ВАЛЯ КОТИК

   Юний підпільник-партизан, Герой Радянського Союзу. Його ім'я золотими літерами вписано в історію Другої світової війни.
   Валя Котик народився 11 лютого 1930 р. в с. Хмелівка Кам'янець-Подільської області в селянській родині.
 Напередодні Другої світової війни сім'я Котиків переїхала до міста Шепетівки. Одинадцятирічний хлопчик успішно, з похвальною грамотою закінчив п'ять класів. Здібний і товариський Валя був лідером серед друзів. Але раптом закінчилося його щасливе дитинство. На рідний край напали німецько-фашистські загарбники. Невдовзі батько поїхав на фронт. Рідну Шепетівку захопили фашисти.
   З перших днів окупації Валя та його друзі – Стьопа Кищук, Коля Трухан, Наталя Горбатюк стали міркувати як допомогти дорослим громити ворога. Хлопці почали збирати зброю та боєприпаси, які потім переправляли партизанам, малювали і розклеювали карикатури на гітлерівців, листівки із закликами до боротьби з ворогом, допомагали військовополоненим харчами і зброєю. Згодом хлопці стали членами Шепетівської підпільної організації.
  У сміливих операціях росли і мужніли юні патріоти. Про них вже знали керівники партизанського руху, їм довіряли, давали відповідальні завдання. Валя Котик та його друзі входили до групи Івана Музальова, вели спостереження за рухом ворожої техніки на шосе Шепетівка – Славута.
   Якось Валя уважно стежив за дорогою. Раптом з-за повороту вискочив смугастий “Опель”. Помилки не могло бути: це машина гебіскомісара Кенінга – фашиста, палача, якого підпільники давно хотіли знищити. За лічені секунди Валя з друзями приготували  автомати до бою, розігнули чеки на гранатах. Як тільки машина піднялась на згірок, де за кущами причаїлися хлопці, на дорогу полетіли гранати. Валина граната підірвала “Опель”. Бронетранспортер з гітлерівцями, що супроводжували жандарма, вдарив “Опель”, який перекинувся у кювет. І тут полетіли гранати хлопців, застрочив автомат. Коли німці отямилися і почали обстрілювати згірок, за хлопцями і слід простиг.
  Невдовзі радість вдалої бойової операції була затьмарена сумною звісткою. За доносом зрадника був заарештований і замордований до смерті керівник шепетівських підпільників Остап Андрійович Горбатюк. У місті почалися арешти. Багато підпільників змушені були піти в партизанський загін. Разом зі старшим братом і матір'ю пішов у партизани і Валя Котик.
   Отож, у серпні 1943 р. юний розвідник вже був бійцем у Шепетівському партизанському загоні ім. Кармелюка, яким керував Іван Олексійович Музальов.
  Разом із партизанами Валя брав участь у багатьох диверсіях на залізниці, у нападах на ворожі склади боєприпасів, нарівні з дорослими ходив на бойові операції. Шість ешелонів з боєприпасами, спорядженням, живою силою ворога на рахунку бойової групи, до складу якої входив і Валя.
   Одного разу Валя стояв на посту, охороняв табір. Він пильно вдивлявся в лісові хащі. Раптом почув німецьку мову. Це були фашистські карателі, що йшли по слідах партизанського загону. Валя миттєво вирішив як повідомити загін про небезпеку. Одна мить – і граната летить назустріч ворогам. Партизани почули вибух. Фашистам не вдалося  застати їх зненацька. А Валя, поранений осколками, кілька кілометрів повз лісом, аж поки його не підібрав лісник…
   Залікувавши рани, юний партизан знову почав виконувати важливі доручення. У жовтні 1943 р. Валя розвідав місце знаходження підземного стратегічного телефонного кабеля гітлерівської ставки і перерізав його. А потім кабель був підірваний партизанами. Зв'язок окупантів зі ставкою Гітлера у Варшаві було надовго перервано.
   Невдовзі Валя Котик отримав друге поранення. Якось він змінив на посту Стьопу Кищука. Ніщо не провіщало біди. Та раптом із кущів вискочив німецький офіцер із групою солдатів. Валя не розгубився і зразу ж дав чергу з автомата. Проте і в нього встигли вистрелити. Партизани, почувши стрілянину, прийшли йому на допомогу.
   Молодий організм Валі поборов рани і він знову повернувся в загін. І знову – в бій! 16 січня 1944 р. партизани разом із частинами Радянської армії штурмом звільнили місто Славуту від фашистів.
   Розпашілого від бою Валю переповнювала радість. Військове командування поставило перед партизанами нове завдання: пройти в тил ворога і нанести йому удар в районі міста Ізяслава. Адже фашисти намагалися туди вивезти із Шепетівки свої ешелони.
    І ось – радісна звістка: звільнено від ворога місто Шепетівку – рідне місто Валі і його друзів. Але радість юнака була затьмарена.
    Загинув від ворожої кулі його вірний і мужній товариш Стьопа Кищук. Валя поклявся сповна помститися ворогам за смерть друга.
   Перед штурмом міста Ізяслава командир загону І.О.Музальов доручив Валі Котику охороняти захоплений склад. Потім був бій, жорстокий, важкий. Зовсім поряд гриміли гармати, на околицю вирвались німецькі танки. А за ними піхота, яка рвалась до складів.
   Валя впав на сніг та вдарив із автомата, він стріляв і стріляв по ворогові. А збоку вже бігли в атаку партизани. Валя підвівся на весь ріст: він разом із своїми друзями теж йде в бій, найзапекліший, останній бій… Раптом тупий удар збив хлопчину з ніг і він упав на м'який сніг, силкувався підвестись… Цей постріл прогримів 17 лютого 1944 р. в центрі Ізяслава. Як боляче, що куля фашистського автомата влучила у мужнього і сміливого юнака Валю Котика. Опритомнів Валя на возі, яким везли його до партизанського шпиталю. Поряд йшов командир загону І.О.Музальов. По його щоках текли сльози, він поспішав врятувати юного героя. Але серце Валі не витримало, за декілька кілометрів від шпиталю він помер. Поховали юного партизана Валю Котика в центральному парку міста Шепетівки. У камені і бронзі навіки залишився Валя у рідному місті. Біля його пам'ятника завжди людно, багато квітів.
  Ще при житті Валя Котик був удостоєний високих нагород: ордена Вітчизняної війни І ступеня, медалі “Партизану Вітчизняної війни” ІІ ступеня. 2 травня 1945 р. Валя Котик посмертно був нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня. 27 червня 1958 року Валентину Олександровичу Котику за проявлений героїзм і мужність у боротьбі з німецько-фашистськими окупантами було посмертно присвоєно звання Героя.
   Тож бережімо пам'ять про юних Героїв – Валю Котика і його друзів. Вони – безсмертні, час над ними не владний.

