ГОТЕЛЬНА ДРАМА

1.

    Після довгої дороги – не так довгої, як забарної, бо автобус поламався, – аж опівночі в'їхали на територію І готелю, тьмаво освітлену ліхтарями, з темними силуетами дерев попід металеву загорожу, за якими можна було тільки вгадувати стіни замку, де й мала відбутись наукова конференція. Зморені, півсонні, учасники завтрашнього форуму заповнили вестибюль готелю, теж напівосвітлений, з миготливим екраном телевізора під стелею. І тут Михайло Прохорович, адміністратор конференції, замість звично- жартівливого в таких випадках “поселяйтесь хто з ким хоче” повідомив, що, поки вони добиралися, персонал готелю “для прискорення процесу” за списками розподілив номери, а тому потрібно лишень здати паспорти й одержати ключі від заздалегідь визначених кімнат.
    Сергій кинув розгублений погляд на Галину, вона лиш здвигнула плечима – і тут назвали її прізвище, и вона, підхопивши свої сумки, рушила до адміністратора готелю. Сергій ще почув прізвище її напарниці по номеру – і ті двоє понесли свої речі до ліфта.
    Ось тобі й маєш!.. А гадалось же, а мріялось іще з минулого разу... І в автобусі він, сидячи поруч з Галиною, ледве стримував себе, щоб не обняти її, міцно-міцно пригорнути до себе, губами припасти до її таких гарних вуст… Але тримав себе в руках: нехай приїдемо, поселимось... уже тоді... Уявляв, як жбурнуть свої сумки під ноги зразу ж за дверима, як...
    І ось, на тобі... поселення...
    Михайло Прохорович гучно оголошував прізвища і номери кімнат – юрба швидко розтікалася вестибюлем У півтемні нетрі коридорів. Ось і його прізвище долетіло крізь щось бадьоре, таке недоречне з екрана підстельного телевізора і він разом з незнайомим літнім викладачем побрів до ліфта. А гадалося ж...
    Сергій кволо, байдуже натиснув кнопку четвертого поверху. Залишалось одне – втішати себе тим, що вже так пізно, всі втомлені, зморені, всі прагнуть одного – скоріш до ванни і спати... І Галина – вона теж уже дрімала коло нього, коли їхали, та й він сам ледве тримав очі відкритими. Ет, нехай буде вже так, як є. Мабуть, так мало статися.

2.

