www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Кам’янецькими стежками. Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаОнлайн послуги
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      Героїв пам’ятаєм імена
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека
      Веб-уроки
      Здійснення закупівель
      Онлайн послуги
      Відкриті дані
      Карта сайту
      Аудіокниги


        Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям » Кам’янецькими стежками
      Кам’янецькими стежками.

       

      Расскажи мне, друже мой, что-нибудь о
      нашей прекрасной Волыни и Подолии.

      Т. Г. ШЕВЧЕНКО.

      1846 рік 27 вересня. П'ятниця.

         Осінь 1846 року на Поділлі видала­ся напрочуд теплою, сонячною і сухою. Щедрою рукою розкидала над краєм неповторні тами барв. Холодним вогнем горіли ліси і переліски, зеленим окса­митом вистелилася озимина на вузень­ких різах селянських нив, притьмаре­ним золотом висвічували неозорі по­міщицькі кукурудзяні лани.
         Курною дорогою коні тягли старень­ку бричку, коли-не-коли на гнідих повйокував вусатий, з коротко підстри­женою злегка посивілою бородою по­хмурий фурман. За його спиною сидів молодий чоловік років тридцяти двох у чорному картузі і накинутою на плечі накидкою. Його зіркі темно-сірі очі шугали то праворуч, то ліворуч від тракту, ніби навіки хотіли увібрати в се­бе і землю, і небо цього невідомого для нього куточка України. То був Тарас Григорович Шевченко.
         Вже третю добу він добирався із Києва до Кам'янця-Подільського, подолавши понад чотириста п'ятдесят верст. Його шлях на Поділля пролягав через пош­тові станції: Віта – Васильків – Біла Церква – Сквира – Морозівка – Плисків – Липовець – Жорнище – Нижня Кропивна – Брацлав – Шпиків – Джурилів – Серби – Могилів-Подільський – Яришів – Курилівці – Летіївці – Сцибори – Рахновецька.
         Їхав він за завданням Київської Археографічної комісії, яка була створе­на при генерал-губернаторі Д. Г. Бібікові у травні 1843 року, щоб зібрати архівні матеріали для боротьби із зазі­ханнями польських панів на Правобе­режну Україну і Білорусію.
         Після багряних лісів, неповторних своєю красою скелястих берегів придні­стровських невеликих річок і гомінких струмків, зарослих терном, дерезою і свербигузом ярів і покручених вузьких вулиць сіл, розкиданих по горбах і бал­ках, що ближче до Кам'янця-Поділь­ського, краєвид нагадував поетові рідні Київщину і Черкащину. Вздовж до­роги простелилася рівнина, і тільки ген-ген, на видноколі, туманів ліс, здій­малися над зеленим вруном озимих шапки Подільських Товтр, а далекі се­ла, що потонули у високих вербах, ясенах і осокорах, угадувалися по купо­лах церков та гостроверхих костьолах.
         Праворуч, серед безмежжя густої озимини, вигрівав на сонці свої круті боки великий горб, розцяцькований, як подільська верета, вузькими смугами зелені, чорної ріллі, темно-червоної гре­чаної стерні.
         –  Гарно, – захоплено прошепотів   Шевченко.
         –  Ви щось сказали? – спроквола обі­звався фурман, витираючи рукавом спітніле засмагле на сонці обличчя.
         –  Де ви ту красу побачили, паничу? – недобре зиркнули на пасажира чорні колючки очей з-під густих темно-русих брів.
         –  Он горб, наче писанка, – показав рукою Тарас Григорович.
         –  Файно, аякже, – пробурмотів фур­ман. – Всеньке поле, як галунка, зеле­не, а посередині – писаночка панам на забаву. Таки файно, дуже файно, па­ничу.
         Шевченко здивовано глянув на мов­чазного кремезного дядька, що за півдня не промовив і слова, хитро всміхнувся й сказав:
         –  Тепер я розумію, чому в поділь­ських вишиванках здебільшого перева­жають червоний і чорний кольори.
         –  Чому? – запитав фурман.
         –  Мабуть, червоний колір – то гре­чана стерня, а чорний – то рілля.
         –  Нічого ви не знаєте, паничу, – скруш­но похитав головою чоловік і вйокнув на коней, що ледь перебирали ногами. Трохи помовчав і сердито буркнув: – Чорний колір – то сира земля, а червоний – то кров людська.
         –  Сумні кольори, – співчутливо промовив Шевченко і лише очима усміхнувся.
         –  Бо сумно людям ся жиє.
         –  А мені казали, що подоляни за польською короною жалкують.
         –  Аякже, паничу, жаліє кобила за батогом, як під дрючок попала.
         Тарас Григорович ще пробував ви­кликати на розмову чоловіка, але той або відмовчувався, або мугикав собі під ніс мотив якоїсь невеселої народ­ної пісні. Аж коли вдалині показалося село, фурман, не повертаючи голови, сказав:
         –  Вже до Кам'янця рукою подати.
         –  Оте село? – здивувався Шевченко.
         –  То Польські фільварки, а за ни­ми – Кам'янець.
         Ліворуч від тракту, на долині, що аж на обрії переходила в болота, порос­лі осокою та різнотрав'ям, з-поміж яких де-не-де просвічувалися тихі пле­са невеликих калюж і озерець, паслася отара овець, видно, панська. Оддалік від шляху в накинутій на плечі рудій опанчині сидів старий чабан і, не звертаючи уваги на те, що діється на дорозі, шив із солом'яної пліті невели­кий бриль.
         На обочині шляху стояв хлопчина. На ньому були латані-перелатані шта­нята, з-під вигорілого на сонці солом'я­ного брилика виглядала темно-каштано­ва чуприна. Карі оченята благально ди­вилися на подорожніх, а в руках трем­тів великий череп'яний збан. Тарас Григорович обійняв поглядом малого, аж той стрепенувся і проспівав:
         –  Паночку, ся пригощайте водичкою!
         Шевченко зіскочив з брички, взяв з рук малого збан і, обливаючись, почав пити. Передихнув і знову припав до води.
         –  Дякую, Івасику, – навмання на­звав ім'я Тарас Григорович.
         –  А мене не Івасиком звати.
         –  А як?
         –  Андрійком.
         –  Дякую, Андрійку.
         –  На здоровля, – по-дорослому від­повів хлопчик.
         –  Андрійку, де ти набрав такої смач­ної води?
         –  А там у копанці, – показав ру­кою малий, подаючи збан фурману.
         Поки дядько із задоволенням обли­вався водою, Тарас Григорович дістав декілька великих червонобоких яблук, які купив ще в Могильові-Подільському, і висипав Андрійкові у брилик. На додачу ще й пару дрібних монет вки­нув.
         –  Ой, дякую, паночку, – проспівав малий.
         –  Рости здоровий та щасливий, Андрійку!
         Вже коні рушили, а хлопчик все стояв і пригортав брилик з подарунками до грудей. Потім помахав рукою, схопив порожній збан і щодуху помчав до діда.
         Увагу Тараса Григоровича привер­нув величезний лан кукурудзи. Наче ліс, жовтіли високі качанисті стебла. Ще вітер блукав хтозна-де, а  лан уже шумів: шу-у-у, шу-у-у. І тоді здавалося, що десь там, за мідною кукурудзяною стіною, грає-виграє хвилями розбурха­не море.
         Поміж кукурудзяними рядками по­вільно брели чоловіки й жінки, ламали качани й скидали їх у великі плетені з лози кошики. Від дороги з десяток дівчат серпами жали сухе бадилля і складали у снопи. На одному з них сиділа молода жінка й груддю годувала немовля, а поруч гралися обчищеними качанами двоє маленьких дівчаток.
         А лан шумів: шу-у-у, шу-у-у,
         Чим ближче до міста, то жвавішав рух на тракті. їхали селяни волами і кіньми, мчали верхівці, проносилися панські екіпажі, снували сюди й туди пішоходи. Бричка наздогнала валку гончарів, які везли свої вироби на возах, акуратно обплетених соломою, що здалеку нагадували високі стіжки. Ко­ли поминули їх і в'їхали у село, перед очима постала велична панорама Кам'янця-Подільського. Здавалося, що гострі шпилі церков і костьолів підпира­ли лазурове небо над містом. Вдалині, аж на протилежному краю Подільської столиці, мріли високі кам'яні стіни, увін­чані круглими вежами. В очі Тарасу Григоровичу впала струнка вежа над урвищем, зверху на якій вирізнялася якась статуя.
         –  Що то за стовп кам'яний? – запи­тав Шевченко, нахилившись до мовчаз­ного фурмана.
         –  Ото? – показав дядько пужалном.
         –  Так.
         –  Турки пам'ять по собі лишили.
         –  Мінарет?
         –  Не знаю, як там по-їхньому, а по- наськи – бовдур.
         –  зверху хто стоїть?
         –  Поляки свою цяцьку висадили.
         –  Ось воно що ...
         Несподівано фурман повернув голову до Шевченка і запитав:
         –  Хто ви, паничу, що так файно по-мужицьки балакаєте? Бо наші мужи­ки як тільки ся виб'ють у підпанки, то зразу ся цурають рідної мови і на­віть чужому богу чужою мовою ся молять, ся соромлять своїх батьків. А ви не з таких, бачу.
         Бо ж я, дядьку, такий самий, як ви – українець. Чого ж мені цуратися свого роду, своєї мови і пісні, батька і матері? То перевертні зраджують свій народ, своїх рідних, для них нема нічо­го святого, їм аби платили добре за зраду. А я такий же, як і ви ...
         –  Такий та не такий, – буркнув чоло­вік і замовк, ніби той равлик захо­вався до своєї хатинки.
         –  Колись я кріпаком був, дядьку, – з сумом промовив Шевченко.
         –  Невже? – аж кинувся фурман.
         –  Та знайшлися добрі люди і ви­купили мені волю у поміщика.
         –  То ви були кріпаком?
         –  Був... А рідні й досі у неволі...
         –  Як же се?
         –  А так, дядьку... Багато говорити.
         –  Тпр-у-у, шалені! – гукнув фурман на коней, що швидко бігли з горба до річки. – Тпру-у-у! Тримайтеся, паничу!
         На тому й увірвалася розмова. Шевченко з цікавістю розглядав висо­кий скелястий берег, який насувався кам'яними спорудами, чим нижче з'їж­джала бричка до містка через річку Смотрич.

      ***

         Шевченко вийшов на вулицю із кан­целярії подільського цивільного губерна­тора Радіщева і полегшено зітхнув. Офіційні формальності закінчено: бібіківський пакет за № 7248 вручено самому віце-губернатору, а годину тому та­кий же пакет за № 7250 залишив у канцелярії подільського архієпископа Арсенія. Зробилося смішно, коли при­гадав, як товстопузий чиновник наси­лу витягнув своє дебеле тіло в улежа­ного м'якого крісла, щоб привітати гостя від самого Київського воєнного, Подільського і Волинського генерал-гу­бернатора Дмитра Гавриловича Бібікова. Знав би той, що приймає у себе недавнього кріпака поміщика Енгельгардта, то, мабуть, й не запросив би до вистеленого дорогим перським килимом кабінету. А ще коли б дізнався про його останні віршовані твори, то не ба­чити б не лише Кам'янця-Подільського, але й світа божого.
         Ну, а зараз куди? Нічлігом уже за­безпечений на всі дні у трактирі. Може, пошукати Чуйкевича? Адже сонце по­чало хилитися до заходу.
         З Петром Омеляновичем Чуйкевичем він зустрічався у Києві років три тому на квартирі у П. Куліша. Тоді Чуйкевич був ще студентом універси­тету святого Володимира. Не раз його згадували добрим словом Пантелей­мон Куліш і Микола Костомаров. Від Миколи Івановича перед від'їздом у Кам'янець довідався, що Петро Омеля­нович з червня місяця працює молод­шим учителем географії Кам'янець-Подільської чоловічої гімназії. Та чи впіз­нав би його зараз, коли б зустрів на вулиці? Ні, звичайно.
         Ще пригадалося, що Костомаров якось розповів про те, що Чуйкевич, коли навчався у Київському універси­теті, разом із студентом Пильчиковим написав листи студентам Олександрівського університету в Гельсінгфорсі і Дерптського університету, в яких за­питували: “Какие права и преимущества имеет в империи кончивший курс в Вашем университете и дается ли ему классный чин? Из каких факультетов состоит Ваш университет и какой язык употребительнее при чтении лекций?...”. За таке вільнодумство міністр освіти Уваров наказав посадити обох студен­тів “в карцер на один месяц” і про їх поведінку доповідати кожного пів­року. Не забули у міністерстві освіти Російської імперії про цих студентів на­віть тоді, як вони закінчили навчання в університеті. Товариш міністра Ширинський-Шахматов запропонував ге­нерал-губернатору Бібікову продовжити нагляд за Чуйкевичем і Пильчиковим.
         Від того ж Костомарова довідався, що Петро Чуйкевич ще із студентської парти захоплюється українською усною народною творчістю, що він збирає пісні і для самого М. О. Максимовича, що має прекрасний голос і любить спі­вати.
         Тарас Григорович зупинився на хви­лину, розстебнув гудзики на сюртуці, попустив на шиї червоний вовняний шарф і повільно пішов вузенькою ву­личкою до чоловічої гімназії. Там, як йому сказав якийсь лисий писарчук у канцелярії губернатора, і працює но­воприбулий учитель Чуйкевич.
         Проходячи повз тріумфальну арку біля костьолу, Шевченко окинув її по­глядом. Назустріч йому поспішали, весело перемовляючись, гімназисти, мі­щани, пани і підпанки, ченці, селяни в убогих свитах, жінки і діти.
         Тарас Григорович наздогнав кількох хлопчаків, які гнали білу козу, роги якої були заквітчані багряним кленовим листом, усміхнувся їм і запитав:
         –  Іменинниця?
         –  Ні, не голодна, – відповів хлоп­чик з торбинкою через плече.
         –  Не зрозумів.
         –  Якщо Катя не голодна, то йде спо­кійно додому і на голові несе вінок з квітів чи листя, – пояснив той же хлоп­чик. – А коли хоче їсти, то так спо­кійно не буде крокувати.
         –  Я цього й не знав.
         –  Бо ви, пане, кіз не пасли, а коли б попробували...
         –  Ти чого ся розбалакав тут? – при­   крикнув найбільший з хлопчаків. – Бі­жи наперед і хвіртку відчини.
         Малий як чкурнув, то лиш п'яти за­мелькали, а Шевченко повернув на по­двір'я, де вешталися гімназисти, по­важно проходжалися учителі. Підійшов до одинокого сивобородого пана, який, заклавши руки за спину, ледь переби­рав ногами, привітався і запитав:
         –  Скажіть, будь ласка, чи не знаєте часом учителя Чуйкевнча?
         –  Перепрошую, кого, кого?
         –  Учителя Чуйкевича.
         –  Перепрошую, чи не той Чуйкевич, що перевівся з Ровенської гімназії?
         –  Так.
         –  Он він стоїть з наглядачем Карвасовським, – блиснув пенсне старий у бік двох чоловіків, які про щось жва­во розмовляли. – О, пан Чуйкевич вже сюди йде.
         Шевченко подякував старому вчителю і швидко пішов назустріч Чуйкевичу. Ще здалеку привітався:
         –  Петре Омеляновичу, здрастуйте1
         –  Невже Тарас Григорович?! – ви­гукнув здивовано Чуйкевич, міцно тис­нучи руки гостя. Де ви тут взялися? Чи, може, це сон?
         –  Та не сон це, а я власною персоною, – засміявся Тарас Григорович – Кілька годин тому, як приїхав.
         –  Радий вас бачити, дуже радий! Від щирого серця вітаю вас, дорогий Тарасе Григоровичу, у славному По­дільському Кам'янці!
         –  Дякую, дякую, я також радий вас бачити, – щиро гомонів Шевченко. – А ви зовсім не змінилися, Петре Омеляновичу, хіба що відпустили для солідності борідку і вуса.
         –  Старію, Тарасе Григоровичу, ста­рію, – засміявся Чуйкевич. – Одна молодиця знайшла сивий волосок у моїй холостяцькій чуприні і ніяк не вірила, що маю лише двадцять вісім годочків.
         –  То невелика біда, – і собі за­сміявся гість. – Аби серце завчасу не посивіло. Цього треба пильнуватися.
         –  А ви, Тарасе Григоровичу, такий же, якого запам'ятав, коли ще був студентом. Наче юнак двадцятирічний.
         –  Добавте ще дванадцять років – і як в око попадете.
         –  Як вам їхалося, дорогий Тарасе Григоровичу? Втомилися?
         –  Я люблю мандрівки. Якби ще дороги були добрі, то все життя не по­кидав би поштових карет і бричок.
         –  А я дуже втомлююсь під час по­їздок. Як там поживають Пантелеймон Олександрович і Микола Іванович?
         –  Костомаров щире вітання пере­давав. а Куліша перед від'їздом не ба­чив. Між іншим, звідки ви знаєте Ку­ліша? Звичайно, якщо можна про це говорити.
         –  Тут, дорогий Тарасе Григоровичу, нема ніяких секретів. З Пантелеймоном Олександровичем Кулішем ми родичі і дружимо з дитинства. Ну, а з Миколою Івановичем Костомаровим, як ви знає­те, побраталися у Рівному на Волині, коли разом працювали у гімназії: він викладав історію, а я – латинську мову.
         –  Дякую, тепер все зрозуміло, – ска­зав Шевченко. – А в Кам'янці ви не­давно, як говорив мені Костомаров.
         –  З червня місяця, Тарасе Григоро­вичу. Отже, близько трьох місяців ви­вчаю Поділля. Але мрію у Київ пере­їхати. Микола Іванович обіцяв посприя­ти.
         –  Я теж хочу назавжди оселитися в цьому древньому граді України. Може, вдасться влаштуватися учителем ма­лювання в університеті. Про це вже йшла мова з моїми прихильниками.
         –  Це було б чудово, Тарасе Григоро­вичу, – сказав Чуйкевич. Раптом він спохватився: – Чого ж ми стоїмо се­ред подвір'я? Може, завітаєте до моєї бурлацької келії? Тут недалеко я квартирую у радника казенної палати Данильченка і значуся вихователем його дітей.
         –  Може, відкладемо відвідини на­пої келії ьа вечір, а зараз побликаємо містом?
         –  Як ваша ласка, дорогий гостю. Але вечеряти сьогодні будете у мене.
         –  Хай буде так. То підемо?
         –  А чи надовго завітали до нас?
         –  Днів на шість, але не більше.
         –  Шкода, що у вас такий обмежений час.
         –  Звідси подамся на Волинь. Обо­в'язково треба побувати у Житомирі, Почаєві, Острозі, славному Берестеч­ку, Корці, Кременці, Новоград-Волинську. Може ще куди загляну.
         –  То справді цікаві історичні місця нашого народу, – сказав Чуйкевич. – Я теж мандрував там, побував і в Берестечку, щоб вклонитися праху трьомстам козакам-героям. Про тих зви­тяжців і досі легенди ходять, особливо про козака Нечая.
         –  Цікаво.
         –  Я навіть записав легенду про Не­чая з уст древнього діда.
         –  Дозволите прочитати?
         –  Обов'язково.
         Вони повільно йшли вже знайомою Шевченкові Петропавлівською вулицею. Біля кафедрального костьолу зупини­лися.
         –  Чи знаєте, Петре Омеляновичу, на честь якої події споруджено оцю забавку? – запитав Шевченко, оглядаю­чи тріумфальну арку. – О, та шляхта не забула увіковічити ім'я свого круля Станіслава Августа, який ощасливив кам'янчан своїм приїздом у 1781 році. Шкода, що імен мулярів не викарбовано. Це було б таки справедливо, вельми справедливо.
         –  А це, – показав Чуйкевич рукою на костьол, – Петропавлівський. З то­го боку, біля входу, турки, коли воло­діли містом, прибудували мінарет. Мо­же, бачили, як в'їжджали у Кам'янець?
         –  Бовдур? Підемо подивимось зблизька.      
         –  О, ви вже знаєте, як народ охрес­тив мінарет?
         –  Чув від фурмана.
         І Чуйкевич, який уже встиг поцікави­тися історією Поділля, розповів про те, як у серпні 1672 року трьохсоттисячне турецько-татарське військо султана Магомета IV захопило Кам'янець і все Поділля. Двадцять сім років окупанти плюндрували українські міста і села, гнали юнаків і дівчат у неволю в Крим і Туреччину, нищили древні пам'ятки культури, намагалися потурчити міс­цеве населення. Та запроданців було небагато, перевертні були з багатих.
         У вересні 1699 року Турція під тис­ком Росії змушена була підписати Карловецький трактат і повернути По­ділля королівській Польщі. Та україн­ському народу від того не стало легше жити, бо турецьких окупантів змінили такі ж кровопивці – окупанти польські.
         Шевченко і Чуйкевич обійшли кос­тьол і зупинилися оддалік від круглої колони, що стрімко здіймалася вгору.
         –  Кажуть, що висота мінарету понад вісімнадцять сажнів, – повідомив Чуй­кевич. – Бачите, зверху мідна куля, на ній півмісяць, на якому стоїть ма­донна.
         –  Символи одурманення незрячих,– промовив з гнівом Шевченко. – Шкода, ще одного не поставили поруч. Та є час, встигнуть православні раби й свою цяцьку туди висадити. Для колекції.
         Чуйкевич нервово оглянувся, але по­руч не було нікого. До костьолу зрідка заходили вибрендовані міщани і дрібні підпанки.
         –  Може, подивитесь костьол всере­дині? – невпевнено запитав Чуйкевич.
         –  Ні, там душно.
         –  Ну, тоді покажу вам ще Ратушу.
         –  Недалеко від канцелярії губерна­тора?
         –  Ви вже й там побували?
         –  Мав щастя познайомитись з віце-губернатором. Вручив йому пакет від самого Бібікова. З яких вони?
         –  Не відаю, Тарасе Григоровичу. У нас не велено цікавитися такими зна­менитостями. Мабуть, як і все наше світле начальство – бувші генерали чи полковники, чи щось подібне. Їх жа­лують зверху монарх чи царедворці.
         Двоповерхова Ратуша з високою квадратною вежею нагадувала подібні будови у Литві і Петербурзі. Проте споруда своїм архітектурним вирішен­ням була оригінальною, свідчила про неабияку майстерність давніх кам'янецьких зодчих,
         –  На цьому майдані, – тихо про­мовив Чуйкевич, – біля отого стовпа, що називається ганебним, таврували Устима Кармалюка.
         –  Народного ватажка? Так ви хотіли сказати? –- суворо глянув Шевченко на вчителя гімназії.
         –  Тихіше, дорогий Тарасе Григоро­вичу, попросив Чуйкевич, озираю­чись на пішоходів. – Пани й досі бо­яться одної згадки цього імені.
         –  І ви боїтесь?
         –  Не боюся, а не хочу неприємностей. Тут місто невелике, майже кожен один одного знає. І мене вже багато навіть простих міщан впізнає, бо ві­таються. До того ж, у Рівні за від­вертість мав неприємність. Між учите­лями я розповів про переслідування Петром Першим українських шкіл, то наступного дня про це вже знало все місцеве начальство і навіть жандарми, і почалося переслідування...
         –  У нашій дикій імперії на це гро­шей не жаліють, – сказав Тарас Гри­горович і запитав: – Не пригадуєте, якого вбили Кармалюка?
         Чуйкевии подумав трохи і повідомив:
         –  Устим Якимович Кармалюк був убитий в ніч з 9 на 10 жовтня 1835 ро­ку в селі Коричинці Шляхові Летичівського повіту нашої губернії біля хати підступної зрадниці Олени Прокопчук. Цю чорну справу виконав із засідки пан Рудковський. За такий “героїзм” помішика викликали до царського двору, і сам Микола Перший нагородив його золотим перснем з царською короною. Тут говорять, що вбивця боїться помсти кармальових хлопців, а тому живе за кордоном, чи не в Парижі.
         –  Всього одинадцять років тому за­гинув славний народний лицар! – ви­гукнув Шевченко. – Народ ніколи не забуде подвигів свого сина. Не забу­дуть і цього святого місця.
         –  Тут кожна дитина знає про Карма­люка, – сказав Петро Омелянович – А скільки легенд і навіть казок роз­повідають про нього ! Я записав деякі і одну пісню. А ще кам'янчани не забу­вають, що тут, біля Ратуші, турки відтяли голову сину Богдана Хмель­ницького Юрію.
         – Колись на цьому місці народ пам'ятник поставить Устимові. Я вірю в це!
         Несподівано голосне ридання розіт­нуло закривавлене призахідним сонцем повітря і вдарило об мідні дзвони церков та костьолів. Дзвонили до вечірні. А дорогою два жандарми вели за­кутого в кайдани високого молодого чоловіка, в якого довгі чорні вуса спа­дали вниз, а з-під густих чорних брів жаринками блискали очі. Позаду плен­талася боса розпатлана молодиця, за­туливши обличчя руками, і несамовито голосила:
         –  Ой боженьку, мій боженьку, а що я робитиму з дрібними діточками без тебе, Степаночку... Ой боженьку, мій боженьку...
         –  Куди це його? – перегодя запи­тав Шевченко.
         –  У фортецю.
         –  У фортецю?
         –  Не дивуйтеся, Тарасе Григорови­чу, тепер там першокласна в'язниця.
         –  Як ви думаєте, за що його?

