександр Олесь (справжнє ім'я – Олександр Іванович Кандиба). Мати – Віра Антонівна Свадковська, за освітою вчителька, викладала мови.
    Світлоокий білявий хлопчик одразу підкорив батьків, родичів, сусідів: його любили всі. До того ж він рано виявив неабиякі здібності – почав вільно читати на третьому році життя, а, маючи п'ять років, написав п'єсу з козацьких часів. Хлопчик гарно малював, грав на піаніно і на скрипці. Змалку пророкували йому велике майбутнє. О.Олесь присвятив синові декілька віршів, які всупереч заборонам і переслідуванням у радянські часи, читалися (“Алфавіт, написаний для сина”) і співалися (“Над колискою”, “Колискова”).

Невже люблячий батько відав, здогадувався, передчував, яка доля судилася його малесенькому первісткові?
    Ніжний лірик, Олександр Олесь завбачливо придбав цілком земну професію – закінчив Харківський ветеринарний інститут. Бажаючи віддатись виключно літературній роботі, він робив спроби знайти якусь роботу при  видавництві,   або   якусь іншу поетичну роботу. Проте в той час так бідно оплачувався літературний труд, що він змушений був, щоб утримувати сім'ю, піти у 1909 році на роботу на Київські  скотобійні, де і прослужив до початку 1919 року. В Києві родина Кандиб переїздить з історичного центру до Пущі-Водиці. Там їх і застали революційні  події 1917 року.
    Поет, який захоплено вигукнув: “Яка краса – відродження країни!”, не міг не привітати Революцію, котра принести мала визволення і щастя.