    Двері гупнули з брязкотом замка, аж задвигтіло, й квартира наповнилась німою тишею. А він же хотів сказати!..
    Як був, з напівпоголеним обличчям – друга щока у піні – вискочив з ванної – та де там!..
    Нехай би так щоранку – з міцно стуленими вустами, з іскрами в очах, з трахканням дверима, але ж... Він же їде на три дні!.. Хоч би словом озвалася – про якісь там прощальні поцілунки, то вже й гадки нема з десяток років.
    Трах! – двері – ото й усе прощання...
    І гупало воно йому у пам'яті, гірчило душу в тролейбусі вокзалу, й очі відводило від чужих обіймів та поцілунків на пероні й уже у вагоні. Й аж коли будівля вокзалу плавно опливла назад, і попутники вмощувались у купе, діставали квитки для провідника, – тоді він сказав собі “годі” й побіг думкою вперед, аж до місця приїзду та збору й сюди, цей готель, передбачений програмою конференції. Світле, усміхнене обличчя з веселими очима одразу ж стерло весь гнітючий настрій ранку. Галина ж сказала, що обов'язково приїде. Вона теж чекає на цю зустріч!..
    І три години дороги він тільки й думав про Галю. Диво якесь, не жінка. Жвава, весела, навіть ніби й задерикувата, вона неодмінно збирала на собі погляди всього чоловічого гурту учасників конференцій, на яких бувала. Кожен старався озватись до неї, чимсь підсобити – аби лиш привернути її очі. І вона теж кожного наділяла увагою, вдячним поглядом, підставляла щічку під поцілунок при зустрічі або ж прощанні, але... Робила це все так щиро й привітно, що нікому образа серце не шкрябала, коли вона так само приймала легенькі залицяння від іншого.
    Однак бачив Сергій: ближче Галина Петрівна не підпускає нікого. А як би йому хотілося зазнати її тепла, її веселощів, ласки її!.. Всього того, про що він міг тільки мріяти, але на що не було жодної надії в хаті, повній трахкання дверей, брязкання каструлями, криків і дорікань годі знати за що, а якщо тиші, то такої напруженої, що аж дзвеніла, й від найменшого кроку, звуку могла рвонути бомбою.
    Весь час живучи перед цим вибухом, з головою, вічно втягнутою в плечі, він і тепер, у гурті колег, що джмелями вились довкола Галини Петрівни, не дуже насмілювавсь підступити до неї. Куди там йому!.. Лиш покрадьки клав на неї очі й подумки зітхав.
    І все ж за якимсь застіллям йому випало сісти поряд з нею – і вони розговорились, і він осмілився провести її до кімнати в готелі. Й не схотів уже вийти нізащо!..
    І вже потім, потім, коли вони тихо перемовлялися в темряві – її чарівна голівка на його плечі, вона сказала йому оту фразу, що й досі гріє його серце: “А вибирає таки жінка!..”.
    Значить, мимо всіх отих “джмелів” Галина вибрала таки його!.. І нехай другодні вона так само мило посміхалась до інших, він дивився на це все з усмішкою й теплом на серці: свій вибір вона уже зробила...
    Й більш ніж півроку оте щоранкове трахкання дверима не озивалося луною в його серці, голова не вбиралася в плечі від кожного окрику, замкнуті на мовчанку вуста не дратували – він чекав на цю конференцію, жив передчуттям цієї зустрічі. Та ось... Усе склалось зовсім не так. Якби ж не та поламка автобуса, не така пізня година, не таке «диктаторське» поселення... Всі його мрії летіли шкереберть. Хіба що завтра... може, завтра...

3.

