Мати

   Старі-старі, натруджені за довге працьовите життя руки. Лагідне обличчя, вкрите рясною павутинкою зморшок. Під хустиною - сиве волосся, а ось в очах, помутнілих від виплаканих сліз, тремтить все така ж ніжність, така ж любов... Старенька жінка, бабуся. Де Ви зараз - та, яку не шанувала доля, не берегли люди. Чи не сидите десь під модним супермаркетом, простягнувши руку (ту саму, спрацьовану руку) та й просите милостиню? Чи прядете минуле у тонке полотно згадок – одна у старенькій пустій хатині. Одна... Що ж іще залишається?..
   Бачиш таку жінку і зривається запитання: “Як же Ви жили, бабуню?..”
   Можливо, щось і розповість, нехотя відмахнувшись рукою, а можливо – і ні. Тільки витре всохлою долонею вкотре набіглу солону сльозу. Як жила? А хіба можна назвати легким життя жінки, на чию долю випала та страшна війна? Але було ще ж і окрім війни...
   Холодний світ...
                                       Холодні, очужілі люди...
                                                                                   Зла, липка, ненаситна смерть...
   Вона, проклята, забирала до себе тих, хто був най­дорожчим за все у цілому білому світі – дітей, залишаючи замість їх сміху – холодну глуху тишу.
   ...Історій таких безліч. І вони усі однакові, усі подібні, але усі – різні. За кожною з них – свій біль, свої страждання.
   І, мабуть, тільки Господь Всевишній знає про що плаче серце цієї старенької жінки, про що молиться її втомлена душа. Дай же їй, Господи, хоча б на старості спокою...