   Розпочалися жахи громадянської війни, безумства і знелюднення. Сам О.Олесь був під загрозою розстрілу, але йому пощастило врятуватися. В 1919 році петлюрівці розстріляли брата Віри Антонівни. Ховали небіжчика з хати Кандиб у Пущі-Водиці, на очах у вразливого Олега. Підліток дивився, вбирав у себе оце шаленство і мовчав. Як представник уряду УНР, батько О.Олесь в ролі культурного аташе виїздить у 1919 році до Будапешта, згодом перебирається до Праги. Він пише листи дружині й синові, які важко долають війну і терор, голод і холод, страх за своє життя, жахи громадянської війни. Віра Антонівна носила з лісу хмиз, щоб натопити в приміщенні і зварити якусь їжу. Олег ходив по навколишніх селах, обмінюючи речі, які ще зосталися в хаті, на борошно і картоплю, тягнув це на своїх плечах додому. Не зважаючи на труднощі, хлопець відвідував школу, багато читав, розмірковував. Не так воно було просто – порозумітися з новою владою, новою ідеологією. Кандиби опинилися в повній ізоляції. Не ставив себе Олег поза чи над шкільним товариством, але походження його, самі обставини існування спонукали до відособлення і усамітнення, що, в свою чергу, сприяло “праці душі”, розвивало здатність   аналізувати.  “Бачиш,  який  я   став! –   надписує   він батькові свою, зовсім із дорослим поглядом, фотографію. – Пізнаєш?”. Навколишню дійсність хлопець сприймає як вельми неоднозначну. З тогочасного листа до батька: “Учні не хочуть працювати, а учителі – робити з них людей. Агонія”.
    Як згадує приятель їхньої родини Михайло Бажанський: “Він, Олег, створив тоді собі власний світ, розчарований у людях і обставинах, що вигнали його батька з України, – переніс свої заінтересування і любов до звірят і завів республіку у клітках – кролів, курчат і півня – і з ними проводив свій вільний час. Розмовляв з ними і доглядав, щоб ніхто їм якої кривди не вчинив”. Проте, були ще контакти з однокласниками, літературні вечори, стінгазета, шкільний загальномистецький журнал. Наслідком з “братами меншими” були оповідання про звірят, такий маленький шедевр, як оповідання “Рудько” про життєпис одного півня, опубліковане у 1928 році у Празі. Підписує свої перші прозові та поетичні твори, пародії, епіграми, жарти псевдонімами О.Лелека, О.Світанок, К.Костянтин, Д.Кардаш, а найбільше – під своїм “поетичним” псевдонімом – О.Ольжич.
    Батько, Олександр Іванович, клопотався долею дружини і сина, усвідомлюючи, що нічого гарного їх у Києві не чекає. Надсилає їм грошові перекази, та вони не доходять, добивається через Міжнародний Червоний Хрест їхнього виїзду за кордон. І це йому вдалося, щоправда, не без підтримки радянських високопоставлених чиновників, зокрема В.Затонського і Х.Раковського. А тих надихнула опублікована 1921 року збірка “Перезва”, в якій О.Олесь у гострій сатиричній формі сердито висміяв діячів української еміграції.
    В січні 1923 року п'ятнадцятилітній  Олег з мамою прибувають до Берліна, а звідти всі разом переїздять  до  Чехо-Словаччини. Проживати  в  Празі далеко не всім було по кишені, помешкання коштувало дорого, тому родина Кандиб оселилася спочатку в Горніх Черношицях, а згодом переїхала до Ржевниць. Олег посилено готується до іспитів на атестат зрілості – ходить до бібліотеки, сидить над книжками. У грудні 1924 року Олег Кандиба з відзнакою складає гімназійну матуру на курсах Українського Громадського Комітету у Празі. Вступає на філософський факультет Карлового університету. Одночасно записується на літературно-історичний відділ Українського Педагогічного Інституту імені М.Драгоманова. Слухав лекції професорів Леоніда Білецького (українська література) та Вадима Щербанівського (археологія). Археологія все більше його заінтриговує, захоплює, і, склавши додатковий іспит з латини, Олег Кандиба і в Карловому університеті спеціалізується з археології та історії мистецтва. Варто сказати, що всі теми, які молодий дослідник опрацьовував у Карловому університеті, пов'язані були з українською історією, археологією, з українським мистецтвом. Ще на студентській лаві Олег розпочинає самостійну археологічну діяльність. Він проводить археологічні розкопки в Галицькому Поділлі, обробляє наукову інформацію в музеях Львова, Кракова, Праги .
    Неординарність Олега впадала у вічі. Його не можна було не помітити: високий, трохи горбився, ніби соромився свого зросту, чемний, але різкуватий. Перша його любов, Марина Антонович, змальовує такий портрет: “Олег був дуже подібний виглядом і вдачею до свого батька. Це особливо підкреслювали ті, що знали Олеся в молодості. Світла кучерява чуприна, скромна, ніби засоромлена усмішка, лагідність і м'якість поведінки, тонке почуття гумору, що досить часто переходило в досить їдку, але дбайливо завуальовану іронію. (...) Олег не любив нічого буденного, трафаретного, стереотипного й  тривіального, а позерство прямо не зносив. Зате він дуже тонко відчував, розумів і любив природу. (...) Іншою ділянкою його зацікавлення був фольклор. Олег добре знав і цінив народну творчість в усіх її виявах”. А ось Катерина Білецька, дружина О.Ольжича: “...його очі весь час випромінювали із себе загадкове  сяйво безмежної і беззастережної віри у вічну красу, що знаходиться в природі, а особливо в людині. Одначе очі ці, залежно від подій, набирали різних світлотіней, які віддзеркалювали його почування і настрої”. Так, він не був писаним красенем, але мав щось таке у виразі обличчя,  що не забувається. Це засвідчують усі, хто з ним стикався бодай один раз у житті. Духом він був нездоланний. Олег нікого не підводив, завжди дотримувався даного слова. Розбалакував мало, але сказане молодим Кандибою пам'яталося і повторювалося. Марко Антонович, який змолоду знав родину Олесів, згадує: “... заходячи раз у раз до Олесів у гості, я завжди дивувався, як при всій біді, що в ній вони жили, Олесі вміли створювати чарівну атмосферу для гостей. Тяжко сказати, хто тоді в 1926 році мене більше причаровував: чи “старий” Олесь зі своїм невгасаючим гумором, чи тиха і така люба пані Олесь, яка мені завжди давала чи цукорок, чи якісь інші солодощі, чи молодий Олег, на якого я дивився з острахом і який тоді так імпонував”. Незвичайність юного Кандиби помічали всі. Про себе він писав: “Як вчитись – то до першої години ночі, як ходити до студдома – то двічі  на день;  а писати  комусь – то  доти, поки він не заскрежеще зубами і не пошле к чорту. Свідомий всього цього, я проте, завжди корюся фатумові своєї вдачі”. В поемі “Незнаному воякові” скаже, як накаже собі, а й не лише собі самому:

