З ПЕРШОЇ ЗАРПЛАТИ

   Левко вийшов з контори вкрай збуджений. У ки­шені лежала пачка грошей – триста двадцять гривень. Ось скільки заробив за літо коло телят! А мати хотіла, щоб він поїхав до дядька відпочивати. Умовляла як! Насилу переконав її, що вже не маленький, навіть со­ромно такому здорованю гратися з малечею у м'ячика чи ще якісь там дитячі ігри. Та й бував уже в дядька аж три літа підряд. Цікаво було, що й казати. Адже Одеса, море. Але тоді лише про ігри думав. Бо ж малий був. Тепер не те. Відколи батько покинув їх і виїхав, він мусить допомагати матері. Аякже! Адже зостався єдиним чоловіком у хаті. А для чоловічих рук тої ро­боти вдома хоч відбавляй: і дров нарубати, і води при­нести, і почистити біля свині і корови. Іноді треба ще й на ферму заглянути. Нелегко там матері.
   Левко йшов вузькою стежкою попід парканами (бо тротуарів не було, хоч торік і вимостили дорогу через село), не помічаючи автомашин і тракторів, які раз у раз проносилися на великій швидкості. По-дорослому розмахував руками, а в голові нанизувалися одна на одну думки, і ткалися з них райдужні кили­ми життя.
   От зрадіє мати, коли покладе перед нею стільки грошей! Це ж якось бідкалась, що Настусі пальто тре­ба купити і йому учнівську форму. Він і в старенькому костюмі ще ходитиме, а сестричка без пальта не обій­деться. На тому і зійшлися на сімейній раді.
   Нічого, мамо, тепер ми заживемо і без батька. На друге літо знову пастиме телят. Чи важко було? Ну, тро­хи набігався, напікся на сонці. Така вже робота, нічого не вдієш. Зате засмаг як! Наче біля моря на пляжі в Одесі цілісінькими днями валявся на піску. Дядько Іван не інакше як циганчуком звав. А тітка Поля, котра оце видала гроші, аж здивувалася, побачивши його:”Ой, як ти виріс, Левку! Дивіться, дівчата, якого помічника вже має Марія”. Потім тихо, щоб ніхто не почув, сказала: “А гроші мамі сповна віддай”. Хотів на неї образитися, та передумав: радила жінка щиро. Коли прощався, то тітка Поля ще прошепотіла: “Тобою, Левку, не нахва­литься дядько Іван. Просив, щоб премію тобі дали”. Спасибі дядькові Івану. Та за що премію? Є ж кому їх давати. От хоч би дядькові Івану. На фронті чотири рази поранений був, праву руку втратив. І досі, хоч вже ста­ренький, а не відсиджується вдома, як деякі, і на авто­мобілі не катає внуків і правнуків... А роботу свою як пильнує! Такому чоловікові не одну премію слід дати. А він, Левко, ще підросте до премій, встигне.
   Подарунок мамі таки купить! За ці перші зароб­лені гроші. І обов'язково косинку. Таку прозору-прозору, що аж просвічується, ніби з павутиння. Він доб­ре пам'ятає, як торік батько надіслав посилку. Була там і рожева косинка. Гарна, з ледь помітними квітка­ми. Ще й ніби зараз бачить, як мати сльозами зросила ту ганчірку. А ввечері, коли він був надворі, ненька відчинила вікно і викинула косинку. Кілька днів нею грався Рябко.
   Несподівано зупинився коло нового будинку з ве­ликими вікнами. З хвилину повагався, чи пора по­стригтися. Таки наважився і зайшов до перукарні. Коли сів у крісло, із великого дзеркала на нього гля­нув засмаглий до чорноти з довгообразим лицем хлоп­чина. З-під темних густих брів здивовано дивилися чорні з синюватими білками очі, а горбинка на тонко­му носі так запеклася, що почала лущитися.
   –  Як тебе постригти? – запитав майстер, затя­гуючи Левка білим простирадлом.
