На пасіці порався батько. Він обережно відгортав від вуликів сніг, перекидав його лопатою через частокіл у садок.
А Зорянка патичком згортала торішнє листя на просохлій невеликій галявинці.
– Татусю, а з-під листя вже виглядають підсніжники. Вони ще такі кволі...
– Ти краще вступися звідти, бо ще потопчеш тюльпани, які теж висовують із землі свої списики.
– Я обережно, татусю.
Дівчинка ворухнула патичком великий покручений кленовий листок, як з нього злетів червоний метелик.
– Татусю! – зойкнула Зоряна. – Метелик! Метелик! Дивися, який гарний!
Метелик витанцьовував у сонячному повітрі лише йому відомий весняний танок, то підіймаючись у синяву неба, то опускаючись ледь не до самісіньких снігових пагорбів.
– Татусю, а де тут взявся метелик? – запитала дівчинка. – Були ж кучугури снігу. – У листі під снігом зимував, – пояснив батько. – Це кропив'янка. Бачиш, на крильцях є подовгасті білі і чорні плями, але переважає червоний колір. – А тепер метелик загине? Бо ж снігу он ще скільки. – Не думаю. Мабуть, скоріше засне і чекатиме, поки сонечко не прожене зовсім зиму з морозами і снігами.
Поки батько розмовляв з дочкою, метелик піднявся високо у небо і подався у садок, де біля стовбурів яблунь були вже широкі проталини. Десь там і дочекається кропив'янка справжнього сонця і весни.