   Трагізм не полишав Олега ніколи, та й не позбавляв життєрадісності. Олег ніколи не крився, що залицяється до музи Поезії: по руках ходили його присвяти, епіграми, дотепні пародії.
    У 23 роки перед ним відкривається безмежне поле наукового пошуку, світової слави, особистого добробуту. Але, думаючи про своє майбутнє, Олег Кандиба не міг не думати про майбуття України. Він мріяв про велику і щасливу Батьківщину, про відродження і створення незалежної Української Держави. У 1929 році Олег Кандиба стає чинним членом Організації Українських Націоналістів.
    У 1930 році за працю, присвячену неолітичній мальованій кераміці Галичини, йому було присвоєно ступінь доктора археологічних наук. Дослідження молодого вченого високо оцінили чеські археологи. У 1931 році О.Кандиба стає співробітником Народного музею у Празі, 1932 року – він співробітник Гарвардського університету (США). Бере активну участь у розкопках на Балканах, читає лекції, бере участь у міжнародних конференціях, друкується у наукових збірниках, зокрема іноземними мовами. До речі, О.Кандиба знав 9 європейських мов.
    В цей час почали з'являтися його поезії на сторінках “серйозних” часописів, зокрема “Літературно-наукового вісника”. Громада відчула, що за цими карбованими, неначе витесаними із граніту, простими і чіткими за думкою, поетичними рядками стоїть горда націленість сина славетного лірика на власне, не схоже на батьківське, поетичне самовираження. Олег дуже любив батька, пишався ним, зберігав у пам'яті весь його доробок, перший-ліпший його вірш цитувати міг з будь-якого рядка. Проте, давав собі звіт, що перечуленою лірикою навряд чи щось зміниш у цьому нещадному світі. В цей час виразно окреслюється громадська потреба в такому поетичному стилі та ідейній наповненості вірша, який має виражати духовну спрагу молодих патріотів відкрити перспективу свого самоздійснення, виголосити передчуття чогось буремного, тривожного і героїчного. Формується нова літературна течія – неоромантизм, насичена образною реконструкцією минулих героїчних епох національної історії.
    Перша збірка поезій з'являється в 1935 році у Львові під назвою “Рінь”. Ця збірка представила громадськості поетично зрілого, своєрідного митця, викликала багато відгуків у пресі. У збірці звучать мотиви слов'янської праісторії, античної Греції, Риму, “Золотого віку” людської доби. Тут Кандиба – науковець, вірний історичній тематиці Ольжича-поета. Один із талановитих представників празької школи, у збірці “Рінь” він постає як неокласик (поезії “Міф”, “Монастир”, “Робітня”). Чи не найяскравіше історіософські ідеї втілює митець у поемі “Був же вік золотий”, написаній гекзаметром, у якій відображене поетове розуміння чотирьох основних епох історії людства: віку золотого, срібного, мідного і бронзового, коли:

   Наприкінці 30-х років О.Ольжич приходить до рішення активної боротьби за національну ідею. Його політична діяльність розгортається в створеній 1937 року під керівництвом Є.Коновальця Культурній референтурі Проводу українських націоналістів.
    Ідеологічну основу організації Олег Ольжич викладає у праці “В авангарді героїчної боротьби”, працює серед людей, організовує вечори, літературно-мистецькі читання, вистави, видання книг, що спрямовано на поглиблення знань з національної історії, на національне самопізнання. Серед активістів Культурної референтури були Олена Теліга, Іван Ірлявський, Улас Самчук та інші. Водночас О.Ольжич стає заступником Голови Проводу ОУН, полковника А.Мельника (1938-1939), перебуває в центрі подій в Закарпатській Україні у відстоюванні її від посягань ворогів, що наступали зусібіч, коли до цього єдиного острівця української незалежності виявляли територіальні претензії Чехо-Словаччина, Польща, Румунія, Угорщина. Там поет потрапляє до хортистської тюрми, з якої йому допомагають вирватися друзі. Про боротьбу за Карпатську Україну митець розповів у впорядкованому  ним документально-публіцистичному виданні “Карпатська Україна в боротьбі” та в нарисі “Вояки-будівничі”.
    Далі назріває величезна драма в українському національному русі: у 1940 році стався розкол ОУН. Ольжич зробив свій вибір: боротися й далі за українську душу, за духовне посилення енергії народу в його пориванні до свободи і незалежності.
    1940 року в Празі виходить друга книга поета “Вежі”, яку критики називають збіркою революційної лірики. Сучасне і майбутнє України болить поетові:

