СМОЛА

   Ще минулого літа за обійстям дядька Гната сірів немічною травичкою Хтодорів горбок. А нині й не впізнати його. На Хтодоровім горбку будують новий будинок культури.
   “Це ж і бібліотека тут буде, – міркує собі Віталько. – Отоді я вже читатиму книжки... І не лишатиму, як недавно”.
   А поки що він разом з хлопцями часто прибігає сюди подивитися. Як розвантажує машини будівельний кран, як мурують стіни. Дивляться в шпарини у негустому паркані зі свіжих дощок. Ближче, за ворота, будівельники дітей не пускають.
   У неділю ж тут нікого нема. Тиша і спокій на Хтодоровім горбку. Та хлопців так манить, вабить туди. Це ж скільки невідомого, цікавого за тим парканом!..
   І якось у неділю Віталько з Федем – Льонько тоді пас череду на березі – опинилися на самому будівельному майданчику – пролізли в щілини між дошками у воротях.
   О, це набагато цікавіше, аніж заглядати одним оком крізь шпари в паркані!
   Хлопці ходили між купами цегли, колупали трісками застиглий розчин на ящику, заглядали всередину будівлі крізь порожні пройми дверей.
   “Де ж тут буде бібліотека?” – прикидав Віталько.
   Вже збиралися перелазити назад, як Федь заглянув поміж густі лопухи, що розрослися віддалік. Тут лежало кілька чорних брил. Поряд валялися менші й зовсім маленькі скалки.
   –  Смола! – вигукнув Федь.
   –  Смола? – здивувався Віталько. І недовірливо глянув на товариша.
   –  Авжеж, це вона, – ствердно кивнув той.
   Віталько помацав брилу пальцями. Хм, така тверда... Та ж не раз, бувало, просить він про щось набридливо маму, а вона спересердя: “От пристав! Як смола!”.
   Ну й дивна мама! Хіба може оце чорне тверде каміння пристати до чогось? Оці чорні скалки. Що аж блищать, переливаються на сонці. От погратися б ними!..
   Смола сподобалась і Федеві. Хлопці обоє напхали гарних оцих камінчиків повні кишені. Віталько ж іще в кожну руку взяв по шматочку.
   Дуже раді були хлопці такій знахідці. Йшли додому сонячною, спекотною вулицею й один з-перед одного нахвалялися, як за ці чорні скалки будуть вимінювати у хлопців усе, що їм заманеться. Ножик. Або пістолет. Чи машинку...
   Отже, смола – це справжнє багатство!
   Віталько міцно стискав камінчики в кулаках, щоб ті, бува, не погубилися. І лиш на подвір'ї наважився розтулити пальці.
   Та що це?! Пальці не розтуляються!
   Ой, вони ж прилипли!
   Скалки смоли розтанули в руках!
   Федь кинувся на допомогу другові. Удвох вони насилу розтулили Віталькові кулаки, відірвали від шкіри розтоплені, зліплені, мов пластилін, шматки смоли, кинули їх на землю.
   Але всі Віталькові пальці та долоні були чорні, обліплені смолою. І ніщо не могло відірвати смоли від шкіри – ні вода, ні мило, ні ганчірка. Хоч сядь та й плач!
   Куди ж із такими руками? За що візьмешся ними – прилипнеш.
   Федь угледів, що таке діло – мерщій повикидав з кишень свою смолу. Йому тепер добре, а тут... Уже й справді на очі сльози навертаються. Це що ж тепер – так і ходити з проклятою смолою на руках?!
   А що мама скаже?! А татко?!
   Ні, з такими руками Віталько не міг появитись їм на очі. Треба сховатись, пересидіти, перечекати – вирішив він. Може, смола знов засохне й тоді відлущиться від шкіри. І ніхто нічого не знатиме.
   Тільки ж де ти пересидиш, куди сховаєшся? Віталько подумки обійшов усі затишні місця, але... Скрізь дуже легко його знайти. Хіба що... А й справді, найкраще місце... на печі. Еге ж, вона заставлена всілякими каструлями й мисками... Ніхто не знайде його там!..
   Віталько, стиснувши кулаки, щоб не приклеїтись ні до чого смолою, викарабкався на піч. Федь підсобив залізти за комин, прикрив його порожніми мисками і ситом.
   На печі було потемки, пахнуло пилом. Добре, що хоч не душно – палять у печі вряди-годи, коли печуть пироги чи паску на Великдень. Так що сидіти тут можна. Тільки якби ж не оця смола на руках! Ніяк не відстає, хоч долонями тре Віталько одна в одну – аж пашать.
   Незабаром до хати увійшла мама, потім і татко. Вони стурбовано розмовляли про нього, Віталька:
   –  Куди пішов, що досі не видно?
   –  Федь сам удома грається, а нашого десь нема...
   Андрійко слухав усе це зі своєї схованки й мало не плакав. Йому хотілося скочити з печі й загукати: “Ось же я, мамо, тут!”.
   Але смола, ота клята смола на руках!..
   У хату соталися сутінки. І найбільше їх пхалося на піч, до Віталька. Настав вечір.
   Мама з татком то заходили, то виходили з хати, до Віталька знадвору долинали їхні стривожені перемовляння. А ось і Федьків голос...
   Вони йдуть до хати. І Федь з ними! Що буде?!
   –  Агов, де ти, Вітальку? – почув він татків голос уже в хаті. І не стурбований, а якийсь такий... Насмішкуватий, теплий, рідний...
   –  Злазь, Вітальку! Де ти там?
   І коло печі, з-за мисок і сита з'явилося таткове обличчя.
   Віталько і боязко, і радісно посунувся напочіпки вперед, назустріч наставленим угору татковим рукам...
   У те, що сталося потім, Віталько просто не міг повірити. Татко змочив бензином ганчірочку, потер його пальці й долоні... І смола витерлась!.. А вони стільки мучилися з Федем, він стільки насидівся на печі!..
   ...Тепер частенько з Віталька сміються:
   –  А що, липне смола чи ні?
   Спершу він сердився, а зараз і собі всміхається у відповідь:
   –  Липне. Ще й як!
   І радо поглядає на свої чисті руки.