         –  За непослух поміщику, не інакше. Щодня таких десятками ведуть до фортеці.
         –  У кайданах воля не лише на Україні, а й по всій Русі великій, – сказав з гнівом у голосі поет. – Пі­демо звідси, бо не можу слухати цих радісних дзвонів, що хочуть заглушити дзвін кайданів.

      ***

         У невеликій кімнаті Чуйкевича було повно світла: у двох позичених у госпо­дарів канделябрах на столі горіли свічки.
         Тарас Григорович зручно примостив­ся на канапі, закинувши ногу на ногу, а Чуйкевич – навпроти, на стільці. Вони щойно прийшли від господаря будинку. Данильченко, дізнавшись про; гостя з Києва, запросив його через Чуйкевича повечеряти з ними.
         –  Отак, дорогий Тарасе Григорови­чу, я й животію, – промовив Петро Омелянович. – Пора б одружитися, та своєї долі ще не знайшов.
         –  Та ви, мабуть, не дуже й шукаєте ту долю, – сказав, усміхаючись, гість.
         Істинно глаголите, – засміявся Чуйкевич. – Тут один поміщик є і має аж чотири дочки. Такі кругленькі коротконіжки, як барилочки з вишняком. Не ходять по кімнаті, а котяться. Сміх та й годі. Як тільки я з'явився у Кам'янці, то зразу мене запросили спочатку на обід, потім на вечерю, на іменини... Може,, з місяць у них пив та їв, а серце до жодної не лежить, бо ще й вусаті, як юнаки із засіяними вусами над верхньою губою... Тепер уже не запрошують ні на обіди, ні на бали...
         Шевченко слухав розповідь Петра Омеляновича, а думав про своє, про недавню вечерю:
         –  Пан Данильченко справжній чи­новник його імператорської величності. Боїться зайве слово сказати.
         –  Не дивуйтеся, Тарасе Григорови­чу, він же радник казенної палати. Це не рядовий чиновник. Так, принаймні, мені характеризував його директор чо­ловічої гімназії Михайло Ілліч Вощинін, коли я приїхав сюди.
         –  То ви отих двох хлопчаків домаш­ній вихователь? І за це вам дали оцю кімнату з окремим ходом?
         –  Змушений був погодитися на та­ке, бо не мав де подітися. А за столування плачу гроші, хоч і не хотіли від мене брати.
         –  Гарненька у нього наймичка, – за­думливо промовив Шевченко. – Як у тій пісні співається: і чорнобрива, і ка­роока, і коса до пояса.
         –  А скільки вона пісень знає! – за­хоплено сказав Чуйкевич. – 3 ма­тір'ю як заспівають, то хоч у столичний театр їх.
         –  От би послухати...
         –  Я запросив їх, Тарасе Григорови­чу, до своєї холостяцької келії
         –  Невже? – стрепенувся радо гість. –І ви думаєте, що прийдуть?
         –  Вони у мене вже бували. Обіцяли і сьогодні прийти. Це вже заради вас.
         –  Вельми вдячний вам, Петре Оме­ляновичу.

         –  Тарасе Григоровичу, називайте мене просто Петром. Я ж молодший за вас.
         –  Не можна, Петре Омеляновичу. Ви учитель гімназії. Це розуміти треба.
         –  То хоч тоді, коли ми вдвох бу­ваємо.
         –  Теж не можна, бо стане звичкою. Забуду, що ви учитель гімназії, і при гостях бовкну: “Петре, заспівайте-но пісню”. Не солідно для такої поважної професії.
         –  Ну, що ж, ви переконали мене, переконали... Тільки не закохайтеся в Одарочку, бо має вона славного хлоп­ця.
         –  Шкода, – удавано зітхнув Шев­ченко. – Чи не ви той паруб'яга?
         –  Куди мені. То справжнісінький Ко­жум'яка. Ковалем працює.
         –  Жаль, жаль, що я так мало буду в Кам'янці, – засміявся Тарас Григо­рович. – А то позмагався б з вашим Кожум'якою за Одарочку.
         –  І мали б успіх, я впевнений, – серйозно сказав Чуйкевич. – Ви дав­но заполонили її серце своїми чудови­ми піснями-віршами. Наплакалася дівчина над вашим “Кобзарем”.
         –  Одарка вміє читати? Хто її навчив?
         –  Є тут гімназист Грицько, з бідних дворян. Захоплюється подвигами Кармалюка, рідною мовою і народними піснями. А ваш “Кобзар” і поему “Гай­дамаки” напам'ять знає. Він з своїми товаришами і навчили Одарку і ще з десяток хлопців і дівчат читати і писа­ти. Зараз і я починаю допомагати їм у цій благородній справі.
         –  Це ж чудово, Петре Омеляновичу! – вигукнув Шевченко. – Дати б кріпакам освіту – по-іншому на світ по­дивилися б люди. І волю скоріше здо­були б. А так темнота кругом, морок, знущання, мракобісся... Тільки й тої ос­віти для простого люду, що біблійні казки про рай і пекло...
         –  Тихіше, будьте ласкаві, Тарасе Григоровичу, нас можуть підслухати, – ледь чутно промовив господар хати.
         –  Хто?
         –  Є тут братик Данильченка. Одно­го разу дверима розквасив йому носа. Та ще й, крім нього, тих недолюдків на наші гарячі голови знайдеться. Ни­ми, як блощицями, аж кишить у місті. У гімназії теж повно таємних агентів і серед учителів, і серед гімназистів.
         –  На цьому й тримається споконвіків імперія рабів.
         –  Тарасе Григоровичу... – переля­кано зиркнув Чуйкевич на двері. – Ще й вікно відчинене...
         –  Мовчу, мовчу, Петре Омелянови­чу, – осуджуюче глянув гість на вчите­ля гімназії, а з Грицьком мене по­знайомите?
         –  Обов'язково. Він як дізнається, що ви тут, то сам прибіжить. А ваш “Коб­зар” гімназисти так зачитали, що соромно показувати.
         –  Дякую за добрі звістки. Я те вам надішлю кілька книжок: хай чита­ють молоді. Може, колись людьми бу­дуть, а не кровопивцями. Між іншим, я готую нове видання “Кобзаря”. Мо­же, вдасться видрукувати мої найно­віші твори. Це була б велика перемога.
         –  Зичу вам удачі від щирого серця!
         –  Дякую.
         –  Ой, не буде удачі вашому новому “Кобзареві”, дорогий Тарасе Григоро­вичу! Через декілька місяців після ва­шого арешту на переправі через Дніпро весною 1847 року в справі Кирило-Мефодіївського товариства жандарми по­чнуть ваші книги вилучати з продажу як заборонені.
         Царизм не так зляка­ється отого політичного товариства, як ваших революційних творів.
         Ось уривки із розпорядження на­чальника 5-го округу корпусу жандар­мів м. Одеси полковнику Граве від 21 червня 1847 року:
         “...В Києве же и Малороссии славянофильство превращается в украинофильство. Там молодые люди более заботятся о восстановленииязыка, литературыинравов в Малороссии, доходыдаже до мечтаний о возвращении времен прежней вольницыказачества и гетьманщины....Напечатанные сочинения Шевченки “Кобзарь” 1840 года... запретить н изьять из продажи.
         ...Генерал-адьютантам Бибикову и Кокошкину сообщить, чтобыони наблюдали во вверенных им губерниях, не остались ли в обращении стихотворения Шевченки, рукопись “Закон божий” и другие возмутительные сочинения, также не питаются ли мысли о прежней вольнице, гетьманщине и о мнимых  правах на отдельное существование; чтобы обращали внимание на тех, которые преимущественно занимаются малороссийскими древностями, историею и литературою, и старались бы прекращать в этой области наук всякое злоупотребление, но самьм незаметным и осторожным образом, без явных преследований, и сколько возможно не раздражая уроженцев Малороссии.
          Министру народного просвещения, который уже принял меры для направле­ння трудов ученых к рассуждениям о народности, языке и литературе собственно русских, объявить еще положительное висотчайше повеление, чтобынаставники и писатели действовали в духе и видах нашего правительства, отнюдь не допускай ни на лекциях, ни в книгах и журналах никаких предположений о присоединении к России иноземных славян, и вообще ни о чем, что принадлежит правительству, а не уче­ным, чтобы они рассуждали сколь возможно осторожнее там, где дело идет о народности или языке Малороссии и других подвластных России земель, не давая любви к родине перевеса над любовью к отечеству, империи и изгоняя все, что может вредить последней лю­бий, особенно о мнимых настоящих бедствиях и о прежнем, будто бынеобыкновенно счастливом положении подвластных племен; чтобывсе выво­ды ученых и писателей клонились к возвышению ни Малороссии, Польши и прочих стран отдельно, а Российской империи, в совокупноети народов ее составляющих...”.
         Такі висновки зроблять російські жандарми щодо поневолених народів. І це випливатиме, Тарасе Григоровичу, і з надрукованих “Кобзаря” і “Гайда­маків” та ще рукописних творів “Сон”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим...” та інших, які ви готували до друку у но­вому “Кобзарі”...
         –  Любий Тарасе Григоровичу, чи не переглянули б ви мій переклад з ла­тинської “Історії козацько-польської війни” Грондського, поки завітають до нас гості? – несміливо звернувся Чуйкевич до притихлого, задуманого поета.
         –  Ви зацікавилися польським істори­ком Грондським? – здивувався Шев­ченко.    –  Це Костомаров мене заставив, – відповів Чуйкевич, подаючи рукопис.
         –  Тут є дуже цікаві матеріали про Богдана Хмельницького і взагалі про наш народ.
         –  Молодець Микола, – сказав Тарас Григорович. – Ви велику справу зробите. Навіть не уявляєте собі. Це добре, дуже добре. Хай знає наш народ, що про нього інші писали і пишуть. Навіть злісні наклепи треба знати.
         –  Та це ще не все, – забідкався Чуйкевич. – Куліш буквально зобов'я­зав мене збирати місцеві пісні, прислів'я і казки. Оце взимку і займуся. Прийдеться і на вечорниці походити, і ні весілля, і на похорони...
         –  Не забудьте, Петре Омеляновичу, про легенди і думи. Якби ви натрапили на древніх дідусів чи на бандуристів і лірників. їх думи і пісні – то наша неписана історія.
         –  Можу похвалитися, Тарасе Гри­горовичу, що я ще студентом почав збирати українські народні пісні. За­писані ж на Волині п'ятнадцять ори­гінальних народних пісень у 1844 ро­ці передав професору Максимовичу.
         Це чудово, тепер записуйте тут, на Поділлі, бо цей куточок України вельми цікавий, дуже багатий історич­ними подіями
         –  Я вже дещо почав і тут робити. Недавно з уст Одарки і її матері запи­сав пісню “Пливе щука з Кременчука”.
         –  Чи не переписали б ви мені цю пісню до альбома?
         –  Перепишу, і ще декілька гарних пісень подам вам на згадку про По­ділля і Кам'янець-Подільський.
         –  Буду вельми вдячний вам. Бо маю на це офіційну заявку самого генерал-губернатора Бібікова. Ось читайте вго­лос цей документ.
         Чуйкевич розгорнув цупкий аркуш паперу і голосно, щоб могли почути і непрохані слухачі під дверима і під вікном, почав читати:
         “Поручаю вам отправиться в разные места Киевской, Подольской и Волынской губерний и постараться собрать следующие сведения:
         1. О народных преданиях, местных повестях и сказаннях и песнях и всему, что Вы узнаете, составить описание, а песни, рассказы и предания сколько можно списать в том виде, как они есть.
         2. О замечательных курганах и уро­чищах, где и в каком месте они есть и какие на счет собственно их существуют на месте предания и рассказы, а также и исторические сведения. С этих курганов снять эскиз на счет их формы и величины и списать каждый по собранным сведениям.
         3. Осмотреть замечательные монументальные памятники и древние здания и составить им описание, чтобы можно было распорядиться снять с них в будущем году рисунки. Если бы где Вы имели возможность достать какие либо древности, письменные грамоты и бумаги, то таковые доставить ко мне, или, узнав, где они находятся, о том до­нести.
         4. Кромо сего, отправтесь в Почаевскую лавру и там снимите: а) общий наружный вид лавры, б) внутренность храма и в) вид на окрестность с террасы.
         Все собранные Вами сведения, опи­сания и рисунки по возвращении Вашем в Киев представить ко мне.
         Подорожную и примерно на прогоны и кормовые 150 рубл. сереб. при расходной тетради Вы получите из моей канцелярии. Генерал-губернатор Д. Бибиков”.
         Петро Омелянович згорнув папір вчетверо, простягнув Шевченкові і схви­льовано промовив:
         –  З таким документом, Тарасе Гри­горовичу, вам відкрито шлях навіть у нашу фортецю-в'язницю.

         –  Обов'язково там побуваю. Завтра зранку.
         –  Жаль, що у мене повно лекцій. Мені теж хотілося б відвідати Папську вежу. Тут про неї розповідають багато цікавих легенд. З вами і мене б про­пустили.
         –  А підмінити вас нема кому? – за­питав Тарас Григорович.
         –  Треба було завчасно домовитися, ще зранку. У нас такий порядок.
         Несподівано почувся несміливий стук у коридорі. Чуйкевич, підморгнувши Шевченкові, побіг до дверей, відчинив їх і театральним жестом запросив:
         –  Ласкаво просимо, дорогі гості!

         Тарас Григорович підвівся з канапи саме тоді, як входили Одарка і її мати. У кімнаті наче посвітлішало, коли біля столу зупинилась дівчина. На ній бу­ла святешна біла сорочка з широкими рукавами, вишита червоними троянда­ми з чорними листочками, на виточеній лебединій шиї жаринками горіли разки коралів.
         Дівчина вклонилася Тарасу Григоро­вичу, круглі щічки ледь порожевіли.
         Шевченко, наче заворожений, дивив­ся на чорні брови, що дугами вигнулися над карими очима, обрамленими густи­ми темними віями, милувався невели­ким тонким носом, тугою косою, в якій жевріла червона стрічка.

         Коли поруч з дочкою стала мати, немолода вже жінка, але ще з невилинялими чорними бровами, Тарас Гри­горович ніби прокинувся зі сну і низь­ко вклонився гостям. Потім підійшов до матері і поцілував її тверду мозолясту руку.
         –  Ну, що ви, папочку, – знітилася жінка.
         –  Сідайте; дорогі гості, – підсунув стільці Чуйкевич. – Ми з нетерпінням чекали вас.
         –  Вибачайте нам, що ся припізнили, тихо сказала мати. – Поки з робо­тою на кухні в пана ся впорали та по­ки додому збігали...
         –  Нічого, нічого, матусю, добре, що прийшли, – промовив Шевченко, незводячи гарячих очей з Одарки. – Ота­ка, мабуть, була Роксолана.
         –  Це хто така, Тарасе Григоровичу? – несміливо запитала дівчина, сі­даючи на краєчок стільця.
         Шевченко задумливо подивився у вікно і неголосно почав:

         –  Жила колись дуже вродлива і ро­зумна дівчина. Одного разу татари напали на село, трупами старих і дітей землю встелили, а молодих у неволю забрали. Була серед бранок і красуня Настя. На невільничому ринку у Криму продали її за величезні гроші до гаре­му самого турецького султана, здаєть­ся, Сулеймана. Той так закохався у бранку з України, що знехтував ту­рецькими законами і одружився з нею. Щось сорок років була українка турець­кою султаншею. Багато добра зробила вона для рідного народу, для України. Бо до самої смерті не забувала, хто були її батьки, де була її справжня вітчизна. А про її вроду і розум леген­ди ходили по всіх європейських сто­лицях.
         –  Я сам цього не знав, – щиро признався Чуйкевич.
         –  Багато ми не знаємо про історію свого народу, – сумно промовив Та­рас Григорович. – Якби не кобзарі та прості люди, то й про Запорізьку Січ уже б забули. Хоч знищила її ота, що Україну доконала, не так уже й давно – сімдесят один рік тому.
         –  Точно, Тарасе Григоровичу, – підтвердив Чуйкевич. – Ця трагедія сталася влітку 1775 року, коли росій­ські війська на чолі з генералом Текілеєм поверталися з Криму. Тоді під­ступно і була зруйнована Запорізька Січ, а кошовий отаман Петро Калнишевський волею імператриці Катери­ни II був засланий до Соловецького монастиря, що десь аж у Білому морі.
         У кімнаті настала гнітюча тиша. Несподівано Одарка підвела голову, глянула Тарасові Григоровичу в очі і тихо запитала:
         –  Скажіть, будьте ласкаві, а чого Настя якесь дивне, не наше ім'я мала?
         Роксоланами турки називали усіх бранок з України, – відповів Шевчен­ко. Він усміхнувся і добавив: – Бачите, кого ви, Одарочко, нагадали мені?
         –  Куди мені до Насті, – махнула рукою дівчина. – Я ледь грамоти трохи ся навчила.
         –  Наші дівчата всі такі, – запально сказав Тарас Григорович. – І гарні, і тихі, і скромні. А як попадуть у скру­ту, то не уступлять хоробрості і розуму козакові. Не прибідняйтесь, Одарочко.
         –  Дорогі гостоньки, може заспіваєте якоїсь? – попросив господар хати.
         –  Якої? – глянула дівчина на матір.
         –  Може, “Зійшла зоря ізвечора”? – невпевнено запропонувала жінка.
         –  О, ця пісня у вас чудово виходить, – підтримав матір учитель.
         –  Заспівайте, прошу вас. А ви, Пет­ре Омеляновичу, запишете мені і цю пісню до альбома.

         –  Добре, Тарасе Григоровичу.
         –  То вже потрудіться, будьте ласка­ві, заради мене, – звернувся поет до жінок.
         –  Хіба такому дорогому гостю від­мовиш? – промовила мати. – Чи не так, доню?
         Дівчина усміхнулася лише губами, кивнула головою і почала ніжним груд­ним голосом:

      Зійшла зоря ізвечора,
      да й не назорилася,
      Прийшов милий із походу,
      я й не надивилася...

         Мати підхопила пісню, і кімната на­повнилася дзвінкими срібними голосами, яким було затісно в чотирьох сті­нах, і крізь відчинене вікно вони вилі­тали на простір, зливалися з місячни­ми проміннями і стелилися на при­нишклій землі.
         Тарасу Григоровичу пісня припала до душі, і скоро його тенор повів за собою жіночі голоси.
         Того вечора українська пісня не од­ному кам'янецькому панові і шляхтичеві не дала спокійно заснути.

      1846 рік 28 вересня. Субота.

         Наступного дня видався чудовий осінній ранок. Дерева, що росли на подвір'ї, привітали Тараса Григоровича багатим розмаїттям кольорів Особливо виділявся старезний крислатий клен, його оранжево-червоне листя палало в проміннях вранішнього сонця, манило зір неповторною красою.
         Шевченко довго милувався кленом, не помічаючи прохожих, а в подумках пригадувався до дрібниць вчорашній вечір у Чуйкевича. Одарочка зачарува­ла його піснями, своєю вродою. Здава­лося, що то був сон, що приснилася ота прадавня легендарна Роксолана, яка зуміла причарувати деспота із деспотів. Вже Тарас Григорович підійшов до Кар­мелітського костьолу, коли в око впав за невисоким кам'яним муром розкіш­ний кущ калини. Важкі червоні кетяги нагадували жмути коралів. Вони позги­нали віти до самої землі. Поруч ріс мо­лодий стрункий ясен. Його скромне зелене вбрання, що аж почорніло за лі­то, мабуть, нічим не приваблювало чер­вонощоку красуню, що безжурно жар­тувала з бабиним літом, ловила його барвистими вітами і вкривалася від вершечка до землі прозорою білою фатою.
         Тарасу Григоровичу здалося, що ка­лина розкотисто регоче, а ясен чогось сумує і злегка горнеться до сусідки, ніби хоче заховати її пишну вроду від заздрісних людських очей. І знову при­гадалася Одарочка-подоляночка, як вчо­ра охрестив її на прощання. Дівчина тоді зайнялася маковим цвітом. І за­раз ця пишна калина чимось перегуку­валася з Одарочкою.
         Шевченко байдуже ковзнув поглядом по костьолу, що був побудований у стилі розвиненого барокко, і попряму­вав до канцелярії губернатора, йому конче хотілося сьогодні оглянути відо­му Кам'янецьку фортецю, але без доз­волу його превосходительства туди не попадеш: адже там в'язниця.
         У канцелярії він довго не затримався. Якийсь панок з цапиною борідкою офор­мив гербовий папір ще й направив проводжатим сухенького довгоногого пи­сарчука.
         Коли вийшли на галасливу вулицю, писарчук буркнув:
         –  Пся крев, які порохи.
         –  Пан поляк? – запитав Шевченко.
         –  Так, пане Шевченко, я єстем по­ляк.
         –  Пробачте, як ваше прізвище?
         –  Ян Якович Жебрацький, проте пана.
         –  Іван Жебрак?
         –  То батько Іван Жебрак, проте пане, а я єстем шляхтич, – невдоволено сказав чиновник. – Моя жонка із уродзьоних шляхтичів Дідицьких, мо­же чули?
         –  Ну й ну, – засміявся Шевченко, пропускаючи поперед себе чиновника Помовчав трохи і напівголосно промо­вив: – Таке могли натворити з нашим народом лише найзаклятіші вороги – окупанти. На свій лад поперекручували людські імена і прізвища, назви сіл і міст, країв і губерній, гір і річок, тва­рин і рослин. Навіть бога підсунули в чужому одязі. Моліться, раби, ще й чу­жою мовою, бо ваша не дійде до най­вищого, бо він її не зрозуміє. Моліться, раби, за те, що вас луплять, що вас ни­щать, що вам язик з рота виривають, що говорити рідною мовою забороня­ють, що вами в'язниці набивають і в найглухіший Сибір засилають. Моліть­ся, раби, моліться!
         –  Ви щось кажете? – зупинився Жебрацький.
         –  Питаю, що це за костьол?
         –  Тринітарський, проше пана.
         –  Та є тут тих костьолів: і тринітарський, і кафедральний, і домініканський, і кармелітський...
         –  Бо Кам'янець, проше пана, єстем польське м'ясто.
         –  Кам'янець-Подільський – таке польське місто, як ви поляк, – сердито сказав Шевченко.
         –  Препрашем, пане...
         –  Ваші батько-мати ще живі, пане Жебрацький?
         –  Так, пане, слава богу.
         –  Ви десь вчилися?
         –  Так, пане Шевченко, – з гордістю промовив Жебрацький. – Всю науку в дяка пройшов. Батько хотів мене до гімназії віддати, та не прийняли. І гро­шима він сіяв, але не допомогло. Туди мужицьким синам зась.
         –  Зате діти ваші будуть там учитися.
         –  О, так, пане Шевченко, мій син Стасьо єстем шляхтич.
         Вони пройшли кам'яну браму – і на протилежному скелястому березі річки Смотрич виринула панорама величної фортеці з високими круглими вежами, увінчаними гостроверхими тюрбанами. Притуманена грандіозна кріпость нага­дувала якесь казкове місто. Тарас Григорович не міг відвести очей від того прекрасного творіння людей. Десь через тиждень, коли він їхатиме в Жи­томир, то милуватиметься Меджибізьким замком і Летичівською фортецею що на Поділлі, побачить такі ж будови і на Волині, і вже на засланні у по­вісті “Прогулка с удовольствием и не без морали” із колись баченого зробить такий висновок: “...о чем свидетельствуют эти угрюмые свидетели прошедшего? О деспотизме и рабстве! О хлопах и магнатах!... Бедная, малосильная Во­лынь и Подолия! Она охраняла своих распинателей в неприступных замках н роскошных палатах”.
         –  А це що за такий цікавий міст? – здивувався Шевченко.
         –  Турецьким називається.
         –  Побудований руками українців, – добавив Тарас Григорович.
         –  Не знаю, пане. Кажуть, що до турків тут був дерев'яний міст. А вже при турках побудували оцю кам'яницю.
         Шевченко і Жебрацький стали на обо­чині дороги, бо саме розминалися декілька возів. Погляд гостя прикува­ла дерев'яна церква на долині під стрімкою скелею.
         –  Гарна церква, мабуть, давня.
         –  Ні, пане, їй не більше п'ятдесяти.
         –  А як туди пройти?
         –  Он там, – показав рукою писарчук, – біля моста є сходи на долину.
         –  Дякую.
         Жебрацький підійшов ближче до Шевченка, заглянув йому у вічі своїми маленькими чорними очицями, що ви­зирали тернинками з-під рідких русявих брів, і запитав:
         –  Пане Шевченку, ви бачили його величність?
         –  Кого?
         –  Його імператорську величність батюшку-царя?
         –  Котрого?
         –  Його величність Ніколая першого?
         –  Бачив.
         –  Де?
         –  У кареті.
         –  Невже?
         –  А Пушкіна – у труні.
         –  Ви щасливий, що бачили самого імператора.
         –  Навіть дуже. Хіба не видно?!
         Жебрацький зиркнув на свого по­путника, ніби хотів переконатися, чи справді він щасливий від того, що ба­чив самого царя, і запитав:
         –  А який цар-батюшка?

