ЛАСТІВ'ЇНЕ ГНІЗДО

   Ластівки прилітали до їхнього двору щовесни. Селились у хліві, приладнавши своє гніздечко до балки над коровою.
   Серед літнього дня у хліві світло й тихо: корова з телям у полі на пасовиську, кури порозходились подвір'ям, свині, наївшись, сплять у своїй клітці.
   Володько любить у цей час спостерігати за ластівками.
   –  Цвір! Цвір! – літають над його головою. Не встигнеш їх навіть оком провести – так шугають!
   Одного разу татко не поїхав, як завжди, в рейс своїм самоскидом, а залишився удома.
   –  Володьку, – сказав він, – шукай молоток і цвяхи – майструвати будемо.
   О, це Володьку теж любив! І невдовзі разом з татком порався у хліві – лагодили клітку. Поросят випустили на подвір'я, і вони весело виджухкували там під захоплений гавкіт Дружка.
   –  Потримай, Володьку, подай-но, сину, – раз по раз прохав тато.
   І хлопчик залюбки тримав дошку, поки батько приб'є цвях, подавав рубанок, обценьки, молоток чи ножівку.
   Ластівки не боялися їх, залітали до хліва сміло, турботливо щебетали коло своїх малюків і, нагодувавши їх, знову летіли за їжею.
   –  А тепер, синку, – озвався татко з того боку загорожі, – давай сюди оту рейку. Найдовшу. Піднесеш?
   –  Аякже!
   Він схопив жовтобоку соснову планку, підняв її, щоб розвернути і... Тут сталось щось неймовірне. Рейку Володько підняв надто високо, вона зачепила кінцем ластів'їне гніздо і... Гніздо впало! Разом з пташенятками впало на землю! Володько весь аж завмер від жаху. Дивився на гніздо, на жовтодзьобих пташат, що безпомічно вовтузились у ньому, і не міг повірити в те, що це діється насправді.
   Татко метнувся з клітки, присів над гніздом.
   –  Як же це ти?.. – болісно мовив.
   –  Я... я... не... – Володько не міг, не мав сил хоч щось сказати. Губи його затремтіли, в роті пересохло, і він заплакав.
   –  Не плач, – озвався до нього татко. Але не кинувся заспокоювати – обережно взяв у руки гніздо разом з ластів'ятами.
   –  Добре, що пташенята не розбилися. На підстилку якраз упали. Як же його назад прикріпити?
   Татко приглядався до балки, де щойно висіло гніздо.
   –  Десь у нас валялося старе дечко... Ти не бачив його?
   Володько перестав схлипувати. Справді, було таке дечко. Під льошником воно – згадав. Тільки ж навіщо таткові зараз якесь там старе деко?
   –  Неси його сюди, – сказав татко.
   Невдовзі Володько тримав у руках дечко з духовки – запилене, трохи прогнуте.
   Татко, примостивши гніздечко в яслах на зеленій траві, взявся до роботи. До балки прибив кілька цвяхів, між ними почепив дріт. Дечко вигнув посередині і прикріпив на дроті.
   –  Ось і готово!
   Підняв гніздо з пташенятами і обережно поклав його в дечко, під саму стелю, де колись воно висіло.
   І тільки-но він впорався, як у хлів залетіли ластівки, заметалися над головами Володька й татуся.
   “Невже не знайдуть?” – болісно стиснулося хлопчикове серце.
   Ластівки справді не могли нічого збагнути. Та ось почулись голоси пташенят. І ластівки прожогом метнулися до них – у деко! Защебетали турботливо й радісно.
   –  Будуть жити, – усміхнувся татко і поклав на Володькове плече свою руку.
   І на очі Володькові знову навернулися сльози. Такі радісні, щасливі сльози.