    Другого дня, коли він похнюплено стояв збоку веселого після сніданку товариства, вона підійшла до нього, лагідно глянула у вічі й по-змовницькому прошепотіла:
    – Моя співмешканка сьогодні їде додому.
    Й він засяяв од щастя, а вона весело кинулась у велелюдний натовп під захоплені погуки чоловіків: “Галино Петрівно! Галю! Галинко!..”.
    І так цілий день. “Джмелі” натхненно гуділи навколо неї, вона лиш устигала посміхатися на всі боки, сказати лагідне слово, а між тим – кинути швидкий, але такий Теплий, ніжний погляд на нього, що він лише тихою усмішкою відповідав їй, тримаючись трохи осторонь.
    Увечері, після “підбиття підсумків” конференції в залі старовинного замку всі збуджено перемістилися в іншу залу готельного ресторану. Тут Сергій постарався сісти вже поряд з Галиною, але вся чоловіча частина столу так само поглядами, келихами – тяглася до неї.
    На третій тост – “за жінок” – охочих виявилося багато, але першим впевнено підвівся з наповненою чаркою в руці професор Євген Сидоровський. Взагалі, на конференцію він запізнився, приїхав самотужки уже нинішнього дня, але одразу ж активно, сміливо й незалежно включився в роботу конференції й поводився так, ніби всі зібралися тут лише заради того, щоб послухати його зауваження, доповнення, міркування, доповідь, врешті-решт. Хоча в логіці, доречності, змістовності його виступів закинути було нічого. От якби тільки не оця його самовпевненість і якесь аж набридливе всезнайство...
    Тепер же Сидоровський піднявся над усіма, якраз через стіл навпроти Сергія й Галини – піднявся розважливо й упевнено, як увесь день на конференції. Видно було, з якою насолодою вбирав усі погляди зали, що зібралися на ньому. Та він справді цілковито підходив на роль автора третього тосту. Середнього зросту, кремезний, в легкій тенісці, з м'язистими, навмисне оголеними майже до плечей руками, покритими густим рудим волоссям, з короткою стрижкою і так само короткою щетиною бороди на обличчі, він зовсім не скидався на професора – вилитий “мачо” із жіночих мрій. І краєм ока Сергій спостеріг, як спалахнули очі жінок, яких він міг угледіти зі свого місця.
    Коли гамір у залі вщух, Сидоровський почав свій тост – виразно, сміливо, трохи іронічним тоном. На диво, з кожною фразою іронії в його баритональному красивому голосі ставало все більше і, врешті, виступ його від звичних для такого тосту похвалянь і побажань слабкій статі звівся до того, що, мовляв, перед ним, Сидоровським, звісно ж, не встоїть жодна жінка, але й він не такий, щоб кидатися н кожну, він уміє вибрати найкращу, так що будь-якій мрія про нього – то даремна справа.
    Сергій від сорому опустив очі. Йому здавалась, що зараз прозвучить хоч один жіночий обурливий голос, але такого не сталося, навпаки, Сидоровськии у цей час гучно закликав усіх чоловіків “випити стоячи, а жінок – до дна” і зала наповнилась бадьорим гулом та дзенькотом чарок.
    Сергія не полишало відчуття, що Сидоровський образив жіноцтво, але все й далі пішло наїждженою колією тости, жарти, гамір. Професор, мабуть, не збагнув свого промаху, гордовито поводив широкими дужими плечима, волохатими руками твердо тримав пляшку, наливав сусідам, і з ласим прижмуром очей – Галині. На щастя, увагою не обділяли її й інші, та й Сергій, кидаючи недобрі погляди на Сидоровського, намагався відвернути від нього Галину.
    Після вечірки усі вийшли на просторий сходовий майданчик перед рестораном, розбились на численні групи, загомоніли, крізь цигарковий дим споглядаючи розкішні чорні крони дерев на тлі нічного синього неба, а в проміжках між ними – зубчасті й шпилясті краї старовинного замку, де відбули вони конференцію.
    Опершись рукою на дерев'яний поручень, що огороджував майданчик перед входом до готелю, Сергій бачив, як унизу, трохи віддалік від усіх, професор Сидоровський про Щось говорить з Галиною, нахилившись над нею широкою важкою брилою. Вона його слухала не як досі всіх – з легкою посмішкою, а якось дуже уважно і серйозно.
    Юрба тим часом поволі розбредалася. Сергій і собі, тамуючи хвилювання, почав спускатися сходами вниз у напрямку до Галини й Сидоровського. Несподівано ті зрушили в місця і попрямували вздовж широких сходів – чи то до входу в готель, чи далі, у плетиво доріжок між деревами – зникли у суміші цигаркового диму, тьмяного світла з вікон готелю і темряви.
    Він знайшов номер Галини у мобільнику й подзвонив. Мелодія, яку він так полюбив за цих півроку перемовин з Галиною, на цей раз звучала довго, аж поки не обірвалась без відповіді.
    Сергій важко перевів подих, зціпив зуби. Невже вона кинулась у ті волохаті ручиська? Що й казати, і вони, і могутній торс, безумовно, вабили жінок, але після його зухвальства на “третій тост”... У це важко було повірити.
    Він знову зателефонував. І знову – довга мелодія...
    Рушив доріжкою поміж дерева и квітники, куди перебралась частина учасників конференції, але не побачив ні світлої теніски Сидоровського, ні чарівної каштанової голівки Галини.
    Ставало важко дихати. “Завжди вибирає жінка”, повторював подумки її слова, якими тішився півроку, але які так боляче ранили його серце тепер.
    Він кинувся у вестибюль готелю, піднявся на третій поверх, пройшовся повз двері її кімнати. І все дарма ніде її не зустрів. Учасники конференції – тепер просто чоловіки та жінки, хлопці та дівчата – аспіранти – хто поодинці, хто парами чи гуртами – бродили або ж уже розходились коридорами, вестибюлем. Трапився йому і його співмешканець – старий професор, спитав, чи він ще не йде спати і сам подався до кімнати на четвертий поверх.
    Сергій знову зійшов униз, оглянув напівпорожній вестибюль, пройшовся вже пустельними доріжками. Зателефонував. Тепер взагалі – ані мелодії, ані відповіді. Чіткий, безпристрасний жіночий голос повідомив, що абонент перебуває поза зоною зв'язку.
    Значить, усе...
    “Завжди вибирає жінка...”. Отже, вона вибрала... Вранці таке обнадійливе, таке ласкаве з отим “сьогодні” – і ось тепер…
    Він ще раз зателефонував. Дарма.
    І йому не залишалось нічого іншого, як у самотині всі вже порозходились по кімнатах – піднятись на свій четвертий поверх.
    Уже в пустельному коридорі ще раз натиснув номер у мобільнику з її ім'ям.
    На цей раз заграла мелодія – і він почув її притишений голос:
    “Я вже сплю...”. І зв'язок обірвався.
    У безсилій люті він заграв жовнами. Відшила! Прогнала. Трахнула дверима...