ПРОЧИТАЙТЕ ПРО ВАЛЮ КОТИКА:

♦ Валькино небо // Бугай Е. Из когорты мужественных / Е.Бугай, М.Макухин. – Львов, 1978. – С. 80-83.

♦ Валя Котик : поема // Познанська М. Жоржини цвітуть / М.Познанська. – К., 1972. – С. 47-83.

♦ Их земля, их небо // Макухин М. Мартовские громы / М.Макухин. – Хмельницкий, 1995. – С. 150-155.
            Валя Котик – с. 150-151.

♦ Котик Г. Останній бій / Г.Котик // Вічно живі. – К., 1975. – С. 307-312.

♦ Могильницька О. Вони боролись за Шепетівщину / О.Могильницька // Пульс. – 2014. – 7 лютого.

♦ Наджафов Г. Валя Котик / Г.Наджафов // Салют, Пионерия! : рассказы о пионерах – Героях Советского Союза. – М., 1985. – С. 45-66.

♦ Орлята // Мельников І. Їм не вручали повісток… : збірка документ. оповідань та повістей про дітей-героїв Великої Вітчизняної війни 1941-1945 р. / І.Мельников. – Сімферополь, 2004. – С. 158-177.

♦ Події березня – серпня 1943 року на Хмельниччині. Піднімалися на боротьбу  сусіди // Ковальчук С. Йшли в славутські ліси партизани / С.Ковальчук, Т.Жоган. – К., 2006. – С. 140-174.
           Валя Котик – с. 142-143, 145, 160.

♦ Поема про юного героя // Сваричевський А. Йшла війна Поділлям : нариси, статті, дослідження / А.Сваричевський. – Хмельницький, 2004. – С. 33-35.

♦ Щенніков І. Навіки у бронзі дзвінкучій : присвячується Валі Котику : вірш / І.Щенніков // Мельников І. Їм не вручали повісток… : збірка документ. оповідань та повістей про дітей-героїв Великої Вітчизняної війни 1941-1945 р. / І.Мельников. – Сімферополь, 2004. – С. 179.

Ігор Щенніков

Присвячується Валі Котику

НАВІКИ У БРОНЗІ ДЗВІНКУЧІЙ

Цікавість, допитливість, погляд зіркий –
Це він… Пригадаймо хлопчину:
З довірливим усміхом юних років
Він світ лиш вивчав, наче книгу.

На білій сорочечці – пломінь крізь дим –
Краватка з сатину зоріє…
Таким залишився він назавжди,
А юність – вона ж не старіє!

Ой, гримнув той день – чи забути про це? –
Жалоба в людськім узголов'ї…
І Валі життя тим гарячим свинцем
Змішало з гарячою кров'ю.

Як партизан він поклявся щомить
Боротися з ворогом грізно.
Обов'язок виконав, крок свій зробив
В безсмертя як воїн Вітчизни…

Бридлива насмішка, призирливе “век!” –
І тіло копнули арійці:
– Капут! – процідили. – Не оживе!
Й ішли собі далі убивці.

Та вслід їм, як Фенікс, на витяг руки
Він кинув гранату – і влучив!..
Таким в Шепетівці лишивсь навіки
Він в камені й бронзі дзвінкучій.