         –  Страшний.
         –  Страшний?
         –  Ще й сердитий.
         –  І на патреті в нас сердитий, – по­годився писарчук.– Кілька років тому цар-батюшка приїжджав у наше місто. Ба­гато щасливчиків бачили його. А л, нещасний, саме тоді хворів пропасни­цею. Так і не побачив самодержця всі я Русі.
         Шевченко промовчав...
         Обминаючи круторогих волів, сухо­ребрих шкап, вози і гарби, навантажені лантухами, соломою і гноєм, жовтобо­кими гарбузами, яблуками і картоплею, буряками і кошиками з виноградом та сливами, кукурудзою і дровами, Шев­ченко і Жебрацький, нарешті, добра­лися до невеликого майданчика перед брамою до в'язниці-фортеці.
         А там зібралося кілька десятків нужденних жінок і дідів, дітей і паруб­ків. Майже кожен щось мав: у того за плечима полатаний лантух, в іншого – старенький кошик, у бабусь – невеликі клуночки. Розмовляли пошепки, ніби біля покійника.
         –  Чого ці люди тут? – запитав Шевченко писарчука.
         –  Передачі принесли своїм злодюгам і бандитам, – вороже буркнув Жеб­рацький.
         Ще здалеку помітили коло брами солдата. Той повільно ходив туди й сюди, не звертаючи ніякої уваги на на­товп. Видно, звик до такого.
         Тільки Тарас Григорович наблизився до гурту, як назустріч піднялася із зем­лі зігнута дугою бабуся, сперлася на костур і прошамкала беззубим ротом, простягаючи невеликий клуночок:
         –  Паночку коханий, передайте йому сину.
         –  А як звати вашого сина? – запи­тав Шевченко.
         –  Іван Дубина, паночку, Іван Ду­бина.

         –  Цей пан передач не бере, – із злістю промовив Жебрацький. – Ві­дійди, бабо!
         –  Дайте, бабусю! – твердо ска­зав Тарас Григорович і взяв із сухень­кої тремтячої руки Легенький вузлик.
         А до Жебрацького: – Треба, шляхтичу, перш за все, людиною бути!
         Писарчук неприязно зиркнув на Шев­ченка, коли той запитав бабусю.
         –  За що ваш син сидить?
         –  Ой, паночку, дурнісінько мій Іван пропадає. Злапали колись його в лісі та й сказали, що був він з Кармальом. Правду кажу вам, паночку, як на спо­віді. А я ж одна-однісінька ся лишила, як та билинонька в полі. Ой боже ж мій, боже... Насилу придибала сюди. Отой москаль з ружом ся регоче з мене, а моє серце кров'ю обкипіло... То пере­дайте, коханий паночку, мому Івану Дубині кавальчик сала і крашанок кілька.
         –  Передам, бабусю.
         –  Дай же вам, боже, здоров'ячка, доб­рий паночку. Най господь наш оберігав вас від усього лихого, – хрестила ста­ренька висохлою рукою Тараса Гри­горовича.
         Ще не встиг він ступити й кроку, як до нього припали дівчинка і хлопчик:
         –  Паночку, візьміть передачу для нашого татуся!
         У Тараса Григоровича виступили сльози на очах. Він дивився на убогих дітей, обвішаних торбинками, худих, невмитих, нечесаних. Ті перепілками ки­далися до нього, хапали рученятами за ноги. Гладив то одного, то другого по голівках, а в горлі застряг тугий клубок. Насилу спромігся:
         –  Як же звати вашого тата, дітонь­ки?
         –  Петро Світайло, – сказав хлопчик.
         –  А де ваша мати?
         –  Слаба наша ненька, – крізь сльози промовила дівчинка.
         –  Добре, дітоньки, передам татусеві ваші гостинці.
         –  Мама казали передати татусеві, щоб він ся не побивав за нами, – ска­зав хлопчик. А дівчинка добавила: – Не кажіть татові, що ненька слаба.
         –  Добре, дітоньки, добре, любі.
         До Шевченка потяглися люди з клун­ками, наперебій вигукуючи імена рід­них. які томилися у фортеці. Жебраць­кий безцеремонно відштовхнув кількох дідів і жінок і гарикнув:
         –  Пся крев, це що? Геть з дороги, геть!
         Натовп розступився, утворивши вузь­кий живий коридор. Шевченко, відчу­ваючи безсилля чим-небудь допомогти знедоленим, опустив очі й повільно брів за писарчуком. До нього тяглися руки, хтось плакав, а якийсь парубійко ви­гукнув: “Всі вони одним миром маза­ні!” Тарас Григорович сумно глянув на хлопця – високого, широкоплечого, у якого ненавистю горіли очі. “Ех, па­рубче, знав би ти мене, то не так би сказав, – майнуло в голові. – Якби побільше таких хлопців ростили наші батьки, то не було б під цими мурами осиротілих матерів і дітей”. Він усміх­нувся парубкові й поспішив, бо Жеб­рацький уже щось говорив солдатові.
         Вартовий виструнчився, ніби про­ковтнув аршин, й пропустив Шевченка і Жебрацького на подвір'я фортеці. А там, на великому майдані, обгороджено­му високими мурованими стінами і ве­жами. шикувалися солдати, ходили конвойні. Оддалік щось робили ув'язнені.
         –  Служивий, – звернувся Шевченко до солдата, що стояв коло брами і смоктав люльку.
         –  Слухаю, ваше благородіє.
         –  Візьми ці клуночки і передай арештантам: це – Івану Дубині, а цей – Петру Світайлу. Знаєш таких?
         –  Так точно, ваше благородіє.
         Коли солдат пішов, Тарас Григоро­вич полегшено зітхнув: хоч двом не­щасним сяк-так допоміг. А скільки їх тут! Він не помітив, як з'явився з Жебрацьким товстий рудий офіцер. Той привітався і запитав:
         –  Що вас цікавить, пане?
         –  Хочу дізнатися коротко про істо­рію фортеці і, якщо можна, оглянути найважливіші споруди.
         –  Це можна.
         Офіцер повідомив, що Кам'янецька фортеця згадується в 1374 році в гра­моті князя Юрія Коріатовича, який во­лодів на той час Поділлям. А після 1812 року стала в'язницею.
         –  А що це за вежа? – показав Шевченко на високу кам'яну споруду.
         –  Це Папська вежа, – почав офіцер. – її побудовано десь на початку п'ятсотих років на кошти римського папи Юлія II. Тепер там тримаємо найзапекліших ворогів Російської імперії.
         –  Дорогий подарунок зробив кам'янчанам папа римський, – криво усміх­нувся поет.
         –  Дуже дорогий, пане, – промовив офіцер, не зрозумівши їдкої іронії.
         –  А чи можна глянути всередину цієї споруди?
         –  Зараз, пане. Але тільки заглянути з порога.
         Офіцер щось сказав солдатові, котрий стовбичив неподалік, роззявивши рот, і той побіг до вежі.
         –  Підемо, панове.
         Вони попростували через майдан до Папської вежі. Біля входу їх вже че­кав наглядач із в'язкою ключів. Він швидко відімкнув двері. Офіцер пропустив Шевченка і Жебрацького, а сам став оддалік.
         Тарас Григорович почув передзвін заліза. То піднялися з дерев'яних нар арештанти, закуті в кайдани.

         –  Добрий день, люди, – привітався Шевченко.
         –  Доброго здоров'я, пане, – глухо долинуло з напівтемряви.
         У камері високо, аж під дерев'яною Стелею, було невелике вікно-бійниця, з якого ледь просочувалося світло. На на­рах зіп'ялися з десяток в'язнів. На них Страшно було дивитися. То стояли, погорбившись, живі скелети з довгими бородами.
         –  Пане, – звернувся один із в'язнів до Шевченка, – нас тут без суду трима­ють вже багато років, лише раз на тиждень виводять на світ божий, а го­дують помиями. Змилуйтеся над нами. Ми таки люди!
         –  Замовчати! – гаркнув офіцер. А вас прошу залишити камеру!
         Коли двері були зачинені на кілька замків, офіцер попросив пробачення за грубий окрик. Шевченко суворо глянув на офіцера і, твердо карбуючи кожне слово, сказав:
         –  Про ці неподобства я доповім йо­го високопревосходительству генерал-губернатору Дмитру Гавриловичу Бібікову, хоч це і не входить у мою компе­тенцію.
         –  Але ж, пане...
         –  Вони теж люди, і ви не маєте пра­ва порушувати закони і циркуляри його імператорської величності.
         Жебрацький у розмову не встрявав, та з виразу його обличчя було видно, що він тільки тепер почав розуміти, що Шевченко тут не просто рядовий ху­дожник, а що він може накоїти декому лиха, бо має доступ до самого генерал-губернатора у Києві.
         Довго оглядав Тарас Григорович великі, товсті кам'яні стіни, подвір'я. Він звернув увагу на будиночки і конюшні всередині фортеці.
         –  Розумію вас, пане, – поспішно промовив офіцер. – Ви маєте на увазі указ імператорської величності про за­борону будь-що будувати і перебудо­вувати у фортеці?
         –  Так, – невпевнено відповів Шевченко, бо не знав, що кам'янчани скаржилися самому Миколі І, коли той при­був у місто у вересні 1842 року, на те, що тюремні власті почали спорудження в фортеці триповерхового будинку, по­рушуючи цим самим древній ансамбль, який склався віками. І цар змушений був у тому ж році видати указ поділь­ському генерал-губернатору, в якому, між іншим, писав: “...наблюдать, чтобы все существующие древние постройки крепости и укреплений не были ни на какие надобности уничтожаемы и разрушаемы, но чтобы сохранить и оберегать их в величайшей целости”.
         –  Це все було побудоване до указу його величності, – сказав офіцер.
         –  І псує всю картину.
         Офіцер лише розвів руками, даючи зрозуміти, що тут він нічого не може вдіяти.
         Шевченко і Жебрацький покидали Фортецю, коли розчинилися двері в Папській вежі, і в'язні, передзвонюючи кайданами, повільно виходили на по­двір'я на прогулянку.
         На майдані біля фортеці вже не було нікого. Тільки літній вусатий солдат мі­ряв кроками витоптану стежку.
         Тарас Григорович полегшено зітхнув. Гнітюче враження в'язниця справила і на Жебрацького. Він плентався позаду Шевченка, опустивши голову, і мовчав.
         Попрощалися, не зронивши ні слова.

      ***

         Сяк-так перекусивши кількома буб­ликами, Тарас Григорович вирішив оглянути Воздвиженську дерев'яну церкву на Карвасарах. Він перейшов Турецький міст і крутими кам'яними сходами спустився на долину, яка роз­кинулася вздовж Смотрича.
         Жінки у підтиканих спідницях на ши­роких каменях, якими був встелений берег річки, виляскували праниками, а віддалік, у заплаві, – мочили коноплі, здалеку нагадуючи довгоногих бузьків.
         На долині скубли вигорілу траву ко­зи, лежали худі корови і телята, рили піщану землю свині, паслися табуни гусей і качок.
         Пастушки з'юрмилися коло малого циганчука, який сидів на камені і роз­тирав по лиці брудними кулачками сльози. Коли Шевченко наблизився до них, то менші зразу дременули, а старші повільно відступили на певну відстань, приготувавшись, на всяк ви­падок, до втечі.
         Тарас Григорович присів навпочіпки коло хлопчика і запитав:
         –  Чого ти плачеш?
         Той замовчав і, як загнане зайчатко, зиркав великими чорними очима то на невідомого пана, то на хлопчаків. Убо­ге подерте вбрання, крізь яке вигляда­ли кісточки, обтягнені тонкою темною шкірою, давно не стрижена голівка, що скидалася на куделю з овечою куче­рявою вовною, викликали жаль, який давив за горло, роздирав груди.
         –  Скільки того лиха на землі, – прошепотів поет. Чужим, хриплуватим голосом знову до малого: – Тебе крив­дять пастушки?
         Але хлопчик опустив очі і почав шпортати ногою землю. Тоді Тарас Гри­горович пальцем поманив пастушків. Ті не рухалися з місця. Він погладив малого по голові і гукнув до хлопців:
         –  Та йдіть сюди, я щось запитаю вас!
         Пастушки переглянулись, про щось порадились і кілька найбільших (ма­буть, і найпрудкіших) трохи наблизи­лися, зупинившись за десяток кроків від циганчука.
         –  Навіщо ви обижаєте малюка? – спо­кійно запитав Шевченко.
         –  Та це ж циганчук! – випалив одним духом високий білявий хлопчись­ко. – Хіба ви не бачите, пане, який він чорний?
         –  А цигани хіба не люди?
         –  Авжеж ні, – відповів той же пастушок. – Вони лише крадуть і обманюють.
         –  Не всі ж крадуть, – глухо про­мовив Тарас Григорович. – Ось цей хлопчик у тебе щось украв?
         –  Ще ні, а як виросте?
         –  Хіба він виросте? Ти глянь, який він худенький, тільки шкіра і кісточки.
         –  Се його так шинкар загодував, – співчутливо промовив чорнявий хлоп­чик. – Він його козу пасе.
         –  Чи не той, що на базарі?
         –  Той самий. Скупердяга страшний!
         –  А цей сирота?
         –  Сирота, – сказав білявий хлопчик.
         –  І ви на сироту підняли руку?
         –  Се не ми, пане, а он той, Кушнірів син, – показав рукою чорнявий на чу­батого вгодованого хлопця, що стояв оддалік.
         –  За що він його?
         –  Каже, що цигани у них курей покрали, – промовив тоненьким голо­сочком кароокий хлопчик-мізинчик.
         –  Ось що, хлопці, – сказав голосно Тарас Григорович. – Якщо цього ма­люка котрийсь хоч пальцем торкне коли-небудь, то попаде ось туди. Знаєте, що там?
         –  Знаємо! – хором відповіли пас­тушки. – В'язниця.
         –  А ми звідти втечемо, як Кармалюк! – випалив одним духом білявий.
         –  Як же Кармалюк утік з такої ви­соти?
         –  А он з того вікна на мотузці, – по­казав пальцем хлопчик.
         –  Щось не віриться.
         –  Мій дідуньо казали. Спочатку Кармалюк ся спустив на мотузці, а по тім із скелі злетів на килимі-самольоті.
         –  Не знав про це, – серйозно ска­зав Шевченко.
         –  А ви. пане, не тутешній? – запи­тав білявий хлопчик.
         –  Тепер тутешній. А хто такий Кармалюк?
         –  Ви не знаєте? – здивувався ка­роокий.
         –  Вперше чую про нього.
         –  Кармалюк, пане, у багатих заби­рав гроші, а бідних наділяв, – пояс­нив білявий хлопчик. – Його всі пани ся бояли, навіть цар.
         –  Він такий сильний був?
         –  І сам був сильний, і товаришів сильних мав багато, цілу армію, – ав­торитетно сказав білявий.
         –  А я, коли виросту, буду Кармалюком, – несподівано заявив циганчук. – Тоді ніхто мене не буде бити.
         У Тараса Григоровича радісно заби­лося серце. “А з цих хлопців будуть люди”, – майнуло в голові, а вголос сказав:
         –  Що ж ти робитимеш, коли станеш Кармалюком?
         –  Заберу гроші в шинкаря і роздам коло церкви жебракам.
         –  Як тебе звати, хлопчику?
         –  Миколкою.
         –  Бачите, хлопці, яке добре серце в Миколки, а ви його обижаєте.
         –  Ми не будемо більше Миколку бити.
         –  Ось тобі, – звернувся Тарас Гри­горович до білявого хлопчика, – дору­чаю Миколку. Не дай, щоб пальцем хто торкнув його. Зрозумів?
         –  Зрозумів.
         –  А ще, діти, дружіть щиро і чесно: горою стійте за сиріт і бідних – хто б він не був: циган чи єврей, українець чи поляк, росіянин чи вірменин. У всіх бідняків одна доля, діти, у жилах тече у кожного червона кров, хоч шкіра може бути і чорною, як у Миколки. Зрозумі­ли мене?
         –  Аякже, паночку, – невлад гукну­ли діти.
         Шевченко витягнув з кишені кілька дрібних монет і простягнув білявому:
         –  Збігай і купи бубликів і пиріжків на всі гроші. Потім чесно поділіться, не забудьте про Миколку.
         –  Не забудемо, паночку.
         –  Ну, прощайте, діти, грайтеся, але не бийтеся.
         Пастушки зачудовано дивилися вслід незвичайному панові. Коли той трохи відійшов, котрийсь хлопчик вигукнув:
         –  Оце так пан!
         –  Хлопці, а може, се Кармалюк? – донеслося до Шевченка.
         Церква була зачинена. З цікавістю оглянув тризрубну споруду і не міг при­гадати, чи зустрічав щось подібне. “Збрехав, чи не знав, що це давня будова, – недобре подумав Шевченко про чиновника Жебрацького. – Це спо­руда десь XVII–XVIII століть, не інакше, а не побудована п'ятдесят ро­ків тому”.
         Відійшов від церкви, присів на вели­кий камінь, що, мабуть, колись зірвався із скелі, і швидко накинув контури спо­руди у своєму альбомі. Потім помилу­вався краєвидом міста, Папською ве­жею й повільно попрямував до турець­кого мосту.
         Ще здалеку помітив, як білявий хлоп­чик обдаровує пастушків гостинцями Від того стало радісно на душі.

      ***

         Шевченко таки не забув про циганчу­ка Миколку і про його господаря. Коли закінчив обідати, попросив наймичку, щоб покликала шинкаря. Вийшов висо­кий, чорнобородий, червонощокий чо­ловік з чорними блискучими очима, тонким горбатим носом, вклонився від­відувачеві і запитав:
         –  Пан просили мене?
         –  Сідайте, будьте ласкаві, – запро­сив Тарас Григорович.
         –  Де нам сідати, паночку, робота стоїть, – забідкався чоловік.
         –  Робота – не вовк, у ліс не побі­жить, – усміхнувся Шевченко.
         –  Пан жартують, а робота стоїть.
         –  Скажіть, шинкарю, у вас працює наймитом циганчук Миколка?
         –  Оте ледащо вже й наймит? Вей змір, це з якого часу воно стало най­мит? Ви жартуєте, пане? У мене тільки два наймити – Рифка і Маруся. А то ледащо тільки б жерло.
         –  Він же козу пасе,
         –  Воно так пасе, що скотина скоро здохне.
         –  Як попав до вас Миколка?
         –  З торішнього року воно об'їдає мене. А де взялося? Отут, на базарі валялося. Я дав йому притулок, а тепер маю гармидер. Казала Сура: викинь те циганя, а я пожалів, бо маю добре серце. От тобі й дяка.
         –  Дякую вам, пане, що притулили сироту, – сказав Шевченко. – Але годувати і одягати його треба.
         –  Ой, вей змір, хіба воно не їсть? Моїх шестеро дітей менше з'їдають, як оте циганське щеня. І воно їсть, і його холера їсть. А роботи з нього, як кіт наплакав. А хто ви, пане?
         –  Я з Києва, служу в його високопревосходительства генерал-губернато­ра. А в Кам'янці по службі.
         –  Вей змір, простіть, що набалакав зайвого, –- заметушився шинкар. – Я годуватиму те ледащо як свиню на за­різ, і нові штани й сорочечку нині ж дам. Тільки не гнівайтеся, паночку.
         –  Я знав, пане, що ми порозуміємо­ся, – сказав Тарас Григорович, підво­дячись з ослона. – Весною я приїду і поцікавлюся хлопцем. До побачення.
         –  Йдіть здорові, паночку, – провів шинкар відвідувача аж за поріг своєї кав'ярні.
         Шевченко полегшено зітхнув.
         На ринку вже спадав гамір, роз'їжджалися селяни, збирали свої нехитрі то­вари перекупки. Струнка вірменка з чорними, як терен, очима, у довгому темному платті і накинутою на голову прозорою шаллю складала у великий плетений кошик ковані з блискучої жерсті миски, хитромудрі чайники, чашки і різне кухонне начиння. Поруч стояв хлопчина років чотирьох.
         Тарас Григорович на мить зупинився 1 з цікавістю почав розглядати прекрас­ні вироби якогось вірменського уміль­ця. Йому припала до вподоби люлька, оздоблена східним орнаментом.
         –  Купіть, – підохотила жінка. – Ви лишень гляньте, яка чиста робота.
         –  Чудова робота. Хто ці прекрасні речі виробляє?
         –  Батько і чоловік.
         –  Скільки просите за цю люльку?
         –  Небагато, лише злотий.
         Шевченко витягнув гаманець, відра­хував гроші, а покупку заховав до ки­шені. Як тільки ступив кілька кроків, то почув:
         –  Мамо, дивіться.
         –  Що там, Ованесеку?
         –  Тополя засвітилася.
         Тарас Григорович глянув туди, куди показував рукою малий. У' кінці ба­зарного майдану на землі, втрамбова­ній тисяччю ніг, якимось чудом росла одинока висока тополя. Освітлена косими надвечірніми променями сонця, вона справді ніби зайнялася зсередини. Листочки навколо стовбура пожовкли, а ззовні ще милували око потемнілою густою зеленню. І здавалося, що якісь невидимі світильники загорілися всере­дині пишної крони.
         А хлопчик все допитувався:
         –  Мамо, там вогнище хтось запалив?
         –  Ні, мій хлопчику, то листочки так світяться.
         –  А хто їх посвітив?
         –  Осінь, сину.
         –  Осінь? – здивувався малий.
         –  Так, сину.
         Шевченко подарував щедру усмішку молодиці і пішов через майдан навман­ня. Раптом до його вуха долинув ро­кіт кобзи і приглушений старечий го­лос. Аж стрепенувся. Невже кобзар?
         Поспішав на ті рідні звуки, аж деякі перехожі задивлялися: чи не ловить, бува, хто цього молодого пана?
         У вузенькому провулочку біля церк­ви сидів старий кобзар, оточений людь­ми. Були тут і селяни, що поверталися з базару, і міщани, парубки, жінки з малими дітьми. Ніхто не звернув ува­ги на молодого чоловіка, який став поруч. Невидющі очі діда, котрі визира­ли двома сірими цятками з-під сивих кошлатих брів, довгі білі вуса і поора­не, наче поле восени, глибокими темними зморшками лице нагадувало не раз бачених кобзарів на Київщині і Пол­тавщині.
         Кобзар співав про козака Нечая. Бриніла кобза, а гордо піднята голова, вкрита довгими пасмами жовтуватого во­лосся, кидала в юрбу запальні слова:

      Не вспів козак та не вспів Нечай
      На коника сісти, –
      Почав лишків, вражих панків,
      На капусту сікти.
      Не вспів козак та не вспів Нечай
      На коника впасти, –
      Почав ляхів, вражих панів,
      У стосики класти.