4.

    Старий професор давно вже спав – то смачно сопів, то похропував, а він ніяк не міг склепити повіки. “Я вже сплю...”. “Я вже сплю...”. “Завжди вибирає жінка...”.
    Невже на цьому все скінчено? Так просто і... Тяжко, тужно, образливо.... Пригадував ту ласкаву фразу вранці, бачив такі розуміючі погляди за весь день. І ось.
    “Я вже сплю...“. “Сплю” чи “Завжди вибирає жінка”?
    А, тепер уже все одно. Вибір зроблено... Вона знову зробила свій вибір. Свій! вибір.
    “Я вже сплю...”. Авжеж, сплю... Але нема на те ніякої ради, хоч ти вовком вий. Треба й собі спати. Спати, щоб забути, відкинути, відігнати від себе все хоч до ранку.
    Але сон не брав його. Як вона могла? Як могла?., так легко, раптово... “Мачо”!.. Зухвалий, самовпевнений самозакоханий... Невже вона не розгледіла його як слід? Полетіла на яскравий блиск його рудої щетини, в тенета його волохатих рук. Як метелик на вогонь... В оте руде полум'я.
    Він крутився з боку на бік, він заплющував очі, але ним аж кидало, тіпало в ліжку. Від образи, сорому, болю...
    “Я вже сплю...”.
    А може... може, справді, спить? Ах, соломинка... соломинка... хоч за неї вхопись... щоб... щоб... переконатись?.. пересвідчитись?..
    Натиснув кнопку мобільника, глянув на освітлене табло – Друга година. А вона... спить? Спить?..
    Відкинув із себе ковдру, зірвався з ліжка, квапливо одягнувся. Скрадаючись, тихо ступав м'якою доріжкою вздовж сонного коридору, східцями вниз, на третій поверх. Тільки довгі люмінесцентні лампи злегка деренчали над головою й від того світло тремтіло. Так само тремтіло йому всередині. Навшпиньки підступив до дверей її кімнати. От постукає і... Будь що буде!..
    Уже наблизив щиколотку до дверей, як... як...
    За дверима виразно почув чоловічий голос.
    Він так і завмер із стиснутим кулаком перед собою.
    Бу-бу-бу-бу... Він не розчув слів,але цей баритональний голос!..
    Він підніс кулака до вуст і вп'явся в нього зубами.
    Бу-бу-бу-бу...
    Так, з кулаком у зубах, навшпиньки відійшов од дверей.
    Все закінчено! Все!..
    “Вибирає жінка!..”.

5.

