Надвечірній мінор

   Ще один день минає...
   Розмивається, як марення, талою водою, розсипається пилюгою по вітрові, ставши для когось найважливішим днем у житті, а для когось – зітреться, не залишивши і згадки.
   Різний він для всіх.
   Спільний для всіх.
   Незворотній для всіх.
   Я, як і всі, переробила сьогодні саме ті справи, що були записані для мене на шпаргалці життя, висмикнутої на цю добу. Я використала усі посмішки, котрі були прискіпливо кимсь вирахувані і видані мені із вселенських запасів сміху. Я розчаровувалася і раділа, я пробачала, ображала і ображалася рівно стільки разів, скільки і було заплановано ще до мого приходу.
   Скажете, я не знала? Скажете, ніхто зі мною не порадився? Але ж я із цим згодна...
   Хтось давним-давно вже все вирахував і спланував, прочитавши про моє народження у зіницях моїх пра-пра... А я? Я вчу літери свого життя, як березень вчить весну дівочо-соромливому теплу, як вітер вчить пташеня, як охання вчить серце.
   На добро чи на лихо?..
   Я ж із цим згодна...
   А сонце, сповзаючи за дахи, змотує промені, наче рибалка, котрий, просидівши весь день над безкінечністю води, згортає вудилища, гачки та поплавки минаючого дня, тримаючи, по-дитячому задоволено, у своїй свідомості кошик з виловом. А сонце тьмяніє, наче щастя, що наштовхнулося у погляді на зраду, мов різкуватий запах хризантем, зненацька пробуджених осінню.
   ...Ще раз перечитую, ставлячи пташечки (мабуть, чайки) біля пунктів на шпаргалці.
   Ось лише кілька сліз.
   Незаплановано.
   Але – можна, коли причина на те є вагома: коли не сталося дива, коли не збулося щось таке важливо- необхідне, коли ще один день минає...