         Тарас Григорович слухав, затамувавши подих. Він уже не раз чув пісні про подвиги полковника Данила Нечая, але ця була своєрідна. Коли кобзар сумним голосом проказав:
         Ой, під лісом та під зеленим Маківка бриніла:
         Козакові Нечаєві Головка злетіла, старенька згорблена жінка, що спира­лася на костур, заридала вголос, ви­тираючи очі кінцями вилинялої хустини. Кобзар на хвильку примовк, переди­хнув і з силою вдарив сухими пальцями по струнах:

      Нехай летить та нехай летить,
      Вона цього хтіла...
      Не двом, не трьом, а тисячам
      Головка злетіла,

         При останніх словах у двох хлопців під вусом, які стояли трохи осторонь, заграли вогнями блискітки в очах.
         Кобзар замовк, опустивши голову на груди, а малий білявий поводир, під­стрижений під макітерку, вибирав із солом'яного бриля дрібні монети, буб­лики, окрайці хліба, пиріжки, яблука і груші.
         Церковні дзвони сполохали не тільки воронів і голубів на дзвіницях, але й нагадали людям, що пора їм додому. Мовчки розходилися, а кобзар сидів, нагадуючи скульптуру “Мойсей” гені­ального італійця Мікеланджело. Тарас Григорович підійшов до старого і ви­сипав у бриль всі монети, які нашкря­бав у кишенях і гаманці. Хлопчина, по­бачивши такого щедрого пана, вигукнув:
         –  Дякую, пане, дякую!
         –  Хто тут? – втомленим голосом за­питав кобзар.
         –  Це я, Тарас, батьку. Дякую вам за пісню.
         –  Хто ти, чоловіче добрий?
         –  З Києва приїхав сюди, батьку.
         –  Давненько не був я там, давнень­ко.
         –  А ви звідки родом, батьку?
         –  Хіба я знаю, сину? Земля вкраїн­ська народила мене, а бусурманська зір забрала, калікою на все життя зро­била, ну, а рідна ненька до себе на вічний спочинок прийме, бо не погрішив перед нею ніколи, навіть у тяжкій турецькій неволі за молодих ще літ.
         –  Гарно ви співаєте, батьку.
         –  Хіба це вже спів? – сумно про­мовив старий. – Ото колись, бувало, як заспіваю, то козаченьки на Січі й шаблі виймають. А тепер що: тільки сльози у старих бабів вичавлюю. Е-хе-хе, було та й загуло. Підемо, Васильку?
         Дід підвівся, натягнув стару руду гуньку, закинув на плечі кобзу і до поводиря:
         –  Де моя шапка?
         –  Ось, дідусю, – подав малий до ви­сушених літами рук вичовгану і виго­рілу на сонці колись смушкову чорну шапку.
         –  А ви завтра тут будете, батьку? – стривожено запитав Тарас Григоро­вич. –  Я хотів би ваші пісні записати, якщо ваша ласка.
         –  Гай-гай, добрий чоловіче. Завтра ми в дорозі будемо. В Жванець на свято треба.
         –  Батьку, може ви сьогодні для мене поспіваєте? Я заплачу вам.
         –  Е, паничу, за свої дев'ять десятків та ще й п'ять літ, що живу на божому світі, за гроші я ще не співав і панам ся не продавав, – сердито бурчав ста­рий. – Ти тут один мене хочеш за гро­ші купити і слухати, а в Жванці без грошей мене і Василька почують сотні.
         –  Як ти думаєш, добрий чоловіче, що я виберу?
         –  Не гнівайтеся на мене, батьку.
         –  Видно, добре в тебе, паничу, серце. Та мушу йти. Ще завидка з міста тра ся вибрати.
         –  Щасливої дороги вам, батьку.
         –  І ти здоровий ся оставай! Ходи, Васильку.
         Хлопчик винувато подивився на Шев­ченка, взяв діда за руку, і вони побре­ли під оглушливий вечірній передзвін, що долинав з навколишніх дзвіниць.
         Тарас Григорович довго проводжав очима кобзаря...

      1846 рік 29 вересня. Неділя.

         І вчора і сьогодні зранку (на про­хання гостя прийшов чиновник) Шев­ченко знайомився з архівом міста Кам'янця-Подільського і Подільської гу­бернії. В основному документи були написані слов'янською, польською, ста­роукраїнською і російською мовами. Деякі папери були оформлені латин­ською і грецькою мовами, вірменською, турецькою, угорською, руминською і молдавською. Це ускладнювало роботу, і прочитати написане можуть лише знавці згаданих мов. Шевченко допо­вість про цей цікавий архів...
         Перекусивши у трактирі, Тарас Гри­горович пішов потішитися ласкавим сонячним днем, побути наодинці і по­бавитися олівцем в альбомі.
         Він вибрався стежкою на високий бе­рег Смотрича, звідки відкривалася панорама Кам'янецької фортеці, присів на виступ каменя, витягнув з кишені альбом і олівець і швидко почав малювати.
         Бабине літо прозорими струнами спускалося з позолоченої вишні, яка не­відомо коли і ким була посаджена се­ред цього природнього каміння, чіпля­лося за капелюх художника, тяглося до альбома.
         Далеко внизу купався в сонячних променях Смотрич, а турецький міст сердито гримів на візників і пішоходів, які навіть у неділю не давали йому спочинку.
         Тарас Григорович пильно вдивлявся у Папську вежу і намагався точно від­творити її на папері. Він швидко малю­вав, а в мозку видзвонювали кайданами арештанти, вчувалося раз за разом: “Ми таки люди!”, “Ми таки люди!”, “Ми таки люди!”.\

         Намагався надати вежі темного, су­ворого колориту, бо з учорашнього дня перед очима стоять кайданники, що томляться за отими товстими кам'яни­ми стінами вже не один рік. А ще хо­тілося передати неприступність кам'я­ної камери, з якої все ж зумів утекти народний месник – Устим Кармалюк.
         Шевченко незчувся, як за спиною зупинився якийсь чоловік.
         –  Добрий день, пане, – привітався той.
         –  Доброго здоров'я, – відповів Та­рас Григорович.
         Він зміряв поглядом незнайомця. Ви­сокий, широкоплечий, у синіх шарова­рах, заправлених у ялові чоботи, з на­кинутою на плечі старенькою свитою, чоловік стояв над художником, як витесаний з каменю.
         –  Малюєте?
         –  Малюю, – спокійно відповів Та­рас Григорович, приязно поглядаючи на вольове обличчя чоловіка років двадця­ти восьми – тридцяти.

         –  Можна подивитися?
         –  Чого ж, дивіться, – одсунувся Шевченко від альбома.
         Незнайомець підійшов ближче, при­сів навпочіпки і довго їв очима ма­люнок. Нарешті пильно подивився на художника і захоплено:
         –  Та це ж Кармалюкова вежа!
         –  Мені вчора казали, що це Папська вежа.
         –  Ні, ні, тут кожний знає, що се Кар­малюкова вежа. Там ще й досі сидять його побратими.
         –  А чому ви її називаєте Кармалюковою?
         Незнайомець опустив очі додолу, по­думав і тихо промовив:
         –  Бо Устима там тричі мордували.
         –  Хто його катував?
         Чоловік випростався на весь могутній зріст і сердито, крізь зуби, процідив кожне слово:
         –  Та хто ж, пане, – пани!

         –  Пани, кажете?
         –  Пани.
         –  Такі, як я?
         –  Хто його зна, може, й такі, – блиснув карими очима чоловік.
         Обличчя Шевченка зайнялося полу­м'ям, на чолі виступили великі краплі поту. Йому стало боляче, що цей від­вертий, розумний чоловік порівняв йо­го із звичайним поміщиком, чиновни­ком, іншими катами народу. “Це не­спроста, – блимнуло в мозку. – Ма­буть, мої білі руки і панський одяг є тому причиною. Не інакше”. І Тарасу Григоровичу раптом захотілося переко­нати цього чоловіка в тому, що він не пан, не поміщик, не чиновник-здирця, а вчорашній кріпак, що він йому, се­лянину чи реміснику, рівня. Нарешті обізвався:
         –  Сядьте, будьте ласкаві.
         –  Якщо не гребуєте сіромою, пане... – повільно опустився незнайомець на камінь поруч Шевченка.
         –  Та який я пан? Художник я, а звати Тарасом.
         –  Вибачайте, пане Тарасе.
         –  Не вимовляйте цього проклятого народом слова, а називайте мене Та­расом, Тарасом ! – не на жарт розгні­вався Шевченко. – Я такий же, як ви, як усі прості люди.

         Чоловік здивовано зиркав на розчервонілого запального Тараса Григорови­ча і якось по-дитячому усміхався у свої пишні чорні вуса. Його погляд по­теплішав, в очах заграли іскорки і цікавості, і захоплення, і радості.
         –  Прошу, Тарасе, ся не гнівати на мене, бо я не хотів вас образити,– ти­хо промовив незнайомець.
         –  Вас як звати? – запитав Шевчен­ко.
         –  Северином.
         –  Може, й Наливайком? Чули про такого?
         –  Та дещо чув... од діда, – нехотя сказав Северин.
         –  Що саме?
         –  Як Северин Наливайко панів і шляхту різав! – відчеканив той.
         Тарас схопив велику мозолясту руку Северина і міцно стис її обома руками, захоплено вигукнувши:
         –  Он ви який!
         –  Та й ви, вибачайте на слові, якийсь незвичайний пан. Я зразу ся догадав.
         –  По чому?
         –  По Кармалюковій вежі. Пани по­близу неї ще й зараз ся боять ходити, а як почують від кого слово “Кармалюк”, то на смерть його катують, на Сибір засилають. А ви так файно її намалювали.
         Тарас Григорович присунувся ближче! до чоловіка, витягнув аркуш з малюн­ком Кармалюкової вежі з альбома і простягнув йому:
         –  Візьміть, Северине, на згадку.
         –  Що ви, Тарасе, що ви, – замахав той руками, – це дорога річ...
         –  Беріть!
         –  Ну, що ж, дякую. Тарасе... Я одно­му вчителю віддам. Ото зрадіє такому подарункові.
         Северин розстебнув гудзики на сороч­ці і обережно заховав картину за па­зуху, сумно усміхнувшись:

         –  Так надійніше буде.
         –  Далеко ваш учитель живе? – по­цікавився Тарас Григорович.
         –  Далеченько. Колись він мене гра­моти навчив.
         –  І що ви читали?
         –  Читаю біблію, псалтир, а недавно вчитель дав мені “Кобзаря”. Така не­велика книжечка. Ото пише Шевченко вірші, як справжні молитви.
         –  Як молитви, кажете? – спохмур­нів поет.
         –  Тільки не для панів, а для нас, кріпаків. Учитель казав, що Шевченко і про гайдамаків написав, про Залізня­ка і Гонту. Оту б молитву вивчити. Ви не читали такої книжки?
         –  Читав, Северине.
         –  Де ж її знайти, щоб мати в хаті, щоб прочитати з хлопцями?
         –  Кажуть, що в одного вчителя чо­ловічої гімназії ця книжка є, здаєть­ся у пана Чуйкевича. То хай ваш знайо­мий учитель знайде його, і той не від­мовить.
         –  Ото дякую, Тарасе, красно.
         –  Нема за що, Северине.
         –  То ви й “Кобзаря” читали?
         –  Читав, Северине, читав.
         –  А це пам'ятаєте? –  підвівся чоло­вік з каменя, відкашлявся і почав де­кламувати, карбуючи кожне слово:

      Було колись – в Україні
      Ревіли гармати;
      Було колись – запорожці
      Вміли пановати.
      Пановали, добували
      І славу, і волю;
      Минулося – осталися
      Могили на полі.

         Худорлява міцна постать Северина на вимитому дощами і висушеному буй­ними вітрами великому камені нага­дувала орла, який ось-ось розправить свої руки-крила і злетить високо в синє небо, аж до самого сонця.
         Раптом чоловік замовк, якось ніби зів'явши:
         –  Далі забув.
         –  Дякую, Северине, щиро дякую, – прошепотів зворушений Шевченко, бо ж знав, що чоловік вивчив напам'ять з йо­го “Кобзаря” вірш “Іван Підкова”, – Я ще ніколи не чув такого чудового декламатора. Ви справжній Ціцерон! Вам би виступати перед громадою, слухали б не гірше, ніж кобзаря.
         –  А хто такий Ціцерон?
         –  Давньоримський оратор. Він жив понад тисячу років тому.
         –  А звідки ви про нього знаєте?
         –  З книжок.
         –  От почитати б.
         –  Колись, Северине, якщо не наші діти, то внуки чи правнуки матимуть змогу не лише про Ціцерона читати, але й про нас з вами.
         –  Довго чекати, Тарасе.
         –  То не чекайте. Хіба це обов'язково – чекати? – суворо сказав Шевченко. – Послухайте, як той же поет пише про гайдамаків.
         Тарас Григорович глянув на фортецю-в'язницю, лице його захмарилося, як перед грозою, і виплеснув він на кам'янецькі гори і долини:

      Посіяли гайдамаки В Україні жито,
      Та не вони його жали.
      Що мусим робити?
      Нема правди, не виросла;
      Кривда повиває...
      Розійшлися гайдамаки,
      Куди який знає:
      Хто додому, хто в діброву,
      З ножем у халяві...

         Шевченко винувато прошепотів:
         –  Пробачте, Северине, і я далі за­був...
         –  Та це ніби про нас, про... – і чо­гось осікся на слові чоловік.
         –  Може, й про вас.
         На хвильку запала якась відчуже­ність між співрозмовниками. Це пер­шим відчув Шевченко. П він, щоб пору­шити мовчанку, запитав:
         –  Скажіть, Северине, ви бачили жи­вого Кармалюка?
         Чоловік, ніби застуканий зненацька, блимнув карими очима, трохи подумав і сумно промовив:
         –  Бачив батька, бачив сокола, Та­расе. Сиротами ся остали соколята.
         –  А чи літають ще соколята?
         –  Літають: та добре літають.
         –  Я бачив їх учора у в'язниці, за тими товстими мурами.
         –  Не вистачить каменю панам. Та­расе, щоб набудувати на всіх людей в'язниць... Як це? Ага:

      Розійшлися гайдамаки,
      Куди який знає:
      Хто додому, хто в діброву,
      З ножем у халяві...

         –  У вас чудова пам'ять, Северине, – здивувався Шевченко.
         –  Тільки якби тут трохи по-іншому сказати....
         –  Як же? – зацікавився поет.
         –  Я написав би так:

      Розійшлися гайдамаки
      Поміж кріпаками:
      Беріть коси, беріть вила –
      Підемо на пана!

         –  Чи не краще так, Тарасе?
         –  Отак, друже мій, ті слова і треба розуміти, – сказав Шевченко. – Дякую тобі, друже мій, за науку!
         –  І вам дякую, що ви є такий на білому світі! – при цих словах Северин випростався, ніби приготувався зле­тіти. Підвівся і став поруч Шевченко.
         –  Мені пора, Тарасе. Ще п'ятнадцять верстов пішки треба нині відмахати.
         Вони впилися один одному в очі, а руки якось мимоволі з'єдналися, ніби стверджуючи чоловічу незрадливу друж­бу,
         Северин крутою стежкою швидко збіг вниз і зник між кущами, що якимось дивом росли майже на голому камінні. Шевченко довго стояв і дивився вдалечінь, а поруч лежав розгорнутий альбом. В уяві поета вимальовувався образ Устима Кармалюка, який нагаду­вав чимось Северина. Ще раз глянув на Кармалюкову вежу і голосно про­казав:

      Лежить попіл на розпутті,
      А в попелі тліє Іскра огню великого,
      Тліє, не вгасає,
      Жде підпалу...

      ***

         У кімнаті Чуйкевича зібралося з де­сяток гімназистів. Хлопці порозсідалися па канапі, на стільцях. Петро Омеля­нович примостився біля столу, а поруч стояв синьоокий білявий Грицько. Він тільки що прочитав напам'ять поему Т. Г. Шевченка  “Катерина”. Запала тиша, як перед грозою. В одних гімна­зистів очі світилися радістю, в других – гнівом, у третіх – злістю, а в дея­ких – байдужістю. Чуйкевич уважно обмацав поглядом кожного свого вихо­ванця і запитав:
         –  То що скажете, панове, про цей твір Тараса Гругоровича, який гостює зараз у нашому місті?
         –  Це не твір, а наклеп на панів офі­церів, на нашу доблесну армію його імпе­раторської величності! – із злістю почав гостроносий сухенький гімназист Чеслав. – Ну, хто така Катерина? Зви­чайна селянська дівка, кріпачка. Хай би ще подякувала панові офіцерові, що не бридився цілувати її смердючі порепані губи. Теж мені поет! Хоче, щоб я співчував якійсь вуличній дівці, якійсь шльондрі... Взагалі, мене дивує, як це дозволили друкувати такий пас­квіль та ще й на малоросійській мові. Уявляю, панове, якої заспівають кріпа­ки, коли їм хто-небудь прочитає про цю Катерину.

         –  А що ви скажете, пане Семене? – звернувся учитель до чубатого з відкритим лицем юнака, який стояв по­руч Грицька.
         –  Я не можу погодитися з Чеславом, – зважуючи кожне слово, промовив Семен. – Доблесний офіцер армії йо­го величності виявився зрадником і боягузом. Особисто в мене він викли­кав до себе огиду й презирство. Як можна розцінювати той факт, що батько впізнав рідного сина й відцурався від нього? Навіть звірі, наскільки мені відомо, не залишають своїх дітей напри­зволяще. Тепер ще одне. Скажіть, па­не Чеславе, чи могла кріпачка першою побігти на побачення до пана офіцера? Мовчите? Бо знаєте, що було все навпа­ки. Я. панове, глибоко співчуваю Ка­терині і таким, як Катерина, і засуджую поведінку офіцера. І ще вважаю, що смерть героїні твору – це виклик тій доблесній армії, яка воює з дівчатами-кріпачками. Я вдячний поетові Шевченку, що своїм чудовим твором хоче розбудити совість і справедливість у по­міщиків і офіцерів, які кріпаків не мають за людей.
         –  Я повністю поділяю думки пана Семена! – вигукнув Грицько. – Таких офіцерів, пане Чеславе, судити треба, позбавляти всіх чинів і привілеїв, а не захищати їх.
         –  Хіба може зрівнятися у своїх почуттях, людській гідності і чесності в коханні пан офіцер з кріпачкою Кате­риною? – запитав чорнявий Юрко, звертаючись до Чеслава. – Пан Грицько прекрасно прочитав поему Шев­ченка. І хоч вона написана по-україн­ськи, я не лише зрозумів кожне слово, а ще раз переконався, що це не якесь там наріччя великороської мови, а чу­дова самостійна мова великого сло­в'янського народу. Тепер я не дивуюсь, що безсмертний Пушкін і геніальний Гоголь черпали з цієї мови не лише окремі слова, але й цілі речення, пісні, прислів'я і приказки.
         –  А хіба ви забули, як торік v Смотричі втопилася красуня Рахіль? її теж звабив пан офіцер. А що йому за це було? Перевели служити у Петер­бург, — нагадав товариству червоно­щокий гімназист Михайло. – Чи не нагадує вам доля єврейської дівчини долю Шевченкової Катерини? Я не мо­жу погодитися з думками пана Чесла­ва. які тут прозвучали.
         Тільки Чеслав, блискаючи від злості маленькими чорними оченятами, зірвав­ся на ноги, щоб напасти на своїх су­противників, як відчинилися двері – і на порозі став Тарас Григорович Шев­ченко.
         –  Нарешті! – пішов назустріч госте­ві господар кімнати. – А я вже почав, хвилюватися за вас,
         Гість привітався, злегка нахиливши го­лову, і пішов до столу, де йому звільни­ли стілець. Та він не сів. Мовчки ковз­нув поглядом темно-сірих очей по юнацьких обличчях, найдовше затри­мався на Грицькові, який не спускав з поета захоплених очей. Ще Тарас Григорович помітив у хлопця якусь невелику книжку, яка нагадувала йому “Кобзар”.
         Гість запитально подивився на госпо­даря, і той, розвівши руками, почав пояснювати:
         –  Оці молоді люди, Тарасе Григоро­вичу, мої вихованці. Хтось їм сказав, що ви буваєте у мене. Цілісінький день не давали спокою, все просили, щоб я влаштував їм зустріч з вами. Сподіваюсь, ви не будете на мене гні­ватися, що без вашої згоди...
         –  Я щиро радий такій зустрічі,–  схвильовано промовив Шевченко.
         –  Дуже радий.
         –  Тарасе Григоровичу, – несміли­во звернувся Грицько.   – Прочитай­те, будь ласка, щось із своїх творів.
         –  Та я, – знітився гість, нічого не взяв з собою. “Кобзар” у чемодані в трактирі. Хіба по пам'яті?
         –  Може, щось новеньке? – солодень­ким голосом запитав Чеслав, чухаючи кінчик гострого носа, який нагадував притуплену швайку. – Ми вже читали ваші малоруські віршики.
         Тарас Григорович нахмурився, зле блиснув очима на гімназиста, що ви тягнув сухенькі ноги на середину кім­нати, і відвернувся від нього. У кімнаті запала ніякова тиша.
         Чуйкевич розгублено поглянув на гос­тя, не знаючи, як йому бути. Раптом поет випростався і, ні до кого не звергаючись, сердито почав декламувати уривок з поеми “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє”:

      Якби ви вчились так, як треба,
      То й мудрість би була своя,
      А то залізете на небо:
      “І ми не ми, і я не я.
      І все те бачив, і все знаю,
      Нема ні пекла, ані раю...”