    Сон відлетів геть. Він лежав горілиць під легкою готельною ковдрою, блукав очима по стелі з відблисками світла ізнизу й уявляв... Як вони, там, унизу, втомлені, безсилі, лежать під такою ж ковдрою, що й він, і цей “мачо”-професор стиха бубонить-розповідає їй про себе. Про своє дитинство (мабуть, був забіякою), про свої походеньки до жінок, про легкі перемоги над ними... Вона ж, лігши йому головою на м'язисте волохате плече, втішається, що після стількох попередниць вона його перемогла. Авжеж, вона тобі не будь-яка, вона не належить до тих, кого він застерігав од марноти своїх мрій про нього...
    А там, із нею, міг бути зараз він, Сергій, теж професор, між іншим, і в наукових колах знаний не менше, ніж цей вискочка-ловелас... Міг би... Та катується отут, у цій враз осоружній кімнаті з цим старим професором (професори, чорт вас усіх позбирав тут!), що мирно похропує коло шафи...
    Що ж, вона зробила свій вибір...
    Він завтра так і скаже їй: “Ну що ж, бачу, ти знову зробила вибір...”.
    Як же вона гляне йому в очі?
    А втім, у цьому вся правда і вся драма життя – перемагає дужчий. В даному разі – дужчий самець.
    Хоча досі здавалось, що її вабить не просто самець, не просто м'язи, щетина. Уявлялось, що між ними було глибше розуміння і почуття. І так усе раптово, в один момент...
    Стеля перед його очима ставала все світлішою. У вікнах засіріло. Надходив світанок.

6.