   До збірки входять поеми “Городок. 1932” та “Незнаному воякові”. Перша написана під враженням дійсних фактів про напад групи української військової організації ОУН на пошту, щоб роздобути гроші для організації. Серед українців дана акція була сприйнята як помста польському  урядові за  знущання  над українським населенням в 30-ті роки. Кілька осіб бойової групи було заарештовано. Польська влада, караючи їх, замінила смертний вирок довічним ув'язненням. Друга поема, написана 1935 року, є своєрідним посланням, у якому поет висловлює свою віру у високу мету задля України, спрямовує патріотичну молодь до жертовності, до виконання святого обов'язку для своєї землі за найекстремальніших обставин, закликає не примирятися з принизливим животінням раба.
    Напередодні воєнних дій фашистів на Сході О.Ольжич переїздить до Кракова. Не маючи жодних ілюзій щодо фашистської Німеччини стосовно СРСР, він сподівався, що з падінням більшовицької імперії буде сприятливий шанс будівництва незалежної України. Голова Проводу Українських націоналістів призначає О.Ольжича керівником ОУН на Наддніпрянщині. Він приїжджає до Львова. До Києва Ольжич прибуває під чужим прізвищем відразу після того, як у місто у вересні 1941 року увійшли фашистські війська. Спрямовує свою діяльність на організацію громадського, політичного життя в столиці, під його керівництвом починають виходити газета “Українське слово”, український літературний журнал. За активної участі О.Ольжича в жовтні 1941 року була створена Українська Національна Рада. Активізується боротьба проти фашистів. УНРада  випускає заклики до населення, оголошує протести, викриває суть фашизму через українську пресу. В листопаді 1941 року окупаційна влада забороняє Українську Національну Раду, її установи, українську пресу. Відтепер продовжується боротьба підпільно. 12 грудня 1941 року гестапо заарештовує редакцію газети “Українське слово”. З початком 1942 року гітлерівська влада розпочинає масові арешти українських культурних працівників. Хвиля репресій покотилася по Україні. В Харкові, Дніпропетровську, Полтаві, Житомирі, в інших містах арешти українських патріотів, розстріли, повішання. Членам ОУН О.Ольжич наказує переходити на нелегальне становище.