         Поет рубав словами, наче козак шаблею своїх ворогів. Чеслав так зці­пив зуби, що аж скули випнулися на сухому довгобразому лиці. Його миша­чі оченята, здавалося, гострими шпиль­ками вп'ялися в поетів рот. Коли ж Шевченко вигукнув:

      ...та й спитайте
      Тойді себе: що ми?
      Чиї сини? яких батьків?
      Ким? За що закуті?...,

      гімназистик завовтузився на стільці і перебив Шевченка:
         –  Це ви таке написали?
         –  Ні – із злістю відповів поет. – Це кобзарі склали.
         –  Я так і знав. А ви своє щось про­читайте.
         –  Для вас, пане, я не прочитав би й рядка. А для них...
         –  Читайте, читайте, Тарасе Григоро­вичу, – гукали хлопці. – А ви, Чеславе, помовчіть!
         Шевченко, нарешті, усміхнувся, а Чуйкевич полегшено зітхнув.
         З великим натхненням поет прочитав напам'ять “Стоїть в селі Суботові” та кілька віршів із “Кобзаря”.
         Довго не вщухав того вечора гомін у квартирі Чуйкевича. Гімназисти чита­ли вірші Пушкіна, Лєрмонтова, Жуков­ського, розпитували поета про петер­бурзькі літературні новини, про пись­менників, цікавилися, як він поєднує в собі поета і художника. А коли юна­ки зібралися додому, Петро Омеляно­вич затримав Грицька і, підвівши до Шевченка, відрекомендував:
         –  Це Грицько Кучеренко, наш най­кращий учень, про якого я вам розповідав.
         –  Приємно з вами, Грицю, познайо­митися, – сказав Тарас Григорович і міцно потиснув юнакові руку.
         –  Завтра ви поїдете на Кармалюкову гору. Супроводжувати буде Грицько.
         –  Це чудово. – захоплено промовив Шевченко – Скажіть, будь ласка, а хто такий Чеслав? Місцевий шляхтич, – відповів Грицько. – То плаче за Речою Поспо­литою, то мріє, як би вислужитися і попасти чиновником у Петербург.
         –  Видно пана по халявах.
         –  У нас його ненавидять за доноси на гімназистів.
         –  То поїдемо завтра, Грицю, на Кармалюкову гору? – весело запитав Шевченко.
         –  З вами хоч на край світу!
         –  Ні, дорогий Грицю, так далеко ще не треба, – засміявся поет. – Спочат­ку побуваємо на славній Кармалюковій горі.
         Гриць попрощався і вийшов. Тарас Григорович потягнувся, аж кістки за­тріщали, і сказав:
         –  Видно, славний хлопець Грицько.
         Чуйкевич підморгнув гостеві:
         –  Ви гарні речі читали сьогодні, тільки забагато в них вогню.
         –  О, шановний Петре Омеляновичу, я щасливий був би, коли б з того вог­нища та залишилася у Кам'янці хоч од­на жаринка.
         –  Дорогий Тарасе Григоровичу, про­шу вас бути обережнішим під час роз­мов з невідомими вам людьми, – нія­ково пробурмотів Чуйкевич.
         –  Мені нічого боятись, Петре Оме­ляновичу, – засміявся гість. – За моєю спиною стоїть сам високопревосходительство генерал-губернатор Бібіков. Ось Прочитайте оцю бомагу та ще й гербову.
         Чуйкевич обережно взяв “Открытое предписание”, підписане Бібіковим.
         –  Читайте вголос цей безцінний опус Капрала Гавриловича Безрукого.
         Боязко зиркнувши на гостя, Чуйкевич підійшов ближче до світла і якимось чужим голосом почав:
         –  “Предьявителю сего, сотруднику высочайше учрежденной при мне Вре- менной комиссии для разбора древних актов, свободному художнику Шевченке поручено собрать в Киевской, Подольской и Волынской губерниях разные сведения о народных преданиях, рассказах о курганах, древних памятниках, а также древние акты, бумаги и т. под. Почему предписывается градским а земским поданням Киевской, Подольской и Волынской губерний оказывать г. Шевченке при исполнении сего дору­чення самое деятельное законное содействие”.
         –  То що скажете, шановний Петре Омеляновичу? – запитав Шевченко, по­тираючи руки.
         –  Це справді цінний документ. Вид­но, Бібіков шанує культуру українсько­го народу, коли створив при собі таку поважну комісію.
         –  Створення Археографічної комісії, шановний Петре Омеляновичу, – це заслуга бувшого ректора Київського університету Михайла Олександровича Максимовича. З добрими намірами про­фесор запропонував це. Та Бібіков (звичайно, не без вказівки царя всія Русі) зацікавився архівними матеріала­ми не тому, що шанує українську культуру, український народ (такого народу він взагалі не визнає), а з метою, щоб доказати полякам на фактах, що Правобережна Україна, особливо Поділ­ля і Волинь, були споконвіків землями російськими. Запам'ятайте: навіть, не малоросійськими, як офіційно росій­ський уряд називає Україну, а російськими. Вже давно забуті і Богдан Хмельницький і Березневі статті 1654 року про політичну автономію України, все приспали облудні царі...
         –  Добре, Тарасе Григоровичу, що хоч така комісія є.
         –  Звичайно, як кажуть, на безриб'ї і рак риба. Та це ще дрібниця. Микола І перед всім світом трубить, що Поль­ща, що землі Речі Посполитої — це споконвічні володіння його імперії.
         –  І для чого це?
         –  Навіщо? Щоб перед світом виправ­дати  політику-гноблення малих народів. Ось чого я тут, у Кам'янці, поїду на Во­линь. Та я вірю, що не душителям на­родів і волі, а народу рідному прислу­жуся роботою цією. І ще я вірю, що встане правда, встане воля, що розпа­деться у кайдани закута земля від Польщі аж до Сибіру далекого, а на­роди вольні збратаються навіки без кривди й зла. Отак воно й буде.
         Схвильований Тарас Григорович хо­див по кімнаті, а Чуйкевич ніби прилип спиною до стола, склавши руки на грудях. Він вперше бачив поета по-справжньому гнівним і безкомпроміс­ним. 1 йому стало лячно: чи не стоїть, бува, хто під дверима? Кинувся у ко­ридор, оглянувся і вже трохи спокійні­шим зачинив двері. Коли ж зустрівся полохливими очима з шевченківськими всеспопеляючими жаринками, хотів ус­міхнутися, але з тої усмішки вийшла якась огидна гримаса.
         Шевченко підійшов до господаря квартири, обняв його і з гнівом:

      Схаменіться! будьте люди,
      Бо лихо вам буде.
      Розкуються незабаром
      Заковані люди,
      Настане суд, заговорять
      І Дніпро, і гори!
      І потече сторіками
      Кров у синє море
      Дітей ваших...

         Від тих палких шевченківських слів Чуйкевич тремтів, як у пропасниці. Це відчув Тарас Григорович і замовк, рап­том весь зів'явши. Він стояв серед кім­нати, опустивши голову, ніби просив пробачення, що на смерть перелякав молодого учителя гімназії. Таке з ним уже було у Києві на квартирі у Миколи Івановича Костома­рова. Після того, як вголос прочитав поеми “Сон“ і “Кавказ“ той зблід, затремтів, насилу дотягнувся до склян­ки з водою. Пізніше Костомаров за­свідчить: “Тарас Григорьевич прочитал мне свои ненапечатанные стихотворения. Меня обдало страхом... Я увидел, что муза Шевченка раздирала завесу народной жизни... Сильное зрение, крепкие нервынужно иметь, чтоб не ослепнуть или не упасть без чувств от внезапного света истины... Горе дерзкому поэту! Он забывает, что он человек...”.
         Чуйкевич винувато подивився на гос­тя і промимрив:
         –  Не гнівайтеся на мене, Тарасе Григоровичу. Серцем і мозком я сприй­маю ваші погляди, а нікчемне тіло трем­тить, боїться. Це ще з того студент­ського часу, як, шукаючи правду, по­пав на місяць у карцер... Так вже нас вишколили: тебе луплять щосили в об­личчя, кров з тебе цідять краплю за краплею, язик з рота виривають, щоб рідну мову забув, щоб забув про своє рідне коріння, очі вибирають, щоб лег­ше тебе було укоськати, а ти усміхайся і бійся правду сказали. Вихваляй сво­го запеклого ворога, плазуй перед ним слизняком за те, що з рідної землі те­бе виганяє, що знущається як хоче... Як я ненавиджу себе за це, і як я зазд­рю вашій мужності і відвазі.
         –  Пробачте, Петре Омеляновичу, що своїми розмовами порушив спокій ваш. Я завжди і всюди так поводжуся з друзями і в Петербурзі, і в нас, на Ук­раїні. Скажу правду, навіть не заду­мувався, що хтось за мною стежить, підслуховує, кудись і комусь доносить Ще раз пробачте, що наговорив тут зайвого.
         –  Ні, Тарасе Григоровичу, ви щодня вливайте в мене свій вогонь, щоб нік­чемне тіло згоріло до тла. Тільки так, дорогий гостю, тільки так.
         –  Що ж, обіцяю гартувати ваше ті­ло вогнем, обіцяю.

         –  Дякую, Тарасе Григоровичу. А тепер пора і перекусити. Тут Одарочка дещо нам приготувала, бо я сказав, що ви, мабуть, сьогодні завітаєте.
         –  Одарочка була?
         –  Бідкалася, що не може вас застати.
         –  Може, це й на краще, — сказав Шевченко, сідаючи до столу.
         За вечерею Тарас Григорович хотів розповісти Петру Омеляновичу про створене недавно у Києві Кирило-Мефодіївське товариство. Бо ж не так дав­но, весною, про цю організацію довідався від Миколи Костомарова. А той гарно відгукнувся про вчителя гімна­зії Петра Чуйкевича, з яким подружився у Рівному. То чому б і тут, у Ка­м'янці, не запалити вогник товариства?
         Та з розмови з Петром Омелянови­чем зрозумів, що вчитель ще не підготовлений до того, щоб йому можна було довірити існування таємної по­літичної організації.

      1846 рік 30 вересня. Понеділок.

         По вузькій запорошеній дорозі, яка петляла між зеленим вруном панської озимини, котився віз. На пахучому сіні, що вибивалося з-під картатої верети, поруч сиділи Тарас Григорович і Грицько, а на передку візник Сидір Іванович.
         Ласкавий теплий вітерець ніжно пестив загорілі на сонці щоки Тараса Григоровича, перебирав па го­лові темно-русяве волосся, жартуючи, закидав довгі пасма у вічі, грайливо чіпляв їх за кучеряві бакенбарди.
         Він раз у раз запускав п'ятірню в густу чуприну, відкидав її від очей, а вітерець настирливо нею грався, викли­каючи тими зальотами щедру усмішку на лиці.
         Карі очі Сидора Івановича уважно стежили за дорогою. Він спокійно пра­вив кіньми, натягнувши на зморщене чоло стареньку поруділу від часу бара­нячу шапку. Зрідка повйокував на ко­ней, іноді злегка цвйохав батогом над худими спинами гнідих, розганяючи набридливих мух.
         Чуйкевич, як тільки переїхав із Рів­ного у Кам'янець, то на квартирі позна­йомився з наймичкою пана Данильчен­ка Одаркою, а вже вона звела Петра Омеляновича з своїм нареченим Пет­ром та його батьком Сидорем Івано­вичем.
         Сидір Іванович мав невелике обійстя, тримав пару коней, корову і птицю, наймався до панів перевозити різні вантажі, тяжко працював, а не спро­мігся навіть на те, щоб відремонтувати прогнилий гонтовий дах на хаті. Прав­да, тепер йому трохи полегшало, відко­ли старший син Петро ковалює у міща­нина Волоського. А ще ж підростає дві дівчини і два хлопці. Та й Петра ось треба женити, бо має гарну дів­чину Одарочку.
         Років п'ятнадцять тому, коли він во­зив узимку дрова панові, раптом у лісі до нього під'їхали на конях три хлопці-молодці у червоних кожухах, у ка­ракулевих шапках і почали розпитува­ти і хто він, і кому везе дрова, і скіль­ки заробляє в день, і де живе, і скільки має дітей. Погомоніли спокійно, а на прощання один і питає:
         –  Ти, чоловіче добрий, про Кармалюка чув?
         –  Весь Кам'янець знає, що Устим навіть з Папської вежі втік, на килимі-самольоті вилетів.
         –  І ти віриш у цю казку? –  серйоз­но запитав невідомий.
         –  А чому б не повірити? Кажуть, що Кармалюка панські кулі не беруть, бо він заворожений.
         Хлопці-молодці щиро розсміялися, зіскочили з коней, допомогли накласти на віз дров і поїхали собі вглиб лісу. Серед них, мабуть, отой старший і був Устимом Кармалюком. Не інакше.
         Сидір Іванович не раз розповідав своїм дітям і знайомим про цю приго­ду у лісі і завжди закінчував жалем, що не запитав тих хлопців, чи нема серед них Устима Кармалюка. І впев­нений, що розмовляв тоді саме з ота­маном Кармалюком.
         Подорожні поминули вже село Гуменці, яке загубилося в глибоких ярах між розложистими високими вербами вздовж тихоплинної Мукші. Вдалині, на фоні голубого неба, помережаного довгастими білими хмарами, все яскравіше вирізьблювалася Кармалюкова гора. Здалеку вона нагадувала зо­лоту шапку якоїсь казкової істоти. Зни­зу до самого верху гора заросла гус­тим лісом. Осінь щедро доторкнулася своїм чарівним пензлем до дерев, роз­малювавши верхівку гори темно-чер­воними фарбами. Тому здавалося, що там, вгорі, палає велетенське вогнище
         –  Ось, Тарасе Григоровичу, і Кармалюкова гора! — урочисто сказав Грицько.
         –  Он яка ти, що стала легендою!
         Візник притримав коней, щоб гість мав змогу намилуватися Кармалюковою горою.
         –  Може, пішки пройдемося? — за­пропонував Шевченко.
         –  Ще далеченько, Тарасе Григорови­чу, — обізвався Сидір Іванович. – А Кармалюкове серце кожної осені го­рить вогнищем.
         –  Де? – запитав Шевченко.
         –  Та там же, на горі, –  показав батогом візник.
         Поет довго вдивлявся в палаючі за­гнавше дерева на вершині гори, потім нахмурився і суворо промовив:
         –  До помсти над панами воно кличе!
         –  А так, – вйокнув на коней Сидір Іванович. – Таки до помсти воно кли­че.
         Візник попустив віжки, повернувся лицем до своїх пасажирів і повідав їм таку легенду:
         –  Чув я від людей, Тарасе Григо­ровичу, що се недаремно палають де­рева на отсій горі. Кажуть, що як Устима забили пани коло Даражні, то тіло його порізали на шматки і возили селами, щоб лякати людей. Дивіться, мов, і з вами таке буде, як не працюва­тимете на поміщиків.
         Вирізали пани і серце Кармалюкове і прибили великими залізними цвяхами до дошки. З тиж­день возили серце по селах і містах, а воно жило, все з него капала гаряча кров. Одної ночі юнак з ватаги Усти­ма прийшов з лісу в село, де заночу­вали пани, повбивав стражників, взяв Кармалеве серце, загорнув у виши­ваний рушник і приніс сюди, на Кармалюкову гору. Викопав глибоку яму і поховав Устимове серце. З того часу кожної осені й палахкотять загравою дерева на Кармалюковій горі. Ще лю­ди кажуть, що аж тоді ся заспокоїть Устимове серце, як запалають панські фільварки і палаци...
         Чоловік трохи помовчав і додав:
         –  Се я чув не від їдного. Се таки правда. Я сам не їден рік бачу, як го­рить Устимове серце. Ся як займе у ба­бине літо, то ся загасить аж пізніми дощами.
         Тарас Григорович радісно усміхнувся. Сидір Іванович помітив ту усмішку і, нахмурившись, промовив:
         –  Бачу, Тарасе Григоровичу, що ви не ймете віри мені.
         –  Навпаки, не тільки вірю вам, а ще й радію, що народ наш таки здобу­де волю. Палаюче Кармалюкове серце робить свою справу і після смерті Устима. А що ти скажеш, Грицю?
         –  Я? – знітився юнак. – Я теж ві­рю дядькові Сидору. Він правду розпо­вів. І я чув цю легенду.
         –  Її, Грицю, треба розповідати в кожній хаті, щоб від Кармалюкового серця, як від вогнища, запалювалися серця знедолених і розгорялися їх душі гнівом на поміщиків.
         Шевченко говорив різко, махав ру­кою, наче рубав шаблею. Грицько і візник переглянулися, ствердно хитну­ли головами.
         –  Коби нам бог дав нового Кармалюка, – тихо промовив Сидір Івано­вич і перехрестився.
         –  Росіяни кажуть: “На бога надейся, а сам не плошай”, – сказав Шев­ченко і несподівано для подорожніх продекламував:+

      Чи бог бачить із-за хмари
      Наші сльози, горе?
      Може й бачить, та помага,
      Як іі оті гори
      Предковічні, що политі
      Кровію людською!...

         –  А таки так, – погодився візник.
         Грицько, що досі не встрявав у роз­мову, зручніше вмостився на возі, розправив груди, підморгнув Сидору Івановичу і звучним тенором заспівав:

      За Сибіром сонце сходить...
      Хлопці, не зівайте;
      Ви на мене, Кармалюка,
      Всю надію майте...

         Ту пісню підхопив Сидір Іванович — і полетіла вона, як на крилах, над панськими ланами до мріючих на вид­ноколі сіл, до залитої сонцем Кармалюкової гори.
         Шевченко широко розкритими очи­ма шугав то по суворому обличчю Грицька, то по задуманих очах візника. Спочатку лише дослухався до нечутої досі пісні, а потім і його гучний голос злився з голосами друзів...
         Пізніше, через дванадцять років, коли він повернеться із тяжкої солдатської неволі, І. Лазаревський запише до його “Журналу” 20 травня 1858 року один із варіантів цієї народної пісні. Шев­ченко тут же зауважить:   “Сочинение этой весьма немудрой песни приписывают самому Кармелюку. Клевещут на славного лыцаря. Это рукоделье ми­зерного Падуры”. І не знав тоді Тарас Григорович, що на справді текст пісні належав маловідомому поету, який пи­сав українською і польською мовами, Яну Комарницькому; що майже у кож­ному селі на Поділлі та Волині та пісня прищепилася, але народ вносив у неї свої зміни, бо трудящі хотіли ба­чити Устима Кармалюка своїм вождем, оборонцем, безсмертним героєм, але людяним, добрим сім'янином, патріо­том рідної землі.
         Не дивно, що поет тоді обурився записаним текстом. Адже Кармалюк у тому варіанті пісні виведений не як “славный лицар”, не як отаман, керів­ник повстанців, а як втомлена, сла­босильна людина, яка жаліється на свою нещасливу долю.
         Коли Грицько і Сидір Іванович про­співали:

      Куди тільки подивлюся,
      Скрізь багач панує
      І в розкошах превеликих
      Днює і ночує,

         Тарас Григорович попросив повторити ще раз цей куплет.
         Пісня про Кармалюка схвилювала поета. Він забув, що їх лише троє на возі. Здалося, що з тієї високої гори, позолоченої осінніми фарбами, з-за ко­лючих кущів свербигузу, рясно всіяних червоними коралами, з далеких гаїв і долин виступають на бій за волю кармальові хлопці, а попереду них – сам отаман Устим Кармалюк.
         Співаки замовкли. Шевченко ніби отямився від раптової тиші. Тільки й спромігся:
         –  Дякую вам, друзі, за цю пісню. Я ніколи її не забуду.
         І справді, Т. Г. Шевченко не забуде про своє перебування у Кам'янці-Подільському, на Поділлі. Не забуде він і про народного героя Устима Карма­люка.
         Відбуваючи покарання царя Миколи І за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві та за свої революційні пе­реконання, що відображені у поемах «Сон», “Кавказ”, “І мертвим, і живим...” в Орській фортеці, Тарас Григорович у першій половині 1848 року пише пое­му “Варнак”, яка, звичайно, була йому навіяна розповідями про Устима Кар­малюка, коли він у вересні-жовтні 1846 року побував на Поділлі і Волині. «Я різав все, що паном звалось, без милосердія і зла...” – каже народний месник твору.
         Там же, на засланні, у Новопетровському укріпленні у 1853 чи 1854 роках Шевченко написав уже повість «Варнак», в якій події відбуваються у тій же місцевості – на Поділлі. Вар­нак (каторжник) розповідає про те, як його хлопці розправлялися з поміщи­ками-нелюдами, шинкарями-зрадниками та іншими народними кровопивця­ми. Наприкінці повісті стоїть дата і місце написання: “1845 года, Киев”. Цей запис, звичайно, фіктивний і зроб­лений на випадок, якби рукопис попав начальству, яке твердо виконувало присуд Миколи І про заборону Шев­ченку писати і малювати. З цих же міркувань в обох творах герої каються за гріхи перед богом і владою, вихваляється “святая! божественная книга! – біблія”.
         Коні зупинились у лісі, біля підніж­жя гори. Подорожні позскакували з воза. Шевченко підійшов до Сидора Івановича, який розпрягав коней, і по­просив:
         –  Ви нас почекаєте?
         –  Аякже. Якби не коні, то і я туди сходив би, бо давненько не був у пе­чері. Ідіть, ідіть, Тарасе Григоровичу, не думайте про коні і воза. Вони ся діждуть вас.
         Шевченко з Грицьком почали підій­матися на гору. Під ногами тихо ша­руділо листя, що починало вже опада­ти з високих грабів, де-не-де зустріча­лися зів'ялі головаті гриби, а коло пень­ків – купами опеньки. Йшли мовчки. Грицько час від часу поглядав на зо­середженого поета. А той ступав упев­нено, твердо, зрідка притримуючись за стовбури дерев, іноді зупинявся, коли лісову тишу порушувала яка-небудь пташка. Нараз черевиком наступив на щось, послизнувся і вчасно схопився за граба. Раптом нагнувся і почав щось уважно розглядати. До нього пі­дійшов Грицько.
         –  Знахідка, Грицю.

         –  Ніж?
         –  Так, Грицю. А з чого зроблений?
         –  Не знаю.
         –  З коси. Видно, давненько лежить.
         –  Мабуть, один з Кармалюкових хлопців загубив, – зробив висновок хлопець.
         Тарас Григорович підняв знахідку і як до живого:
         –  Хто ж тебе згубив? Месники на­родні чи грибники?
         –  Такого здорового ножа грибники не брали б з собою, бо незручний у ро­боті.
         –  Тоді лежи, мій друже, – і Шев­ченко поклав ножа на листя. – Те­бе ще піднімуть сильні руки, іржу обі­труть, добре вигострять та й заходять­ся будити із сну хиренну волю.
         –  Дозвольте, Тарасе Григоровичу, мені взяти цього священного ножа?
         –  Що ж, мій друже, бери.
         Грицько як святиню взяв У руки великого чорного ножа, заглянув у вічі свого старшого товариша і голосно:

      ...Нехай ворог гине!
      Беріть ножі! Освятили—
      Ударили в дзвони;
      Реве гаєм: — Освятили!—
      Аж серце холоне!
      Освятили! Освятили!
      Гине шляхта, гине!
      Розібрали, заблищали
      По всій Україні.

         –  Дякую, Грицю, – зворушено про­мовив Шевченко, – дякую.
         Грицько обережно засунув ножа за пояс, і вони пішли далі. Чим вище підіймалися, тим гора ставала круті­шою, стрімкішою. Нарешті дібралися до невеликої галявини, з якої відкри­вався вхід до великої печери. Про неї Шевченко чув від Чуйкевича цікаву легенду. Ніби в печері, на Кармалюковій горі біля Кам'янця-Подільського, глибоко заховані самим славним ота­маном свячені ножі і сокири. Вони ма­ють таку чудодійну силу, що самі вий­дуть із глибин землі, коли люди не зможуть більше терпіти панську сваво­лю. І той. хто їх уруки візьме, святку­ватиме перемогу. А дасться зброя лише в руки біднякам.
         Ввійшли під високе природне скле­піння. Печера нагадувала велику кам'я­ну кімнату, па стелі і стінах якої, мо­же. мешканці, а може, шанувальники народних месників ножами чи яки­мось іншим знаряддям повидовбували чиїсь імена, прізвища та невідомі зна­ки.
         Були тут і давні написи, були і свіжі, ніби вчора а чи сьогодні з любов'ю викарбувані невмілими, але твердими мо­золястими руками.
         Очевидно, Грицько був тут не перший раз, бо пішов у глибину печери, звідки почувся його голос:
         –  Тут, Тарасе Григоровичу, є таєм­ні ходи, де ховалися Кармалюк з по­братимами, коли панські посіпаки до­биралися до печери. Кажуть, що цими ходами можна вийти в лісі верстов за кілька звідси.
         Юнак замовк. Йому вчулося, ніби Шевченко щось говорить. І дійсно, до нього донісся уривок якоїсь незнаної ним поезії, яку тихо, але з гнівом, ніби сварився з кимось, проказував поет:

       Брешеш, людоморе!
      За святую правду-волю
      Розбійник не стане,
      Не розкує закований
      У ваші кайдани
      Народ темний...