    Хоч не спав майже цілу ніч, схопився рано. Старий колега теж устав з ліжка слідом за ним – і в їдальню вони прийшли чи не першими. Поки за шведським столом Набирали собі страв на широкі білі тарілки, наливали чай, гуртом ввалилися земляки Сидоровського – і він разом з ними. В іншій, клітчастій тенісці, та все з такими ж оголеними дужими руками.
    Сергій з-за свого столу поглядав на той гурт. Уявлялось йому, що він буде галасувати, сипати жартами, але всі четверо з апетитом наминали сніданок і лиш зрідка перекидалися фразами. Навіть на щетинистому обличчі Сидоровського він не вмітив ніякого самозадоволеного вигляду. Ніби то не він провів ніч з такою жінкою!..
    Нічліжани сходились на сніданок поволі. Галина все не з'являлась, далі сидіти за столом було годі – Сергій вийшов з їдальні зі своїм напарником.
    – Щось ти сумний такий, Сергію Миколайовичу, – зауважив професор, коли підходили до вестибюлю готелю. – Може, я тобі завадив учора? Треба було сказати – я б відлучився...
    – Та ні, що ви... – махнув рукою і відвернувся, щоб той не помітив його збентеження.
    В кімнаті збирались до виселення. За якусь годину автобус мав від'їжджати, але Сергій вирішив не робити ним гак до попереднього місця збору, а самому, прямим поїздом добиратись додому. Так швидше, ближче і... Як це він мав їхати в одному автобусі з Галиною після всього, що сталося? їхали сюди разом, на одному сидінні, спрагло тулились одне до одного... А тепер?.. Бачив задоволене обличчя Сидоровського із закинутою на Галинині плечі волохатою лапою, її радісні сірі очі... Ще б пак, навіть на сніданок не прийшла вчасно – так відсипалася після... після...
    Давно, дуже давно не перебував він у такому принизливому, жалюгідному становищі... Якщо не рахувати, звісно, його становища домашнього.
    Він так чекав цієї зустрічі, так надіявся... Вона дала б йому сили, настрій жити далі, перебувати всі оті трахкання дверима чи напружені мовчанки. Та все, все враз обірвалося...
    І все-таки – як вони зустрінуться? Якими очима вона подивиться на нього? Мабуть, виклично, зухвало... Краще б не зустрітися з нею взагалі. Але ні, він цього теж не переживе. Щоб не побачити... її... щасливу... не з ним... Ні, він скам'яніє, він стримає все, що знову закипає в ньому. Він тільки спитає... Головне, спокійно, без істерики... “Оце і є твій вибір?”. Ні, не так, не так... Це буде докір, а цього не треба... Він просто скаже: “Ну що ж, ти зробила свій вибір...”.
    Коридор, вестибюль повнився гамором, шелестом пакетів, торготінням коліщат під громіздкими жіночими сумками... Свою сумку Сергій прилаштував у вестибюлі коло крісла на вокзал йому ще рано. Взагалі, він міг уже й податися подалі від усього цього. Але... Як же так, не побачивши її?!.. Не глянувши у вічі!..
    Автобус із широко відкритими багажниками вже стояв унизу, перед виходом з готелю, освітлений ранковим сонцем.
    Сергій у гурті перемовлявся то з одним, то з другим, а сам усе поглядав і поглядав на вихід з готелю. Мабуть, вони з являться двоє: “мачо”-атлет допоможе винести речі...
    Однак Галина вийшла сама. Велика чорна сумка трохи перетягувала її набік. Сергій ледве стримав себе, щоб не кинутись їй назустріч, підхопити ту сумку. Але він навмисне одвернувся, щоб не завдавати собі іще більшого болю.
    Галина підступила до автобуса, з легкою усмішкою привіталася з гуртом, і вже перед самим багажником хтось вихопив з її руки сумку. Вона ж, поправивши її в багажнику, повернулась і рушила до гурту – вродлива, привітна – як завжди.
    Сергій ступив трохи вбік, глянув їй в обличчя – і відчув, як весь спаленів. Це ж нею він зраджений, відкинутий, принижений!.. Але ні, ні, нехай вона опускає свій погляд.
    Однак на її обличчі – жодного сум'ятті чи зухвальства. Вона витримала його погляд. Вона йшла просто на нього, не зводячи очей. Підступила до нього, навіть легко торкнулась пальцями його ліктя, і він ледве стримав себе, що не податися крок до неї.
    Вона кинула погляд поза нього, ніби оцінюючи відстань до гурту, і стиха промовила:
    – Ти знаєш, до мене ввечері підселили жінку...
    Він зціпив зуби. Щоб не всміхнутися? Радісно, щасливо... Чи щоб не гаркнути: “Брешеш!”?
    А вона дивилась на нього знизу вгору таким вибачливим поглядом... В ньому не було жодної краплинки щастя з минулої ночі. І це з таким самцем?!..
    – Ну, не будь таким сумним... – попросила вона. – Що ж зробимо, що так сталося?..
    Він не знав, що це діється. Вона поводиться так, ніби справді нічого не було: ні тої розмови з Сидоровським коло сходів, ні їхнього зникнення, а головне... головне – він же добре чув той чоловічий голос із її кімнати, оте чоловіче бубніння... То яка там жінка?!
    – Не переживай, – знову попросила вона.
    Він невизначено стенув плечима, вимучено всміхнувся.
    – Не переживаю...
    Досить з нього цієї ночі, що він вимучився, що переживати далі...
    Але вона... вона... Невже вона так уміє грати? І навіщо це? Навіщо? Ось підійде, чи вже десь тут стоїть Сидоровський – і з ним вона так само говоритиме: “Не переживай, що мені треба відчитатись за нашу ніч”?!
    – У нас ще... у нас ще все буде добре, – знову прошепотіла вона, заглядаючи йому в очі.
    Щось розривалось йому в грудях. Хотілось зараз широко, радісно всміхнутись до неї, обняти у всіх на очах, пригорнути до себе... Але ж... Але ж... той голос за дверима!.. Він же ясно, чітко, виразно його чув!..
    – Вирушаємо! – в цей час подав команду горе-адміністратор, що не зумів поселити по-людськи, Михайло Прохорович.
    Усі заметушилися, подалися до дверей автобуса.
    – Ходім... – не то покликала, не то запитала Галина.
    – Я залишаюсь, стримано кинув він. І все стискав, стискав себе в кулаці. – Я поїздом...
    – А-а... он як... – може, трохи й розгублено протягла вона. – Що ж... щасливо тобі...
    – Тобі теж...
    Вона непевно відступила від нього, але він знову змусив себе не зрушити з місця.
    Вона, відступаючи від нього задки, злегка махнула рукою, повернулась і поквапилась до дверей автобуса.
    Йому хотілось кинутись услід за нею, підтримати на сходах, а потім, потім... За дорогу все з'ясувалося б, стало на свої місця. Тільки ж... тільки ж...
    Глянув на свій палець: чи не лишилося сліду від зубів?..