   –  Чубчик залишіть.
   –  Ти в якому класі?
   –  У шостий піду.
   –  Всього? – удавано здивувався чоловік.
   –  А що?
   –  Я думав, що ти вже парубок.
   –  То ще попереду, дядьку, – серйозно промовив Левко.
   –  Правду кажеш, хлопче, у тебе ще все попереду.­
   Левко вибіг з перукарні й кинувся на протилеж­ний бік вулиці, до крамниці. “Чи мати не буде гніва­тися, що розтринькаю гроші на подарунки? – майнуло в голові. – Ну, що буде, а косинку таки куплю!” І він рішуче переступив поріг магазину. Ще від дверей привітався:
   –  Добрий день, тітко Галино!
   –  Добрий день, Левку!
   –  Покажіть оту рожеву косинку.
   –  Косинку? – видивилася на хлопця жінка. – Це ж кому?
   –  Мамі, – усміхнувся Левко.
   –  Вона тебе послала за покупкою?
   –  Ні, я сам.
   –  Чи не виграв ти на лотерею?
   –  Виграв, тітко Галино, в полі коло телят.
   –  А-а-а, то це ти нині зарплату отримав?
   –  Авжеж, першу у житті.
   –  Гарний подарунок робиш мамі.
   –  А ще сестричці щось треба.
   –  Настусі?
   –  Ага.
   –  Візьми їй ось цей набір кольорових стрічок.
   –  Правильно, їй поновити віночок треба, бо стріч­ки полиняли. То ж наша щира україночка, всі пісні від матусі перейняла.
   –  То талант від Бога. Ніхто в шкільному хорі так не співає, як ваша Настуся. Як соловейко!
   Щасливий вийшов з крамниці. Левкові здавало­ся, що з його подарунків радіють і голубе небо, і сонце, і зустрічні люди. А косинка така ж рожева, як та, бать­кова, лише квіти ніби трохи яскравіші. Цю, тату, ко­синку мати не викине. І правильно тоді зробила. Завів собі десь на Уралі іншу сім'ю, то чого лізеш до нас? Обійдемось без твоїх подарунків... Скоріше б вирости, закінчити школу. Тоді він стане чи трактористом, чи комбайнером, чи залишиться пастухом коло дядька Івана. А Настусю обов'язково будуть вчити на співач­ку. Її голосом навіть в області захоплювалися, коли їз­дила на олімпіаду...
   Левко поважно зачинив хвіртку, оглянув под­вір'я, ніби не був тут з місяць, поправив палку біля жоржини, яка нахилилася на стежку, і лише після цього відчинив двері до хати. На нього війнуло запа­хом смаженої цибулі, борщу і ще чогось смачного. На­стуся, що витирала рушником посуд, радісно зустріла брата:
   –  Мамо, наш Левко об'явився.
   Увійшла мати, зав'язана біленькою перкалевою хус­тиною. Докірливо глянула чорними очима на хлопця:
   –  Де це ти так забарився?
   –  У конторі був, потім постригся, потім...
   –  Мий руки, будемо обідати.
   –  Візьміть, мамо, – простягнув Левко невели­кий пакунок, загорнений у білий цупкий папір, і звер­ху на ньому пачку грошей. – А це тобі, Настусю.
   –  Левку, що це? – схопила дівчинка маленький згорток, швидко розгорнула його і радісно вигукнула:
   –  Ой братику коханий!
   Мати щасливими очима обійняла дітей і почала обережно розгортати папір. Тремтячими пальцями взя­ла косинку... Злякано зиркнула на Левка... А той сто­яв, і радісна усмішка надломила його пошерхлі губи. У матері туманом застелилися очі. З хвилину постоя­ла, потім підійшла до хлопця, пригорнула його до гру­дей і міцно поцілувала в голову. Ще прошепотіла схвильовано:
   –  Дякую, синочку!
   А Настуся перед дзеркалом уже приміряла різно­барвні стрічки.