         Шевченко повільно пішов до вихо­ду з печери, а за ним – Грицько. Вони стали на галявині. Тарас Григорович потер руками обличчя і, ніби стрепе­нувшись зі сну, промовив:
         –  Чи й справді тут переховувався Кармалюк?
         –  Аякже! – запевнив юнак, наче й сам при тому був. – Не так давно це було, років одинадцять-дванадцять.
         –  Як би там не було, а добре, що народ шанує і цю гору, і печеру. Так, Грицю, той жевріючий вуглик треба роздмухували, не дати погаснути. З тих вугликів ще розгориться вогнище, в якому згинуть і пани, і їх прихвосні. Отак, мій друже.
         Вже почало сутеніти, як Шевченко і Грицько спустилися з гори.

         –  Як там, Тарасе Григоровичу, – запитав Сидір Іванович, запрягаю­чи коней.
         Є надія.
         –  Дай боже.
         –  А в мене, дядьку Сидоре, ось який подарунок, – похвалився хлопець ножем. – Це Тарас Григорович знайшов.
         Візник узяв ножа, оглянув і, повер­таючи, сказав:
         –  Ся штука у нас у Кам'янці зроб­лена.
         –  Невже? – здивувався юнак.
         –  Ще й зараз на базарі такі ножі можна купити.
         –  Але це їхній ніж? – Запитав Грицько, наголосивши на слові “їхній”.
         –  Не панський же, – усміхнувся Сидір Іванович. – Сідайте, прошу, та поїдемо, поки ся не смеркло.

         Подорожні зручно вмостилися на підбитому сіні, і віз поторохтів назуст­річ блідим зіркам, що почали вже за­сівати темніюче небо.

      1846 рік 1 жовтня. Вівторок.

         З розповідей Миколи Костомарова Тарас Григорович знав, що в 1062 роді двадцять тисяч вірмен з міста Ані піш­ли на військову службу до руського князя Ізяслава. Після закінчення вій­ни з половцями вони не повернулися у Вірменію, а осіли у Києві, Кам'янці на Поділлі та інших містах Київської Русі.
         Вірмени полюбили Подільський край, який чимось нагадував рідну батьків­щину, і залюбки поселилися тут назав­жди, підтримуючи тісні зв'язки з місце­вими українцями та іншими народами, які проживали у місті і краї. Займа­лися вони ремеслами і торгівлею, створили навіть у місті свою, общину. Тому Тарас Григорович з неабиякою цікавістю оглядав Вірменський собор. Його вразила висока кам'яна дзвіниця, п'ятий ярус якої був увінчаний вежами з бійницями.
         –  І свята обітель оборонялась, не вірила в силу господню, – промовив сам до себе поет. Він довго милувався оригінальною ліпкою, різьбою на каме­ні, якими були прикрашені вірменські архітектурні споруди.
         Вузенькою вуличкою Тарас Григоро­вич спустився до Миколаївської церк­ви, що, ніби пишний гриб-боровик, ви­росла із землі на невисокому горбі. Ві­кові дерева сплели над стрімкою дзві­ницею своє гілля, вкрите багряним листям. Він оглянув древню споруду ззовні і відзначив, що в ній поєдналися стилі давньоруського і, мабуть, пізнішо­го вірменського будівництва.
         Пригадавши, що Чуйкевич радив йо­му обов'язково побувати в одній з най­давніших у Кам'янці Петропавлівській церкві, Шевченко крутою вуличкою ви­брався на Губернаторський майдан, про­минув Ратушу і Вірменський колодязь і знайомою Петропавлівською вулицею пішов униз. Недалеко від Кармелітсько­го костьолу, по праву руку, побачив два ряди жебраків. Були тут і сивобо­роді діди, і каліки без ніг і без рук, і нужденні бабусі, і худенькі діти-сироти.
         –  Зразу видно, де обітель господня, – вголос сказав Шевченко, аж на ньо­го оглянувся старенький вибрендований міщанин.
         –  Ото Петропавлівська церква? – запитав Тарас Григорович старого.
         –  Так, проше пана, – промимрив шляхтич, киваючи маленькою сухень­кою голівкою.
         –  Щось багато в місті жебраків.

         –  То, проше пана, лайдаки...
         Поет так глянув на старого, що том, наче заціпило. Аж зупинився. Ще раз оглянувся.
         У Тараса Григоровича защеміло в горлі, коли до нього простягнулися де­сятки сухих тремтячих рук. Він розда­вав дрібні монети, не прислухаючись до слів вдячності.
         У церкві крізь розчинені навстіж две­рі виднілася заграва від запалених свічок та лампадок перед золоченим іконостасом, на якому темними пляма­ми мріли лики суворих довгоносих свя­тих, позначених (мабуть, щоб не сплу­тати з простими смертними) хрестами і на грудях, і на спинах, і на животах, і на головах.
         Зволоженими очима дивився на діто­чок, які зграйкою обступили його коло самих дверей. Коли обділив малят, йо­му впав у вічі маленький циганчук, що стояв осторонь і не наважувався про­стягти ручку.
         Зразу впізнав Миколку. Підійшов до малого, обережно підвів його голову:
         –  А коза де?
         –  Вже напас.
         –  Чого ж ти Тут?
         –  Хазяїн послав жебрати.
         Тараса Григоровича кинуло в жар. Він ладен був зараз же бігти до об­лесливого шинкаря. Але що він, вчо­рашній кріпак, міг зробити хижакові, то багатіє за рахунок інших? Якби у кріпацькій імперії був один такий шин­кар. 1 все ж, він побуває у нього ще сьогодні. Може хоч трохи налякає хи­жака... А на хлопчині все ж чиста со­рочечка і цілі штанці.
         –  Пастушки тебе не кривдять?
         –  Тепер ні.
         –  Часто тут буваєш?
         –  Ага.
         –  Візьми, – простягнув монету. – Це тобі, зрозумів?
         –  Дякую, паночку.
         –  Купи собі бубликів.
         –  А хазяїн що скаже?
         –  Ти бублики з'їж, а хазяїну з них дірки занеси. Зрозумів?
         Зрозумів, паночку, – ледь помітна усмішка доторкнулася до губів дитини.
         –  Може, тебе до когось іншого влаш­тувати, Миколко?
         –  Не треба, – боязко зиркнув хлоп­чик на Шевченка. – Я вже пас коро­ву в дядька Івана. Той хазяїн ще гір­ший. Він бив мене і лише раз в день давав їсти.
         –  Що ж мені з тобою робити?
         –  А нічого.
         –  Ну, іди звідси, іди.
         –  А як ся хазяїн дізнає?
         –  Я ввечері зайду до нього.
         –  Я ще капельку побуду тут.
         –  Як знаєш, хлопчику, – погладив дитину по голові. Сумним поглядом окинув храм, над дзвіницею якого би­лося гайвороння, заглушуючи своїм криком урочистий спів, що переповнював церкву і вихлюпувався через відчинені двері на майдан, на вулицю, де зливався із жалібними голосами знедолених.
         Тарас Григорович не став чекати, по­ки закінчиться відправа, щоб оглянути церкву зсередини, і, обминувши нуж­денних, попростував вулицею. Ще зда­леку побачив високу громіздку будів­лю. Коли наблизився до неї, то впіз­нав Кушнірську вежу і Вітряну браму. Від величної семиповерхової кам'яної споруди з численними бійницями віяло сивою давниною. Збудована була в 1589 році, про що свідчить вмурова­на кам'яна плита з надписом латиною над Вітряною брамою.
         Вибрав затишне місце, звідки пам'ят­ки добре проглядалися, витягнув з ки­шені плаща альбом, присів на кам'яний мур, що тягнувся кудись вниз, і швид­ко наніс контури будівель. Поки ма­лював. коло нього з'явилося кілька хлопчаків. Спочатку здалека поглядали на художника, потім наважилися підійти ближче, а деякі стали навіть за спиною і почали придивлятися до його роботи. Шевченко не полохав дітей, а тому вони швидко призвичаїлися і почали пошепки розмовляти між собою.
         –  Диви, вже намальована Кушніриха.
         –  За Вітерця взявся.
         –  Швидко пан малює.
         –  Бо вчений.
         –  А моя мама вишиває не гірше.
         –  І не вчена.
         –  І моя вишиває, і його, і Василева. Всі жінки вишивають.
         –  А моя мама пише писанки. Так у Кам'янці ніхто не вміє.
         –  Хвалися. Так вже і не вміють.
         –  А мій дідусь сопілки робить. їх кругом купують.
         –  Не заважайте розмовами панові малювати.
         Тільки Шевченко підвівся на ноги – хлопців як вітром здуло. Розбіглися хто куди. Згорнув альбом, помахав ру­кою хлопчакам, що виглядали то з-за будинку, то з-за муру, то з-за високої бочки, перейшов дорогу і крутою стеж­кою, що губилася в густих зарослях жимолості і свербигузу, до крові дря­паючи руки, почав спускатися до річки.
         Насилу вибрався на вузеньку доро­гу, яка зміїнилася між пологим бере­гом і високою скелею, до котрої тули­лися хати.
         Увагу поета привернув білий, як Мо­локо, дідусь, який сидів на призьбі, вимащеній жовтою глиною, під че­пурненькою білостінною хатою. На ко­лінах у старого було решето, а поруч, у кошику, качани кукурудзи. Він по­воленьки лущив зерно, а котре бризка­ло з рук, то його зразу зазбирували кілька зозулястих курок і такий же гребенястий красень півень.
         Шевченко прочинив трухляві ворота і підійшов до діда:
         –  Добрий день.
         –  Доброго здоров'я – відповів дід, не припиняючи роботи. – Ви кожух ши­ти? То йдіть до хати, там син є.
         –  Ні, я іду вас, дідусю.
         –  До мене? – здивувався старий. – То сідайте, пане.
         Тарас Григорович сів на призьбу, взяв два золотисті качани, притиснув один до одного — і в решето бризнули янтарні зерна. Дід зачудовано глянув на гостя, на його білі руки і промовив у сиві довгі вуса:

         –  Либонь, пане, ви з простого люду.
         –  З кріпаків я, дідусю.
         –  З кріпаків? – прошепотів старий і так здивувався, що аж висохлі з товстими жилами руки впустили качан у решето. – Хто б міг подумати...
         –  Вісім років тому добрі люди за великі гроші купили мені волю в поміщика-нелюда.
         –  Боже, то се правда? Хто сі добрі люди?

         –  То великі люди, дідусю, живуть вони в Петербурзі, – схвильовано по­чав Шевченко. – Може, чули – це ро­сійський поет Жуковський, відомий у світі художник Брюллов, ще й наші, українці допомагали.
         –  Дай їм, боже, здоровля за справу добру, – урочисто промовив дід і пере­хрестився. – Ну, а теперички, паночку, ви їм відробляєте оті гроші чи як?
         –  Та ні, дідусю, нічого вони від ме­не не хотять.
         –  Осе люди так люди. Дай, боже, їм здоровля повік. А ви тепер що робите? Служите десь, чи як?
         –  На художника вивчився.
         –  На художника?
         –  Так.
         –  Богомазом, значить? Святих у церквах малюєте?
         –  Ні, малюю звичайних людей.
         –  Як се, паночку?
         –  Таких як ви малюю.
         –  Отаких дідів?
         –  І старих, і молодих.
         –  Та й що ви з ними робите? Щось я не бачив нікого з наших у Кам'янецьких церквах.
         –  А шкода, – скрушно промовив Шевченко. – Дозвольте, я зараз вас намалюю.Мене?
         –  Вас.
         –  Таке опудало?
         –  Що ви, дідусю, з вас би образи малювати. Видно, що прожили ви не­легке життя.
         –  Ваша правда, паночку, тяжко м ся наробив на свому віку. Ще м вою­вав і з хранцузами. Аякже. Отоді мене малювати тра було. А зара? Опудало опудалом, хіба, щоб ся посміяли пани.
         –  Тоді я вам залишу малюнок.

         –  То малюйте, як ласка ваша.
         –  А щоб вам не було скучно, дідусю, то розкажіть мені щось про Кам'янець, – попросив Шевченко, розгортаючи альбом.
         –  Що я, темний, знаю про місто. Жию тут вісім десятків з гаком, і батько тут жили, і дід, і прадід. Всеньке коріння наше тут: більше його в землі, як звер­ху.
         –  Чи не знаєте, бува, чого місто Кам'янцем називають? – запитав Та­рас Григорович, швидко малюючи олів­цем в альбомі.
         –  Та всяке люди балакають. Мій дідуньо, царство йому небесне, ще м хлопчаком бігав, розповідали, що море було тут колись. Ще тоді, як бог землю до пуття доводив. Не було тому морю кіпця-краю. Якось бог брів по морю і ся дуже втомив. А відпочити тра було. Бо ж хоч і бог, а старенький вже був. Побачили те янголи і ся ки­нули до Карпатських гір. Відірвали ве­личезну каменюку, принесли сюди і ки­нули в море. На тій каменюці відпочив старенький бог і пішов собі далі. А ка­мінь ся лишив... Отаке м, папочку, чув від свого дідуня. А чи так воно було, чи інакше, то бог один знає.
         –  Чудова казка. Дякую.
         –  Що казка, то казка. За що м ку­пив, за то м і продав.
         Шевченко продовжував малювати і не помітив, як з хати вийшла тендітна ру­сява дівчина, стала оддалік і вп'яла­ся синіми очима в портрет діда. Тарас Григорович аж здригнувся, коли почув захоплене:
         –  Як живий дідусь!
         Художник глипнув на дівчину і радіс­но усміхнувся:
         –  Подібний?
         –  Ой, паниченьку, дідусь тут, як чудотворець Миколай.
         –  То вже погано, – спохмурнів Та­рас Григорович.
         –  Їй-богу, хоч до церкви можна.
         –  Покажіть же й мені, яке там опу­дало вийшло, – попросив дід.
        Шевченко повернув альбом, і старий почав уважно придивлятися до ма­люнка.

         –  Ти диви, ніби й справді я. Подіб­ний, внучко?
         –  Точнісінький, дідусю.
         –  От тільки... Хіба в мене такі гострі очі? Глянь-но, Олесю, на мої очі.
         –  У вас очі, як два свердлики, – за­сміялася дівчина. – Панич добре їх схопив.
         Тарас Григорович обережно витягнув аркуш з альбома і простягнув старому:

         –  Візьміть, дідусю, на згадку.
         –  Що ви, що ви, – замахав руками дід. – Я не маю чим платити.
         –  Я дарую вам.
         –  Даруєте?
         –  За ту чудову казку, яку ви розпо­віли про Кам'янець.

         –  Тоді дякую, красно дякую.
         Дід узяв малюнок і не міг надивити­ся на себе. Аж сльози виступили на очах. Олеся схвильовано поглядала то па гостя, то на щасливого діда.
         –  Олесю, вгости панича нашим ви­ноградом, – промовив дід, витираючи очі подолом сорочки. –  І грушок ви­неси.
         Дівчина метнулася до хати і через хвильку винесла велику глиняну миску, в якій красувалися жовті грушки і сині грона винограду. Вона підійшла до гостя і вклонилася:
         –  Вгощайтеся, дорогий паночку, чим бог послав.
         Тарас Григорович подякував Олесі, взяв китичку винограду і почав їсти.
         –  Се наський, кам'янецький, похвалився дід. – Он як розкошує під скалою. Правда, смачний?
         –  Смачний. А груші теж ваші?
         –  Так, папочку, – відповіла Олеся.
         –  Маємо три кущі винограду, одну грушу, дві вишні, одну сливу, і пів'яблуні, бо на межі росте. А ще є порічки, малина, ягрест. Такий у нас садок.
         –  Ще ся квітами похвали, Олесю.
         –  Та вже лише хризантеми і бідна вдова цвітуть, дідусю, нічим ся похвалити. А весною, паночку, у нас, як у віночку: і тюльпани до сонця ся тяг­нуть, і півонії, і лілеї аж трьох сортів розкошують під вікнами, і купчаки ся обіймають з чорнобривцями всеньке лі­течко, і рожа, і троянди... А он калина ся прибрала у святкове вбрання...
         Наче найкращу музику слухав Шев­ченко розповідь Олесі. її співуча мова чарувала...
         Та пора і честь знати. Підвівся з призьби, вклонився дідові й онуці:
         –  Дякую вам, добрі люди, за часту­вання.
         –  Заходьте ще до нас, паночку, прощебетала Олеся. – Ми завжди раді будемо.
         –  Дякую, Олесю, дякую, може, ко­лись і завітаю. Оставайтеся здорові та щасливі.
         Олеся провела незвичайного гостя аж за ворота.
         А дід все милувався своїм портретом.

      ***

         У супроводі кількох гімназистів Та­рас Григорович йшов понад Смотричем і вдивлявся у протилежний берег. Коли поминули хатину уже знайомого діда, який зараз, як і вранці, сидів на призь­бі, відкривалася чудова панорама рів­ної, наче стесаної, кам'яної стіни.
         Осіння заграва веселкою переливала­ся на деревах і чагарах, які замере­жили скелю зверху.
         Навпроти невеликого стрімкого водо­спаду, що з шумом летів з висоти, бу­рився під кам'яною стіною і тоненьким ручайком струмував до річки, хлопці зупинилися. Вони навипередки побігли до перекинутих вверх дном човнів і з галасом осідлали їх. Поруч примостився Шевченко.
         Ще біля Кармелітського костьолу Грицько шепнув на вухо поетові, що хлопці зібралися надійні, що продажних серед них нема, що всі вони Грицькові щирі друзі, а тому з ними можна бути відвертим.
         –  Вже два роки живу у Кам'янці, – а не був тут, – сказав котрийсь із гімназистів. – Гарно ж як, наче у каз­ці.
         –  Якби тут ще й палаци були криш­талеві, а не вбогі халупи, то й справді був би рай, – доповнив хлопця Шев­ченко.
         –  Колись, Тарасе Григоровичу, мо­же через сотню літ, а може, й більше, а будуть тут палаци! – із запалом промовив Грицько. – Я вірю в це, бо живемо зараз в ім'я майбутнього.
         –  Чи не довго чекати? – запитав
         –  Пугачових та Кармалюків би нам, тоді й наблизили б той час, – понуро буркнув Семен.
         –  А ще, коли б ваших, Тарасе Гри­горовичу, Залізняків, Гонт і Ярем за­раз! Ото погуляли б на Україні! – ви­гукнув Грицько.
         –  Треба, друзі мої, ширше на світ дивитися. Зло України ось тут, у цент­рі, – намалював Шевченко контури Ро­сійської імперії. – Щоб знищити дра­кона, всім слов'янам треба докупи зій­тися.
         –  Нехай житом-пшеницею, як золо­том, покрита, нерозмежованою оста­неться навіки од моря і до моря – сло­в'янська земля. Так, Тарасе Григоро­вичу? – блиснув очима, як двома са­мопалами, Грицько.
         –  А так, мій друже. Тепер інший час, ніж сто років тому. Козацька стар­шина давно проміняла батьківщину і народ на маєтки і цареві титули та шкуру дере з братів незрячих, гречко­сіїв не гірше, ніж поміщики-чужинці:

      Он глянь, – у тім раї, що ти поки­даєш,
      Латану свитину з каліки знімають,
      З шкурою знімають, бо нічим обуть
      Княжат недорослих; а он розпи­нають
      Вдову за подушне, а сина кують,
      Єдиного сина, єдину дитину,
      Єдину надію! в військо оддають!
      Бо його, бач, трохи! а онде під тином
      Опухла дитина, голоднеє мре,

      А мати пшеницю на панщині жне.

         Чи не так? Може, у вас, на Поділлі, не так робиться по селах? Може, тут по­міщики добріші?
         –  Таке і в нас, як по всій Україні, Тарасе Григоровичу, – тихо сказав Юрко, відгортаючи рукою темно-русу чуприну від очей. – Може, ще й гірше. Кріпаки, як тіні, ходять, з голоду мруть. А в палацах їх кров і піт пани на ви­но переганяють, бодай потонули в ньо­му.
         –  Не потонуть, юначе, ой, не пото­нуть, – скрушно похитав головою поет, – якщо не допомогти їм у цьому.

         –  Що ж робити? Що? – відчайдуш­но запитав Семен. – Народ же зараз, Тарасе Григоровичу, спить, спить непро­будним сном.
         –  Спить? То треба будити! Знаєте, що колись наш великий Сковорода сказав? – “Всяк сон есть пробудный, и кто спит, тот не мертвечина и не трупище околевшее. Когда выспится, так проснется”. То ж будіть народ зі сну!Будіть, а не чекайте, поки він сам проснеться. І не чекайте, що бог з не­ба надішле вам нових Пугачових, За­лізняків чи Кармалюків. Самі ставайте ними!
         Настала така тиша, що чути було, як шумить на протилежному боці річкиводоспад. Гімназисти сиділи похнюп­лені, поопускавши чубаті голови.
         –  Ну, гаразд, Тарасе Григоровичу, – порушив мовчанку Семен. – Народ вже будили і Пугачов, і декабристи, і наші українські борці. А що з того вийшло? Марно їм голови постинали, а декабристи й досі гниють у копальнях Сибіру.
         –  Справді, чи не марно загинули кращі люди за волю народу? Ні, мій друже, не марно. Адже ти знаєш, за що вони віддали своє життя? Знаєш?
         –  Знаю.
         –  Заради цього варто боротися і не думати про смерть. Хіба герої всіх віків і народів, що виступали проти тиранії, не хотіли жити? Але як жити? В ім'я чого жити? Ось коли ти, мій друже, відчуєш, що твоя боротьба за кращу долю народу –це ідеал жит­тя, то не будеш думати про те, коли і як закінчиться твоє буття. Для тебе бу­де основним –боротьба! А боротьба –то життя!
         –  Я повністю сприймаю ваші думки, Тарасе Григоровичу, –втрутився у розмову Михайло. –Але що я конкретнозараз повинен робити?
         –  Насамперед, гуртувати народ, щоб кріпаки і ремісники відчули, що вони не одинокі, що з ними йде наша вчена молодь. Треба вселяти віру людям, що лише в боротьбі з кровопивцями можна здобути волю.

         –  І ви думаєте, що появляться нові Кармалюки? –засумнівався Михайло.
         –  Не появляться, а вони є, є! –із запалом сказав Шевченко. –Велике вогнище починається з маленької іскри. То ж будьте, друзі мої, тими іскрами, з яких роздмухається величезна поже­жа!
         Тарас Григорович на хвильку замовк, а потім спокійно:
         –  Позавчора я малював Кармалюкову вежу. Коло мене спинився моло­дий чоловік. Розговорилися. Почули б ви, з якою ненавистю він говорив про катів людських. І грамотний чоловік, книжки читає, вірші напам'ять знає. Ото справжній син народу. Той не чекати­ме, поки ви надумаєтесь і прийдете до нього і будитимете зі сну. Він знає, що волю можна здобути лише в боротьбі, з сокирою в руках! І він не самотній на Подільській землі. За кілька днів, що я тут, переконався в цьому.
         –  Хлопці, тихіше! –сказав Юрко, кивнувши головою в бік стежки. –Самосвалова дідько несе.
         –  Хто це? –запитав Шевченко.
         –  Шпик і донощик, –з презирством промовив Михайло. –Грицю, читай щось з Державіна, най гидоті на сер­ці полегшає.
         Гриць вискочив на перекинутий човен, закинув голову і почав декламувати оду “На взятие Измаила”:

      Везувий пламя изрыгает,
      Столп огненныйво тьме стоит,
      Багрово зарево зияет,
      Дым черный клубом вверх летит;

      Краснеет понт, ревет гром ярый,
      Ударам вслед звучат удары;
      Дрожит земля, дождь искр течет;
      Клокочут реки рдяной лавы, –
      О росс! Такой твой образ славы,
      Что зрел под Измаилом свет!...