прорікав свою долю Ольжич. Він неодноразово потрапляв під загрозу  арешту і смерті, але намагався передусім вивести своїх друзів з-під смертельної небезпеки. Наполягав на виїзді з Києва Олени Теліги та її чоловіка Михайла, членів активу Культурної Референтури. Олена категорично відповіла: “Є вищі речі від наказу! Тут мусить бути хтось, хто свідомо дивиться смерті у вічі і не відступає”, – згадував Ярослав Гайвас. У лютому 1942 року були заарештовані і розстріляні гестапівцями у м.Києві у Бабиному Яру одні з найактивніших учасників національно-визвольного руху – Олена Теліга, Михайло Теліга, Іван Ірлявський. У березні цього року О.Ольжич покидає Київ. Смертельне коло стискалося навколо нього, свідомість пік біль утрат і розчарувань. Переїхавши до Львова, О.Ольжич вирішує одружитись. Свою руку і серце він пропонує коханій дівчині Катерині Білецькій – дочці улюбленого професора літератури Леоніда Білецького. 2 серпня 1943 року Катерина Білецька і Олег Ольжич беруть шлюб у церкві галицького села Яблінка Вижня.  Кілька місяців родинного, хай утаємненого від усіх щастя, болісних роздумів, невиповіданих жалів за  загиблими побратимами, гострого аналізу стану національної боротьби... Проте, подружнє життя було недовгим. 25 травня 1944 року гітлерівці напали на його слід і заарештували у Львові на приватній квартирі по вулиці Личаківській, 32. Львівське гестапо, допити, тортури, перевезення до Берліна, а звідти – до концентраційного табору Саксенгаузен.  Там, у “целенбау” – спеціальному залізобетонному бараці-бункері після багатоденних допитів і катувань мужній Олег Ольжич помер. Сталося це 10 червня 1944 року. Ненадовго пережив сина батько: 22 липня 1944 року в Празі, не перенісши звістки про смерть сина, помирає Олександр Олесь. Олег Ольжич помер, нічого не сказавши ні про своїх побратимів, ні про роботу в ОУН. Він вірив у майбутнє України, вірив, що її час прийде. Прагнув і в особистому залишити після себе слід. Так і сталося – 31 липня 1944 року його дружина Катерина Білецька народила сина і назвала його по  батькові – Олегом. У світ прийшов новий Олег Кандиба.
    1946 року була віддрукована третя, посмертна збірка О.Ольжича “Підзамчя”, котра як і перша, сповнена образів-символів, за допомогою яких автор проектував свою поетичну думку з подій минулих у сучасне, втілюючи романтичні мотиви у вишукану форму класичного вірша. У віршах цієї збірки поет розмірковує над вічними цінностями, відкриває потребу внутрішнього спокою, душевної рівноваги (вірші “Шякунтала”, “Голландський образ”, “Алебастер”, “Пороша” та інші). Підзамчя – ремісниче передмістя Львова, куточок рідної землі, де кожен образ зворушує до глибини душі. Поетова уява сягає від історичних пракоренів Підзамчя до образів, навіяних світовою класикою.

   Поета завжди цікавили горді й нескорені постаті (“Муки св. Катерини”, “Пророк”).

   Його лірика – це сповідь воїна, відкритого й чесного в бою, який чітко усвідомлює, що тільки ціною власного життя прокладається шлях до свободи, до виборення права бути органічним складником генетичної пам'яті народу (“Триптих”).
    Інтимні мотиви у О.Ольжича – це, за влучним визначенням літературознавця Миколи Ільницького, “загадка любові, натяк, який можна витлумачувати по-різному, але який манитиме своєю незбагненністю й глибиною”.
    О.Ольжич  при дивовижній багатозначності свого ліричного світу  – постать надзвичайно цілісна. Поезія і життя були для нього невіддільними явищами. Сьогодні Олег Ольжич – поет і громадянин, сподвижник національно-державної ідеї – приходить до читача, щоб по праву зайняти гідне місце серед духовних велетнів українського народу. А його слова, написані більше півстоліття тому

в час утвердження Української держави, за яку поет віддав своє життя, звучать особливо актуально, звучать як заповіт. В ім'я України він просив у долі:

Твори Олега Ольжича:

◘ Ольжич О. Незнаному воякові: Заповідане живим. – К.: Фундація імені О.Ольжича, 1994. – 432 с.
◘ Ольжич О. Рудько (Життєпис одного півня): Оповідання. – К.: Веселка, 1996. – 32 с.: іл.
◘ Ольжич О. Із збірки “Рінь” (1935): Вірші// Жулинський М. Олег Ольжич і Олена Теліга: Нариси про життя і творчість: Вибрані твори. – К., 2001. – С. 33-78.
◘ Ольжич О. Рудько (Життєпис одного півня): Оповідання// Дивосвіт “Веселки”: Антологія літератури для дітей та юнацтва. Т. 2. – К., 2005. – С. 277-288.
◘ Ольжич О. Вірші// Живиця: Хрестоматія української літератури ХХ століття. Кн. 2. – К., 1998. – С. 227-233.
◘ Ольжич О. Вірші// Муза любові й боротьби: Українська поезія празької школи. – К., 1995. – С. 72-82.
◘ Ольжич О. Вірші// Дніпрова хвиля: Хрестоматія творів, нововведених до шкільних програм. – К., 1993. – С. 505-506.
◘ Ольжич О. Вірші// Серпень: 55 українських поетів. – К., 2001. – С. 284-289.

