БРАТИКИ

   Вранішнє сонце золотими промінцями залоскота­ло пожовклі каштани, які вишикувалися вздовж тро­туару наче на парад. Від тих лоскотів здригалися гі­лочки і випускали з розтулених жменьок вкриті гос­трими колючками темно-зелені кульки.
   Кульки падали на тротуар, лопалися, і звідти ви­кочувалися блискучі коричневі плоди, полишивши материнське біле лоно.
   Такої ранньої пори бабуся вела внучку у дитячий садок. Аж тут до Зорянчиних ніг впала велика вкрита густими колючками кулька і розкололася. Дівчинка нагнулася – і радістю заіскрилися її оченята:
   –  Бабусю, дивіться, з кульки виглядають два братики!
   –  Де ти побачила братиків? – зацікавлено нагнулася старенька над знахідкою.
   –  Бачите, вони усміхаються до нас. Я візьму їх з со­бою і покажу всім хлопчикам і дівчаткам у нашому садку.
   –  Бери, бери, Зоряночко.
   Дівчинка вийняла із білих вологих гнізд два каш­тани з плоскими боками. Кожен мав велике сірувате око. Зоряна дивилася в ті очі:
   –  Бабусю, правда, що братики усміхаються до мене?
   –  А так, дитинко. Вони радіють, що ти підняла їх своїми маленькими рученятками, що збережеш їх до наступної весни.
   –  А де я їх триматиму?
   –  У шафі, Зоряночко, а весною посадиш цих бра­тиків на дачі, коло брами.
   –  І вони там виростуть?
   –  Аякже, і ти ростимеш, і два братики-каштанчики ростимуть.
   Бабуся і внучка Зоряночка повільно йшли троту­аром, а вередливі сонячні промінчики то там, то сям лоскотали каштани і струшували на землю зелені куль­ки. І чулося: тук-тук-тук...