         Із захопленням спостерігав поет за гімназистами. Він радів з того, що цих кількох хлопців небезпека згуртувала в міцний кулак.
         Аж задихався, так поспішав Самосвалов. Кепку він тримав у руці, а розжеврілі щоки злилися в кольорі з рудою чуприною, яка пасмами поприли­пала до спітнілого вузького чола.
         –  Ось ви де, панове, – розплився у солодкій усмішці прибулець. – А я так хотів побути з вами, пане Шевченко.
         –  З ким маю честь? – суворо запи­тав Тарас Григорович.
         –  Прошу пана Шевченка прийняти мене до свого гурту. Я Самосвалов, гімназист. Мені показали вас, коли ви балакали з учителем Чуйкевичем. А потім ви зникли. Один хлопчина сказав, що ви пішли у цьому напрямку... Я ра­дий, що вас тут знайшов.
         –  Що вам треба від мене?
         –  Хотів з вами познайомитися. Бо про вас вже говорить все місто, гуде вся наша гімназія. Кажуть, що ви прекрас­ний художник, учень самого Брюллова. І що ви написали книжку віршів “Кобзар”.
         –  Ну, і що?
         –  На жаль, я не читав ваших творів. Якщо ваша ласка, то прочитайте хоч один вірш.
         –  Послухайте, ваші колеги читають Державіна. Хіба я можу так писати?
         –  Кожен поет по-своєму пише.
         –  Я не пам'ятаю своїх віршів, а книжки тут нема.
         –  Жаль... Я чув, що ви про мужиків пишете?
         –  Ну, і що? Пишу і про гайдамаків...
         –  Перепрошую пана, це про злодія Кармалюка?
         –  Ні, пане, про Кармалюка ще не писав1.
         –  Як будете писати про нього, то заїдьте до мого папаші. Він розповість багато цікавого про того злодія:     і як спалив наш маєток, і як перед кріпака­ми сікли папаню різками...
         –  За що Кармалюк так жорстоко розправився з вашим папанею?
         –  Щось там наскаржилися кріпаки.  Ви поїдьте до папані. Я пришлю за ва­ми карету чи бричку. Це недалеко, всього п'ятнадцять верстов...
         –  На жаль, пане, я не маю вільного часу.
         –  Шкода, пане Шевченко. А про зло­дія Кармалюка таку книжку можна написати, так його розмалювати, щоб кріпаки не тільки боялись би його зга­дувати, але й ще б ним дітей своїх лякали.
         –  То напишіть таку книжку, – по­радив Шевченко і відвернувся.
         –  А хто її прочитає кріпакам, коли вони неграмотні? – в'їдливо запитав Грицько.
         –  Знайдуться деякі гімназисти, – у тон Грицькові відповів Самосвалов.
         –  Слухай, Самосвалов, а чи не пі­шов би ти звідси і не заважав слухати прекрасні поезії Державіна? – різко сказав Іван, насупивши густі чорні брови.
         –  Я заважаю вам? — образився Са­мосвалов.
         –  Таки заважаєш, – серйозно про­мовив Іван. – Ми тут природою милує­мося, богоподібні вірші слухаємо, а ти крамолу розводиш про Кармалюка. Чи личить тобі, дворянину, учневі чоло­вічої гімназії його імператорської величності розповідати художнику і поету, котрий дружить з самим царедворцем Жуковським і геніальним Брюлловим, про якогось там отамана Устима Кар­малюка? Соромся, пане!
         –  Хіба я що? – замахав руками Самосвалов. – Я не думав... Я, пано­ве, хотів... Ви не подумайте чогось пога­ного.
         –  Пане Грицю, – попросив Михай­ло. – Прочитайте нам щось із поезії його превосходительства Василя Андрі­йовича Жуковського.
         –  Згода? – весело запитав юнак.
         –  Валяй! – дружно гукнули хлопці, сполохавши тим криком гусей, які мир­но сиділи на березі.
         –  Тоді слухайте “Світлану”, – по­відомив товариство Грицько і по-змовницькому підморгнув Тарасу Григоро­вичу.
         –  Пробачте, панове, то я, мабуть, піду, – промимрив Самосвалов.
         –  І добре зробиш, – твердо сказав Іван. – Тобі треба заспокоїтися після такої нерозумної бесіди.
         –  Я просив би вас, панове, нікому не казати про це. Особливо прошу вас, шановний Тарасе Григоровичу.
         –  Я зважу на вашу молодість. Тіль­ки в майбутньому будьте обачнішим.
         –  Я вдячний вам, шановний Тарасе Григоровичу, – вклонився Самосвалов. – До побачення, панове.
         Коли Самосвалов зник за горою, гім­назисти переглянулись і вибухнули нестримним реготом.
         Того надвечір'я Тарас Григорович на березі спокійного Смотрича чи не впер­ше привселюдно прочитав напам'ять уривки із своїх вогненних творів – “Сон”, “Кавказ”, “І мертвим, і жи­вим...”, “Заповіт”.

      ***

         Недалеко від турецького мосту, в глибо­кому яру, накритому кількома розло­гими вербами, з-під скали било джере­ло. Від нього дзюрив швидкоплинний струмок. Кришталева вода ніжно тор­калася товстих вербових коренів, гна­ла по дну дрібний сірий пісок, вдаря­лася об великі камені, викрешуючи мі­ріади прозорих бризок, дріботіла по гравію і зникала між густою осокою.
         Сюди, в цей глухий закуток міста і примандрували Тарас Григорович і Грицько, коли розійшлися гімназисти. Поетові припав до серця щирий і від­вертий юнак, особливо після поїздки на Кармалюкову гору. Він розмовляв з хлопцем як з рівнею, намагався закрі­пити в його душі палку ненависть до поміщиків і самодержавства.
         Коли вони підходили до струмка, Грицько, що уважно слухав свого старшо­го друга, раптом вигукнув:      “Не   чекати нам добра ні від поляків, ні від турків, ні від кацапів!”. І це не на жарт схвилю­вало і стурбувало Шевченка. Він присів на камінь і довго мовчки слухав одно­манітне дзюркотіння струмка. Пильно подивився на прив'ялу постать хлопця, який стояв оддалік, опустивши голову, як дитя, що провинилося, і тихо запи­тав:
         –  Скажи, Грицю, хто такі Радіщев, Пушкін, Лєрмонтов, Гоголь? Кацапи, як ти кажеш? Так?
         –  Так.
         –  А ти чув про споборників святої волі – Пестеля, Рилєєва, Каховського, Муравйова, Бестужева?
         –  Чув.
         –  А Міцкевича читав що-небудь?
         –  Читав.
         –  І про польських патріотів Костюшка й Лелевеля чув?
         –  Дещо і про них знаю, Тарасе Григоровичу
      .
         – 
      То за що і з ким боролися ці ро­сіяни і поляки?
         –  За волю для народу, Тарасе Гри­горовичу.
         –  Правильно, Грицю, – вдоволено промовив Шевченко. – А що зробили з ними царі? Ти задумувався над цим?
         –  Ні.
         –  А чиї це слова: “Мне ад – Украй­ну зреть в неволе, ее свободной видеть – рай”?
         –  Чудові слова, Тарасе Григоровичу, а хто сказав – нe знаю.
         –  Так про нашу Україну писав поет-декабрист, великий син Росії – Ри­лєєв. Тепер ти що-небудь зрозумів?

         –  Так, Тарасе Григоровичу. Народам нема чого ворогувати, особливо кріпа­кам, бо в них один ворог – поміщики.
         –  Правильно, друже мій. дуже пра­вильний ти зробив висновок. Бідні лю­ди Росії і України, Польщі і Чехії, Грузії і Туреччини – то брати по не­щастю. Їм нема чого ворогувати. Нав­паки. дружити треба. Єднатися в кулак, А потім тим кулаком вдарити та так щоб ніде й на насіння не лишилось ні від цапів, ні від поміщиків.
         Тарас Григорович був гнівний. Його очі горіли пекельним вогнем, а руки стиснулися у кулаки так. що здавалось, потріскає на них шкіра.
         Грицько випростався, твердо глянув поетові у вічі і, наче клятву, сказав:
         –  Навік запам'ятаю цю розмову, до­рогий учителю!
         –  А треба, любий Грицю, не лише пам'ятати для себе, а розумно роз'ясню­вати всім тим, хто по темноті своїй сіє розбрат між народами. А з тими, що свідомо це роблять, – нещадно боро­тися, викривати їх привселюдно. Зро­зумів. друже мій хороший?

         –  Зрозумів, Тарасе Григоровичу,
         –  Мені сподобалися твої друзі. Гар­ні хлопці.
         –  Так, з них будуть борці, але зараз ще нема одностайності. Зустріч з вами трохи згуртує їх, я впевнений у цьому.
         –  Це добре, але погано, що нема між вами одностайності. Тут недалеко і до зради. Цього треба берегтися. Довіряй­ся, Грицю, лише найближчим друзям, які не відцураються тебе навіть у лиху годину. Бо недалеко той час, коли по­чнуться великі справи.
         –  Ви щось знаєте, Тарасе Григоро­вичу? – загорілися очі в юнака.
         –  Ні, Грицю, нічого певного не знаю, – опустив очі Шевченко. – Але так довго існувати не може.
         –  Тарасе Григоровичу, чи не дали б ви переписати поеми “Сон” і “Кав­каз”?
         –  Обіцяю, Грицю, чи надіслати Чуйкевичу, чи сам привезу.
         –  Довго чекати...
         –  Там треба дещо підправити, уточ­нити...
         –  От коли б їх надрукувати, то ці твори зробили б не менше ніж декаб­ристи.
         –  Ти впевнений?
         –  Як зараз ще день.
         –  Що ж, друже мій, буду мудрува­ти, щоб їх якось надрукувати. Хоч знаю: за них – Сибір неісходима.
         –  А ви під псевдонімом.
         –  Щось придумаю, любий Грицю.
         Шевченко задумався, втупивши очі в гомінкий струмок, потім – до юнака:
         –  Здається, ти обіцяв прочитати каз­ку. Свою.
         –  Не свою, Тарасе Григоровичу, а почуту від діда Семена.
         –  Маєш при собі?
         –  Так.
         –  Читай, друже, казку в цьому каз­ковому місці.
         –  Але в ній нема того вогню, який палає у ваших творах.
         –  А хоч іскринка є? — засміявся Шевченко.
         Гриць присів біля Тараса Григорови­ча, витягнув з кишені кілька зім'ятих аркушів паперу, розрівняв їх на колі­ні і почав:
         –  “Жила колись на землі стара-престара Зима. Люта-прелюта була на лю­дей, бо вони любили яснеє Сонечко за радість і тепло. її ж, катюгу холодну, яка несла людям голод і хвороби, не­навиділи старі і малі.
         Чого тільки не робила Зима, щоб затьмарити, заховати від людей усміх­нене, ласкаве личенько Сонечка! І ту­ману, було, холодного нажене з морів- океанів її старший син Вітер-Свистопляс, і тижнями танцює дочка-вертихвістка Завірюха, і пихатий молодший син Мороз скує льодом і землю, і небо. Та не могла вбити Зима у людей віру  в Сонечко та її лагідних і веселих си­пів – Промінців.
         Якось уночі згорблена і зморщена Зима шкандибала селом, а за нею по­вільно брели її діти – Мороз, Вітер-Свистопляс і Завірюха. Коли проходи­ла мимо однієї хати, зупинилася. По­чула стогін у халупі. Заглянула в ма­леньке підсліпувате віконечко. Аж там і не палено, і не варено, старенький дідусь у полатаний кожух загорнувся, а до нього посинілі від холоду внуки горнуться. Прислухалася Зима, про що ж то старий дітям розповідає.
         –  Лізьте, внучки, під кожух, тепліше буде, – шавкав беззубим ротом дід. Якось дотягнемо до весни. Любе Со­нечко пригріє, матінка-земля звеселіє, пташки з вирію прилетять, на крилоньках тепло принесуть, прокляту зи­му проженуть...
         Як почула те хижа Зима та до сина Мороза:
         –  Хукни на цю хату, щоб там живої душі не зосталося.
         Той вперся міцно ногами в льодових чоботях, приклав до рота льодові руки та так хукнув на хату, аж затремтіли в нього на голові льодові бурульки.
         Заплакали в хаті діти, застогнав від холоду дідусь, а Зима пошкандибала собі далі. У кожну оселю заглядала стара, але ніде доброго слова не почу­ла про себе. Скрізь її проклинали, ста­рі і малі Сонечка чекали.
         Зима так розлютувалася на бідних людей, що вже й не могла говорити, а лише сичала:
         Хукни, Морозе, на ті злиденні ха­лупи! Хукни так, щоб не дочекалися Сонця ні старі, ні малі!
         І Мороз побіг виконувати наказ ма­тері. Стара радісно усміхнулася, коли побачила, як хати побіліли від морозу, як її син позамуровував льодом малень­кі віконечка.
         –  А тепер, – гукнула Зима. – Беріться-но, Вітре-Свистоплясе, і ти, За­вірюхо, до роботи! Та так метіть, та так крутіть снігом, щоб до ранку жодного села не було видно.
         Як засвистів Вітер-Свистопляс, як затанцювала вертихвістка Завірюха, то до ранку позамітали снігом і міста, і села, і ліси, і річки.
         Зареготалася Зима, похвалила своїх дітей за добру роботу і лягла спати на найбільшій кучугурі снігу. Коло неї примостилися потомлені Мороз, Вітер-Свистопляс і Завірюха.
         Ще тільки на світ почало благослов­лятися. як прибігли до Сонечка сини славні молодці Промінці.
         –  Матусю, вставайте! – гукнули хлопці.
         –  Що там, діти мої?
         –  Зима з своїм виводком всю ніч лютувала, землю снігом замела, що ні хат, ні дерев не видно.
         –  І чого та стара карга така жорсто­ка до бідних людей? – промовило Со­нечко. Досить їх папи живцем дої­дають, так і Зима їм допомагає.
         –  Що будемо робити, матусю?
         –  Летіть, сини мої кохані, на Землю, несіть тепло і радість бідним людям, обігрійте, приголубте діточок малень­ких!
         Попрощалися Промінці з Сонечком і веселою ватагою кинулись на Землю.
         Зима як побачила усміхнене личень­ко Сонечка, як припекли її хлопці-молодці Промінці, то страшно захарчала. З її широкого холодного рота потекла гомінка річка аж до синього моря. А в тій річці борсалися і Мороз, і Завірю­ха, і Вітер-Свистопляс.
         Діточки ж повибігали з хат і про­стягнули рученята до Сонечка. А воно всміхалося до них, горнулося Промінця­ми до блідих облич.
         Так Сонечко перемогло люту-прелюту Зиму і спасло бідних людей від го­лодної і холодної смерті”.
         Лиш прочитав Грицько останні слова казки, як Тарас Григорович сказав:
         –  Молодець, Грицю, їи-богу гарна казка. І є в ній, друже мій, ота іскор­ка, яка постійно жевріє в народі. Тіль­ки дід, Грицю, трохи не так розповідав, правда?
         –  По-своєму, Тарасе Григоровичу.
         –  А ти записав по-своєму, чи не так?
         –  Авжеж.
         –  Постарайся, Грицю, записати від діда казку точно, щоб відчути народну мову. Зрозумів?
         –  Не зовсім, Тарасе Григоровичу.
         –  Чув я за ці дні, що у вас на піч кажуть п'єц, а слово “гарно” переда­ють іншим – “файно”, слово “сміятися” передають “ся сміяти”, “треба” – ви­мовляють “траба”. Чи не так?
         –  Так.
         –  Ось так, слово в слово, як дід вимовляє, ти і записуй. Тоді відчуєш неповторну красу рідної мови.
         –  Дякую, Тарасе Григоровичу, за пораду.
         –  Може, ще маєш казки?
         –  Вдома.
         –  Шкода, – замріяно промовив поет. – Гарно тут, дійсно, як у казці.
         –  Я часто тут буваю. Люди сюди рідко приходять. Можна помріяти, по­читати, щоб ніхто не заважав. І вашого “Кобзаря” тут завчив напам'ять.
         –  Дякую, Грицю, за радість, яку Ти мені дав. Побільше б нам таких хлоп­ців.
         Шевченко підвівся з каменя, підій­шов до струмка, опустився на коліна і припав устами до води.
         –  Ой, смачна ж! – і, набравши пов­ну пригорщ води, хлюпнув собі в лице.
         Грицько стояв на широкому камені і дивувався, як ця геніальна людина, на­че маленька дитина, може гратися во­дою.
         Обтерши лице хустинкою і по-змов­ницькому підморгнувши юнакові, Шевченко розкотисто засміявся:
         – Підемо, Грицю, а то Чуйкевич десь розшукує мене по всіх кам'янецьких церквах і костьолах.

      1846 рік 2 жовтня. Середа.

         Завдяки наполяганню Чуйкевича Тарас Григорович змушений був відвіда­ти Іоаннопредтеченську церкву, побу­довану десь наприкінці XV століття. Пет­ро Омелянович довго переконував гос­тя, що в цьому храмі повинні бути древні ікони та інші стародавні речі. Ще він захоплювався отцем Миколаєм. Той ніби і великий патріот рідного краю, і усопших жебраків без гроша супроводить на цвинтар, і, взагалі, ціка­вий дідусь, з яким слід познайомитися. Отець Миколай ніби і проповіді виголо­шує па рідній мові прихожан, живе просто, як звичайний селянин чи се­редньої руки міщанин. Та зацікавився батюшкою Шевченко лише тоді, коли почув, ніби той благословляв кармалюкових хлопців на ратні подвиги, ніби навіть освятив їм ножі і пістолі.
         Шевченко і Чуйкевич увійшли до церкви саме тоді, коли її покинула ста­ренька кривобока бабуся, а отець Ми­колай у чорній рясі і такій же шапоч­ці вийшов бічними дверима з вівтаря і давав якісь розпорядження диякону і паламареві. Ті стояли і кивали голова­ми на знак згоди.
         Тараса Григоровича зацікавив вели­кий дерев'яний хрест, перев'язаний вишитим рушником. Хрест був закла­дений, як і потемнілі корогви, в широ­кі діри довгого ослона, що стояв вздовж правої стіни біля вхідних дверей. Він був вирізаний із суцільної дошки, з неї ж вирізьблено і фігуру
      розіп'ятого.
         –  Ви лишень гляньте, з якою філі­гранною точністю передано всі части­ни людського тіла, – прошепотів поет, звертаючись до Чуйкевича. – А на обличчі кожною рискою відтворено му­ки, страждання.
         –  Дійсно, Тарасе Григоровичу, не­повторно. А я, грішний, хоч і був тут кілька разів, а чомусь навіть уваги не звернув на цю реліквію давнини.
         –  Чи відомий митець цього чудового витвору?
         –  Не знаю. А ви подивіться на оту богоматір, вирізьблену теж на дошці. Мені здається, що вона ровесниця цьо­го хреста.
         Очима художника Шевченко розгля­дав образ уважно, прискіпливо, для чогось заглядав навіть під вишитий рушник, і лише після цього авторитет­но заявив:
         –  Ви не помилились. Цю ікону ви­готовив той же майстер. Зверніть ува­гу на те, що богоматір скоріше подібна па чорнобривку-подолянку, ніж на грецьких, довгоносих богинь.
         –  Не богохульствуйте, любий поете, – пожартував Чуйкевич, тихо засміявшись. – Підійдемо до отця Миколая.

         –  Побачивши Чуйкевича з невідомим йому молодим чоловіком, батюшка попрощався з своїми підручними і повіль­но пішов назустріч гостям.
         –  Давненько не бачив вас, Петре Омеляновичу, в обителі святій.
         –  Зате, отче Миколаю, до вас заві­тав преславний поет України і відомий художник Тарас Григорович Шевченко, чиї книги я давав читати вам.
         Шевченко пильно подивився в розум­ні сині очі, що пробивалися з-під гус­тих білих брів, як весною проталини серед снігу, і злегка вклонився.

         –  Радію, сину мій, що бог направив стопи ваші до храму нашого, – щиро промовив отець Миколай і осінив поета хрестом. – Ваші книги, сину мій, при­несли мені радість на схилі віку і все­лили віру в сили багатостраждального народу нашого.
         –  Дякую, отче.
         –  Ви давно вже гостюєте в місті?
         –  Кілька днів оглядаю архітектурні пам'ятки старовини за завданням ге­нерал-губернатора, – відповів Шевчен­ко.
         –  З канцелярії архієпископа повідом­ляли про вас...

         –  Якщо ваша ласка, то хотів би ді­знатися дещо про храм ваш.
         –  Я до ваших послуг, сину мій.
         –  Чи є документи, які посвідчили б, коли збудована церква?
         –  У нас нічого писаного не зберег­лося. Але перекази, що ведуться з ро­ду в рід, а також сама архітектура і кам'яна кладка засвідчують, що храм цей єсть надто давній у місті.
         –  А хто виготовив дерев'яного хрес­та?
         –  Отій святині, сину мій, чи не триста років, якщо не більше. Ще дід мій розповідав, що жив у сиву давни­ну маляр і різьбяр Михайло. А прізвища його ніхто не пам'ятає.. Ікона свя­тої богоматері – то теж робота кам'янчанина Михайла.
         –  А чи нема у вашому храмі книг чи інших речей давніх?
         –  Є, сину мій, євангеліє, рукою не­відомою написане на пергаменті. Воно ще з тих далеких часів, як церкву по­святили. А передали її до нашого хра­му з дерев'яної церкви, яка десь тут недалеко стояла. Прапрадід мій, цар­ство йому небесне, заповідав берегти святиню аки ока в лобі, бо то є пода­рунок православним кам'янчанам кня­зя Данила Романовича Галицького.
         –  Де вона, отче Миколаю? — схви­льовано запитав Шевченко.
         –  Я покажу ту святиню, хоч порушу заповіт пращурів моїх. Але просив би вас не доповідати про неї ні його високопревосходительству, ні комусь ін­шому. Бо всі древності наші грабували і грабують безбожно і завозять до столиць далеких. А ми голі остаємось, ніби й не мали нічого, ніби голими на­родилися і не створив наш народ нічо­го за свою довгу трагічну історію.
         –  Обіцяю мовчати навіть під торту­рами, – поклявся Шевченко.

         –  І я, отче, нікому ні пари з уст, – промовив Чуйкевич.
         –  Тоді підождіть мене, сини мої.
         Через кілька хвилин отець Миколай виніс великого формату товсту книжку, переплетену в тверду шкіряну палітур­ку, на якій було витиснуто на всю обкладинку хреста.
         Батюшка здув з палітурки пил і врочисто промовив:
         –  Оце, сини мої, одна із святинь храму нашого, яку передаємо з роду і рід і оберігаємо від злих загребущих рук та заздрісного ока.

         З величезним хвилюванням Шевчен­ко і Чуйкевич розглядали книжку, милу­валися виразним каліграфічним почер­ком, орнаментованими заголовними лі­терами, обережно перегортали жовті пергаментні аркуші, читали окремі місця. Проте не знайшли ні року, коли була переписана, ні прізвища того, ма­буть, ченця, який не один рік трудився над книгою.
         Коли гості, нарешті, вгамували свою цікавість, отець Миколай перехрестив книжку і заніс у вівтар. Повернувся і прорік:
         –  Більше древностей у нас нема. Не­честиві турки і єзуїти пограбували наш храм, осквернили святий престол, спа­лили книги давні й образи.
         Тарас Григорович якось дивно ус­міхнувся лише очима і наважився:
         –  Не гнівайтесь, отче, що запитаю вас про речі, які цікавлять мене як письменника.
         –  Питайте, сину мій.
         –  Чи правда, отче, що ви бачили Устима Кармалюка?
         Отець Миколай зиркнув на Чуйкевича і ледь чутно промовив:

         –  Нащо, сину мій, прах убієного турбувати? Хай у раю спочиває його душа праведна.
         –  І ще одне питання, отче Миколаю, почав Тарас Григорович. – Кажуть, що ви Кармальовим побратимам освя­тили ножі і пістолі? Що я можу сказати, сину мій? Наша свята церква завжди благо­словляла воїнів на ратні подвиги. І ви про це правдиво написали у своїй книж­ні “Гайдамаки”.
         Батюшка помовчав трохи, ніби при­гадуючи щось, потім сказав:
         –  Мій прадід у війську Запорізько­му з десяток років благословляв коза­ків на боротьбу з ворогами, і дід ко­закував за молодих літ. Нема тут, си­ну мій, нічого дивного. Всі ми ділами своїми повинні чесно служити і бору Всевишньому, і землі рідній, і народу страждущому. Амінь.
         –  Дякую, – вклонився старому Та­рас Григорович.
         –  Якщо матимете час, то прошу до себе в гості. Я з матушкою раді будемо бачити вас у своїй хаті. Петро Омеля­нович знає дорогу до нашої оселі, зрід­ка провідує нас, старих.
         –  Дякую, отче.
         –  Я на вас надіюсь, Петре Омеля­новичу, – сказав на прощання батюш­ка.
         Коли вийшли з церкви, Чуйкевич за­питав:
         –  То як отець Миколай? Правда, ці­кава людина?
         –  Оригінал серед своєї братії, – погодився Шевченко.
         Війнув вітерець – і зграйка оранже­вих листочків осипалася з черешні і лягла до ніг пішоходів. Тарас Григорович підняв кілька листочків, ніжно погладив їх рукою і журно промовив:
         –  Гарно кінчається їх буття. Навіть вмираючи, несуть радість людям.