7.

    Коли автобус виїхав з подвір'я під помахи рук з-за вікон і з двору, Сергій роззирнувся. Кілька чоловік, що теж Мали Добиратись по домах іншими шляхами, залишалися у Дворі. Трохи збоку стояв... Сидоровський зі своїми земляками. Значить, він теж лишився! І навіть не попрощавсь як слід з Галиною... Що ж це за ніч у них була? А може, й справді, справді нічого не було? Ні-ні, він чув, на власні вуха чув його голос!..
    – А, Сергію! Миколайовичу! – загукали до нього земляки Сидоровського. – Ти теж не поїхав?
    – Ні, я поїздом.
    – Ми теж поїздом. А речі твої де?
    – Та онде, у вестибюлі.
    – Бери їх і ходімо до нас. Михайло Пархомович домовився з адміністрацією, що нашу кімнату залишать за нами до самого від'їзду. Ходім...
    Сергій глянув на Сидоровського, але той ніяк не відреагував. Ну, звісно, що йому до нього. Хіба він знає, чиє сало з'їв? Добре, що хоч у ліфт не попхався разом з усіма – лишилось їх двох.
    Ліфт зупинився на третьому поверсі. Сергій болісно згадав, як скрадався цим коридором уночі до Галининої кімнати... Навіть лампи над головою тремтіли так само...
    Тепер гурт ішов у тому ж напрямі. Зупинилися... коло тих же дверей, у які він збирався стукати вночі. Тільки відчинили двері поряд, просто майже впритул. Ах, он воно що, виходить, Сидоровський був ще й сусідом Галини далеко й ходити не треба.
    Сергій ледве переборював себе, щоб не розвернутися й не податися до вокзалу вже зараз, хоч до приходу поїзда ще кілька годин. Краще перемучились там, аніж бути в одному гурті з цим Сидоровським, бачити його задоволену пику.
    Однак Сидоровський, на диво, не виявляв ніякого задоволення. Як і всі, він уже пройнявся настроєм дороги, як і всі, вмостився на ліжку і взявся до пляшки пива – його виявилося з запасом, що дісталось і Сергієві. Хоч не дуже полюбляв його, але для годиться взяв у руки, відпив ковток.
    Ну, тепер-то вони почнуть під'юджувати “мачо” за нічні походеньки, подумав Сергій. І саме це тримало його в цій кімнаті, в цьому гурті. Зараз усе остаточно проясниться – і він розпізнає справжнє обличчя Галини з її вигадками про якусь хам жінку. І розпрощається з нею назавжди, без усяких сумнівів, без надій на лицемірні обіцянки, що “у нас ще все буде”.
    Справді, Сидоровського почали брати на кпини. Що не спав цілу ніч. Що їм усім не давав спати. Своїми теревенями, своїми балачками. Прийняли його в кімнату понад норму – виручили земляка, поставили розкладачку отам під дверима – й він своїми байками перебив їм увесь сон.
    Отам... під дверима...
    Та ж під цими дверима... вночі... Це був справді голос Сидоровського!. Справді його... тільки... з сусідніх дверей...
    А він же... ледь не відкусив собі пальця!.. Як зараз, як зараз... Учепись щосили зубами в кулак – і біжи... біжи, доганяй...
    Бо ж тут, у цій гамірній кімнаті, захаращеній сумками, ніхто й не згадував про Галину, про автобус, що вже, мабуть, давно вивіз її за місто й аж ген-ген. Тут просто цмулили пиво, теревенили, весело марнували час - чекали своєї дороги.