Матеріали про життя і творчість Олега Ольжича:

◘ Ольжич Олег (1907-1944)// Історія української літератури ХХ століття. У 2-х кн. Кн. 2.: Підручник. – К., 1998. – С. 65-67
◘ Ольжич Олег// Дивосвіт “Веселки”: Антологія літератури для дітей та юнацтва. В 3-х т. Т. 2. – К., 2005. – С. 277.
◘ Ольжич Олег (Олег Кандиба) 1907-1944// Живиця: Хрестоматія української літератури. У 2-х кн. Кн. 2. – К., 1998. – С. 222-226.
◘ Ковалів Ю.І. Олег Ольжич (1907-1944)// Дніпрова хвиля: Хрестоматія творів, нововведених до шкільних програм. – К., 1993. – С. 502-504.
◘ Той, що серце обернув у сурму// Жулинський М. Олег Ольжич і Олена Теліга: Нариси про життя і творчість: Вибрані твори. – К., 2001. – С. 9-32.
◘ Ольжич Олег (О.Кандиба) 1907-1944// Муза любові й боротьби: Українська поезія празької школи. – К., 1995. – С. 71.
◘ Державин В.О. Ольжич – поет національного відродження// Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. У 3-х кн. Кн. 2. – К., 1994. – С. 534-542.
◘ Державин В.О. Поетичне мистецтво Ольжича// Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. У 4-х кн. Кн. 2. – К., 2001. – С. 714-725.

*     *     *

◘ Вільшук М. Етапна збірка Олега Ольжича// Дивослово. – 1999. – № 4. – С. 2.
◘ Гресь Г. Вивчаємо Ольжича// Проскурів. – 1994. – 25 травня.
◘ Дорожинський П. Жертовний шлях патріота// Вітчизна. – 1997. – № 9-10. – С. 135.
◘ Єрмоленко С. Мовотворчість Олега Ольжича// Дивослово. –  1998. – № 10.
◘ Життя. Як спалах// Культура і життя. – 1994. – 23 квітня.
◘ Жулинський М. Той, що серце обернув у сурму// Культура і життя. – 1997. – 29 жовтня.
◘ Іващенко О.В. Поетична географія Олега Ольжича// Вивчаємо укр. мову та літературу. – 2004. – № 17-18. – С. 2-8.
◘ Крупиненко В.М. Письменники Празької школи. Улас Самчук. Олег Ольжич// Вивчаємо укр. мову та літературу. – 2006. – № 10. – С. 20-30.
◘ Лисенко Н. Поет, учений, борець// Дивослово. – 1998. – № 8. – С. 55-57.
◘ Мидик В. Благословенний даром золотим// Українська культура. – 1993. – № 7. – С. 26-27.
◘ Мушинка М. Лицар нескореного покоління// Дзвін. – 1997. – № 10. – С. 146-149.
◘ Неволий М. Муза мужності й боротьби// Дивослово. – 1994. – № 7. – С. 10-17.
◘ Позднякова О. Герой, поет, учений// Урядовий кур'єр. – 1994. – 16 червня.
◘ Презентація книги Ольжича// Урядовий кур'єр. – 1994. – 11 червня.
◘ Продан І. До портрета Олега Ольжича// Дивослово. – 1994. – № 12. – С. 25-26.
◘ Федунець М. Жертовність в ім'я України// Подільські вісті. – 1994. – 8 лютого.
◘ Череватенко Л. “Державу не твориться в будучині, державу будується нині”// Дніпро. – 1998. – № 3-4. – С. 5-13.
◘ Череватенко Л. Незнаний вояк// Подільські вісті. – 1994. – 9 червня.
◘ Чернявська Л. Філософсько-естетичні засади поезії Олега Ольжича// Слово і час. – 1999. – № 11. – С. 29.



Матеріал підготувала                Суховірська О.А.

Комп'ютерний набір                   Марчук Л.В.
                                                    Богданова О.Г.   

Відповідальна за випуск            Черноус В.Ю.