      ***

         З явора, що схилився над річкою, зрідка обривалися жовтогарячі листки і падали на воду, в якій віддзеркалюва­лося темно-синє небо і яскраве сонце.
         Ось зразу приводнилося аж чотири листки. Вони вишикувалися вервечкою, як птахи, що відлітають у вирій, і, злег­ка погойдуючись, хизуючись на сонці кольорами веселки, під безперервний передзвін ковальських молотів, що до­літав сюди з протилежного берега, на­бирали швидкості і зникали за густим верболозом.
         Дві пари очей – темно-сірі і карі – уважно стежили за незвичайними плавцями, ніби вперше у своєму житті бачили таку хвилюючу картину.
         Ось тут, на березі Смотрича, подалі від зайвих очей і вух, Шевченко розповів Чуйкевичу про недавно засноване у Києві таємне товариство святих Ки­рила і Мефодія, про ті завдання, які ставлять перед собою братчики.
         Лише промовчав, що між членами товариства вже зараз нема одностай­ності в засобах боротьби за федерацію слов'янських народів; що Костомаров і Білозерський відстоюють мирний шлях скасування кріпацтва, а він, Шевчен­ко, проти цього, його підтримують Гулак, Навроцький, Посяда та інші.
         Тарас Григорович проводжав погля­дом яворові листки, які знайшли своє останнє пристанище на ледь помітних, хвилях тихоплинної річки, а в мозку зримо викристалізувалась картина ос­танньої зустрічі членів товариства.
         Довго того вечора говорив Костома­ров: і про тяжку долю кріпаків, і про добрих поміщиків, які нібито самі від­пустять на волю селян, і про особливу роль України, яка повинна об'єднати всіх слов'ян, і про освіту народу.
         Слухав він Костомарова, слухав, а потім не стримався, вибухнув вулканом: “Ні, Миколо, нема добрих царів, а тим більше – поміщиків! Тільки революція принесе волю народу! Не благати по­міщиків треба, а з сокирою, з мечем йти на них і силою брати волю і землю! Отоді здобудуть кріпаки блаженство, про яке тут всі оратори так гарно го­ворили!”

         Що після його виступу робилося з братчиками! Микола Костомаров зблід, як крейда, не міг і слова вимовити, а лише щось мимрив собі під ніс. Мо­лодцями ж були Гулак, Навроцький і Посяда. Посяда з такою ненавистю говорив про самодержця всія Русі, що Білозерський зірвався з стільця, як обпечений, і не своїм голосом  крикнув: “Панове, панове, прошу вас, тихіше!”
         Але пристрасті так розбурхалися, що до пізньої ночі не могли вгамуватися. Десь під ранок розійшлися, незадоволені один одним. Тої ночі стало зрозу­міло: він. Шевченко, не піде на полі­тичне примирення з Костомаровим і Білозерським, бо він за революцію, за повстання!
         Нарешті, Шевченко порушив мов­чанку:
         –  Що ж ви скажете, Петре Омеля­новичу?
         –  Думаю, Тарасе Григоровичу, – спроквола промовив Чуйкевич.
         –  Я вам довірив велику тайну това­риства, Петре Омеляновичу.
         –  Дякую, Тарасе Григоровичу, за довір'я. Я товариства не підведу. Лише одного не розумію: чим я, скромний учитель гімназії можу прислужитися товариству?
         –  Треба, мабуть, Петре Омелянови­чу, мати тут, v Кам'янці, філію нашо­го товариства. І гуртувати навколо ньо­го людей.
         Чуйкевич довго відмовчувався, а Шевченко невдоволено блискав темно- сірими очима, ніби хотів передати свою енергію полохливому учителю гім­назії.
         –  То як? – суворо запитав Тарас Григорович.

         –  Зараз я цього не зможу зробити, бо ще не знаю людей... Десь хоч че­рез півроку, через рік...
         –  Довго чекати, Петре Омеляновичу.
         –  Думаю, Тарасе Григоровичу, що у такій серйозній справі поспішати не можна. Щоб не повторився 1825 рік!
         –  Цього не уникнути, якщо знай­деться зрадник...
         Не міг тоді Т.Г.Шевченко навіть подумати, що у їхнє товариство уже проник провокатор –  двадцятирічний студент Київського університету Олек­сій Петров, що через чотири місяці, 28 лютого (за старим стилем) 1847 року той жандармський синок із Чер­нігівщини з'явиться до помічника попе­чителя Київського учбового округу Юзефовича і заявить йому про існування таємного Кирило-Мефодіївського това­риства. І хоч він із Шевченком не був знайомим, але Навроцький прочитав йому поеми “Сон” та “Імертвим, і жи­вим...” (провокатор у доносі назвав “Послання до родичів”), “У першому вірші, – повідомляє Петров, – Шев­ченко уявляє себе заснулим, і уві сні сова переносить його в Сибір, де він зустрічається з Рилєєвим та іншими змовниками 1825 року і розповідає їм про становище Росії, а потім сам вислу­ховує їхні скарги на муки, яких їм завдають, далі сова переносить його до Петербурга і залишає в палаці госуда­ря імператора, де він у найрізкіших словах виливає свою ненависть на царську фамілію. В другому вірші він намагається підбурити малоросіян до повстання».
         І почнуться арешти членів політично­го товариства. Не обмине це і Т. Г. Шев­ченка.
         Отже, треба завжди бути готовим до найгіршого? Так я вас зрозумів, Та­расе Григоровичу?
         –  Так. Але завжди слід вірити у на­шу перемогу.
         Чуйкевич одвернувся від поета. Він ще перекладав з руки в руку кілька яворових листків. Потім уважно поди­вився на Шевченка й повільно простяг­нув руку:
         –  Я готовий до найстрашнішого, Та­расе Григоровичу.
         –  Я знав, Петре Омеляновичу, що ви так скажете, – радісно промовив Шев­ченко, міцно тиснучи руку побратима. — Товариство зрадіє, що має в Кам'ян­ці такого надійного друга.
         –  Дякую. З чого ж мені починати?

         –  Знайомтеся з людьми, приглядай­теся до учнів. У вашому активі Грицько, Сидір Іванович, Одарочка і хлопці з вашої гімназії.
         –  А потім?
         –  Заведіть знайомство з майбутніми попами. Кажуть, що серед учнів ду­ховної семінарії е незадоволені майбут­ньою професією. Зважте і на це.

         –  А з Києва будуть якісь розпоряд­ження?
         –  Порадимось і вас повідомимо...
         –  Щось холодно стало, – мерзляку­вато зіщулився Чуйкевич.
         –  А ви кров розженіть по тілу. Ось так.
         І Шевченко швидко замахав руками, наче бузьок крилами. Чуйкевич з хви­лину дивився на ті вправи, а потім і собі невміло почав підскакувати.
         –  Зразу видно, що ви не були пасту­хом, засміявся Шевченко. – А я в дитинстві наслідував птахів. Не раз хо­тілося злетіти в небо і податися у ви­рій за журавлями і лелеками. Ну як, тепліше стало?
         –  Так.
         –  Підемо звідси?
         –  Давайте заглянемо до Одарчиного нареченого Петра, він ковалем пра­цює. А ще має гарного підручного Василя. Жаліє він сироту, часто місця­ми міняються. Та зараз і самі побачите сина Сидора Івановича.
         –  Це той Кожум'яка?
         –  Він самий, переконаєтесь у цьому.
         –  У Сидора Івановича син повинен бути справжнім орлом, я так думаю, Петре Омеляновичу.
         –  А Петро і є орел!
         Стежкою йшли повільно, потім клад­кою перейшли па протилежний берег Смотрича й опинилися в царстві ку­зень і білосніжних хат, вкритих почор­нілою дерев'яною, дранкою.
         З кузень нісся такий гучний пере­дзвін молотів, ніби сповіщав кам'янчан про нашестя татар чи турків. Шевчен­ко став і, піднявши вгору палець, ска­зав:
         –  Чуєте, Петре Омеляновичу? Це наше майбутнє кує собі дорогу.
         –  Не розумію вас, Тарасе Григоро­вичу.

         –  Ковалі колись скують долю народу.
         –  Надто їх мало, – буркнув Чуй­кевич.
         –  У Петербурзі з таких кузень рос­туть заводи; і фабрики. І простолюду на них збирається багато.
         Ця думка не раз хвилюватиме Та­раса Григоровича. Він приглядався до появи нової суспільної категорії людей – робітників, які обслуговували маши­ни на фабриках і заводах. Повертаю­чись із десятирічного заслання, Шевчен­ко у своєму “Журналі” (“Щоденнику”) за 27 серпня 1857 року запише такі пророчі слова: “...пароход в ночном погребальном покое мне представляется каким-то огромным, глухо ревущимчу­довищем с раскрытой огромной пастью,готового проглотить помещиков-инквизиторов. Великий Фультон! И великий Уатт! Ваше молодое, не по дням, а по часам растущее дитя в скором временипожрет кнуты, престолыи короны, а дипломатами и помещиками только закусит, побалуется, как школьник ледемцом. То, что начали во Франции знциклопедисты, то довершит на всей нашей планете ваше колоссальное гениальное дитя”.
         Вони зупинилися коло навстіж розчи­нених широких дверей. У закоптілій са­жею просторій кузні гатив молотом кремезний, голий до пояса Петро, йо­го темно-русе густе волосся, підстри­жене під макітру, поприлипало до ви­сокого чола, з котрого градом котилися великі краплі поту, а під тонким, тро­хи кирпатим носом широкого підковою кучерявилися невеликі темні вуса.
         На привітання гостей Петро лише кивнув головою, продовжуючи щосили лупити молотом по розпеченій залізя­ці, вичавлюючи з широких мускулистих грудей у такт ударам: гех, гех, гех! А з кавалка заліза в усі боки феєрверком розбризкувалися золоті іскри. Ху­дий чорнявий підліток довгими кліщами перевертав залізо на кувалді. Поруч, на землі, валялися аж надто товсті ланцюги.
         Нарешті Петро опустив молот і, витираючи фартухом піт з обличчя, ска­зав своєму підручному:
         –  Кинь, Васю, в горнило.

         Лише після цього підійшов до гостей, привітався. Коли ж дізнався, що перед ним сам Шевченко, щиро зрадів:
         –  Одарочка мені розповідала про вас.

         –  То ми вже давно знайомі.
         –  А так, Тарасе Григоровичу, ще з “Кобзаря”. Читали, навіть напам'ять дещо знаємо. Аякже!
         –  А навіщо ви такі товсті ланцюги куєте?
         –  Щоб пани, як тра буде, з них ся не зірвали, – густим басом засміявся Петро.
         –  Чи не краще шаблі кувати?

         –  Вміємо і це, Тарасе Григоровичу.
         –  Чи гострі?
         –  Гадаю, що ся не потуплять, – серйозно сказав Петро, і його очі блис­нули сірою холодною сталлю.
         –  Чули, Петре Омеляновичу, що го­ворить ваш тезко? – змовницьки підморгнув Шевченко, нагадуючи цим недавню розмову.
         –  За це його і покохала кам'янецька Роксолана.
         –  Я щиро радий, Петре, що познайо­мився з вами, – міцно потиснув Шев­ченко тверду, наче із заліза, руку. – Не забудьте запросити на весілля. Обов'яз­ково приїду.
         –  Запросимо, Тарасе Григоровичу, – пообіцяв Петро. – На весну готуйтеся.

         –  І про мене не забудьте, – нагадав про себе Чуйкевич.
         –  Як же можна, Петре Омеляновичу.
         –  Петре, уже розпеклося! – гукнув підручний Василь.
         –  Ви б до нас у неділю зайшли, а то самі бачите: робота підганяє, – ска­зав Петро.
         –  Дякую, Петре, але завтра мушу їхати.
         –  Так скоро?
         –  Служба.
         –  Гості попрощалися з Петром. І тіль­ки поминули кузню, як Шевченко рап­том Став і до Чуйкевича:
         –  А коли, Петре Омеляновичу, ви­конаєте обіцянку?
         –  Ви про що?
         –  Я сьогодні ввечері принесу вам альбом, а ви вже, будьте ласкаві, по­трудіться, як обіцяли. І щоб пісня про Кармалюка була обов'язково.
         –  Тільки не забудьте принести аль­бом. Чекатиму вас.
         Потім йшли мовчки, заглибившись кожен у свої думки. А їх супроводжував передзвін ковальських молотів.

      1846 рік 3 жовтня. Четвер.

         Ще сонце десь протирало очі зі сну за кам'янецькими горбами, а на поштовій станції Шевченко лаштувався у да­леку дорогу, на Волинь. Йому стелився шлях до Житомира довжиною у 276 верст через поштові станції: Нігин, Тинна, Ярмолинці, Проскурів, Масівці, Меджибіж, Летичів, Новокостянтинів, Хмільник, Уланів, Райгородок, Берди­чів і Кодню.
         Вже на станцію Чуйкевич приніс альбом із записаними гарним учительським почерком піснями. Поет швидко пробіг очима всі три пісні:

      Пливе щука з Кременчука, тече собі стиха.
      Хто не знає закохання, той не знає лиха;
      Пливе щука з Кременчука, луска на ней сяє,
      Хто не знає закохання, той щастя не знає;

      Пливе щука з Кременчука, підстрелена з лука,
      А вже ж мені, серце моє, з тобою розлука.

      Тече річка невеличка, Тече собі стиха,
      Хто не знає закохання, той не знає лиха;

      Тече річка невеличка, скочу-перескочу,
      Оддай мене, моя мати, за кого я схочу;
      Тече річка невеличка, кінь не хоче пити,
      Приступило до дівчини, не хоче любити.

      Як не хочеш, дівчинонько, мні вірною бути,
      То дай мені того зілля, шоб тебе забути.
      Єсть у мене таке зілля близько перелазу,
      Як дам тобі напитися, забудеш одразу.

      Буду пити, буду пити, капельки не впущу,
      Тогді я тебе забуду, як очі заплющу.

       

      Зійшла зоря ізвечора, да й не назорилася,   
      Прийшов милий із походу, я й не надивилася.
      Переночуй, мій миленький, хоч нічку зі мною.
      Ой  рад би я ночувати, ше й другую з тобою,
      Да боюся, моя мила, щоб походу не втерять.
      Ти думаєш, мій миленький, що я рано не встаю.
      А я тебе, мій миленький, чуть на зору ізбужу:
      Устань, устань, мій миленький, вже надворі білий день.
      А вже ж твої вороні коні поосідлані стоять.
      А вже ж твої молоді слуги поубирані сидять.
      Ой гиля, сірі гуси, да на жовтий пісок,
      Зав'язала головоньку, я ж думала на часок.
      Ой гиля сірії гуси, ой гиля на pіку.
      Зав'язала головоньку, не розв'яжу довіку:
      Ой гиля, сірі гуси, ой гиля на Дунай.
      Зав'язала головоньку, тепер сиди да й думай.
      Ой гиля, сірі гуси, ой гиля на море,
      Зав'язала головоньку, горе ж мені да й горе!

       

       Ой, Кармелюче, по світу ходиш,
      Не одну дівчину ти з світу зводиш.
      Не одну дівчину, не єдну вдову,
      Та білолицю, ще й чорноброву.
      Ой ти, дівчино, ти чорнявая,
      Ой десь ти мене причаровала,
      Ой десь ти мені принаду дала!
      Бодай ти знав так з сіней до хати,
      А як я знаю, чим чаровати,
      Єсть в мене чари, оченьки карі,
      Єсть в мене трута – в городі рута,
      Пішов Кармелюк до куми в гості,
      Покидав броню в лісі при мості;
      Ой кумцю, кумцю, посвоїмося,
      Меду-горілочки та нап'ємося.
      Ой рада! рада! ходім до саду!
      Нарвемо грушок повен хвартушок;
      Сядемо, любо, під яблунею,
      Будемо пити мед з горілкою.
      Будемо пити, будем співати,
      Прийде чорнява, пійдем гуляти.
      Скажи, дівчино, як тебе звати?
      Щоб я утрапив до тебе в хату.
      А мене звати Магдалиною,
      А моя хата над долиною,
      А моя хата в самій долині,
      Прийди, Кармелюк, в єдной годині,
      А моя хата снопками шита,
      Прийди, Кармелюк, хоч буду бита,
      Хоч буду бита, знаю за кого,
      Пристало серденько моє до твого.
      Ой сам я дався з світу згубити,
      Що я ісказав кулі святити;
      Сама ти дала до двору знати,
      Щоб мене вбили у твоїй хаті.

         Тарас Григорович витягнув олівець, спер альбом об бричку, яку фурман готував у дорогу, і власноручно засвід­чив, правда, трохи некаліграфічним почерком: “Одь Петра Чуйкевича. Кам'янець 1846 – лита 3 – октября”.
         –  Дякую, Петре Омеляновичу, за пісні, – сказав Шевченко, вкладаючи альбом у чемодан.
         –  Як приїдете весною, Тарасе Гри­горовичу, то запишу більше, – пообі­цяв Чуйкевич.
         Скоро прийшли провести в далеку до­рогу дорогого гостя Грицько та Одарка з Петром.
         Тарас Григорович намагався розва­жити своїх друзів, з якими побратався за час перебування у Кам'янці-Подільському, та в його очах палахкотіла невимовна туга.
         Те відчула Одарка. Підійшла до поета. її очі заволоклися туманом. На­силу видавила з себе:
         –  Коли ж вас чекати в гості, доро­гий Тарасе Григоровичу?
         Шевченко ніжно доторкнувся до руки дівчини, заглянув їй у вічі і схвильова­но:
         –  Люба Подоляночко! Я так полю­бив усіх вас, що коли б не служба, то залишився б жити тут. Обіцяю, Одарочко, весною приїхати на ваше весілля. Запросите?
         Дівчина оглянулась на свого нарече­ного:
         –  Петре, проси нашого дорогого гос­тя, чого стоїш?
         –  Та я вже просив Тараса Григо­ровича вчора у кузні.– При мені проси, – притупнула дів­чина чобітком.
         –  Ще раз прошу вас, Тарасе Гри­горовичу, приїхати до нас на весілля, – вклонився парубок.

         –  І я вас прошу, і матуся моя, бу­дете найдорожчим гостем нашим, – вклонилася Одарка до пояса. – Весною і приїжджайте.
         –  Дякую вам, дорогі мої друзі, – схвильовано промовив Шевченко. – Обі­цяю приїхати на ваше радісне свято.
         Ой, не знав Тарас Григорович, що станеться з ним весною наступного ро­ку. У січні він буде на весіллі у Пан­телеймона Куліша боярином, у лютому-березні гостюватиме у своїх знайо­мих та шанувальників таланту. А в цей час провокатор О. Петров уже роздму­хає російське жандармське вогнище, у якому горітимуть члени Кирило-Мефодіївського товариства.
         І не проляже ваш радісний шлях, Тарасе Григоровичу, весною до славно­го Кам'янця-Подільського на весілля до Одарочки і Петра, а простелиться сум­на терниста дорога до холодного Пе­тербурга у каземат третього жандарм­ського відділу, а звідти без суда – на десятирічне заслання рядовим солдатом в Оренбурзький окремий корпус із та­кою припискою самого царя Миколи І: “Под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать”.
         –  Ой, нарешті, матусю! – скрикнула Одарка.
         Всі оглянулись. До них поспішала Одарчина мати з великим плетеним з лози кошиком.
         –  Доброго ранку, – привіталася жінка. – А я ся бояла, що не застану дорогого гостя.
         Жінка простягла фурманові кошик:
         –  Примостіть десь там.
         –  Що там, матусю? – запитав зво­рушений Шевченко.
         –  Та пиріжечків вам напекла з ма­ком і горохом, та ковбаски кам'янецької поклала, а до неї пляшечку слив'янки, та яблучок і грушок трохи. Дорога ж не близька, дорогий наш гостю, – щебе­тала жінка, втираючи кінчиком білого фартушка почервонілі очі. – Спочатку ковбаску з'їсте, щоб ся не зіпсувала, а потім ся візьмете за печеню і сало. Огірочки теж ся не зіпсують. О, ледь не забула. У горшечку вареники з сиром і сметаною. В обід з'їжте. Не тримайте пиріжків з маком, а з горохом і до завт­ра полежать.
         –  Не знаю, матусю, як вам і дяку­вати.
         –  Та за що там дякувати, дорогий гостоньку наш. Приїжджайте до нас, рідненький, а то хоч своїми піснями повлітайте до Кам'янця.
         Тарас Григорович ніжно пригорнув  жінку до грудей і тричі поцілував її у щоки, шепочучи:
         –  Дякую, матусю, дякую.
         –  Приїжджайте, дорогий Тарасе Гри­горовичу, – просила жінка. – Я з Одарочкою наспіваємо вам цілий лан­тух пісень
         У Шевченка зволожилися очі. Він підійшов до притихлого Грицька, який стояв осторонь, опустивши голову, і, цілуючи його у губи, прошепотів:
         –  Пам'ятай, друже мій, наші розмо­ви.
         –  Повік не забуду, – ледь вимовив юнак і крадькома витер хустинкою очі.
         –  Тарасе Григоровичу, дивіться! – крикнув Чуйкевич, показуючи рукою в небо. – Щасливою буде ваша мандрів­ка на Волинь.
         Високо в небі ключем пливли жу­равлі на південь, гублячи за собою приглушене сумовите “кру-кру-кру”, “кру-кру-кру”.
         Шевченко обнявся з Чуйкевичем і Петром, поцілував у лоб Одарку, у ру­ку – матір і швидко забрався на брич­ку. Важкий клубок давив його в гру­дях, добирався до горла.
         –  Вйо! – махнув батогом фурман.
         Тарас Григорович востаннє обійняв зволоженими очима своїх друзів і злег­ка махав їм рукою доти, аж поки не зникли вони за рогом будинку.
         Бричка котилася вниз, до затумане­ної річки.
         А над кам'янецькими горбами і ске­лями поволі виповзав великий, ніби розпечений у ковальському горнилі, червоний диск сонця.

      1970, 1986, Кам'янець- Подільський,
      Дунаївці, Хмельницький.

       


      Календар знаменних дат

      Знаменні події 28 березня

      1. Руцький, Микола Миколайович -- 28.03.1961 р. народився Руцький М.М.
        До ювілею 7 років (інтервал 5 років), з дати події минуло 63 років
      • 4
      • 3
      • 2
      • 1
      • 2222
      • АРТ територія111
      • Дошкільнятам2

      Бібліотека запрошує

      БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

      Шановний читачу! Якій літературі ти надаєш перевагу:
      Історичній
      Пригодницькій
      Детективній
      Містичній
      Фентезі
      Мотиваційній







      © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2024 г.
          Офіційний сайт
      29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
      www.odb.km.ua             mail@odb.km.ua
      Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
      адміністратора, а також активного посилання на сайт.
      створення
      сайту
      Студія Спектр